Острів Робінзона

МОРСЬКИЙ БІЙ

— Ми зробили дві помилки, — сказав я індійцям, коли всі, сидячи біля вогнища, міркували про те, що було і що буде. — Ми зробили дві помилки, і тому наш виїзд не вдався!

— Знаю! — вигукнув Вагура. — Пліт кепський!

— Ти вгадав. Треба збудувати інший пліт — легший і вужчий, щоб був більш повороткий.

— Але як — легший? — запитав Арнак. — Ми ж узяли сухі стовбури.

— А тепер візьмемо тільки бамбук. Біля Озера Достатку росте його безліч. Бамбук дуже легкий і при тому міцний.

Арнак мав щодо цього певні сумніви, але потім ми домовилася, що пліт зробимо з бамбука, але по краях зміцнимо його не дуже товстими сухими колодами.

— А друга помилка? — нагадав Арнак.

— Течія понесла нас надто швидко… В майбутньому необхідно обійти вири на заході. Отже, спокійним морем вийдемо якнайдалі на схід і вже там почнемо пробиватися крізь течію до материка.

В цю мить з шумом почалася злива, і нам треба було сховатися до печери. Останніми днями над островом по кілька разів на добу знімалися бурі, навальні, хоч і короткочасні, і ці бурі нагадували про наближення періоду дощів.

Злива швидко минула, знову засяяло сонце. Виходячи надвір, я заговорив про кукурудзу.

— Як ви думаєте, чи варто засіяти нове поле? — запитав я товаришів. — Трохи кукурудзяного зерна залишилось у нас на посів.

— То ти вважаєш, Яне, що ми ще стільки місяці з тут пробудемо?

— Не знаю, що й думати. Вас питаю, ви й радьте.

— Шкода праці! — напався Вагура. — Кукурудза дозріє, коли ми вже будемо в рідному селищі.

— А якщо знову щось стане нам на дорозі, якась непередбачена перешкода?

Нарешті ми вирішили спільно обробити поле і, скориставшись із дощової пори, засіяти його кукурудзою.

Наступні тижні минали, заповнені завзятою роботою. Ми полювали, збирали плоди і коріння, будували новий пліт і одночасно розчищали від кущів та бур'янів клапоть землі для посіву. М'яса тепер у нас було досить, бо, як і минулого року, в чагарник на північному боці злетілося безліч папуг (вони виводили там своїх дітей), а з західної частини острова ми привезли на старому плоті кільканадцять чималих черепах, яких держали живими.

Одного погожого дня ми засівали кукурудзяне поле; раптом усі троє, забувши про роботу, схопилися, мов ошпарені. Напружуючи слух, ловили незвичні звуки, які линули десь здалеку. Саме в цей період над островом часто гримів грім, але те, що ми почули, не було звичайним громом. Сонце світило, а все ж частий гуркіт розривав повітря.

— Це не буря! — вигукнув Арнак.

— З моря йде! — зауважив Вагура.

Ми кинули лопати і помчали до гори. Коли ми вилізли на схил гори і опинилися понад верхів'ями дерев, перед нами відкрилася приголомшлива картина: два кораблі виднілися на морі не далі, ніж за милю від острова. На віддалі чверті милі вони обстрілювали один одного. Видно було спалахи гарматних пострілів. Клуби диму від спаленого пороху оточували обидва кораблі. Напруживши зір, ми бачили навіть удари ядер, які, падаючи, розбризкували воду поблизу кораблів.

Затамувавши подих, ми стежили за битвою. По щоглах я пізнав, що то були двощоглові бригантини, добре озброєні гарматами. Канонада була пекельна.

— Ну й завзяті собаки! — сказав я.

Кораблі весь час змінювали своє положення, намагаючись, очевидно, так повернутися до противника, щоб якомога влучніше вести вогонь по ворогу. Деякі ядра влучали в палубу і канати, розриваючи ванти і частини парусів, але, якщо не зважати на ці, мабуть, не дуже серйозні ушкодження, боротьба точилася без особливих змін.

— Хто вони, Яне? — запитали мої товариші. — Може, це пірати?

На головній щоглі ближчої до острова бригантини висів корабельний флаг, і хоч дим, який стелився навкруги, обмежував видимість, але я розпізнав, що то іспанський флаг. На другому, дальшому кораблі я нічого не міг роздивитися і, мабуть, флага там зовсім не було.

— Ручаюсь головою, що той другий корабель — піратський! — сказав я. — А цей, ближчий, — іспанський.

