Останній заколот

8

Олег Данилович перетнув Думську площу й через завулок вийшов до гаража, що притулився поза пасажем. У воротах його ніхто не зупинив, та й взагалі вони були незамкнуті, гойдалися на вітрі й жалібно скрипіли, немов скаржилися на своє становище та безгосподарність.

Яновський постояв біля воріт, роззираючись. Засмічений якимсь металобрухтом двір, довгий дерев’яний сарай з протилежного боку й вантажівка біля нього. Фактично тільки ця машина й свідчила, що тут розташований гараж виконкому. Щоправда, пахло ще мастилом та бензином, і Олег Данилович принюхався тремтячими ніздрями. Побачив біля вантажівки самітню постать і попрямував туди.

Чоловік у промасленому комбінезоні копирсався в моторі, він ковзнув по Яновському цікавими очима, та не припинив роботи, здається, ще більше заглибився в неї, проте Олег Данилович відчув, що незнайомець не байдужий до нього, спіймав його погляд з-під руки. Нарешті чоловік у комбінезоні не витримав, озирнувся і запитав:

— Чого треба? Бо стороннім сюди заборонено. — Вказав чорним від мастила пальцем на ворота. — Там написано.

— Завгар де? — поцікавився Яновський.

— Ну, я завгар.

— Гаврило Пилипович Шубравський?

— Точно.

— Я від Горожанина, — сказав Яновський.

Очі Шубравського засвітилися цікавістю. Уважно обдивився Яновського, обтер руки брудною ганчіркою, подав правицю й потиснув міцно руку Яновського.

— Чекаю на тебе, — мовив, не приховуючи радості. — Казали, механік ти і у машинах кумекаєш.

— Трохи.

— Трохи… — посмутнішав Шубравський. — Трохи і я петраю, а вона, стерво, не заводиться.

— Заведеться, куди подінеться, — пообіцяв Олег Данилович, можливо, надто оптимістично.

Шубравський посміхнувся недовірливо.

— Зранку б’юся, — пояснив. — Не хоче.

Він подивився на Яновського якось жалісно й навіть запобігливо, і Олегові Даниловичу стало шкода його. Ще раз пильно глянув на Шубравського, мов хотів запам’ятати й зрозуміти з першого погляду. Наче нічим не примітний, око сковзне по ньому й не затримається ні на мить, але в цій людині щось було. Яновський мимоволі згадав солдата саперного батальйону Лопухова і одразу збагнув, чим саме привабив його Шубравський. На такого можна покластися. Не хапає зірок з неба, не дуже грамотний, але ніколи не зрадить, дасть слово — виконає. У виразі обличчя є щось дитяче, щось ніби прохальне, однак водночас очі тверді, рішучі й, головне, доброзичливі. Кремезний і, видно, сильний, — точно, такий не підведе.

Яновський ще раз посміхнувся Гаврилові Пилиповичу й почав знімати піджак.

Одягнувся він, як вважав, до роботи. Ношені, та ще міцні ялові чоботи з заправленими в них суконними штанями, чорна косоворотка й бавовняний піджак. Поклав піджак у кабіну вантажівки й почав закочувати рукави сорочки.

Шубравський зміряв його недовірливим поглядом.

— Ти що, одразу?.. — не повірив.

— Та ж не заводиться, самі казали…

— Чекай, шкода сорочки. Та й штани запаскудиш… — Він зробив нетерпеливий жест і зник у сараї не чекаючи заперечень. З’явився мало не одразу, несучи оберемок якогось лахміття. Подав Яновському.

— Штани, мабуть, завеликі, та мотузком підпережешся.

Штани й справді були розраховані принаймні на двох Яновських, залатані й цупкі від мастила, вони спочатку викликали в Олега Даниловича відразу, та він подолав її й таки натягнув штани, присівши на автомобільну приступку. На сорочку надів якусь кацавейку, підперезався пеньковим мотузком і подумав — що б сталося, якби його зараз побачила Наталка?

