Останній заколот

11

Мальцев потинявся по Сінному базару, але нічого не купив. Власне, й купувати не було за що, до получки лишалося кілька днів і, як кажуть, його фінанси співали романси. Міг тільки дозволити собі сніданки та обіди в їдальні, мусив щільніше затягувати пасок, бо поставив перед собою мету: стягтися на справжній вовняний костюм. Мальцев уже уявляв себе в ньому — неймовірно розкішному, темно-сірому у ледь помітну золотисту смужечку. Колись він побачив такий костюм на недорізаному буржуєві, який виходив з молодесенькою мамзелею з шантану “Аполло”, що на розі Миколаївської та Мерінгівської. Коли б Мальцеву тоді сказали, що він мріятиме про такий костюм, лише б реготнув зневажливо, — і що робить життя з людьми, навіть такими відданими революції, як він, помічник оперуповноваженого Мальцев, точніше, не життя, а дівчата, і конкретно — сусідка по будинку Лідія Гришко! Вона мешкала на поверх нижче, й Мальцев підгадував так, аби щоденно зустрічатися з Лідою. Дівчина працювала друкаркою в губнаросвіті й бігла на дев’яту, Мальцев спускався сходами за п’ятнадцять до дев’ятої, між третім і четвертим поверхами пригальмовував чи зупинявся і, лише почувши грюкання дверей на четвертому поверсі й дріботіння закаблуків на сходах, рушав повільно й удавано недбало. Також недбало озирався, відчувши Лідине дихання за спиною, і вітався поблажливо:

— Привіт славним службовцям наросвіти!

Двічі чи тричі намагався довідатися у Ліди про успіхи її установи в ліквідації неписьменності, проте дівчина відповідала коротко й пробігала повз Мальцева. Одного разу Мальцев запропонував їй сходити в кіно, проте Ліда відмовилась і, як здалося Мальцеву, зневажливо подивилася на нього — так, що він відчув ніяковість за розтоптані парусинові туфлі й бавовняні, здуті на колінах штани. Ось тоді думка про шикарний костюм у смужку й зародилася в нього, він щоправда, ні з ким не ділився нею, справедливо вважаючи, що гострі на язик товариші з ДПУ засміють його, навіть затаврують за дрібнобуржуазні пережитки. Ще й порадять не заглядатися на міщаночку з губнаросвіти, на її стрункі ніжки у фельдиперсових панчішках.

До речі, де Ліда бере гроші на фельдиперсові? А якщо має залицяльника, котрий обдаровує її?

Думка про це була нестерпною, і Мальцев давав собі урочисту обіцянку покінчити із старорежимським пережитком — любов’ю, категорично забути Ліду у фельдиперсових панчішках, та надходив черговий ранок, і він з тривогою в серці прислухався до дріботіння закаблуків на сходах.

Мальцев постояв у рядах, де торгували з величезних каструль гарячим борщем і печенею, пахло неймовірно смачно, і Мальцев уже зовсім вирішив зменшити свій бюджет, але вчасно згадав Лідині ніжки й, проковтнувши слину, попрошкував до виходу з базару. Тут торгували просто з землі всіляким мотлохом — мідними водопровідними кранами, унітазами, дротом та інструментом, навіть картинами та фарфоровими статуетками, але покупців було мало, та й кому потрібна зараз картина навіть самого Ярошенка чи статуетка справжнього севрського фарфору, коли голод тільки-тільки почав відходити, відпустив свої залізні обійми, як вичитав Мальцев в одному з останніх номерів газети. І все ж, люди сподівалися на удачу, вперто демонструючи навіть купецьку шубу на єнотовій підкладці чи кришталеву люстру — вона лежала біля ніг древнього дідугана в пошарпаному, проте ще пристойному костюмі, і Мальцев подумав не без злостивості: колишній буржуй чи з царських чиновників, притиснули його й квартиру в Липках відібрали, от і продає лишки своїх розкошів. Ллє чи знайдеться на весь Київ хоч один бовдур, який придбає в нього старорежимський кришталь? Тепер всюди економія, на кімнату — одна лампочка в абажурі з газетного паперу…

Мальцев постояв трохи навпроти дідугана, спостерігаючи за його марними спробами привернути до люстри увагу покупців, хотів розпитати, хто й звідки, але старий був такий сумний і занудливий — чисто тобі облізлий і голодний кіт з підворітні, що плюнув і відійшов, радіючи, що Радянська влада притиснула й позбавила прав таких мерзенних типів.

