Останній заколот

31

Яковлєв одягався повільно й дбайливо. Помилувався срібними, з черню запонками, вибрав краватку — до темно-синього костюма личила у червоні смуги, пов’язав модним широким вузлом і постояв перед дзеркалом, оцінюючи своє відображення.

Що не кажи, а він вродливий. Вище середнього росту, чоло високе й волосся хвилясте. А очі, здається, пронизливі. Темні, це точно, і якщо трохи насупитися, стають пронизливими.

Яковлєв насупився й лишився задоволений. Шкода, що нема в нього модних гамашів. Хоча, вирішив, і добре, що нема. Бо одягнув би обов’язково й нічим не вирізнявся б з дженджуро-непівського тирловиська, такий собі піжон бессарабського масштабу. А він — творчий працівник, хоча і член профспілки цукровиків, а не рабісу, та все ж творча особистість. У цукротресті він тимчасово, бо тут і платять більше, ніж у військово-інженерній школі, і матеріальне забезпечення значно краще, не кажучи вже про ділові контакти з працівниками цукрових заводів. На будь-якій цукроварні можна знайти недоліки та упущення — якщо вміло натякнути директорові, що саме від тебе залежить: дати хід матеріалам ревізії чи закрити на недоліки очі, — то тільки дурень не збагне, як залагодити справу: хіба шкода для працівника тресту якоїсь торбини з цукром?

Яковлєв знову зиркнув на себе пронизливо: отак він дивився на жалюгідних провінціалів, хоч зовсім нічого не розуміє в їхній цукровій промисловості. Проте хто й на чому тепер розуміється? Понаставляли різних червоних директорів, деповських слюсарів кинули, кажуть, навіть у державний банк, а що той слюсар кумекає в банківській справі? Або до них директором тресту посадили товариша Каца, був годинниковим майстром, потім служив у якомусь особливому відділі, і цього виявилось достатньо, щоб обійняти керівну посаду.

Хвиля люті завжди підіймалася в Яковлєва, коли згадував про Каца. Всюди євреї, думав з ненавистю, куди не глянь — єврей, дорвалися до революції, збагнули, що на каламутній хвилі можна виплисти, й тримаються на поверхні. Та й ще один за одного тримаються: там, де Кац, неодмінно й Рабинович з якимсь Каганом. Життя від них нема…

І не буде, зрозумів ясно й чітко, бо червоні проголосили дружбу народів, усі, мовляв, рівні, якийсь чучмек з Кавказу чи Туркестану й він — біла кістка, офіцер, хоч і колишній, Олексій Яковлєв!

Зрештою, плювати на євреїв, нехай існують. Розумніші серед них давно вже збагнули, що й до чого: самі живуть і дають жити іншим, це тобі не деповський слюсар, котрий зображує з себе біс його зна кого, а далі свого поганого червоного носа нічого не бачить.

Добре, у нього хоч є перспектива, він хоч знає, для чого живе, і упевнений: скоро настане кінець більшовицькому свавіллю, у тартарари полетять каци та інші червоні начальники, й стане він, Олексій Яковлєв, директором цукротресту. Ні, певно, не стане, не піде він туди, не його це стихія. Він обійме міністерство культури чи мистецтва. Зрештою, не так уже й важливо, як воно називатиметься. Головне — стане міністром або товаришем міністра, у крайньому випадку — директором театру — ото здивуються Ляля Підвойська та всі її подруги, а він, високий, вродливий, з примруженими очима, холодно гляне на них і примусить чекати в приймальні.

Ні, Лялю не примусиш, подумав. Ляля влаштує істерику, грандіозний скандал, їй характеру не позичати, й режисери бояться її.

