Останній заколот

36

Грунтенко покликав до себе Чмеля, замкнув двері, сів сам, вказав Микиті на лавку під стіною й мовив:

— Я покликав тебе, бо знаю: маєш кебету в голові й можеш тверезо оцінити ситуацію.

Чміль про всяк випадок нерозуміюче покліпав очима й віддано втупився в Грунтенка.

— Слухаю вас, Володимире Антоновичу.

— Це я тебе слухаю, Микито. Як думаєш учинити?

Чміль знову покліпав очима, розмірковуючи. Недаремно кажуть: слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш. Краще мовчати, хай балакає начальство, на те воно й начальство, аби говорити й давати вказівки, а наше діло теляче — виконувати.

— Не розумію вас, пане отамане, — мовив. — Що вчинити? Бо ми — як усі. Що накажуть пани отамани, те й вчинимо.

У загоні Грунтенка, як і Длугопольського, також величали отаманом, підкреслюючи повагу до нього, а також враховуючи реальний стан справ.

— Добре, Микито, — сказав Грунтенко, — розмова в нас має бути відвертою, бо потребую помічника, а на тебе можна покластися.

— Можна, — ствердив Чміль і посміхнувся сонячно, — а ви за мною, пане отамане, будете як за кам’яною стіною.

— Як ти оцінюєш наше тутешнє становище?

— Тобто загону?

— Звичайно.

— Непогано. Оце завтра підемо на Коростень, там з’єднаємось з іншими, піднімемо повстання, і червоним більшовичкам одна дорога — геть з України!

— Правильно кажеш, — схвалив Володимир Антонович, — як на мітингу. Душа не нарадується.

— Бо так воно і є! — вигукнув Чміль.

— Брешеш, Микито, і сам знаєш це.

— Їй-бо… — Чміль підніс руку, щоб перехреститися, та Грунтенко зупинив його:

— Скоро нам кінець, Микито. Що наша сотня? Краплина в морі, й наші наскоки для совдепів як комарині укуси.

— Але ж об’єднаємось… — спробував заперечити Чміль.

— Ну, об’єднаємось… У Петрика дві сотні… А скільки нас було, коли з генерал-хорунжим кордон переходили? У кілька разів більше, й то червоні як пошматували нас…

— Клятий Котовський!

— Не Котовський, то інший знайдеться на нашу голову.

— Не розумію вас, пане отамане, то чого ж ви самі?..

— Про це й розмова, Микито. Кожен у нашому становищі має подбати насамперед про себе, чи не так?

— Однак ви зовсім недавно дуже гарно казали про вільну Україну й національне зрушення… — зауважив Чміль не без єхидства.

— Усі ми колись щось кажемо, — туманно пояснив Грунтенко. — Одне кажемо, інше думаємо, ще інше робимо.

— Геть вірно, — ствердив Микита, бо сам додержувався саме такої точки зору.

— А якщо ти згоден, то слухай уважно. Тут на нас чекає куля, в кращому разі, знову десь сховаємося, блукатимемо по лісах, мов вовки. Треба нам, Микито, знову кордон переходити.

— До поляків вертатися? Вважаєте, вони нас чекають?

— Не чекають, — кивнув Володимир Антонович. — Узагалі, ніхто нікого й ніколи не чекає. А всі незвані гості — гірше татарина, чув таке?

— Начувся й на власній шкурі переконався.

— А багаті гості?

— То інша справа… — пожвавішав Чміль, вгадуючи, куди саме поверне зараз Грунтенко.

— Ти, Микито, не такий уже й бідний, — раптом мовив Грунтенко зовсім не те, чого хотілося Чмелеві. — У одного Тимченка десять червінців узяв, але ж не лише вони?..

— Що ті нещасні червінці, — зробив пісне обличчя Чміль. — Тьху, а не гроші, одне нещастя… А більше не маю нічого… — перехрестився, сам вірячи мовленому, хоч мав ще золото й піввоза награбованих речей. Проте куди з цим возом дінешся, не пхатимешся ж з ним через кордон…

— То більше, Микито, — удав, що повірив, Володимир Антонович. — Ти про себе не подбаєш — ніхто не подбає: кожен коваль свого щастя.

— Мудро кажете.

