Острів Робінзона

ЗГУБНА ТЕЧІЯ

Чудова музика пестила мій слух. У ніжну мелодію вплітався чарівний спів веселих пташок. А потім заспокійливий шум чи то тихого моря, чи теплого вітерця додавав медової насолоди. Виникали кольори і невиразні картини, дедалі яскравіші, дедалі рожевіші, аж поки повільно не розкрились мої повіки. Розкрилися тільки на мить, але й цього було досить, щоб здригнутися, побачивши кошмарну річ: ягуара. Коли, призвичаївшись до сліпучого денного світла, я знову розплющив очі, то переконався, що це не сонна примара. Ягуар, чи, вірніше, його шкура висіла, розіп'ята між двома близькими агавами, і сушилася на повітрі.

Я відчув приплив бурхливої радості.

— Згинув! — шепнув задоволено сам до себе.

— Так, пане, згинув! — почувся голос біля мене.

Я повернув у той бік голову. Поруч зі мною лежав Арнак. Я хотів підвестись, але не міг, такий біль проймав усе тіло. Роздивився. Ми лежали вдвох перед печерою. По сонцю я зрозумів, що зараз ранок.

— Де Вагура? — занепокоївся я.

— Пішов у ліс. Полювати і по зілля…

— А ти? Що з тобою?

— Він розідрав мені ногу. Не можу ходити. Мені пригадались останні хвилини боротьби з ягуаром, коли звір уже підім'яв мене під себе. Якби не відважний напад Арнака, хижак, безсумнівно, загриз би мене. Я з великою вдячністю глянув на енергійного хлопця.

— Ти молодець! — похвалив я його. — Ще мить і було б по мені!

— То було його останнє зусилля, пане, — відповів просто індієць.

— Дякую тобі, Арнак, — промовив я.

Хлопець вказав мені рукою на групу досить високих кактусів, яка піднімалася над чагарником кроків за триста від нас у південному напрямі.

— Бачиш? — запитав.

Там було багато чорних яструбів — одні кружляли в повітрі, інші сиділи на кущах.

— Тепер у них бенкет! — пояснив Арнак. — Він дотягнувся до того місця і там здох. Вагура помітив птахів… Пішов і знайшов його мертвого… Зняв з нього шкуру… Тепер птахи жеруть його м'ясо, а ми живемо…

Арнак усміхнувся, показуючи свої нещасні поламані зуби.

— Ми довго лежимо? — спитав я.

— П'ятий день, пане.

— Вже п'ятий день?! Я так довго спав?

Зі мною було дуже погано. Ягуар завдав мені кігтями глибоких ран на грудях і погриз м'язи лівого плеча, на щастя, не зачепивши кістки. У мене могло бути зараження крові і гангрена. Завдяки щасливому збігові обставин, Вагура лишився зовсім неушкодженим під час цієї пригоди. Колись у рідному селищі він допомагав чаклунові і дещо розумівся на зіллях. Це вміння тепер дуже пригодилося нам, і хто знає, чи не йому ми були зобов'язані своїм життям. Хлопець почав приносити з лісу різні ліки, з яких одні тамували кров, що дуже лилася з ран, другі запобігали зараженню, треті, влиті в рот, сприяли очищенню організму від отруйної погані. Арнак, поранений хоч і не тяжко, як я, проходив це ж саме лікування. В перші дні моє життя висіло на волоску, але якось я пережив це тяжке становище і, опритомнівши на п'ятий день, відчув, що найтяжчі хвилини вже позаду.

Пригода з ягуаром та її наслідки страшенно поплутали наші плани швидкого від'їзду з острова. Рани завдяки піклуванню Вагури загоїлись непогано, але здоров'я поверталось до мене черепашачою ходою. Сили відновлювалися дуже повільно: минали тижні і місяці. Треба було озброїтись величезним терпінням і лежати, весь час лежати.

Їжі у нас було досить, незважаючи на те, що один тільки Вагура ходив до лісу. Природа в необмеженій кількості давала нам фрукти, горіхи, овочі і корені. Зайчиків, правда, ставало все менше; здається, в нашій частині острова ми виловили їх. Взагалі з м'ясом у нас було сутужно, але ми якось обходилися без нього. Іти по черепах на західну сторону острова було далеко, а багате колись місце виведення їх на півночі було все ще пусте — Вагура переконався в цьому. Мабуть, ще не настав період парування.

