Останній заколот

16

— Товариші, — сказав голова профспілки, — я зібрав вас для того, щоб прочитати листа, який надійшов сьогодні вранці.

— Давай, товаришу Синиця, — добродушно погодьтеся Грицько. — Шуруй… Ще якийсь циркуляр послухаємо…

— Не циркуляр, товаришу Сенчику, а лист без підпису, — пояснив голова.

— Для чого ж читати? — здивувався Грицько.

— Бо пишуть про нашого завгара.

— Виходить, Даниловича?

— Виходить, так…

Вони сиділи в червоному кутку — троє членів комітету профспілки. Голова — кремезний чоловік за сорок років, першокласний шофер, який пройшов нелегкий шлях фронтового водія ще з чотирнадцятого року. Потім возив самого командарма Тухачевського, рік тому демобілізувався і тепер працював шофером голови губвиконкому Яна. Водій вантажівки Григорій Сенчик і комірниця Віра Кирилівна Дороговказ. Усі в гаражі чомусь називали її Орієнтирною — певне, тому, що Віра Кирилівна полюбляла виступати на всіх без винятку зборах і напучувала товаришів по роботі, мало не кожному ставила завдання, тобто орієнтири.

— І що ж пишуть про Даниловича? — поцікавився Грицько. — Хвалять чи лають? Бо як на мене, товариша Яновського недарма висунули на посаду завгара: головатий, у моторах петрає, та й взагалі…

— Помовч, — обірвав його Синиця, — бо справа, здається, не така вже й проста…

— Виходить, критикують, — здогадався Грицько. — Ну й хай критикують, а все одно краще за Даниловича у нас на машинах ніхто не розуміється.

— Читай… — Дороговказ посовалася на стільці, зручніше вмощуючись.

Синиця дістав з внутрішньої кишені піджака аркуш паперу, поклав на стіл, розгладив долонею.

— Отже, читаю: “Рідним пролетарям, товаришам з гаража. Куди ви дивитесь і з ким обіймаєтесь? З контрою і пристосуванцем. Бо ваш завгар Яновський, якого недавно висунули на цю відповідальну посаду, насправді білий полковник і дворянин. Він, як вуж, проліз до ваших згуртованих пролетарських лав, аби шкодити зсередини й віддаляти на невизначений строк світову революцію. А те, що Яновський полковник, я знаю достеменно. Як же йому вдалося обдурити наші пильні радянські органи, як вдалося заморочити голови вам, дорогі товариші по робітничому класу?! Викиньте його з наших лав! Геть пристосуванців! Ваш брат пролетар”.

Синиця поклав папірець на стіл і обвів усіх уважні;м поглядом. Грицько роззявив рота, а Віра Кирилівна міцна стиснула губи — вони в неї побіліли й стали зовсім вузькі.

— Брехня, — нарешті оговтався Грицько, — чиста брехня, хтось хоче звести наклеп на Даниловича. Скажете таке: білий полковник… Та він мені мотора власноручно перебрав — працює й не чхає, їй-бо, як годинник…

— Облиш! — суворо обірвала його Дороговказ. — Помовч, бо справа тут непроста. Чуєш, пише брат по класу, а пролетар не може помилятися, він буржуя, тим паче білого полковника, нутром відчуває.

— Чому ж я не відчуваю? — резонно заперечив Грицько.

— А звідки відомо, що ти справжній пролетар? Хто твої батьки? Гадаєш, не знаємо?

— Ну, — аж підскочив на стільці Грицько, — ну й що з того, що мій батько був телеграфістом? Але ж він більшовицькі телеграми передавав і його денікінці розстріляли!

— Спокійно, — закликав їх до порядку Синиця. — Я познайомив вас з листом, якого одержав сьогодні. Лист, бачите, важливий, і повинні розібратися…

— Виходить, і ти віриш йому? — здивувався Грицько.

— Вірю не вірю, а розібратися мусимо. Тому я і запросив на наше засідання товариша Сперкача — з відділу кадрів губвиконкому. Зараз він прийде й попитаємо в нього…

— Я так вважаю, — рубонув долонею повітря Грицько, — товариша Яновського до нас даремно не послали б. Чув я, пій на фронті броньовик водив, виходить, наш брательник, а ви тут хвілософію розводите!

