Острів Робінзона

ЗАКОН ЖИТТЯ

Це була важка ніч. Я спав мало. Мучили жахливі сни і марення. Здавалося мені, що лечу в безодню, і, напевно, я впав би з дерева, коли б не ліани, які тримали мене. В маренні я бачив себе у вигляді черепахи, на яку з жахливим ревом кидався дикий звір і шматував її — тобто мене — на куски. Коли почало світати, я був такий знесилений, що не хотілося навіть злазити на землю.

Вночі йшов дощ. Я був весь мокрий, і це ще більше погіршувало моє жалюгідне становище. Незважаючи на жар, я дрижав од холоду. Схід сонця приніс мені надію на полегшення, а коли з години на годину почала дужчати спека тропічного дня, мій одяг висох, і я почував себе трохи ліпше.

З учорашнього ранку у мене нічого не було в роті. Десь опівдні я зліз із дерева і з трьома кокосовими горіхами поплентався до моря, щоб знайти там камені, якими можна було б розбити горіхи.

Як же я знесилів за ніч! Ніяк не міг розбити шкаралупу кокосового горіха. Вона була занадто міцною для моїх кволих ударів. На щастя, вістрям ножа мені вдалося просвердлити невеличку дірку, і крізь неї я випив трохи кокосового молока.

Все ще страшно голодний, я поплентався на галявину ящірок. На мою радість я знайшов плазуна, який заплутався в одному сильці. Ящірка була вже нежива, петля задушила її.

Новий клопіт! Як з'їсти ящірку? Індійці пекли плазунів на рожні. Я, на жаль, не мав ні вогню, ні будь-яких засобів, щоб його розвести. Довелося з'їсти здобич сирою. Я вирізав з ящірки всі м'ясисті частини і на рівному камені покришив їх на місиво. Приготовану так страву я ковтав обережно, і, якщо казати правду, біле м'ясо не здавалося мені дуже несмачним.

Чорні думки огортали мене під час цього бенкету.

— О, Яне! — казав я сам собі з жалем. — Як же низько ти опустився! Адже дикі індійці, перш ніж пожирати ящірок, жарили їх на вогні. Ти навіть цього не можеш! Живеш гірше, ніж дикуни, мов дика тварина.

Ясне усвідомлення навіть найгіршого стану справ завжди заспокоювало мене. Викликало опір злій долі, збуджувало приховані сили і бажання знайти вихід із скрутного становища. Так було й тепер. Я не хотів піддатися, мов беззахисне ягня, сумній долі, мене сповнило бажання боротьби. Видно, м'ясо ящірки, яке потрапило в мій шлунок, вплинуло непогано. Того дня сонце палило немилосердно, було пекельно жарко, і я, знесилений, окидав поглядом околиці, шукаючи, де б можна було лягти в затінку.

Як я вже згадував, недалеко від ящіркової галявини піднімалась гора. Я вирішив поспати кілька годин біля неї. Сто кроків крізь гущавину, і переді мною підніжжя гори. Шукаючи тут затінку, я відкрив у скелі заглиблення, свого роду печеру, і це відкриття радісно схвилювало мене. Аджеж це було чудове помешкання! Не дуже глибоке, бо сягало вглиб на якихось п'ять кроків, а все ж таки воно було захистом від непогоди. А небезпека з боку диких звірів? Знав і на це засіб. Отвір печери був невисокий і неширокий, щоб увійти туди, я мусив нахилятись. Отже, треба було тільки загородити цей вихід кількома дошками з розбитої шлюпки. І, лежачи в печері, я міг почувати себе більш-менш безпечно і не боятись нападу.

Мені найбільше хотілось негайно взятися зносити дошки, але я був такий слабий, що ліг на землю й одразу ж заснув глибоким сном. За кілька годин прокинувся з свіжими силами. Від узбережжя, де лежали дошки, до печери було близько тисячі кроків. Три рази ходив я туди і назад, тягнучи важкі дошки за собою. Був надто слабий, щоб їх носити.

Сонце наближалось до заходу, коли я закінчив свою роботу; дошки, зв'язані ліанами, так щільно закривали отвір, що й сам чорт не вліз би до печери.