Кораблі, весь час маневруючи, просунулися трохи на північ, в район п'яти невеликих скель, які стирчали з води менше ніж за півмилі від берега. Діялося це близько від узбережжя, і ми з гори виразно бачили всі деталі боротьби.

Це був завзятий, надзвичайно напружений бій. Піратський — якщо вже так його називати — корабель намагався підійти до борту противника і, мабуть, взяти його на абордаж, але іспанці береглися і хитро уникали зближення. Та як тільки їхній корабель трохи відходив, противник ще навальніше нападав. Була в іспанців хвилина тріумфу, коли вони влучним пострілом збили на кораблі противника передню щоглу і дуже зменшили його повороткість. Але через кілька хвилин на їх палубі з страшенною силою вибухнув порох, і весь корабель охопило полум'я. Це вирішило битву на користь піратів. Гармати замовкли.

Люди з палаючої бригантини рятувалися, стрибаючи в море. На воду спустили дві шлюпки. Моряки, поспішно веслуючи, відходили од місця пожежі. Прямували в сторону нашого узбережжя.

Арнак судорожно вхопив мене за плече, вказуючи на човни, застогнав:

— Нещастя! Це лихі люди!

— Тікаймо звідси! — крикнув Вагура і хотів бігти.

— Спокійно, друзі, спокійно! — стримував я їх. — Поки що нам не загрожує нічого поганого!

— Тобі може й ні! — зауважив Арнак, нахмуривши лоб. — А нам загрожує!

Виведений з терпіння, я гримнув на нього:

— Не говоріть дурниць! Між вами і мною немає різниці! Наша доля спільна! Що б не сталось, я не покину вас і не допущу ніякої кривди над вами. Живемо разом і захищаємось разом! Ваші вороги — то й мої вороги!

В очах Арнака щось блиснуло, немовби вогник вдячності. Індієць запитав мене:

— А ті, що в шлюпках, — це твої вороги?

— Мої вороги! — відповів я.

Ми не зводили погляду з човнів, які наближалися до узбережжя острова. В них сиділо близько двадцяти п'яти моряків. Жваво веслували і, видно, поспішали, бо поставили сторч якісь дрючки, мов щогли, розпинаючи на них паруси.

Не минуло й півгодини, як вони дісталися до суші майже за милю від нашої гори. Висадились усі, одну, більшу шлюпку поставили на якорі трохи далі від берега. Ми боялися, що вони захочуть піти в глиб острова, але прибулі розташувалися табором над самим морем, не сходячи з прибережного піску.

Здалеку ми бачили, що всі вони напружено стежать за тим, що діялось на морі. Там усе ще палав їх корабель. Друга бригантина підійшла до нього на відстань мушкетного пострілу, після чого від її борту відчалила шлюпка з озброєними людьми.

Бачачи це, люди, що прибули на острів, дуже занепокоїлись, мабуть, думаючи, що то погоня за ними. Бігаючи туди й сюди вздовж берега, вони шукали зручних для оборони позицій і готували зброю до боротьби. Ми помітили, що майже кожний другий моряк мав рушницю. Але побоювання їх не підтвердились. Шлюпка з піратського корабля залишилась біля палаючої бригантини і обпливала її довкола. Встановивши, що пробратись через полум'я на палубу не можна, шлюпка повернула до свого корабля, який незабаром підняв усі неушкоджені паруси і відійшов у східному напрямі. Надвечір він уже зник з очей за горизонтом.

А нас після цього огорнула нова турбота, велика небезпека нависла над нами. До якої міри кожна людина була на водах Карібського моря вовком для іншої людини, якщо цих чужих, невідомих людей, що прибули з палаючого корабля, ми заздалегідь вважали за ворогів і за джерело тривоги!

Найважливішим для нас було довідатись, хто вони і які у них наміри. Ховаючись у зарослях, ми підкралися на сто п'ятдесят кроків до їх табору і присіли серед густих кущів. Звідси все було видно, мов на долоні. На всякий випадок ми взяли з собою луки з отруйними стрілами.

Ми нарахували їх двадцять три. По одягу я пізнав, що це не англійці і не голландці. Відхід піратського корабля трохи заспокоїв їх, а проте зараз вони розмовляли дуже пожвавлено, і видно було, що між ними виникла палка суперечка. Одні кричали, вказуючи на північ, де на горизонті вирисовувались вершини гаданого острова Маргарита, інші махали руками в протилежному напрямі, в сторону материка. Нам неважко було відгадати, про що вони сперечалися, і нас дуже радувало, що прибулі мають намір швидко покинути острів.