— Гарячкуєте, товаришу Сенчик, — суворо зиркнула на нього Віра Кирилівна. — А партія вчить нас…

— Ти мені орієнтири зараз почнеш ставити!.. — вибухнув Грицько. — Сам знаю, чого мене вчить партія, без твоєї підказки!

Він не встиг докінчити, бо до кімнати зазирнув чоловік з картонною течкою під пахвою.

— Заходьте, товаришу Сперкач, — пожвавішав Синиця, — з нетерпінням чекаємо на вас.

Кадровик всівся поруч Синиці, поклав течку на коліна, запитав:

— Отже, ви одержали листа на товариша Яновського… — Швидко розв’язав шворки на течці, дістав звідти аркуш, списаний фіолетовим чорнилом. — І ми одержали, певне, такого ж листа… — Присунув до себе листа, що лежав на столі перед Синицею, проглянув його. — Тільки у вас адресований “рідним пролетарям, товаришам з гаража”, а тут, — тицьнув пальцем у свій папірець, — “заслуженим і відповідальним керівникам губвиконкому”. А зміст листа майже однаковий, з невеличкими словесними відхиленнями.

— І як ви ставитеся до листа? — запитала Дороговказ.

— Нічого нового ми не дізналися.

— Хочете сказати, що вам відоме контрреволюційне минуле Яновського?

— Давайте краще запросимо сюди самого товариша Яновського, — кадровик зробив наголос на слові “товариша”. — Послухаємо його.

— Згоден, — подав голос Синиця. Він визирнув у вікно, погукав: — Семене, слухай, Семене, збігай до комори, поклич Даниловича, нехай до червоного кутка завітає.

— Нащо його слухати? — обурилася Дороговказ. Перехилилася через стіл до кадровика: — Я так зрозуміла: ви не спростовуєте листа… Отож, Яновський справді приховав своє минуле й проліз до пролетарського колективу! А запитати б: з якою метою?

— От зараз і запитаєте, — спокійно відповів той.

— І ви кажете це так байдуже!..

Синиця заспокійливо підвів руку, Віра Кирилівна знову почала соватися на стільці, вона почервоніла й навіть очі в неї зробилися червоні — видно, стримувалася з останніх сил. Пауза затягувалася: кадровик удавано байдуже смикав шворки на течці, а Синиця сів на підвіконня й барабанив пальцями по колінах. І цієї хвилини до кімнати зазирнув Яновський. Став біля дверей, обтираючи ганчіркою брудні руки, — видно, його щойно відірвали від роботи, бо обвів усіх якимось відсутнім поглядом і запитав:

— Щось термінове? Бо маю… — Знову позорив по кімнаті очима, побачив розпашілу від обурення Дороговказ, кадровика з текою, видно, до нього почало доходити, що викликали його сюди недаремно: очі напружилися, і він міцно стиснув пальцями ганчірку. — Я вас слухаю, — сказав і підсунув собі вільний стілець,

— Ні! — люто вигукнула жінка. — Це ми вас хочемо послухати! І не прикидайтеся ягнятком!

Олег Данилович знову обвів присутніх потемнілими очима: тепер точно знав, чому його викликали сюди. Та все ж запитав:

— Що трапилося? І прошу не розмовляти зі мною таким тоном.

— Що трапилося? — Віра Кирилівна схопила зі столу папірця. — Ось читай і не придурюйся!..

Яновському вистачило кількох секунд, щоб прочитати листа. На мить заплющив очі. Ось і настав час розплати… За все попереднє життя, за пращурів, за діда, який програв у карти помістя, взагалі — за все… Поклав папірця на місце й мовив твердо.

— Те, що мав чин полковника царської армії, правда. Решта — наклеп.

Грицько повернувся до нього так стрімко, що мало не впав зі стільця.

— Ви були полковником, Даниловичу? — не повірив. — Біляком?

— Я був полковником царської армії, — заперечив Японський, — а у білих не служив.

— Не все одно! — вигукнула Дороговказ. — Але ж ти приховав своє дворянське минуле, щоб пролізти до нашого колективу?