Після обіду в мої сильця не впіймалось нічого. Того вечора я з'їв останній кокосовий горіх. В печері зробив собі з гілок постіль і рано ліг відпочивати. Зовсім знесилений, я настільки отупів, що не відчував навіть голоду. Тільки знову паморочилося в голові і почало трясти мене так само страшно, як учора. Та, лежачи зачинений у печері, відділений міцною загородкою від нічних голосів і всього того, що діялось надворі, я хоч міг не тривожитись.

Чи довго я спав — не знаю. Тільки раптом прокинувся, немов у передчутті близької небезпеки. Серце, сповнене якогось незрозумілого неспокою, билось, мов переляканий птах у клітці. Що сталося? Що мене так налякало? Може, якийсь звук, від якого навіть у сні проймав жах?

У темряві печери я намацав ніж і взяв його міцно за ручку. Напружив слух, але нічого підозрілого серед звичайних нічних звуків пущі не почув. Крізь щілини між дошками я бачив частину чагарника і по ясному сяйві на кактусах помітив, що місяць вийшов на небо.

Раптом — що це? Тихий шелест швидких кроків у траві поблизу, щось мелькнуло перед печерою. Стрибок. Могутнє тіло кинулося з гуркотом на мою загородку. Страшне дряпання гострих пазурів об дошки. Дві дошки, шарпнуті з грубою силою, впали перед печерою, з шумом ударившись об землю. Перед ними злякано відскочив великий звір. Відскочив на три-чотири кроки і зупинився. Величезний стрункий звір. Цяткований. Ягуар! Серце у мене завмерло! Хижак причаївся, притуливши до землі свою приплюснуту голову. Свердлив мене зеленкуватими очицями і шкірив морду, блискаючи білими іклами.

Занімівши від жаху, я, мов зачарований, дивився йому в очі. Чекав, коли він кинеться на мене. У руці стискав ніж. Одного стрибка вистачило б, щоб досягти мене; одного удару жахливої лапи — щоб мене розтрощити. Звір почав ричати лютим придушеним голосом. Навіть приголомшений усім цим, я бачив — безтямна спостережливість напружених нервів! — бачив, як ягуар бив хвостом об кущі.

Коли він стрибне?!

Секунди тягнулись, неначе вічність. Неминуча смерть, яка нависла наді мною, все ще не приходила. Я ось-ось міг знепритомніти: коли ж ягуар стрибне?!

Раптом він зробив якимсь рух. Не в моєму напрямі. Навпаки. Звір, по відвертаючи од мене палаючого погляду, помаленьку посувався назад. Його могутнє тіло поволі зникало за кущем і нарешті зникло зовсім. Там, де ще хвилину тому чатував звір, тепер було пусто. Чувся тріск гілок і шелест, який усе віддалявся. Потім настала тиша.

Знесилений, я впав на свою підстилку. Довго лежав нерухомо. Поволі я приходив до пам'яті. Може, хижак повернеться? Я витріщував очі в сторону чагарника. Не повертався. Мабуть, володар пущі хотів тільки показати свою міць двоногій істоті, яка наважилась вторгнутись у його царство. Застеріг її і щез у нетрях.

Я не виходив надвір, боячись засади. Коли кров, яка знову нормально пульсувала в жилах, повернула мені трохи сил, я тихенько підняв вирвані дошки і заткнув ними, як було й раніш, отвір печери. Знав уже тепер, що цієї охорони замало, але краще було мати хоч таку, аніж ніякої.

До кінця ночі більше ніщо не порушувало спокою.

В останні години перед світанком я непогано спав і прокинувся вранці навіть із свіжими силами, чи, принаймні, хоч без головного болю і дрожу, зате страшенно голодний.

Перші ж думки мої були про нічну пригоду.

— Ягуар! Ягуар! — повторював я з ненавистю і разом з тим із страхом.