За дідком притулився ще один суб’єкт — явно з колишніх: у темному костюмі й котелці. До того ж з вузенькими, нахабно закрученими вусиками. Типовий контрик, можливо, з офіцерів чи петлюрівців, певно, все ж з білогвардійців, бо петлюрівці носили вуса солідніші, під запорожців, а цей дженджик закрутив їх у офіцерському стилі.

Мальцев уже зовсім вирішив підійти до суб’єкта й перевірити в нього документи, однак вчасно помітив, що той не має руки: з-під піджака стирчала дерев’янка в чорній шкіряній рукавичці, а на ній, від рукавички аж до ліктя, висіли краватки. Десяток чи навіть більше краваток — смугастих, у горошок, картатих…

Погляд Мальцева затримався на смугастій, червоно-синій, вона переливалася перламутром — либонь, перед нею не встояли б і кілька Лід. Але Мальцев уявив зневажливу посмішку на конопатому обличчі оперуповноваженого ДПУ Сашка Земського і категорично відмовився від краватки. Справді, він, чекіст, помічник оперуповповаженого, а в краватці, точно як буржуй…

Мальцев спересердя плюнув, упіймав здивований погляд торгівця краватками і, одвернувшись, почав проштовхуватися з базару. Він вийшов на Сінну площу й всівся на лавці, підставивши обличчя сонцю. Якесь дивне почуття спокою опанувало ним. Але до кіпця розслабитися не міг. Наче цей спокій лише наснився йому. Увесь цей недільний день міг просидіти тут, на Сінній, читаючи газету, чи податися на Дніпро, перейти по Ланцюговому мосту на Слобідку, викупатися і позагорати. 1 не буде кур’єра від Колесникова з наказом негайно з’явитися до ВДПУ чи вирушити в складі оперативної групи кудись у Радомишль чи Козятин для ліквідації банди…

Сонце пестило обличчя, і дихалося легко, та все ж якийсь хробачок зачаївся під серцем, хробачок ще не з’ясованої тривоги, а може, просто він не звик байдикувати, й сонце, лавиця у сквері й дитяче галасування довкруж протипоказані йому? Певно, протипоказані, вирішив Мальцев через кілька хвилин і рішуче підвівся. Але куди йти і що робити? У гості не звик, та й нема до кого, а в кіно не було грошей. Може, справді, кудись на дніпрові схили? Однак там не краще, ніж тут, у сквері. Ну, птахів більше, цвірінькають і тріскочуть, тепер ще солов’ї співають, то й що? Он у них в особливому відділі помічник оперуповноваженого Брунько краще за солов’я заливається, його навіть на сцену запрошують — художній свист… То Брунька попросиш, і він пошанує тебе, посвистить, а солов’я спробуй дочекатися…

Мальцев заклав руки за спішу й непоспішливо рушив до Бульварно-Кудрявської. Зупинився біля стовпа, заклеєного клаптиками паперу. Яких тільки оголошень не було на ньому, і переважно — продаж. Продавалося, здасться, все, починаючи від будинку на Солом’янці й кінчаючи папугою, що вміє балакати. Мальцеву чомусь мало не до смерті схотілося мати папугу. Колись бачив у зоосаді — великого, червоно-зелено-синього, я розумними, проникливими очима. Папуга хитро подивився на Мальцева й раптом облаяв його:

“Дур-рак!”

Але Мальцев не образився. Хіба можна ображатися на нерозумного птаха, якого вчили розмовляти ще за проклятого царського режиму? Він підморгнув папузі, немов викликаючи на довірливу розмову, й птах справді відгукнувся на його бажання, сердито покопирсався дзьобом у пухнастому пір’ячку на грудях, настовбурчився і раптом загорлав:

“Ур-ра! Его императорскому величеству ур-ра!”