— Я нічого не приховував, — похитав головою Олег Данилович, — і товариш Сперкач може це підтвердити.

— Так, ми знали, що товариш Яновський служив у чині полковника, — кивнув той. — Був начальником інженерної служби армії.

— А казав, що броньовики водив… — зненацька вихопилося в Грицька.

— Водив, — ствердив Яновський. — Перед війною і в чотирнадцятому році командував броньовим батальйоном, ось і доводилося водити…

— А я гадав: свій брат — шофер.

— Можна сказати, що й шофер, — зауважив Олег Данилович. Твердий клубок підступив йому до горла, утруднював дихання, він зробив спробу проковтнути його, та клубок не зникав, і Яновський, збліднувши, мовив мало не пошепки: — Я тут весь перед вами, і робив як міг… А те, що завгаром висунули, не моя вина, це Шубравський вигадав, а губвиконком згодився.

— Правда? — обернувся до кадровика Синиця.

— Чиста правда, — ствердив той. — Товариш Яновський заперечував, та питання було погоджене з самим головою губвиконкому.

— А нас запитали? — раптом утрутилася Дороговказ. — Нас, робітничий колектив? Може, ми не хочемо під контрою ходити, білогвардійцем клятим!

— Товариш Яновський у білій армії не служив, — заперечив Сперкач, — ми перевірили це. Крім того, на роботу в гараж його послав сам заступник голови ДПУ товариш Горожанин.

— Я так і знала — й чекістам голову задурив!

— Ти, товаришко Дороговказ, помовч! — нараз підвищив голос Синиця. — Давайте розбиратися: є претензії до Даниловича по роботі чи нема? Те, що полковником був, інша річ. Я так зрозумів, — перехилився до Сперкача, — він у Денікіна та Колчака не служив і в наших братів не стріляв, так?

— Точно. І ще хочу додати: є вказівка використовувати колишніх спеціалістів, тобто царських. Он товариш Тухачевський також царським офіцером був, а тепер наш червоний командарм. І колишній царський генерал Василь Рапцов тепер у військовому окрузі служить начальником мобілізаційного штабу. Якщо царські спеціаліста відреклися від свого минулого й хочуть чесно працювати, ми за. Ось така лінія тепер вийшла.

— Знаємо, що вони хочуть… В разі чого ніж у спину. Горбатого могила виправить! — не здавалася Дороговказ.

— Кажу: помовч! — Стукнув кулаком по столу Синиця. — Ще раз питаю: до товариша Яновського претензії по роботі є?

— Полковник… — зареготав Грицько. — Та який він до біса полковник? Я в окопах устиг належатися, то полковники від нас були аж ген!.. А Данилович свій, він мені машину так відрегулював, що тягне, як звір. А ви кажете, полковник…

— А у вас, Віро Кирилівно, є претензії до завгара?

Дороговказ здивовано витягла шию:

— І ти ще питаєш про претензії? Може, й не маю… Але нутром відчуваю: не наш він.

— І давно це ти стала відчувати?

— Я, товаришу Синиця, за свої слова відповідаю. І тобі слід добре подумати, перш ніж виправдовувати цього полковника.

— Звідки взяла, що виправдовую?

— А в мене класове чуття є…

— Ну, пішло-поїхало! — вигукнув Грицько. — Зараз орієнтири ставитиме… А я за Даниловича. Працює добре, шофери поручаться за нього.

— Чого за всіх розписуєшся? — заклекотіла гнівом Дороговказ. — Він вам, солдатам, пики на фронті чистив, а їй й зараз перед ним стелешся!

Грицько підвів на Яновського враз помертвілий погляд.

— А справді, — пробубонів, — у нас був поручик Думанський, то в нього руки просто свербіли, але, — посвітлішав, — ви мені таке не кажіть. Ну як може Данилович?.. Не може він, бо ніяк не може, і я це знаю.

— Отже, — запитав Синиця, — у тебе, Грицю, нема претензій до завгара?

— Виходить, нема.

— А у вас товаришко Дороговказ?

— Гнати його поганою мітлою!

— А претензії?

— Ти на мене не тисни, товаришу Синиця, Я в тебе питаю, де твоя пролетарська свідомість?