Але ж то режисери, а він обійме міністерство…

Усе одно, вирішив, він потурбується про Лялю, бо зараз вона не кинула його. Олекса, щоправда, знав, чому саме Ляля Підвойська все ще прихильно ставилася до його залицянь. Бо завелися гроші! Раніше не було грошей, однак від нього залежало, чи одержить вона гарну роль. Потім Ляля спала з режисером Гриншпуном і навіть не дивилася в Олексин бік. Проте Гриншпуна прогнали за бездарність, а в цей час у Олекси з’явилися гроші: Павловський передав йому чималу суму за одержаний від Єдиневського мобілізаційний план Київського військового округу. Дві третини суми Олекса лишив собі, хоча повинен був вчинити навпаки, проте хто ж дізнається! Богдан Юліанович не має прямих контактів з Єдиневським, взагалі, про його існування відомо лише Жорі Швайковському, саме він звів їх з Єдиневським, та й самому Жорі невідомо, що інформація Єдиневського високо оплачується.

Ось і сьогодні…

Олекса витягнув з внутрішньої кишені піджака гаманець, перерахував гроші. Жора буде задоволений: сьогодні він запрошений на вечерю до “Континенталю” — найфешенебельнішого київського ресторану. Жора, звичайно, нап’ється й спробує залицятися до Лялі, та нехай — Ляля для нього надто ласий шматочок. Однак, поки Жора тверезий, треба буде відвести його до туалету й домовитися, щоб на тому тижні з інструкціями Єдиневському пішов на Байкове кладовище й поклав до тайника пакет.

Яковлєв знову задоволено посміхнувся своєму відображенню в дзеркалі. Так. він не тільки елегантний і вродливий, а й розумний. Це йому спало на думку обладнати в мармуровому склепі генерала Боніфація Горлова звичайнісінький тайник, до якого Єдиневський ховав свої пакети, а Жора Швайковський забирав їх. От і сьогодні в туалеті ресторану “Континенталь” Жора передасть йому пакет з військовою інформацією, переглянувши яку, Богдан Юліанович Павловський лише поцокає язиком.

Ні, вже не поцокає, згорів шановний Богдан Юліанович, а шкода. Розумний був мужик, знав, чого варта інформація Єдиневського, і не скупився. Учора завітала до Яковлєва на роботу якась незнайома жінка, Олекса гадав — з якогось провінційного цукрового заводу, а вона назвала пароль від Богдана Юліановича й повідомила: по-перше, Павловський смертельно хворий, по-друге, депеушники встановили за його будинком нагляд. Тепер контакти тільки з нею, а звуть її Варвара Володимирівна Виноградова, і явка переноситься з Голосієва на вулицю Львівську, сорок два, квартира дванадцята.

Звістка про те, що чекісти вийшли на Павловського, стривожила Яковлєва: він двічі був у Богдана Юліановича, і його могли там помітити. Проте Варвара Володимирівна заспокоїла: інші київські конспіративні квартири чисті, а це свідчить про те, що Павловський потрапив до поля зору ДПУ випадково, можливо, хтось упізнав його й доніс чекістам. Принаймні зараз підстав для хвилювань нема — навпаки, треба посилити роботу з молоддю, прилучити до Центру дії студенство й почати створення військових загонів. Бо не за горами той час, коли Совдепія захитається, і їхній святий обов’язок — спочатку підштовхнути її в тартарари, а потім не прогавити момент і перебрати в більшовиків владу.

“О-о, влада, — подумав Яковлєв, — який солодкий смак вона має! І як з малої, посередньої людини за один день робить визначну, мудру й навіть геніальну! Цікаво, що навіть люди, які точно знають істинну вартість такого вознесення, згодом і самі починають вірити у ту примарну геніальність. Не кажучи вже про саму вознесену особу… Чуючи щоденні панегірики, вона швидко, навіть дуже швидко вже відчуває свою вагу й неповторність, переконана, що без неї неможливий прогрес і навіть саме існування суспільства, прихильно приймає все нові й нові лестощі й дифірамби, ордени й чини. Що ж, — подумав також, — і я б не відмовився від орденів та чинів, і подбаю, аби дочекатися їх”.

Яковлєв зиркнув на годинник і занетерпеливився: Ляля через десять хвилин чекатиме біля театру на Фундуклеївській. Щоправда, навряд чи буде точною, але він ніколи не запізнюється і пишається цим. Недарма ж кажуть: точність — це ввічливість королів. Ну, королем йому, певно, ніколи не стати, але ж ніхто не знає, на яку височінь піднесе його житейська хвиля.