“У-у, контрик!” — замахнувся на нього Мальцев, хотів податися до завідуючого зоосадом, щоб той перевчив папугу чи ізолював від пролетарів, та по роздумі не пішов: на весь сад тільки двоє папуг, до африканських країн світова революція ще не докотилася і невідомо, коли ще трудящі Гани чи Конго зможуть відловити й надіслати їм вільних від класових пережитків папуг.

Мальцев згадав: хтось розповідав, що бачив у якогось відставного боцмана папугу з самої Південної Америки і що старий морський вовк навчив його матроської мови — особливо смачно той папуга матюкався і посилав гостей боцмана кудись подалі… Оце, подумав тоді Мальцев, ближче до пас, принаймні зрозуміліше й без усілякої контрреволюції…

А то: “Ура его императорскому величеству!” Поставити б до стінки, що б загорлав?

Згадка про папугу розсердила Мальцева, потім майнула думка: а може, це саме той боцман продає птаха и чи не піти подивитися? Про всяк випадок запам’ятав адресу. Певно, боцман, бо мешкає на Подолі, біля Поштової площі, за два кроки від річкового вокзалу.

Поруч з об’явою про папугу на аркуші білого, ще дореволюційного паперу було виведено каліграфічним почерком:

“Даю уроки латинської мови й гімнастики. Михайло Олексійович Павлюк. Гоголівська, 21, кв. 3”.

Мальцев подумав: ну й дивак, дав уроки латинської і гімнастики одночасно. На його глибоке переконання, латині могли вчити лише старі дурні, які звихнулися на Римі чи Греції, а для чого? Пролетарська влада відмінила латинь і правильно вчинила. Навіщо робітникам та селянам засмічувати голови різними цезарями та брутами, більше, правда, Мальцев нікого не знав, та про Цезаря чув: був той чимось на зразок царя, тобто їхнього Миколашки, й правильно, по-пролетарському вчинив Брут, прикінчивши його.

Однак чому цей вчитель-стариган навчає одночасно й гімнастики?

Мальцев знизав плечима й відійшов од стовпа. Попрошкував Бульварно-Кудрявською вниз до Євбазу. Там розраховував дочекатися трамвая й дістатися халупи на Брест-Литовському проспекті, де мешкала тітка Захарія. Либонь, наварила картоплі в мундирах, а він купить на Євбазі оселедця, можна смачно пообідати.

Проминувши наступний квартал, Мальцев помітив на стовпі знайомий вже аркуш паперу, списаний каліграфічним почерком: отже, невідомий стариган все ще енергійно закликав до фізичних вправ та до вивчення латині.

Мальцев відчув роздратування: ну, чого старий лізе не в свою справу? Раптом підозра ворухнулася в душі: латинь і гімнастика? Все ж якось вони не поєднуються, що може тут бути спільного?

Діставшись Гегелівської, Мальцев, вагаючись, постояв на розі й усе ж звернув праворуч. От і будинок, вказаний в об’яві. Двоповерховий, цегляний, зі старомодним ганком.

Мальцев вирахував, що третя квартира може бути на другому поверсі, й не помилився: на дверях, оббитих пошарпаною і порізаною чорною цератою, було пришпилено картонку, а на ній тим же каліграфічним почерком виведено: Михайло Олексійович Павлюк.

Дзвоника не було, і Мальцев постукав делікатно, пучками. Ніхто не відповів, тоді він погрюкав кулаком — нарешті за дверима почулося шарудіння, двері прочинилися, і в отвір визирнула молода й досить приваблива жінка.

— Я по оголошенню, — пояснив Мальцев, але жінка не відчинила, дивилася насторожено.

Мальцев нетерпляче переступив з ноги на ногу й мовив голосно ще раз:

— Щойно прочитав оголошення і хочу бачити Михайла Олексійовича Павлюка.

Обличчям жінки майнула тінь.

— Мишко, тебе! — погукала, проте двері не відчинила й не запросила Мальцева до передпокою.