Ні, Наталка, певно, нічим би не виказала свого ставлення до брудного й смердючого одягу, навіть не наморщила б свого гарного носика, а от рідна сестра Маша точно розквокталася б — для неї важлива не сама людина, а те, в якій оболонці перебуває, вони разом з цим надутим півнем професором Василенком дивляться на таких з презирством і гнівом, обходять на тротуарі й ніколи не допустять до своєї комфортабельної квартири з килимами на підлозі. Але від думки про це не зробилося прикро, навпаки, Олег Данилович посміхнувся весело й зазирнув під капот.

— Тебе як?.. — запитав Шубравский. — Як звешся?

— Олегом Даниловичем.

— Ну й ну… — покрутив завгар головою. — Ти не з буржуїв?

— Про князя Олега чув?

Шубравський іронічно примружився.

— Ну, не трави, — мовив розважливо, — з князями ми назавжди покінчили.

— Той Олег княжив у Києві тисячу років тому.

— Ну й біс із ним, — полегшено зітхнув Шубравський. — А я думав, якась контра… — Раптом побачив чисті білі пальці Яновського, очі в нього зробилися підозрілими й пронизливими. — Звідки мотори знаєш? — запитав.

— Броньовик водив, — збрехав Олег Данилович.

— Отже, шофер?

— Виходить, так.

— А руки чому не робочі?

— Через півгодини не відрізните від своїх.

— Маєш рацію, — пом’якшав Шубравський. — І от що: ти кинь… Ну, на “ви”… Я, хоч і завгар, але ж, сам розумієш, однакові ми, братва — й точка.

— Точно, — погодився Яновський.

Олег Данилович підкачав бензин, насос діяв справно, тоді перевірив запалення. Іскри не було, магнето явно не працювало, і Яновський поцікавився, чи є запасне.

Шубравський сумно похитав головою:

— У запасі взагалі нічого не маємо. Там, — кивнув на сарай, — три “драймлери” стоять. Може, магнето з них підійде?

— Усе підійде, аби з головою. — Олег Данилович уже відчув себе в рідній стихії. Він швидко й вправно зняв магнето зі старого, пошарпаного й розбитого “драймлера”, й через годину вантажівка випустила хмару бензинового диму й завелася.

— Ну, ти й даєш! — не повірив спочатку Шубравський. — Ми з Грицьком над цим залізом дві доби чаклували, а ти за годину. Грицько! — загорлав щасливо. — Чуєш, Грицю, працює твій драндулет, три чорти йому в печінку, завівся, душа собача, хіба тобі позакладало?

З дверей дерев’яної прибудови до сарая висунулося заспане обличчя хлопця з розкуйовдженим волоссям, він, кліпаючи очима, недовірливо витріщився на бензинову хмару.

— А й справді, виходить, завівся, — мовив зачудовано, — чого ж раніше не хотів?

— О-о! — тицьнув Шубравський пальцем у Яновського. — Данилович дав йому лад.

Хлопець наче вистрибнув із дверей. Сонне обличчя його загострилося, навіть, здається, щось хиже з’явилося в ньому.

— Чого ж мене не розбудили? — розсердився. — Машина працює, і з Василькова треба пошту привезти. Сам товариш Тарасенко наказував.

— Еге ж, привіз би, якби не Данилович!

Грицько зупинився перед Яновським, жартівливо штовхнув його в груди.

— Виходить, Данилович? — запитав. — І механік, виходить? Нарешті дочекалися…

— Розбазікався! — сердито перебив його завгар.

Шофер махнув рукою. Дивився тільки на Яновського, і якісь запобігливі нотки з’явилися в його голосі:

— Я зараз до Василькова змотаюся, — пояснив, начебто це ще не було зрозуміло, — а потім ми з тобою її, — кивнув на вантажівку, — передивимось. Тягне, бува, погано, це чого б?

— Карбюратор не відрегульований.