Коли я отак цілими тижнями спочивав, змушений до бездіяльності, в голові моїй спливали дивні думки. Дивлячись на заклопотаного Вагуру, без допомоги якого я загинув би з голоду, часто розмовляючи з Арнаком про його рідне плем'я, я переживав у собі великі зміни. Тануло в мені колишнє недоречне упередження до індійців.

Тепер я починав розуміти правду: як же я помилявся! Помилялися віргінці і помилялись пуритани Нової Англії, коли ганебно виганяли тубільців з їх земель, обливали їх брудом презирства і ненависті для фальшивого спокою власного сумління. Лежачи поранений на цьому безлюдному острові, я ясно, немовби у світлі блискавки, побачив правду далеких речей. Побачив заплутаний зв'язок між ненажерливістю грабіжників і їх несправедливими судженнями про пограбованих.

Вже багато тижнів тому я помітив, що обидва мої товариші — це зовсім не бездумні істоти. Докладніше і ближче приглядаючись до них, я відкрив у них ті самі риси, які характерні для нас, європейців. Молоді індійці переживали так само, як і я, у них були такі самі клопоти і втіхи, вони здатні були ненавидіти неправду і любити ті позитивні риси, які і в нас вважаються ознаками, гідними пошани.

Колись я хотів зробити з них своїх П'ятниць, щоб вони мені вірно служили. Яка ж то з мого боку була помилка! Вони повстали проти моїх спроб, не хотіли бути слугами, не підкорялись, але коли настала година тяжких випробувань, без роздуму, немов найкращі друзі, рятували мені життя, самі наражаючись на небезпеку. Мені ставало соромно, що до цього часу в житті я так несправедливо оцінював індійців, і огортав жаль до моїх англійських земляків там, на півночі. З кожним днем я все виразніше розумів, яку кривду несли колонізатори тубільцям. Твердо вирішив, що, повернувшись колись до цивілізованих людей, я відкриватиму їм очі і намагатимусь зворушити їх сумління трагічною і незаслуженою долею індійців. Я вирішив у майбутньому поглибити свої знання, оволодіти письменницькою майстерністю для того, щоб описати всі мої теперішні переживання і показати моїх коричньових товаришів у світлі правди, якої вони заслуговували.

Арнак одужав значно швидше, ніж я. Часто ходив тепер з Вагурою добувати їжу, але при цьому не забував і про найневідкладнішу справу: про пліт. Ще так багато треба було зробити! І весла, і парус, і корму, і вилоподібні кочети до весел, не кажучи вже про сам пліт. Отже, невідкладної роботи була сила-силенна.

Одна турбота не виходила мені з голови. Зазнавши біди з ягуаром, я волів тепер готувати сани з літа. Одного дня, почувши себе краще, я покликав хлопців і розпочав розмову на тему, якої ми вже торкалися колись під час пригоди з ягуаром.

— Якби на час нападу ягуара у нас були отруйні стріли, — сказав я, — то як легко ми могли б подолати звіра!

— Це правда, пане! — підтвердили індійці.

— А ще невідомо, що нас чекає! — вів я далі. — Доберемося на материк. А там нас підстерігатиме не одна небезпека. Мусимо зробити отруйні стріли! Чим швидше, тим краще!

— То інші роботи відкласти? — спитав Арнак.

— Може навіть відкласти. Ви казали, що отруту треба варити протягом кількох днів, доки вона набере сили. Можна варити і при цьому робити щось інше.

— Можна, пане.

Збиралися йти. Я затримав їх. Мав до них ще одну справу. Глянув щиро їм в очі. Спільна доля, спільні злигодні і особливо недавня боротьба з ягуаром дуже зблизили нас між собою.

— Послухайте! Чому ви до мене говорите завжди так: «Можна, пане; ні, пане; так, пане». Не кажіть так. Ми ж товариші, і перестаньте ви з цим «паном».

Для них це була несподіванка. Арнак, збентежений, не знав, що робити з руками, в яких тримав незакінчене весло. Обличчя його почервоніло.

— То що, згода? — спитав я.

— Так… пане! — відповів несміливо і, помітивши свою помилку, засміявся.

— Яне, Яне! — вигукнув я, погрожуючи жартома пальцем.

Вагура став поміж нами і, вказуючи по черзі на нас пальцем, немовби представляючи, називав імена:

— Вагура, Арнак, Ян!.. Ян, Арнак, Вагура!..