— А якщо згоден, то слухай. Зараз я поставлю тебе на варту біля казни. — Так називалася в загоні міцна, оббита залізними смугами скриня, де зберігалися гроші, коштовності та найважливіші документи. — Опівночі винесемо казну, на бричку її — і шукай вітру в полі.

Чміль заперечив:

— Бричку з села патрулі не випустять.

— Беру на себе.

— Тоді згоден. Але ж пан отаман Длугопольський в сусідній кімнаті сплять і можуть прокинутися…

— Не знаєш, як учинити?

— Пана отамана? — злякався Чміль.

— Відтоді сам собі отаманом станеш.

— Й те правильно.

— Постав зараз бричку в мене на подвір’ї, — наказав Грунтенко, — і двійко добрих коней. Уранці маємо бути далеко, щоб отаман Длугопольський не наздогнав. Але йому не до казни буде, його під Чоповичами чекають, а шлях туди не такий уже й короткий та безпечний.

— А гарно ви все це вигадали! — непідробне захоплення відчувалося у Чмелевому голосі.

— Голову на плечах слід мати, а не макітру.

— Але ж, Володимире Антоновичу, — довірчо сказав Чміль, — на бричці далеко не заїдеш. Бричка у всіх викликатиме підозру й різні запитання. На таких бричках тепер совдепівське начальство їздить, а нам в очі впадати зовсім не з руки…

— Чого ж я беру тебе з собою, Микито, — з задоволенням вигукнув Грунтенко, — бо саме голову, а не чавун маєш! Правильно кажеш, і в першому ж селі підводу купимо, вдвічі заплатимо, а купимо.

— На бричку будь-якого воза виміняємо.

— Не будь зажерливим, Микито, — обірвав Чмеля Грунтенко. — Зажерливість також шкодить. Не бричку маємо, а тачанку, і всякий, у кого очі є, це побачить. А нам зайві розмови ні до чого.

— Точно, ні до чого.

— Тачанку десь у лісі кинемо. Хтось знайде — дякуватиме.

— Мені його дяка…

— До одного місця? Правильно міркуєш, Микито, й мати з тобою справу одне задоволення…

Коли почало сутеніти, Чміль пригнав на Грунтенкове подвір’я тачанку, запряжену сильними й вгодованими кіньми.

“На таких, — міркував, — ми навіть оту чортопхайку, яка автомобілем зветься, обженемо, та й гасу не треба, коням вівса чи сіна дати — вік бігтимуть…”

Володимир Антонович глянув на коней і лишився задоволений. Завітав до Длугопольського.

— Останній вечір у цих краях, — мовив роздумливо, навіть із жалем. — Погуляли…

— Літо зовсім непомітно минуло, — сказав Длугопольський. — І недаремно.

— Недаремно, це точно, — згодився Грунтенко. — Ллє все у нас попереду.

— Пан або пропав.

— Пропасти не маємо права: народ на нас дивиться.

— І сподівається на нас! — підхопив Длугопольський щиро. — Ми — остання надія! Як там буде з Петриком?

— Я вірю в успіх.

— І я також. Проси в отця Михайла відслужити молебень, востаннє повечеряємо в Трощі — і в дорогу.

— В дорогу… — повторив Грунтенко роздумливо. — Я вже бричку в подвір’я поставив, — сказав навмисно, аби якась підозра не зародилася в Длугопольського. — До речі, сьогодні треба виставити навколо села посилену охорону.

— Я вже наказав Вовкові.

— А біля скрині постав Чмеля. Надійна людина, я йому вірю, як самому собі.

— Кому ж іще?

— За вечерею довго не засиджуватимемося.

— Виспатися не завадить, — потягнувся Длугопольський. — Завтра важкий день.

“У мене ще важчий”, — подумав Грунтенко.

Вони розійшлися після вечері. Надворі сіявся нудний дощ. Спочатку Володимир Антонович засмутився — дорога під дощем не віщувала нічого приємного, — та потім вирішив: усе, що не робиться, на краще. Дощ змиє їхні сліди, га й взагалі, у негідь люди переважно сидять по хатах — менше народу на дорогах, менше цікавих очей довкола, а це їм тільки на користь.

Володимир Антонович особисто запріг бричку, поклав до потаємного закуту під сидінням саквояж та клунок з продуктами. Більше нічого не брав: коштовності та ще теплу свитку — усе ж осінь, й свитка ніколи не завадить. Крім того, у свитці він такий собі звичайний селянин, та й документ має на ім’я Захара Петровича Гаркавенка, селянина з Полонського повіту.