Я був досвідченим мисливцем і саме тому добре розумів небезпеку, яка мені загрожувала. Хай би тільки дикій звірюці, в багато разів дужчій, ніж людина, захотілося людського м'яса, що сталося б тоді зі мною, коли єдиною зброєю у мене був тільки ніж і дерев'яна палиця?

Одночасно я запитував себе, як дістався ягуар на острів і з чого жив тут цей ненажерливий хижак? Вважається загальновизнаним, що ягуар — чудовий плавець, то, може, він переплив протоку, яка відділяла острів од землі на півдні? А коли звір прибув звідти, то чи не слід було припустити, що цією землею є південноамериканський материк?

З самого ранку дві невідкладні справи не давали мені спокою: як захиститись від ягуара і як добути їжу. Ягуар у ясний день рідко коли нападає, отже, до вечора у мене було ще багато часу. Що б там не сталося, я вирішив не залишати печери і не повертатись на гілки свого дерева, де я дуже стомлювався.

Голод. Дедалі дужче, вкрай вичерпуючи сили, дошкуляв мені голод. У сильця знову нічого не попало. День був туманний і паркий, ящірки не вилазили з нір.

Близько полудня я ще мав стільки сил, щоб з гілки і лика гнучкої ліани зробити собі лук, а з твердого очерету над річкою нарізати кільканадцять стріл. Ще хлопцем, граючись, я робив собі не один лук, бачив також луки індійців, отже, справа ця не була мені незнайома. Лук, який я змайстрував тепер, був невеликий, але стріли викидав чудово — більш, як на п'ятдесят кроків. Птахи зграями сиділи в чагарнику і зовсім не боялися, зате я виявився горе-стрільцем! Скільки стріляв і жодного разу не влучив.

Нарешті, стомившись, я ліг у своїй печері, та тільки не надовго, бо думка про ніч не давала мені спокою. В глибині печери був насип з уламків скелі різного розміру. Я вирішив перенести або перекотити ці уламки до входу, щоб там утворилася своєрідна барикада. Розуміючи, як багато залежить від цієї праці, я негайно взявся до діла. Менші камені я легко переніс, але до більших треба було докласти сил, які перевищували мої, а власне, тільки ці камені могли чинити належний опір напасникам. Скільки при цьому я натрудився, скільки пролив поту! Тільки завдяки тому, що я підважував великі камені дошками, які були під рукою, мені вдалося трохи зрушити їх з місця. Щохвилини мені захоплювало дух, і я раз у раз повинен був збиратися з ослаблими силами. Коли остаточно завершив справу, був ледве живий.

Після цього я лежав, мабуть, з годину. День, протягом якого я напружено працював, не проковтнувши жодного куска їжі, закінчувався. Сонце вийшло з-за хмар і, падаючи збоку на дерева, кидало продовгуваті тіні. Пташки, як завжди надвечір, пожвавились, навколо стояв багатоголосий гамір.

Раптом тут же, біля входу в печеру, пролунав пронизливий голос:

— Пйонг!

І одразу ж зовсім рядом йому відгукнулися інші крики:

— Пйонг! Пійонг! Пйонг! Одночасно почулося лопотіння крил. Я підвівся на ліктях і прислухався. Встановивши по голосах, що птахи були десь близько, я взяв лук, стріли і виповз із печери.

Птахів було кільканадцять. Завбільшки з наших ворон, вони могли зійти за якусь карликову породу круків, бо були зовсім чорні, верхня частина дзьобів — так само чорних — була високо вигнута, наче горб[6]. Помітивши мене, «круки» ще голосніше почали кричати «пйонг», ніби виражали своє здивування чи неприязнь, але зовсім не збиралися тікати. Деякі, нахабніші, навіть підлітали трохи в моєму напрямі і з запалом кричали.

Найближчий птах був, мабуть, не далі, як за десять кроків од мене. Широко розкарячивши ноги на гіллі куща, він верещав на мене своїм сердитим «пйонг». Я прицілився і пустив у нього стрілу. Ціль була легка, проте стріла полетіла вбік. Птах помітив, що поблизу нього щось майнуло, але на цьому острові він ще не бачив людини і не тікав, продовжуючи верещати.