— Вмієш, значить? — зрадів Гриць: — А я його як не кручу — чхає…

Яновський взяв викрутку.

— Ану, прогазуй, — наказав. Підкрутив кілька гвинтиків, махнув рукою, щоб їхав.

— Сьогодні не чхатиме, — пообіцяв.

Грицько сів за кермо автомобіля, дав газ, рушив, проте одразу ж зупинився.

— Тягне! — сказав здивовано. — Це ж треба, зранку стояла, а тепер їхати можна!

— Жени, — махнув рукою завгар, — пошта зачекалася.

Олег Данилович з Шубравським працювали мало не до вечора. Обдивилися три легкових “драймлери” й визначили, що дві машини можна сяк-так відремонтувати. Схаменулися, коли сонце сховалося за будинками й тіні видовжилися мало не втричі. Яновський дістав кишенькового годинника, захвилювався — за роботою не помічав часу, а Наталя чекає на нього вже півгодини. Переодягнувся і спробував відмити руки, але мило бути нікудишнє, й фактично розвіз бруд.

Шубравський дивився на нього з неприхованою іронією, нарешті порадив:

— А ти пісочком, — вказав на купу під сараєм.

Правда, й пісок не зовсім допоміг, і Олег Данилович, засунувши руки в кишені, просто через пасаж попрямував до Хрещатика. Здалеку побачив знайому постать у зеленій сукні на розі Миколаївської, перетнув Хрещатик швидко, мало не біг — Наталя кинулася йому назустріч. Дивилася тривожно й очікувально.

— Ну як? — тільки й запитала.

— По-моєму, все гаразд. Краще, ніж я гадав. — Олег Данилович потягнувся до Наталиної руки, щоб поцілувати за звичкою, та одразу згадав свої чорні від мастила нігті й тільки потиснув заспокійливо її лікоть.

Наталя сама взяла Олега Даниловича під руку, йшла, зазираючи йому збоку у вічі — хотіла, щоб він розповів Усе, про весь день з початку й до кінця, розклавши його На хвилини, вона б тоді пережила його знову разом із ним, Це було їй просто необхідно — бути завжди разом, а він Рантом розгубив усі слова, тільки дивився в її зелені очікувальні очі й думав: яка вона гарна — вродлива й розумна, а головне — вся його, це ж треба — така жінка й належить тільки йому, певно, подібне щастя випадає дуже рідко, он скільки дівчат і жінок на Хрещатику та Миколаївській, у модних сукнях і вродливих, та нема кращої за Наталю.

Вони проминули “Континенталь”, біля якого стояло кілька візників, й почали підійматися до театрального скверу. Назустріч прямували двоє дженджуристих чоловіків у модних котелках і штиблетах з гамашами, вони наче зійшли зі сторінок старої “Ниви”, від них на версту віяло старорежимністю й добропорядністю — подовжені англійські бачки й закручені догори вуса — чисто чиновники канцелярії генерал-губернатора або середні актори театру Соловцова, й такі випещені, паче не було революції, наче не прокотилися Києвом петлюрівщина й денікінщина з їхніми кривавими страхіттями. Дженджуристі молодики ще здалеку помітили Наталю, обличчя в них зробилися напружено-солодкими — нараз Олег Данилович спіймав на собі погляд одного з цих модних піжонів, здивований і навіть спантеличений; подумав, що могло так здивувати дженджура, та одразу здогадався — його зовнішній вигляд. Така гарна жінка в зеленій шовковій сукні — свіжа й пахуча стеблиночка — повисла на руці якогось робітника в кепці й пом’ятому бавовняному піджаку… Випещена дівчина й пролетар, з їхньої точки зору хам і мурло, клятий гегемон, який посмів зазіхнути на святая святих…