Грунтенко ще раз усе перевірив: папери в порядку, саквояж захований, наган у кишені. Насунув кашкета на чоло, грюкнув об землю підбором міцного ялового чобота й вивів запряжку з подвір’я.

Перша непередбачена ситуація виникла біля отаманового подвір’я. Як правило, патрулів розставляли навколо села, ще один вартовий оберігав казну, а сьогодні Длугопольський виставив охорону ще й на вулиці біля свого будинку — козак з цигаркою походжав попідтинню.

Грунтенко, здалеку побачивши світлячок цигарки, зупинив коней біля сусідньої садиби.

— Хто йде? — зупинив його вартовий.

— Хіба не бачиш, отаман Грунтенко.

— Не впізнав, пане отамане, звиняйте великодушно.

— Нічого… Це ти, Василю?

— Я самий.

“Василь Гундяк, недотепа, його обвести навколо пальця — раз плюнути”, — подумав Грунтенко. Запитав:

— Усе спокійно?

— Пси й ті не гавкають — по будках відсиджуються. Хто у негідь швендятиме?

— Дивись мені! — пригримнув Грунтенко. — Хто біля казни стоїть? — удав, що не знає.

— Чміль.

— Чміль — надійний! Та все ж перевірю… Сюди нікого не пускати!

— Слухаюсь.

Чміль уже чекав на Грунтенка.

— Скриня, хоч і важкувата, та подужаю, — похвалився.

— Не поспішай. Длугопольський поставив варту на вулиці.

— Як же бути? — засмутився Чміль. — Їх двоє?

— На щастя, один. Василь Гундяк. Зможеш прибрати?

— Це ми запросто!

— То давай…

Вони обережно витягнули скриню на подвір’я, потім Микита сковзнув до воріт. З вулиці долинув лише приглушений дощем зойк — Грунтенко сам підхопив важку скриню й попер її до воріт. Біля хвіртки його перестрів Чміль.

— Не пискнув, — доповів.

Удвох вони поставили скриню на заднє сидіння, Чміль схопив уже віжки, та Володимир Антонович зупинив його:

— Тягни Василя сюди, — наказав, — покладемо тут, — вказав під ноги.

— Навіщо?

— Кажу, тягни… Уранці Гундяка вбитого побачать, і все зрозуміють… А так ще дотумкати треба, куди казна поділася.

— Хіба не ясно? — зареготав Чміль. — Усе одно не гнатимуться.

— Напрямок, куди тікатимемо, одразу визначать. Варту нам ніяк не обминути.

— Давайте, отамане, начебто на Житомир, а потім уже село об’їдемо — й на Іванопіль. Я там путівець знаю.

— Ні, — заперечив Грунтенко, — поїдемо до ставу повз хутір Романів, тим самим шляхом, котрим завтра загін вирушить.

— Не розумію…

— А дуже просто: Длугопольський може подумати, що ми уперед подалися. Принаймні матиме надію, що не втекли.

Застояні коні все намагалися перейти на рись, і Микита стримував їх. Попереду почулося голосне жаб’яче кумкання, дорога вивела до ставу, та ніхто не зупинив їх. Чміль тицьнув батожиськом у недалеку копицю.

— Сплять, гади, — мовив притишено.

— Тим краще, — звеселився Володимир Антонович, — усі вони вранці присягатимуться, що миша з села не висковзнула.

За хутором Романовим Чміль звернув з бруківки й повернув на польовий путівець. Попустив віжки, коні, радісно форкаючи, пішли швидкою риссю — Володимир Антонович скинув кашкета і урочисто перехрестився.

— Слава тобі, господи! — мовив розчулено.

Вони зупинилися біля неглибокого байраку, заховали в кущах тіло Гундяка й рушили далі: до світанку, коли в селі зчинять тривогу, мали від’їхати верст тридцять п’ять — сорок — тоді їм не страшні ніякі длугопольські.

Уранці дощ припинився й навіть проблимало крізь хмари сонечко. Побачивши попереду густий листвяний гайок, Грунтенко звелів:

— Звертай, Микито, туди, переднюємо.

