Останній заколот

34

Олег Данилович повернувся на бік, обійняв Наталю за плече, поцілував у потилицю.

— Не спиш? — запитав.

— Не сплю. А ти чого?

Олег Данилович нерішуче прошепотів:

— Так…

— Кажи вже.

— Не хотів, — чесно визнав Олег Данилович, — та доведеться.

Він притиснувся щокою до теплого Наталчиного плеча й розповів про виклик до ДПУ, про чай з Серафимою Володимирівною і Бертою Абрамівною.

Наталя помовчала, зітхнула й поцікавилася:

— А чому ж мене не розпитував? Я знаю про Олексу більше, ніж вони.

— Не наважився.

— Отож, — осудливо сказала Наталя, — мене посоромився.

Олег Данилович відсунувся від жінки, відчувши її осуд, заклав руки під голову, помовчав.

— Така справа, — зробив спробу виправдатися, — йдеться про зраду й шпигунство…

— Так, і все ж уся ця історія погано пахне…

— Ти засуджуєш мене?

— Хочеш, щоб виправдала?

— Важко?

— Мені — ні…

— Бо кохаєш? І готова простити все?

— Готова.

— Гадаєш, учинив негарно? Фактично доніс…

— Ну що ти… Не картай себе.

— Усе так складно… — поскаржився Олег Данилович. — А може, ти сам усе ускладнюєш?

— Сумління… Як жити без сумління? Тепер багато хто навчився цього, і жити їм, певно, легше.

— Ти вчинив так, як підказувало сумління.

— А тепер воно мучить мене. Бо віддав на поталу людину…

— Сам казав: Олекса шпигун і зрадник…

— І все ж було б краще, якби обійшлися без мене.

Наталя подумала й сказала:

— Правда на твоєму боці. — Помовчала й додала: — Але ж у кожного своя правда. Білі розстрілювали червоних заради своєї правди, а червоні білих також в ім’я своєї.

— Але ж є загальнолюдські ідеали й загальнолюдська правда!

— А скажи мені, — запитала Наталя по паузі, — заради цієї загальнолюдської правди зміг би ти вбити людину? Навіть знаючи, що вона — запеклий ворог?

— У бою — так, — подумавши, відповів Олег Данилович.

— А розстріляти?

— Ні.

— От бачиш, — переможно вигукнула Наталя, — коли рубали голову Карлу Першому, кат, мабуть, був упевнений, що робить справедливу справу, але підводився на ешафот у машкарі, бо, ненавидячи своїх гнобителів, народ зневажає й катів.

— Ми залізли в хащі, з яких не просто вилізти.

— Навіть неможливо.

— Люди такі різні, — безнадійно сказав Олег Данилович, — у нас в гаражі є комірниця Дороговказ, я казав тобі про неї, так от, лиш за то, що я колишній полковник, вона, певно, власноручно розстріляла б мене.

— Помиляєшся, — заперечила Наталя, — вона б знищила тебе не за твої колишні погони, вона б розстрілювала всіх, кому заздрить, а заздрить вона півсвітові.

— Гадаєш, саме з таких виходять кати?

— З кого ж іще?

— Наше щастя, що таких людей мало. І в міру того, як суспільство вдосконалюватиметься й розумнішатиме, їх ставатиме все менше й менше.

— Важко повірити в швидке вдосконалення людини.

Олег Данилович подивився на Наталю здивовано, але в темряві не розібрав виразу її обличчя. Проте мовлено було достатньо жорстко.

— Чого ж ти хочеш? — запитав уражено.

— Правди.

— Знаючи, що її не може бути?

— Так, знаючи це. Хочу, аби люди прагнули її. Розумієш, усі ми раби — чи то звичок, чи то виховання, чи просто рабство закладене в генах. Чогось боїмося — втратити посаду, гроші, прихильність друзів, схвальний погляд начальника, ми боїмося смерті й брешемо самі собі, що існує потойбічний світ, все людство загрузло в брехні й ніяк не видереться з цього багновиська.

— Ти засуджуєш мене, — сумно сказав Олег Данилович, — та чи зможеш простити?

Наталя погладила його по голові зовсім як маленького хлопчика.

— Я вже простила тебе, — мовила. — Однак скажи, чи погодився б ти з пропозицією отого Горожанина, якби не був колись полковником?

Вона влучила просто в саму десятку, і Олег Данилович подумки віддав належне її проникливості.

— Маєш на увазі: я погодився, щоби хоч трохи спокутувати свою вину?

— Хіба не так?

— Може, не зовсім. Просто я ще не вважаю себе остаточно своїм у цьому суспільстві, його закони й звички ще не ввійшли в мою плоть і кров, не стали невід’ємно моїми.

Олег Данилович заплющив очі й подумав: оце, що він сказав зараз, також брехня, невеличка, проте брехня. А якщо чесно, то все йде від того, що він чогось боїться. Бо від Горожанина, голови губвиконкому, ще якогось начальства залежить, працюватиме він в гаражі чи десь в іншому місці, зрештою, його щастя з Наталею, а без неї він не уявляє життя. От і доводиться йти на маленькі, та все ж компроміси, як він з тою ж Дороговказ: інший зовсім би не розмовляв з нею, не звертав на неї уваги, а він но раз уже ловив себе на тому, що намагається бути з комірницею підкреслено люб’язним. Іноді навіть запобігаєш перед нею, визнав нарешті відверто, але ж добре визнавати таке тільки перед самим собою, ну, почервонієш у темряві, як зараз, все одно ніхто не побачить…

Олег Данилович мимоволі тяжко зітхнув, і Наталя присунулася до нього.

— Я не засуджую тебе, — гаряче видихнула у вухо.

“Однак я засуджую сам себе”, — міг би відповісти Олег Данилович, та промовчав. А потім подумав: а чого засуджувати? Хто вони, оті яковлєви та іже з ними? Мерзота, погань, паскуди… І чи варто з-за них займатися самобичуванням? Той же Яковлєв, якщо б зміг, плюнув би на нього, розтер і тут же забув. З таких, як Яковлєв, за сприятливих умов виходили побєдоносцеви та аракчеєви.

Ця думка начебто заспокоїла Олега Даниловича, притулився до Наталі й хотів заснути, та десь всередині все ж ворушився якийсь непомітний, маленький, зовсім мікроскопічний хробачок. Олег Данилович навіть знав, як він зветься: муки сумління. Знав також, що вгамувати його зовсім легко, та не міг чи не хотів — не спав і крутився на ліжку аж до ранку.