На мить, на одну невловиму мить Олегові Даниловичу зробилося боляче… Уявив: якби він ішов у полковничому мундирі, дивилися б поштиво її запобігливо. Але ж, подумав одразу, час цих дженджурів уже минув, і біс з ними. Ну, потанцюють зараз в “Континенталі” з вульгарними розмальованими шльондрами, покрасуються за столиками — новоспечені непмани. А може, не непмани, а просто повитягали із скринь піджаки та гамаши й тільки удають, що знову настала їхня життєва фаза…

У скверику перед театром чиясь дбайлива рука розбила клумбу й засадила її братками — виявляється, невмируще й прагнення людини до краси: ще не загоїлися рани громадянської війни, ще не встигли й чорного хліба наїстися, а вже думають про прекрасне, та й справді, що може бути прекрасніше за буйство братків — оксамитових, різнокольорових, ніжних, зовні непоказних квітів, які наче лукаво зазирають своїми оченятами тобі в душу.

Олег Данилович подивився на Наталю й збагнув: либонь, він усе ж неправий. Квіти, хоч і створені, мабуть, самим богом, таки поступаються жіночим очам — звичайним, зеленкуватим… Але ж ці очі випромінюють неземне світло, дивно, проте й вдень, коли нема нічого яскравішого за сонце, вони засліплюють більше, ніж сонячні промені, обпалюють, і водночас у них можна дивитися все життя.

Олег Данилович сказав про це Наталі, може, трохи кострубатіше й незграбніше, ніж думав, та вона зрозуміла одразу, й світло з її очей полилося ще яскравіше, либонь, це саме щастя випромінювалося з них, і Олег Данилович вирішив: як мало іноді потрібно людині для щастя — сердечне слово, потиск руки або просто однаковий ритм дихання.

Олег Данилович відкинувся на спинку лавочки, тримав Наталіну руку в долонях, погладжував, відчуваючи її тепло й ніжність, ця ніжність наче переливалася у нього, й він повільно й докладно розповідав про знайомство з Шубравським і шофером Григорієм, про те, як Шубравський притягнув робочий одяг і які очі були в Грицька, коли відремонтована машина рушила з місця.

Раптом Наталя нахилилася і поцілувала йому руку. Олег Данилович засоромився і хотів відняти, проте не дала, цілувала не зовсім відмиті пальці, йому зробилося гірко від того, що посмів соромитися їх. Дав собі страшну клятву до скону віків пам’ятати цей день і, що б не трапилося, вічно кохати цю жінку з русими косами й зеленими очима. Здав: життя мінливе й нестале, все може статися за роки, що їм відведені, можливо, вони сперечатимуться і сваритимуться, все можливе, але він — чоловік, цим усе мовлене… Просто у хвилини душевної розхристаності слід згадати оцей передвечірній час у театральному сквері, зеленаве світло Наталиних очей і свої замащені та обціловані руки…

Олег Данилович заплющив очі й чомусь згадав, як уперше потрапив саме до цього скверу, де зараз так яскраво квітують братки. Було це давно, батьків запросив до себе професор Мерінг, тут стояв його будинок, далі — величезний сад, алеї, оранжерея і виноградники, а на місці сквера — замулений став з лататтям і жабами, вони кумкали й стрибали від нього в зеленкувату воду, хотів спіймати хоч одну, та мати відтягнула його від води — боже мій, як давно це було й чи міг він взагалі існувати в матроському костюмчику й береті з синім помпоном?

І які ще метаморфози готує йому життя?

Матроський костюмчик, полковничий мундир, бавовняний піджак автомеханіка… Що далі?

І сидить він у сквері навпроти монументальної театральної споруди, на місці, де колись кумкали жаби. А вгорі, на Банковій, височить будинок Городецького з химерами, і взагалі, чи не химерне все його життя?

Але ж хіба можна хоч секунду гудити життя, коли поруч сидить кохана жінка?

Раптом Наталя сказала:

— Сьогодні заходив до мене Олекса.

— Який Олекса? — не збагнув Олег Данилович.