Від Пирогівської до театру якраз десять хвилин, і Олекса не запізнився. Ляля затрималася лише хвилин на п’ять — вислизнула із службового ходу, і Яковлєв розцвів од задоволення: висока, трохи схожа на циганку, очі, як зірки, золоті висюльки у вухах і яскраво підмальовані чуттєві губи. Точена шия, високі, але не дуже повні груди, стрункі довгі ніжки в чорних лакованих черевичках — і де тільки Ляля бере гроші на все це?

Яковлєв догадувався, що не тільки в нього, та що міг учинити? Таку жінку, як Ляля Підвойська, за нинішніх умов лише одному чоловікові утримати неможливо, вона хіба що по кишені товстому непманові, однак від непмана не залежить розподіл ролей у театрі…

Подумавши таке, Олекса зрозумів, що й тут він помилився. Зрештою, опасистий непман може підгодовувати того ж режисера Гриншпуна й ставити йому умови — воістину незбагненний людський мурашник і людські взаємини на цьому світі.

Біля “Континенталю” тупцював Швайковський. Довгий, худий, з довгим носом і довгими, мало не до колін руками, він був увесь якийсь виголоджений і нагадав Яковлєву худого й довгоногого хорта, тим паче, що Швайковський час од часу шморгав носом, немов принюхувався.

Жора, побачивши їх, посміхнувся й навіть спробував шаркнути перед Лялею ногою, але вилощений дженджур з нього явно не вийшов. Жора засоромився, заховав довгі ноги за спину й попрямував за Яковлєвим до чисто вимитих дзеркальних дверей, біля яких стовбичив бородатий швейцар із золотими галунами.

Боже мій, подумав скрушно Яковлєв, відшуміли революція та громадянська війна з їхніми жорстокостями, ось тут, зовсім поруч, у скверику, розстрілювали комісарів у шкірянках, потім комісари — золотопогонників, а навіщо? Все повернулося на круги своя, і настане час, коли він з Лялею під’їжджатиме до “Континенталю” на шикарному автомобілі, й швейцар вибігатиме на бруківку, аби відчинити їм дверцята.

Швейцар і зараз відчинив їм двері шанобливо, й зал зустрів їх електричним світлом, музикою і принадним запахом підсмаженого м’яса.

Вони розташувалися за зручним столиком у кутку, замовлення приймав офіціант у чорному сурдуті з метеликом на крохмальній сорочці, але меню було виписане каліграфічним почерком лише на двох аркушах не зовсім білого паперу, шампанського не було, і Ляля презирливо наморщила свого точеного носика. Проте Олекса не звернув на її вибрики уваги: дякуй богові, що є більш-менш пристойна кримська мадера й червоне вино типу бургундського, а вони із Швайковським не заперечують проти звичайної горілки, якщо під неї знайдуться оселедчик та мариновані грибочки. Грибочки знайшлися, крім того, офіціант приніс тонко нарізану шинку й справжні шпроти, шпротів Яковлєв не бачив уже біс його зна скільки, та й коштують, мабуть, біс його зна скільки — згадка про ресторанну дорожнечу штрикнула Олексу в серце, та лише на мить: останні роки навчили жити одним днем і цінувати саме цей день, бо завтрашнього могло й не бути. Щоправда, саме тепер відкрилися якісь перспективи, з’явився якийсь твердий грунт під ногами — за це можна й випити…

Й вони випили по першій — навіть Ляля не відмовилася від чарки горілки. Олекса здогадувався, що саме так і станеться, знав він також, що до кінця вечора Ляля набереться вщент і доведеться брати візника до Пирогівської — що ж, кохання завжди вимагає жертв…

Оркестр заграв фокстрот, який тільки входив у моду, і Яковлєв з Лялею пішли до естради. Олекса бачив, як чоловіки озиралися на його партнершу, це якось підвищувало його самого — мужчина, який володіє такою жінкою, не може бути ординарним.