На отруйних ліанах саме були плоди, і хлопці дуже обережно зібрали кошик цих плодів, схожих на наш терен. Спочатку варили їх у глечику, а коли відвар став густіший, перелили його у видовбану в камені заглибину, прикрили плитою з панцира черепахи і знову підігрівали на однаковому вогні. Потім у густий уже кип'яток бруднозеленого кольору опустили на кілька годин вістрями стріли. Висушені стріли були готові до вжиття.

Результати випробування перевершили всі сподівання. Птах з породи куриних, схожий на індика, пробіг поранений ще кільканадцять кроків і впав. Хвилину подригав ногами і вже був мертвий.

— Та це ж б'є, мов грім! — здивувався я. — І довго отрута зберігатиме в стрілах свою силу?

— На протязі багатьох місяців, — відповів задоволений Арнак.

Вістря стріл, так само небезпечні для нас, як і для тварин, хлопці тримали зав'язаними в мішечках із заячих шкурок.

В цей час я почав уже поволі вставати і, хоч знесилений, пробував допомагати в деяких легших роботах. Ще місяць, і не тільки загоїлись рани, а й сили майже повністю повернулися до мене. На грудях і на лівому плечі залишились тільки глибокі шрами.

Після листопада, який часто дарував нам зливи, настав більш погожий грудень. На початку січня погода усталилась. Сонце пішло на південь і хоч і дуже пригрівало, але не пекло так, як у попередні місяці, коли воно проходило понад нами.

Підготовка до виїзду була закінчена. Для верхнього помосту ми використали не дошки, а бамбукові тички, досить міцні і багато легші. Бамбук ріс за Озером Достатку. За кілька недалеких мандрівок на море ми випробували свою споруду — результат багатотижневої праці. Пліт добре тримався на воді.

— Він кращий від того, на якому вам не вдалось переплисти через протоку? — спитав я індійців.

— О, Яне! — відповів Арнак. — Навіть порівнювати не можна!

Настали останні хвилини перебування під нашою горою. Майже цілий рік я провів тут, і тому перед під'їздом треба було відвідати всі закутки, з якими я зжився. Признаюсь, що я з деяким хвилюванням дивився востаннє на Озеро Достатку, на струмок, який поїв мене солодкою водою, на частину лісу, названу колись Заячим Закутком, де ми давно вже знищили останнього зайчика, і на галявину ящірок, на якій уже з місяць, як не було ящірок.

Ми не знали, що робити з живими папугами, яких налічувалось вісім. Вони були приручені, але брати їх у дорогу не було рації. Випустили їх на волю. Птахи сіли на верхів'ях дерев поблизу печери і страшенно верещали, немовби з великого жалю. Зовсім не збиралися відлітати.

Одного тихого дня ми склали припаси на пліт і спокійним морем вирушили в дорогу. Це був перший етап нашого рейсу. Ми причалили приблизно за три милі далі на південь, на косі, яка висувалася з острова біля його південно-східного узбережжя. Звідти ми вирішили переплисти протоку навскіс при сприятливому вітрі, тобто при вітрі, який дув би з півночі на південь, у бік материка.

Тепер, коли з дня на день ми мали покинути острів, думки мої часто забігали вперед, до пригод, які чекали ще мене в майбутньому. Я мало що знав про настрої і звичаї племені араваків, до якого ми вибиралися, крім того, що вони ненавиділи білих напасників і були людоїдами. Про це людоїдство я наслухався немало грізних оповідань і начитався хоча б у книжці про Робінзона Крузо.

Прибувши на косу і розташувавшись табором, я запитав молодих товаришів, як воно буде — чи аравакам не спаде на думку прийняти мене, як ворога, і зарізати, як зайчика?

Хлопці здивовано глянули на мене:

— А чого б мали прийняти тебе як ворога?

— Я ж білий…

— Білий — так, але ж наш друг!

— А якщо вас не послухають, тоді що?

— Мусять послухати, — ми ж розповімо головному вождеві все, що трапилось, і те, що ти завжди був нашим другом, і… і…

— І цього буде досить?

— Досить, Яне!

Арнак на хвилину замислився, потім підвів на мене погляд, сповнений неприхованого жалю, і пояснив:

— Білі люди вважають нас за жорстоких дикунів, які стоять ближче до звірів, ніж до людей. Білі люди думають, що у нас немає ні почуття, ні порядку і що кожен поводиться мов дурна істота, без розуму. Це неправда, Яне!

— Знаю про це, Арнак!