Друга стріла пролетіла вже значно ближче до цілі, третя, на жаль, пішла занадто високо, зате четверта — гей, заграйте, сурми тріумфальні! — четверта влучила! Пробила крило і, застрявши у пір'ї, звалила птаха на землю. Одним стрибком я підскочив до нього і наступив на голову. Птах був у моїх руках. Решта зграї підняла страшенний галас і, описуючи наді мною кола, хотіла помститись на вбивці. Я посилав стрілу за стрілою у тих птахів, які були найближче, але, збуджений, стріляв надзвичайно невлучно. Незабаром у мене вийшли всі стріли, але й птахи нарешті зрозуміли небезпеку і відлетіли.

Не встиг забитий птах остигнути, як я роздер його і з'їв усього, залишивши тільки пір'я, кістки і нутрощі.

Ніч минула без будь-яких пригод, тільки мучили мене судороги в шлунку. На другий день я встав знесилений, все тіло боліло від вчорашньої праці. При надірванім здоров'ї теперішнє голодування зовсім добивало мене. Було зрозуміло, що коли швидко не настане радикальна зміна, я протягну недовго і доведеться мені попрощатися з цим світом. Останнім часом у ньому для мене мало було принадного, але сходити так безславно зі сцени мені теж не хотілося.

Насамперед треба було добути більше їжі. Не тупцювати весь час на одному місці, як досі, а піти пошукати їжі далі. Ця думка так розігріла мене, що, напившись води з близької річечки, я негайно вирушив у дорогу, незважаючи на порожній шлунок.

Цього разу я попрямував на північ, туди, де колись лежали на узбережжі рештки рятувального човна. Ішов, як звичайно, вздовж моря і не помилився. Я знайшов новий предмет, викинутий хвилями після того, як наш корабель розбився: дерев'яну скриню; в таких скринях моряки зберігають свої речі. Вона була замкнена і непошкоджена.

Я хотів підняти віко, але не зміг. Струснувши скриню, я почув, що всередині перевертаються якісь пожитки. Може, між ними були кресало і губка, дуже потрібні мені для того, щоб розвести вогонь? На жаль, поки що я не міг пересвідчитись у цьому, бо мені шкода було часу, щоб розбити віко. Тому я відтягнув скриню від моря в безпечніше місце, вирішивши повернутись до неї увечері, і пішов собі далі.

З цього боку рослинність за поясом дюн була рідша і бідніша, ніж нетрі поблизу мого узбережжя. Час від часу я звертав з дороги, заглиблюючись на кілька сот кроків у чагарник; я робив усе це не тільки для того, щоб щось убити з лука. З книжки про Робінзона я дуже добре пам'ятав розділи, де Робінзон, який зазнав аварії корабля, розповідає про свої екскурсії в глиб острова. Він знаходив там корисні для себе рослини і фрукти. А може, і я знайду тут якесь дике поле кукурудзи або рису? Але даремно я вишукував. Уся рослинність тут була невідома мені і навіть з вигляду здавалася ворожою. Я знав, що в цій пущі повно рослин із смертельно отруйними плодами.

Я часто стріляв з лука у птахів. І хоч жодного разу не влучив, але зусилля ці не пропали марно. Я тренувався. І не знаю, може, мені так здавалось, але після того, як я вистрілив кілька десятків разів, стріли йшли немовби точніше, ближче до цілі.

В той час, коли я підкрадався до птахів і стежив за їх перельотами, в голову мені спала щаслива думка, настільки важлива, що в ці перші дні перебування на острові вона здалася мені вирішальною для всього мого існування. Хіба допомогло мені те, що я добре знав віргінські ліси, коли тутешня гущавина — повторюю — для мене була незбагненною і зловісною таємницею? Як же було мені, не рискуючи отруїтись, розрізнити їстівні плоди і неїстівні? Раптом блискавкою промайнула відповідь.

— Птахи! — радісно вигукнув я сам до себе. — Птахи мені покажуть! Птахи, безумовно, не доторкнуться до отруйних рослин. Отже, те, що їдять птахи, спокійно можу їсти і я.