Танцювати фокстрот Яковлєв навчився в театрі, взагалі, вважав театр мало не академією інтелектуалів, і справді, гарний актор має знати все; музику, сучасну й класичну літературу, повинен танцювати, хоч трохи співати, не кажучи вже про вміння зазирнути в душу людини й розібратися в усіх її відтінках. Либонь, вони танцювали фокстрот чудово, бо навіть музиканти поплескали їм, і Олекса повернувся до столика як на крилах, ковзаючи недбалим поглядом по обличчях ресторанних завсідників. Скільки їх тут — найрізноманітніших… А головне — жодного пролетаря в запраній косоворотці. Білі сорочки й краватки на чоловіках, жінки при парадних зачісках і вечірніх туалетах, але нема вродливішої за Лялю — боже мій, аби ж вона тільки не коштувала так дорого!..

Раптом Яковлєв зачепився за чийсь уважний погляд. Автоматично відвів очі, ще не збагнувши, що це за чоловік, та відразу знову глипнув на нього й подивувався, що не впізнав першої ж миті. Точно, отой колишній царський полковник, здається, його прізвище Яновський, і поруч нього за столиком впівоберта до них з Лялею — Наталя.

Але ж тепер отой полковник став гаражним слюсарем, а хіба слюсарі ходять до “Континенталю”?

Яковлєв відчув, що настрій у нього зіпсувався. Він написав анонімного листа на цього слюсаря, гадав, що знищив його, а той — у “Континенталі”…

Треба ж, один погляд, зустріч очима, і все одразу потьмарилося. Чому? Біс з ними, усіма полковниками світу, плювати навіть на колишніх царських генералів, уже забув і Наталю, і її дурепу-матір, здається, її звуть Серафимою Володимирівною, й він мав нещастя вислуховувати її нескінченні базікання… Однак усе це вже відійшло, все у далекому минулому, невже він справді кохав і навіть опустився до того, що почав з’ясовувати взаємини з оцим полковником?

Яковлєв посміхнувся Лялі, стиснувши її лікоть. Дівчина підвела на нього променисті й вологі від збудження очі, знала: вона тут королева, й всі чоловіки біля її довгих, струнких, узутих у модні “лодочки” ніжок…

Яковлєв налив собі повну чарку горілки й, не дочекавшись Швайковського та Лялі, вихилив по робітничо-селянському, одним ковтком і не закушуючи. Горілка обпекла його, він подивився на Лялю просвітлено, та дівчина маніжно закопилила губу.

— Як візник… — процідила.

— Певно, у кожного слов’янина буває стан, коли хочеться вижлуктити півсклянки просто так…

Швайковський глипнув на нього розуміюче:

— Залити душевний вогонь чи скруху?

— Яка скруха?.. — похитав головою Олекса. — Коли поруч друг і кохана жінка!

— Щось стривожило тебе! — не запитав, а ствердив Жора.

— Ні, — збрехав Яковлєв якомога щиріше, — все гаразд, і давайте вип’ємо ще.

— Оце мова справжнього чоловіка, — задоволено примружився Швайковський, і Яковлєв випив, дивлячись Лялі просто у вирласті циганські очі, й наче побачив своє відображення в них: воно то гасло, то спалахувало.

“Як усе моє життя”, — вирішив раптом і пошукав очима столик, за яким сиділи Наталя зі своїм полковником, та не знайшов. Зробилося сумно, а Ляля, вихиливши півкелиха мадери, поплескала його по щоці. Вона обіцяла йому весь сьогоднішній вечір і навіть ніч, розкішну ніч у широкому ліжку, проте це чомусь уже не порадувало Олексу, бо подумав; тільки вечір і ніч, а він, можливо, прогавив усе життя. Так, Наталя подарувала б йому щастя на все життя, не вимагаючи за це нічого.

Ревнощі знову обпекли Яковлєву серце, та одразу втішив себе тим, що, напевно, Наталя вже встигла б набриднути йому, точно, набридла б через півроку чи рік і своїм коханням, і своєю вірністю — він знову б шукав забуття у Лялі чи якоїсь Людмили чи Зої. Що ж, жінки для того й створені, щоб міняти їх — хай живе чоловіча зрадливість!