— Я ж колись казала: Олекса Яковлєв…

Тепер Олег Данилович згадав: Олекса Яковлєв, студент університету, залицявся до Наталі, коли вона була ще гімназисткою. Серце тенькнуло, і Олег Данилович уперше відчув укол ревнощів.

— Чого хотів? — запитав.

— Тобі ж відомо: ми посварилися і рідко бачились. І в цей час я зустріла тебе…

— А тепер знову з’явився…

— Ти в мене єдиний. — Наталя, не соромлячись перехожих, поклала Олегові Даниловичу голову на груди, зазирнула йому у вічі й сказала: — Просто не знаю, що б трапилося, коли б ми не спізналися. Не уявляю собі життя без тебе.

— Але ж кохала Олексу… — вирвалося в Олега Даниловича, і йому одразу стало соромно за ці необачливі слова: кому потрібна ця слов’янська манера все ускладнювати, мучити себе та інших?

І справді, обличчя в Наталі якось поменшало, у куточках губів з’явилися зморшки, очі потемнішали й зіниці поширшали.

— Певно, кохала, — погодилася якось жалібно. — Але не так, як тепер.

— І ти сказала йому про це? — запитав Олег Данилович, із жахом усвідомивши: мовить зовсім не те, що треба.

— Я пояснила, що вийшла заміж. От і все…

— Звичайно, люба, — одразу пом’якшав Олег Данилович, збагнувши, яким жорстоким був щойно. — Давай забудемо про це.

Наталя знову торкнулася його руки теплими губами, а він відкинувся на спинку лави, підставивши обличчя розсіяним сонячним променям. Дивився, як осипається каштановий цвіт з дерев, і від цього раптом зробилося тоскно, наче усвідомив, що все у житті скороминуче, можливо, і любов…

А Наталя пестила йому руки, і Олегові Даниловичу зробилося ніяково від цієї думки: мине їхнє життя, а любов лишиться, бо тіло тлінне, а людський дух невмирущий. Колись навіть каштан, під яким вони сидять, всохне, а їхня любов розчиниться в просторі, сягне неба, сяятиме і сонячним, і місячним світлом — сяятиме, поки не згасне саме сонце.

Від усвідомлення цього стало радісно й водночас тривожно. Либонь, таке почуття опановує людину в моменти найвищого піднесення духу або повного злиття з природою, тої щасливої і неповторної хвилини, коли напевно знаєш, що житимеш вічно й слід твій обов’язково лишиться на землі.

Олег Данилович піднявся з лави якийсь урочистий і оновлений. Наталя одразу помітила це й посміхнулася йому, вони взялися за руки справді як молодята і пішли по Ольгинській вгору, бо Серафима Володимирівна, Наталина мати, вже зачекалася з обідом.

Наталчин будинок стояв на розі Садової та Олександрівської, добротний житловий будинок, де колись їхня сім’я займала п’ятикімпатну квартиру. Батько, відомий київський адвокат, помер у шістнадцятому році, й вони з матір’ю перейшли до менш комфортабельного трикімнатного помешкання, а тепер їх ущільнили: підселили родину робітника з “Арсеналу”, токаря з жінкою, тихих і непомітних людей, що не завадило Серафимі Володимирівні мало не тиждень втрачати свідомість і хапатися за серце. Здасться, вже заспокоїлася, бо Берта Абрамівна з четвертого поверху, вдова колишнього члена правління Азовського банку Файнштейна, популярно пояснила: дякуйте богові, що лишили дві кімнати, могло статися навпаки — отим пролетарям дали б більшу житлоплощу, а вас, як “колишніх”, витурили б у кімнату з вікнами у двір.