— Ти знаєш, а інші не знають. Якщо я в племені скажу, що ти мій і наш друг, то всі араваки, де б вони не були — в лісах чи в степах, — вважатимуть тебе і за свого друга. Ніхто не посміє тебе навіть пальцем торкнути. Цим, може, ми відрізняємось від білих людей! — додав Арнак з гіркою посмішкою.

— А як з тим людоїдством? — запитав я. — Скажи мені щиро, є воно чи ні?

— Є, — відповів хлопець зовсім просто, — вірніше, було колись, але не таке, яким хотіли його бачити у нас білі. У нас їли м'ясо переможених ворогів з інших причин, не з голоду…

— За релігійним обрядом?

— Так, Яне! Ми вірили, що відвага ворога перейде до переможця, якщо він з'їсть серце чи іншу частину тіла вбитого…

На третій день умови були сприятливі. Спокійне море, лагідний північний вітер. Через годину після сходу сонця ми зіпхнули навантажений пліт на глибшу воду і зайняли на ньому визначені для кожного місця. Невеликий парус із сплетених ліан, прикріплений упоперек плота, добре схоплював вітер. Біля весла з лівого боку сидів я, з правого — Арнак, на кормі — Вагура.

Ми мало веслували — вітер чудово підганяв нас. За десять хвилин ми відійшли од берега на добру чверть милі. Все йшло гладко, легкі хвилі плескали об край плоту.

Знов охопило мене хвилювання, коли я востаннє кинув погляд на берег, розрізняючи близькі серцю закутки: гору з печерою, знайомі смуги гущавини, мілке гирло річки, окремі пальми — все те, що я протягом довгого часу бачив з іншого боку, з суші.

— Цікаво, — обізвався я, — чи має цей острів якусь назву?

— Думаю, що має, — відповів Арнак.

— А може, й ні. Подумай, Арнак, — він же безлюдний, ніяких навіть давніх ознак людської присутності ми на ньому не помітили, і мені здасться, що ми — перші люди, які тут поселилися.

— Мабуть, так, Яне.

— У зв'язку з тим, Арнак, назовімо якось цей острів! Але як?.. Уже знаю: Островом Робінзона. Байдуже, існував Робінзон чи ні, байдуже, що він ніколи не був на цьому острові, я ж на ньому жив, мов Робінзон на відлюдді. Я часто згадував тут книжку про цього бідолаху… Так, це буде наш острів Робінзона!.. Згодні ви, Арнак, Вагура?

— Згодні, Яне!

За годину ми вже одпливли від острова так далеко, що береги його, рослинність, а також гора повилися легким серпанком, який надавав усьому одноманітного синюватого кольору. Вітерець, спочатку енергійний, в міру входу в море, на жаль, втрачав свою силу і нарешті зовсім стих. Ми взялися за весла. За кілька годин завзятого веслування пройшли, мабуть, третину дороги. Попереду виразно виднілися контури берегів, до яких ми прямували.

Море було настільки спокійне, що місцями нагадувало гладінь велетенського озера. Але, вийшовши приблизно на середину протоки, ми помітили менше ніж за півмилі поперед себе смугу моря, вкриту якимись зморшками, немовби численними дрібними хвилями. Це місце відрізнялося від решти поверхні густим темносинім кольором. Індійці були занепокоєні.

— Невже там віє вітерець? — вказав я перед собою.

— Ні, Яне, то не вітерець, — відповів Арнак, — То течія. Ми знаємо її.

— Значить, незабаром почнеться забава?

— Ой, почнеться!

Ми підкріпилися кукурудзяними перепічками і солодкими жовтими фруктами, нашими «райськими яблуками».

На веслах сиділи, як і раніше. Я біля лівого весла, бо з мого боку треба було дужче налягати, щоб протистояти силі течії, Арнак біля правого, Вагура позаду на кормі. Зрозуміло, то ми, гребці, сиділи спиною вперед, отже, небагато знали, що діється за нами, але незабаром по веслах відчули якісь зміни. Течія води немовби притримувала їх невидимими лапами, гребти треба було дужче, та й Вагура твердіше ставив кермо, щоб не збитися з курсу: ми входили в течію.

Течія йшла немовби широкою на кілька миль річкою зі сходу на захід, уздовж землі, яку ми вважали за материк. Чим далі ми входили в її вир, тим сильнішою вона ставала. Вода з голосним булькотінням билась об стовбури плоту. Ми не змогли утриматись на визначеному курсі, незважаючи на надлюдські зусилля. Течія не тільки збивала нас убік, на захід, але, крім усього, обкрутила пліт раз і другий, немов жартуючи з ним.