Жінка відступила, і в отвір визирнув добре виголений, рожевощокий, з зализаним і нафіксатуареним волоссям чоловік у домашній, із шнурами куртці. Такі, на думку Мальцева, могли носити тільки недорізані буржуї, і це відразу сповнило його неприязню до рожевощокого і самовпевненого типа. А той огледів Мальцева уважно й запитав:

— Що шановний товариш хоче: вивчати латинь чи опановувати основи гімнастики?

Мальцев уловив у його тоні зневагу чи приховане презирство й заявив категорично:

— Нам, пролетарям, старорежимні мови до фені. Ми бажаємо брати уроки гімнастики.

Чоловік зобразив на обличчі сум.

— На жаль… — Певно, він розвів за дверима руки, та Мальцев лише здогадався про це, бо двері перед ним так і не відчинили. — На жаль, я вже набрав гімнастичну групу й приступив до занять. Звичайно, якщо шановний товариш навідається наприкінці літа…

— А латинь викладаєте також ви? — запитав Мальцев.

— Не схоже? — посміхнувся чоловік.

— Не схоже, — погодився Мальцев.

— Що вдієш, усталені поняття про філологів часто бувають оманливі, — сказав Павлюк пісно, та Мальцев міг закластися, що в його очах майнули пустотливі вогники. — Прошу вибачити, якщо не передумаєте, приходьте восени. — І він безцеремонно зачинив двері перед носом у Мальцева.

Мальцев покрутив головою і подріботів дерев’яними сходами вниз. Повертався Гоголівською до Бульварно-Кудрявської, і почуття невдоволення й навіть роздратування не полишали його. Перед очима стояли вродлива пещена жінка й відгодований хлюст з нахабними очима. Він явно знущався з Мальцева, однак чому? Адже зацікавлений в заробітку!

Раптом Мальцев зупинився, здогадавшись, що занепокоїло його. Навіть облаяв себе за недогадливість. Цей жевжик у шикарній куртці точно водив його за ніс. Адже об’яви на стовпах вивішено вчора чи найдавніше позавчора, папір зовсім свіжий, чорнило не вигоріло на сонці, а Павлюк брехав, що вже встиг набрати гімнастичну групу. Точно — брехня, до того ж, нахабна брехня! Чорта з два він набере групу за два — три дні, людям тепер не до гімнастики, був би хліб і до хліба. А цей тип угодований, самовдоволений, видно, наїжений, не те що бідний вчитель, який шукає приробітку…

Однак навіщо тоді оголошення?

Мальцев вирішив, що самому йому не розібратися в цих хитромудрощах, викинув з голови пронозу в куртці з його тілистою дівкою, але назавтра вранці після оперативної наради в Колосникова пригадав і розповів про все начальству. Дивно, але Колесников поставився до повідомлення з цікавістю. Подумав і запитав:

— А може, це якийсь умовний сигнал? Ця записка на стовпі? Ти прийшов, прочитав, дізнався адресу й пиляй собі на Гоголівську до Павлюка… А Павлюк тобі якісь зведення чи щось інше…

— Отож, — зрадів Мальцев, — точно так, бо пика в цього Павлюка явно підозріла, офіцерську нагадує. Типове ваше благородіє.

— Ну, ти не загинай, — посуворішав Колесников. — А моя пика тобі кого нагадує?

— У тебе пролетарська, товаришу Колесников, нормальне робітничо-селянське обличчя, слово честі. Ти от голишся вряди-годи, а від того нахаби ще й одеколоном тхнуло…

— Ну, ти легше, — образився Колесников. — Я, коли в вільна хвилина, голюся, одеколону, правда, немає, то й що? Я тобі не жінка, щоб пахнути!

— Це точно, — сказав Мальцев, — а я про що торочу? Одеколоном від того типа пахло, як від буржуя, пойняв?

— Отже, Павлюк? — перепитав Колесников. — На Гоголівській, двадцять один? Гаразд. Дізнаємось про громадянина Павлюка. А тобі за чекістську пильність спасибі.