Наталя швидко налагодила стосунки з новими сусідами. Тендітна, тиха Євдокія, котру Серафима Володимирівна Демонстративно не помічала, якось пригнічено посміхалася їй, та Наталя влаштувала чай, запросила Євдокію з Тихоном, вони просиділи цілий вечір, і Олег Данилович переконався: з сусідами можна не тільки мирно співіснувати, але й підтримувати гарні стосунки. Звичайно. Тихін не був обізнаний з давньогрецькою історією і мав слабке Уявлення про політекономію, проте був першокласним токарем, доброю людиною з досить твердими житейськими переконаннями. До більшовицької партії не вступив, однак очолював на “Арсеналі” якийсь профспілковий осередок. Тепер, крокуючи широкими сходами, Олег Данилович подумав, що вони з Тихоном — одного поля ягода, й ця думка не подратувала його. То нехай Серафима Володимирівна приндиться разом з Бертою Абрамівною, а вони з Наталею після обіду підуть до парку чи подадуться на Тарасівську до Василенків — сьогодні слід якомога скоріше зникнути з дому, аби не бачити зневажливі погляди Серафими Володимирівни, якими обдаровуватиме новоспеченого робітника.

Певно, шкодує, що Наталя порвала з Олексою…

Думка про Яковлєва не потішила. І треба ж таке: з’явився, коли у них з Наталею тільки почалося життя, під час медового місяця, щоб ложкою дьогтю зіпсувати цей мед. Пусте, вирішив, ніякий дьоготь не зіпсує їхнє життя.

Та все ж думка про Яковлєва не полишала Олега Даниловича, і він пригадав, що ж йому відомо про Олексу. Колись Серафима Володимирівна завела з Бертою Абрамівною в його присутності розмову про Яковлєва. Мовляв, який вихований, інтелігентний та розумний юнак, не те що деякі… Тоді Олег Данилович ще не вважався “деяким”, до нього ставилися як до полковника, а цей чин колись у цивільному табелі про ранги прирівнювався до статського радника. Серафима Володимирівна аж захлиналася від пихи, згадуючи, що в них колись бували сам цукровий магнат Терещенко і дійсний таємний радник Волобуєв, її познайомили навіть з самим Родзянком — які це були благословенні й неповторні часи! А тепер в сусідах арсенальський токар…

Але все ж — про Яковлєва…

Олег Данилович дізнався тоді, що Олекса — син чиновника, вчився в університеті, та рекомендував себе як театральний критик. Здається, служив прапорщиком, потім був демобілізований з армії через хворобу, працював у театрі “Летюча миша” і з ним під час громадянської війни подався до Одеси. Але скоро театр припинив існування, і Яковлєв став одним з фундаторів нового театру “Червоний факел”. Потім повернувся до Києва, написав драму “Гедзь”, займався перекладами з французької…

Розповідаючи про це Берті Абрамівні, Серафима Володимирівна скоса поглядала на Олега Даниловича, а Берта Абрамівна підтакувала:

“Боже мій, який здібний юнак! Це ж треба: самому написати драму, письменницький талант дарований не кожному і його слід плекати. Сам Лєрмонтов був, здається, лише прапорщиком, однак хто не знає Лєрмонтова?”

Олег Данилович у душі посміхався прозорим натякам Серафими Володимирівни. Зрештою, вони з Наталею мали окрему кімнату, ту саму, нефешенебельну, з вікнами у двір, але яку не поміняв би на найкращі зали Марийського палацу. Для чого палаци, розкішні квартири, оббиті атласом фотелі й срібні свічники на фортепіано — у них у кімнаті стояли лише тахта, шафа, письмовий стіл та кілька стільців. Єдиний предмет розкошів — персидський килим над тахтою і шабля в срібних піхвах на ньому. Цією шаблею, за родинними переказами, нагородив їхнього пращура сам Потьомкін за якусь битву з турками, де капітана Яновського тяжко поранили. За віру, царя й батьківщину, як казали ще зовсім недавно. І він, полковник Яновський, також воював за віру, царя й батьківщину. Олег Данилович лише посміхнувся цій думці й переступив поріг своєї квартири, чекаючи не без душевного сум’яття зустрічі з Серафимою Володимирівною.