Головне — гроші й слава, так, гроші на першому місці, бо гроші й приносять славу. Вони принесли славу Ротшильду та американцеві Моргану, зрештою, хто б знав Терещенка, якби не його мільйони, — одна справа, коли володієш цукроварнею, інша — коли їх у тебе сотня. Кажуть, що сам Распутін, перед яким запобігав увесь петербурзький світ, обіймався з паршивим євреєм Рубінштейном, бо той був банкіром і мільйонером.

Згадка про гроші розтопила кригу в Олексиній душі, й він, підморгнувши Швайковському, пішов до туалету.

— Як? — запитав, коли лишилися самі.

Жора, не кажучи ні слова, витягнув з внутрішньої кишені піджака пакет. Яковлєв заховав його, з відразою відчувши, як пакет випнув йому борт піджака. Обсмикнув полу й поцікавився:

— Переглядав? Цікаве?

Жора виставив великий палець, поворушив над ним пучками другої руки.

— На великий з присипкою, — пояснив. — Копії наказів по військовому округу. Є зовсім секретні.

— Чудово. — Яковлєв дістав конверт, подав Жорі. — Тут гроші Сергієві Павловичу. І лист. Треба збільшити потік інформації, в цьому зацікавлені за кордоном.

Швайковський помацав конверт.

— А мені? — запитав жалібно.

— Будуть, — пообіцяв Олекса. — Сьогодні розплачуюсь вечерею, а через два тижні грішми. Попередня інформація була пробною, ніхто задурно не хоче платити, тепер уже прислали трохи, але тільки Єдиневському та мені на дрібні витрати. Однак зараз ми диктуватимемо умови. Копії наказів по округу дорого коштують, і я передам з кур’єром у Варшаву, що ми вимагаємо відповідної плати. Золотом, тільки золотом, бо інформація справді золота.

— Я б не заперечував і проти срібла.

— Буде тобі й срібло, Жора, буде й золото. Проте на особливо великі суми не розраховуй. Та й що ти, зрештою, робиш? Гайнув на кладовище, витягнув пакет, поклав інший…

— А ризик? Зрештою, хто звів тебе з Єдиневським! Хто започаткував усю комбінацію!

— Згоден, ти, Жоро, й батьківщина не забуде тебе!

— Совдепія?

— Ми, Жоро, робимо все, аби ця Совдепія згинула. І наш внесок неоціненний…

— Гаразд, — сказав Швайковський, — я піду на кладовище й візьму черговий пакет. Але ти одержиш його лише тоді, коли заплатиш.

— Соромно бути таким меркантильним… — сказав Яковлєв, проте не дуже впевнено.

— Гроші на бочку! — вигукнув Жора.

— Добре, — погодився Яковлєв, вирішивши, що Жорині претензії справедливі і якусь дещицю йому варто виділити.

Він повертався через зал, відчуваючи обтяжливість пакета в кишені, і дивно, але саме цей тягар знову приніс йому душевну рівновагу. Сам пошукав очима Наталин столик, вони ще сиділи, розмовляли й нічого не помічали довкола, на столику стояла пляшка вина й тістечка, і Яковлєв не без задоволення подумав, що він у всьому обійшов цього колишнього полковника…

Побачивши у ресторані Яковлєва, Яновський засмутився. Щоправда, спочатку він не впізнав Олексу — просто самовпевнений молодик, що прошкував поміж столиків із справжньою красунею, когось нагадав йому. Й тільки зустрівшись з Яковлєвим очима, Олег Данилович переконався: Олекса Яковлєв. І одразу збагнув, чому не впізнав його першої ж миті. Тоді, в парку, Яковлєв виступав у зовсім іншій ролі, він був прохачем, агресивним і непримиренним, та все ж прохачем, відчував себе приниженим і обійденим, а тепер, у гарно пошитому костюмі, поруч звабливої жінки, аж випромінював пиху й зверхність — і це зовсім змінило його.

Олег Данилович саме розповідав Наталі смішну історію: у них у гаражі прижилася приблудна чорна сучка, яку шофери чомусь охрестили Кляксою, а тепер Клякса привела п’ятеро цуценят, і жодного чорного. Вона влаштувалася у закутку під металобрухтом і нікого не підпускає туди, проте цуценята дорослішають і нахабнішають, одному з них сподобався саме Олег Данилович, і він не відстає від нього, поки не одержить ласого шматочка.