— Це нічого! — вигукнув я до товаришів, витягуючи на мить весла з води. — Не тратьмо даремно сил. Що ж з того, якщо течія на кілька миль відкине нас на захід? Мірно, терпляче веслуймо в напрямі до материка, і остаточно проб'ємось поволі крізь цю диявольську течію…

— А чи витримає пліт? — запитав Вагура, з недовір'ям дивлячись на стовбури. — Як тріщить!

Справді тріщав. Натиск вирів, які налітали один на одного створював серйозну небезпеку. Пліт міг розпастись, і нічим було цьому зарадити. Ліани для зв'язування стовбурів ми вибирали якнайміцніші, і вони поки що тримали непогано. Можна було вірити, що витримають до кінця.

Неповороткий пліт став нарешті іграшкою морських вирів, які шарпали його з усіх боків. Коли ніс його був спрямований до материка, ми веслували щосили, щоб хоч трошки наблизити його до мети. Це була важка праця, бо течія — поривчаста, але я чомусь ні на хвилину не втрачав надії.

— Ми все ж таки наближаємось до материка! — зауважив я. — Тільки б не втратити сил!

Індійці стверджувально кивали головами. Кокосові пальми, які росли на материку, все виразніше піднімали свої широкі султани над нижчими заростями.

— Лишилося тільки три милі, щонайбільше чотири! — визначив я простір, який відокремлював нас од бажаного берега.

Товариші нічого не відповіли, з неприхованою тривогою стежачи, як пліт дрейфує на захід. Ми вже минули південне узбережжя Острова Робінзона і плили на рівні його західних берегів.

— Тоді ми так само мчали, — буркнув Арнак. — Зараз нас підхоплять змінні течії…

На жаль, його слова надто швидко справдилися.

Далі на заході материк раптом обірвався. Лінія узбережжя різко повертала там на південь, і океан у цьому місці утворював глибоку затоку. З цієї затоки на північ ішли сильні течії; впадаючи в західну течію, яка несла нас, вони утворювали вири, а потім усі ці бурхливі маси води ішли на північ.

Перш ніж потрапити в цей котел, ми одчайдушно веслували, щоб якось пробитися на південь, але чим же були наші весла супроти того пориву води, який мчав нас? В цьому пеклі вируючих вод пліт витримав випробування на міцність, але намір наш добратися до материка, на жаль, зазнав повної поразки. Течії з нестримною силою відкидали нас од мети і несли на північ.

— Ми програли! — заскреготів я зубами, відкладаючи вбік весло, коли вже дальша боротьба виявилась марною. Я важко дихав, піт лив з мене струмками. Товаришам теж було не легше. З ненавистю переможених ми думали про ворожу стихію.

На відпочинок не було часу. Якщо досі ми намагалися дістатись на південь, то тепер стали перед необхідністю нової боротьби, нове постало перед нами завдання: як повернутися на Острів Робінзона? Він лежав на схід від нас, а течія несла пліт на північ, де все виразніше піднімався з моря гаданий острів Маргарита. То була — як тепер ми наочно пересвідчилися — широка смуга землі, що простягнулася на просторі миль, мабуть, з двадцять, а може, й більше, зі сходу на захід.

— Ой, погано, погано, — кричали індійці. — Там жорстокі люди!

Течія несла нас у напрямі великого острова. Ми всі веслували, мов несамовиті, щоб вибратися з неї. І це вдалося нам. Після величезного півгодинного зусилля ми помітили, що вир навколо уже не такий поривчастий і пробиватись навскіс через нього тепер легше. Ще кількасот напружених ударів — і нас оточила тиха вода. Течія залишилася десь за нами. Ми аж закричали від радості.

До Острова Робінзона було ще близько двох миль. Море тут було спокійне. Веслуючи неквапливо, ми добилися надвечір до північно-західного берега острова. За день ми обігнули його велетенським багатомильним півколом. Були стомлені, мов собаки, пригнічені поразкою, якої зазнали, а проте відчули справжню радість, коли пліт із скреготом врізався в берег острова і пісок мирно заскрипів під нашими ногами.

Ніч ми проспали на тому місці, де причалили. Наступного дня пліт перетягнули берегом на східний бік острова, до гирла нашої річки, і повернулися до старої оселі.

Біля печери приручені папуги, — вони ще не втекли, — привітали нас радісним верещанням, яке аж у серці відгукнулося, бо на хвилину нам здалося, що ми повернулися під рідну стріху.