Мальцев полишив кабінет з почуттям гордості: може, справді через випадкове оголошення вийдуть на контриків? Чи хоча б спекулянтів або якихось інших гадів? А хто вивів? Помічник оперуповноваженого Мальцев — завдяки гострому розумові й допитливості! І переведуть тебе, товаришу Мальцев, з помічників в уповноважені. Що ж, він не заперечуватиме. Не тому, що прагне вибитися в начальство, просто приємно, коли тебе відзначають… І треба буде якось тонко натякнути про підвищення цій гордячці Ліді. Оперуповноважений ДПУ — вважай, навіть у такому величезному місті, як Київ, оперуповноважених мало не по пальцях рахуватимеш, і нема рації тобі, красуне, відвертати свого гарного носика…

…Зачинивши двері, Павлюк обернувся до Тетяни Пилипівни.

— Ну як?

— Радіти б треба, — посміхнулася та легковажно. — Нарешті учень зголосився.

— А-а… — розпачливо махнув рукою Павлюк. — Чомусь це подобається мені цей візитер. Повинна прибути людина з Варшави чи навіть з Парижа, назвати пароль, а з’являється якийсь голодранець у косоворотці, шулявський пролетар з нахабними очима й бажає брати уроки гімнастики. Як хочеш, а мені це не подобається. Більше того, насторожує і навіть лякає.

— Не перебільшуй. За оголошенням завжди може хтось з’явитися, не злякало ж тебе, коли позавчора об’явився студент.

— То ж студент, йому справді треба зубрити латинь. А кому зараз потрібна гімнастика? Я б ще повірив, коли б з’явився непманівський синок чи сам підстаркуватий ожирілий непман, а у цього типа очі голодні й підозріливі, обсвердлив мене, мов буравчиком, хіба такому потрібна гімнастика? — Павлюк замислився і докінчив рішуче: — Сьогодні ввечері переїду на Печерськ. А ти після шостої зірвеш об’яви. Скільки наклеїла?

— Як було обумовлено: три. Біля базару та на Бульварно-Кудрявській. А коли ще хтось з’явиться?

— Поясниш; учитель захворів. Чи поїхав на село по продукти. Хіба мені тебе вчити, Тетяно?

— Шкода… — Жінка підвела на Павлюка очі. — У мене тобі було, здається, не так уже й погано…

— З болем у серці… — Павлюк притиснув долоню до серця. — Так, з болем у серці полишаю тебе, але, сподіваюсь, ненадовго. — Не брехав, бо господиня справді подобалася йому. І це ж треба, все було в ажурі: окрема пристойна квартира, розкішна жінка й не менш розкішне двоспальне ліжко; у Києві ще два тижні, лише потім підводою до Полонного, а далі — Варшава, й на тобі — все собаці під хвіст…

А може, він даремно перестрашився? Може, якийсь злодюжка скористався з зручної нагоди й прийшов обдивитися квартиру, котру потім хотів обчистити? Але ж навіть найтупіший злодій збагнув би: якщо вчитель зазиває учнів, справи кепські, й у нього навряд чи багато візьмеш…

Коротше: сигнал тривоги одержано, а ти — стріляний горобець, тобі з робітничо-селянською міліцією зустрічатися не випадає, то більше — з чекістами. Вони тебе розкусять за добу чи навіть швидше. Звідси мораль: до побачення і вам, шановна Тетяно Пилипівно, і вам, охоронці законів і порядку в Совдепії. Добре, що навіть Тетяна не знає його нової адреси на Печерську.

Але зовсім обривати контакти не можна: явка надійна, заснована самим Савинковим, і ще може знадобитися. Попередив:

— Можливо, Тетяно, сюди навідається вірна людина. Запитає, звичайно, про гімнастику чи латинь, а потім назве пароль: “У Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло”. А ти відповіси: “Не Михайло, а Тимофій”. Цього чоловіка влаштуєш у себе. А я в понеділки і п’ятниці посилатиму сюди свою людину. Через неї триматимемо зв’язок.

— Але ж я так звикла до тебе! — із сльозою в голосі заперечила Тетяна Пилипівна.

— Через місяць, — запевнив Павлюк. — Я повернусь рівно через місяць, якщо нічого не станеться. Тобі ніщо не загрожує, ти весь час у Києві, і у всіх на очах, за тебе чекісти не зачепляться, а в мене гріхів вистачає… Але я вірю в нашу щасливу зірку, Танюшо. Отже, через місяць…