— Я б не відмовився від шматка хліба з салом. Чи з ковбасою…

— Тут усе є, — поплескав Грунтенко по сидінню. — Потім, коли підсохне, куліш зваримо.

— І куліш з салом добре, — схвалив Чміль. — Я все з салом поважаю, навіть у борщ шматок треба кинути, бо який же борщ без сала? Так, отамане?

— От що, — обірвав Микиту Грунтенко, — це слово забудь. Тепер я Захар Петрович Гаркавенко, селянин з хутора Горобчаного, Полонського повіту.

— Бомагу маєте?

— Маю, і для тебе знайдеться.

— Ото добре, — повеселішав Чміль. — З казенною бомагою чоловік — чоловік, а без неї — комашка.

— Будеш людиною, — пообіцяв Грунтенко, й вони повернули до лісу. Поставили бричку далі од чужих очей у підліску на краю великої галявини, спутали коней і пустили їх пастися, а самі, з’ївши по кусню хліба з салом, повлягалися в кущах спати.

Микита прокинувся перший. Подивився, як солодко сопе, пригрівшись під свиткою і притулившись потилицею до скрині з казною, Грунтенко, і якась ще не дуже визначена думка ворухнулася в ньому. Він спробував відігнати її, та думка повернулася, вже майже повністю утвердилась. Микита подивився на коней, що паслися на галявині, й потихеньку, скрадаючись, попрошкував до брички. Обмацав сидіння, одразу знайшов те, що шукав, підняв сидіння й витягнув саквояж. Ножем відімкнув нескладний замок і зазирнув всередину. Очі в нього загорілися, засунув руку в саквояж, набрав повну жменю золотих монет, обручок та різних прикрас і покрутив головою злостиво.

“От тобі й отаман, — прошепотів, — а закликав визволяти Україну! Грабіжник поганий, не гірше за Таргана!”

Думка про Таргана остаточно зміцнила його рішення — Чміль поклав саквояж на місце й подався назад до підліска. З кишені Грунтенкової свитки стирчало руків’я нагана. Микита навшпиньках, затримуючи дихання, підкрався до отамана, витягнув зброю, відскочив на кілька кроків, і, вже не криючись, зареготав голосно й переможно.

Грунтенко розплющив очі, прокинувся і побачив Чмеля. Солодко потягнувся і запитав:

— Усе гаразд? Коні не зайшли?

— Куди спутані дінуться…

Тільки тепер Грунтенко побачив у Микити наган.

— Ти чого? — запитав раптом стривожено. — Чого із зброєю бавишся?

— Щоб від бандитів боронитися! — заявив Чміль і нахабно посміхнувся.

— Які ж тут бандити? — Грунтенко помацав кишеню своєї свитки, не знайшов нагана й зблід. — Ти навіщо взяв мою зброю? — запитав, уже все зрозумівши. — Віддай…

— Е-е, ні… — Чміль почав підводити руку з наганом, Грунтенко відсахнувся і загорлав:

— Ти що, збожеволів?!

— Ні, отамане, не збожеволів. Навпаки, порозумнішав.

— Микито, — сказав Грунтенко прохально, — я витягнув тебе з багна, я напоумив тебе, завдяки мені ми відкололися від загону… Без мене ти ніколи б не заволодів скринею…

— Пане отамане, — заперечив Чміль, — а хто казав: дбай тільки про себе! От я й подбаю. Одна ваша валізка…

— От що! — нарешті дійшло до Грунтенка. — Ти знайшов мій скарб…

— Не твій, отамане, а мій. Буде справедливо, коли я позбавлю тебе награбованого.

— Ти не зробиш цього! — Грунтенко ще намагався говорити упевнено. — Бо сам не зможеш перейти кордон.

Чміль зареготав знущально:

— І це кажеш ти! А сам знаєш: гроші усе зроблять… Я не поспішатиму, я заведу знайомства в прикордонних селах, за маленьку частину твоєї валізи, отамане, мене на руках перенесуть через кордон!

— Не вбивай мене… — Грунтенко поповз до Чміля, плутаючись пальцями у траві, раптом кинувся вбік, намагаючись уникнути кулі, та Микита першим же пострілом дістав його — отаман упав горілиць, широко розкинувши руки.

— Й не таких стріляли… — задоволено прошепотів Чміль і дмухнув у чорне дуло нагана.