— Ти з себе, товаришко Дороговказ, пролетарку не роби, — рівно зауважив Синиця. — Хто позаминулого року ларьок на Євбазі тримав? Обрали тебе до місцевкому, то й дякуй колективові, що ми до тебе претензій не маємо, працюєш ти добре, а от своїм класовим чуттям не хвалися!

— Мій батько працював на “Арсеналі”…

— Яке це має відношення до Яновського?

— Все одно рота мені не затулите!

— Отже, претензій у тебе до завгара нема?

— Я проти нього. Вимагаю прийняти резолюцію і передати її у губвиконком: профспілка виявляє політичне недовір’я колишньому царському полковнику Яновському й вимагає відсторонити його від обов’язків завгара.

— Я проти, — сказав Грицько.

— І я також, — підтримав його Синиця. — Наше засідання закінчене. Всі можуть бути вільні.

— Хвилинку, — підвівся Олег Данилович. — Я хочу внести деяку ясність. Мене цілком влаштовує робота слюсаря або механіка. Я і прийшов до гаража, аби ремонтувати машини. — Перехопив теплий погляд Грицька, зупинив очі на Синиці: той дивився на нього спокійно — ні засудження, ні доброзичливості не прочитав на його обличчі.

Раптом Синиця підвівся, підійшов до Яновського мало не впритул, мовив:

— Ми тобі, Даниловичу, віримо. Але врахуй, працювати тобі зараз буде важче: на тебе всі іншими очима дивитимуться. Принаймні спочатку, поки не обітрешся.

— Догадуюсь.

— А якщо догадуєшся, зарубай на носі: ми тебе до своєї компанії поки що не прийняли. Проти тебе не заперечуємо, але ж до твого дому я не піду. Поки, — пом’якшив удар, — поки не доведеш, що зовсім свій.

— Дворянства це можете простити? — не втримався Олег Данилович. Йому нараз зробилося гірко: хіба винен, що народився в дворянській родині?

— І це важить.

— Але ж, наскільки мені відомо, Ленін також із дворян.

Обличчя в Синиці посуворішало, стиснув кулак, наче збирався вдарити.

— Ти Ілліча не торкайся! Ілліч з нами весь час, він нас і підняв на революцію. Проти свого ж класу.

Але Яновський вже збагнув, що припустився помилки.

— Так, — згодився, — хто-хто, а Ленін завжди був з робітниками.

Олег Данилович пішов до дверей, та Сперкач зупинив його. Сказав тоном, що не викликав заперечення:

— Товариш Яновський, вас призначено завідуючим гаража й ніхто не збирається скасовувати це розпорядження. — Перевів погляд на Дороговказ і додав: — Накази товариша Яновського обов’язкові для всіх працівників. У губвиконкомі йому довіряють, і сам товариш Ян просив передати вам це.

— Я лишаюся при своїй думці, — заявила Дороговказ.

— Думати вам ніхто заборонити не може, та накази завгара маєте виконувати. — Кадровик замислився на мить і попросив Синицю: — Ти, Карпе Сидоровичу, поясни людям ситуацію. В колективі різні чутки підуть, то склич збори й розкажи, що до чого…

— Доведеться, — погодився той.

Грицько визирнув з-за плеча Синиці, й цікавість світилася в його очах.

— А я ніяк не повірю, що ти, Даниловичу, полковник. Бачив я їх, звичайно, здалеку, однак щоб полковник руки собі замастив… — Захоплено покрутив головою і резюмував: — Не сумнівайся, Даниловичу, ми тебе підтримаємо, бо знаємо: чужим духом від тебе не тхне і працювати з тобою — саме задоволення.

Ці слова хоч трохи повернули Яновському душевну рівновагу, але вийшов з червоного кутка з відчуттям засудженого до страти й тільки випадково помилуваного. Знав: це відчуття довго не полишатиме його, але розумів також, що це розплата за мало не двохсотрічні привілеї його пращурів. Вони не мучили себе цими проклятими проблемами, брали від життя все, що могли, а от він, Олег Данилович Яновський, останній з дворян Яновських, мав взяти на себе всі їхні гріхи й спробувати спокутувати їх.

Важкий тягар, але треба зібратися з силами.