— Забери його додому, — легковажно запропонувала Наталя.

Олег Данилович уявив, як зустріне нового пожильця Серафима Володимирівна, й не погодився. Він узагалі рідко коли не погоджувався з Наталею, та цього разу почав доводити безглуздість такого вчинку, підвів очі й знову побачив Яковлєва. Видно, Наталя прочитала на його обличчі збентеження, бо запитала:

— Знайомий?

— Мій — відносно. Олекса Яковлєв.

— А-а… Йому подобаються ресторани. — Наталя навіть не поворухнулася, сиділа, спершись підборіддям на сплетені пальці.

— З ним вродлива жінка… — вихопилося в Олега Даниловича.

Але Наталя сприйняла це повідомлення байдуже:

— Олекса водився тільки з вродливими.

— Смак у нього непоганий, — схвалив Олег Данилович. Лише тепер Наталя озирнулася.

— Вона справді вродлива, — сказала. — Ефектна жінка і вміє подати себе.

— Найвродливіша все ж ти, — переконливо мовив Олег Данилович, — бо вродливішої взагалі не може бути.

— Лестун…

Олег Данилович палив у келихи густої і справді смачної (“ще з довоєнних запасів”, як рекламували її в “Континенталі”) мадери.

Сьогодні вони вирішили пошикувати. Пляшка мадери, кава й півдюжини тістечок значною мірою підірвали їхній бюджет, та все ж Олег Данилович зважився на це: вчора у губвиконкомі оголосили наказ за підписом голови, в якому було сказано, що “завідуючому гаражем тов. Яновському Олегу Даниловичу оголошується подяка з врученням грошової премії”. Премії Олег Данилович, правда, ще не одержав, та, передбачаючи майбутні блага, запропонував податися до самого “Континенталю”. Наталя, сміючись, заявила, що він, хоч і скромний радянський службовець, все ж не може позбутися полковницьких звичок. Однак Олег Данилович досить аргументовано довів їй: що-що, а такий досвід пролетаріат опановує швидко — аби були гроші… Та й взагалі, хіба ресторани лише для непманів?

Наталя довго, на думку Олега Даниловича, надто довго вирішувала, що їй одягнути. Для нього це не становило жодних проблем, бо мав лише один вихідний костюм і три сорочки, краваток, правда, було кілька, але знав, що Наталі подобається бордова у білі горошки — її і пов’язав.

А Наталя витягнула дві сукні, потім повісила їх назад до шафи й приміряла білу шовкову кофту й темно-синю спідницю.

Олег Данилович заплескав у долоні й заявив, що біла кофта їй личить найбільше, а Наталя тільки зиркнула на нього відчужено — виявилось, до темно-синьої спідниці нема туфель. Зрештою, зупинилися на сірій з якимись химерними квітами сукні, до неї пасувала низка штучних перлів — це й вирішило справу. От і зараз Наталя перебирала на грудях, як чотки, перлини в намисті, а Олег Данилович милувався її акуратно підстриженими та випещеними нігтями. Свої руки він ховав: хоч сьогодні після роботи й мив щіткою, все ж довести нігті до ідеального стану не зміг.

Наталя побачила його нехитрий маневр і зауважила:

— Декабристи працювали у сибірських копальнях і не соромилися своїх мозолів.

— Якби я був хоч трохи схожий на декабристів! Вони свідомо йшли на смерть заради ідеалів…

— А ти подумай, любий: іноді на смерть легше піти, знаючи, що на тебе дивляться сотні очей, ніж приректи себе на брудну чорну роботу.

— Толстой орав землю й не соромився цього, маєш рацію.

— Толстой був один на всю Росію. Толстой міг учинити все, крім підлоти. Можна бути неправим, але чесним перед собою. — Наталя допила мадеру, з’їла тістечко, акуратно витерла підмальовані для “Континенталя” губи й заявила: — Знаєш, мені чомусь розхотілося сидіти тут. Підемо в парк?

— З величезним задоволенням, — не роздумуючи відгукнувся Олег Данилович, бо і йому ресторанне повітря тепер видавалося задушливим.