Тепер я уважніше придивлявся до метушні крилатих істот. Не треба було багато часу, щоб помітити, на яких рослинах вони сідають часто і охоче, не гребуючи їх плодами. Особливу увагу я звернув на невисокі, карликові дерева з червоними ягодами, схожими на ягоди горобини. Вони були для цих малих істот неабиякими ласощами, бо приваблювали до себе птахів різних порід. Помітивши між ними і папуг, я теж наважився покуштувати.

Плоди були смачні, солодкуваті. З вовчим апетитом я допався до них, але для певності з'їв небагато, якихось дві жмені. Вирішив нарвати їх більше, повертаючись назад, а тимчасом, добре підкріпившись, в значно ліпшому настрої мандрував далі. Отак-то птахи, яких я підглядів, стали моїми першими вчителями на острові.

Серед заростей, які ставали дедалі рідшими, з'явилися піщані лисини. Часто доводилось обминати агави з величезними м'ясистими листками, вкритими колючками. На деяких кактусах виднілися чудові рожеві квітки, а — що важливіше — де-не-де й зелені плоди, схожі на малі яблука. М'якоть їх була приємна на смак, тому я нарвав цих кактусових плодів стільки, скільки влізло в мої кишені.

Я відкрив тут новий струмок, який впадав широким, хоч і мілким гирлом у море. Над його вологим берегом розкинувся досить густий лісок, в якому було багато зелені, ліан і різних наростів. Ще здалеку я почув у ньому особливі пташині крики. То кричали папуги, яких у цін гущавині було дуже багато. Опинившись у затінку під першими деревами на узліссі, я немовби поринув у голосне верещання папуг; у той же час, задираючи голову, я побачив серед гілок силу-силенну гнізд. Помітивши мене, птахи негайно замовкли, але було вже пізно: я відкрив гніздовисько папуг.

Багато папуг були вже майже дорослі, хоч літали ще не дуже добре. Вони сиділи на гілках біля гнізд. Підповзши на зручне місце, я почав засипати їх стрілами з лука. За якоюсь там стрілою впала на землю перша папуга, потім — друга. Тим часом у верховіттях дерев знову розпочався звичайний гармидер і метушня, птахи не звертали на мене ніякісінької уваги. І якби не порвалася тятива лука, я міг би застрелити ще не одного з них.

Раптом я здригнувся: поблизу тріснула гілка. За якийсь десяток кроків від себе я побачив на землі рудуватого звірка, завбільшки з нашу лисицю. У нього була продовгувата морда і волохатий хвіст. Звірок з неприхованою жадністю дивився вгору, на папуг. Потім стрибнув на стовбур дерева і, допомагаючи собі гострими пазурами, почав спритно лізти по ньому.

Не маючи нічого іншого під рукою, я кинув у нього луком. Лук вдарив об стовбур. Налякана тварина з тихим виском скочила на землю і кинулась у кущі.

«У мене є суперник!» подумав я весело.

Довгий час я з великим задоволенням приглядався до папуг. Тут було, мабуть, кількасот гнізд — справжня комора, якої вистачить на цілі тижні. Закінчилось моє голодування.

«Не помру з голоду! Не загину!» захоплено думав я і чи не вперше на цьому острові посміхнувся сам до себе.

Як же я перемінився за ці кілька останніх днів! Як здичавів на цій вузькій межі між життям і смертю! Терпкі почуття суворої вдячності змішувались у мені з хижістю первісної людини, коли, стежачи за пташиною зграєю, я обмірковував, як би найближчим часом здобути тут щонайбільше м'яса.

Йти до моєї печери треба було близько двох годин. Щоб не турбувати папуг, я заздалегідь вирушив у зворотну дорогу. Червоні плоди не пошкодили мені, тому я нарвав їх ще кілька пучків про запас. Так навантажений, я дійшов до дерев'яної скрині. Обв'язав її ліанами і потягнув за собою по піску.

Наближаючись до печери, я сам собі хвалив продуктивний день, такий багатий на добрі події. Тільки скриню при моїх занепалих силах було важко тягнути, хоч надія зігрівала моє серце.