Трохи осторонь від головної групи ми бачили їх вогнестрільну зброю, поставлену в козли. Там було кільканадцять рушниць різного калібру, і серед них великі мушкети. Жадним поглядом пожирав я ці скарби, про які цілий рік даремно мріяв, і мимоволі почав думати, як би ними заволодіти.

Хоч я й сказав, що вважаю прибулих за ворогів, але в голові у мене в якомусь куточку бився шалений задум — піти до них і поговорити. Адже, відірваний протягом довгого часу від людей свого світу, я страшенно прагнув зустрітися з ними. Дуже хотілося знати, як би вони прийняли мене! З приводу англійців я б не вагався надто довго. Та це були не англійці. Один із них, крикнувши голосніше, так, що слова його дійшли до нашого сховища, розвіяв усякі сумніви: то були іспанці. Люди, яких повинні були остерігатись, ніби вогню, і мої індійські товариші, і я сам.

Повністю захоплений принадним виглядом рушниць, я пильно стежив за поведінкою іспанців. Не почув навіть, що Арнак лагідно доторкнувся до мого боку.

— Яне! — шепнув нарешті індієць. — Глянь туди, на воду!

— На воду?

— Не бачиш?

— Бачу два човни.

— Авжеж, два човни!

Юнак сказав це так захоплено, що я відразу зрозумів хід його думок. Цей Арнак головатий хлопець, нічого не скажеш! Мав пильне око й умів швидко орієнтуватися. В той час, коли я пожирав поглядом принадну зброю, він думав про важливіші справи — про те, як вибратися з острова. Стояло там дві шлюпки з парусами, з яких менша немовби спеціально була створена для нашої мети. Але як нею заволодіти? До половини витягнута носом на пісок, лежала тут же біля людей, що сиділи на березі. До неї навіть миша не змогла б пробратися непомітно, не те що людина! Друга шлюпка — більша, з глибшою осадкою — стояла на якорі за двадцять з чимось сажнів од берега.

— Човен пригодився б! — промовив я більш до себе, ніж до товаришів. — Але добратися до нього неможливо.

Надходив вечір. З північно-східного боку на горизонті виростала над океаном чорна хмара з громом й блискавками. Небо в період дощів кожного дня посилало нам рясні зливи.

Помітивши, що надходить буря, кілька іспанців дістали з човна сокири й тесаки і побігли до чагарника. Ми ледве встигли непомітно втекти. В чагарнику почулися звуки ударів. Люди вмить притягнули стовбури та великі гілки і з них на краю гущавини збудували три просторі курені. Вони тільки закінчили цю роботу, як перші великі краплі почали бити по листях і піску. Люди швидко позносили під прикриття зброю та інші свої речі, сховалися самі.

Був вечір. Буря розгулялася. Шуміло море, завивав вітер. Човни лежали без нагляду; іспанці не виставили жодного вартового, впевнені, мабуть, що острів безлюдний. Курені стояли не далі, як за двадцять кроків од води, але густа злива була нам на руку. В темряві, яка швидко густішала, навіть з цієї невеликої віддалі не можна було побачити, що діється біля човнів.

Збуджені надією, що все чудово вдасться, ми тільки й чекали, коли стане зовсім темно. В таких умовах, коли нам допомагала ослаблена пильність іспанців, викрасти менший човен було неважко.

Дощ лив холоднуватий, нас трясло від холоду. Хвилини повільно минали у терпеливому чеканні. Ми думали про те, що буде пізніше, коли захопимо човен.

— Іспанці, — обізвався я до товаришів, — не знатимуть, хто вкрав шлюпку. Буря знищить усі сліди. Подумають, знесло хвилею. Але що ж далі? Може, завтра вони шукатимуть пропажу на узбережжі?

— Пустимось одразу в море! — підказав Вагура, — Тікаймо негайно з острова!

— Мелеш дурниці, — прикрикнув на нього Арнак. — За півночі, до ранку небагато пропливемо. Завтра іспанці легко нас помітили б. Та й як, нарешті, вирушати в таку погоду?

— То що зробимо?

— Негайно вирушати у відкрите море нам не під силу, — лагідно припинив я суперечку. — Треба спочатку навчитись обходитися з парусом і веслами. Тому ми повинні сховати човен…

— Але де?

— Може, переправити його узбережжям на другий бік острова? — підказав Арнак. — Там іспанці не шукатимуть.

— Навіщо так далеко? Думаю, треба затягнути його вверх по нашій річці і сховати в чагарнику.

— Слушно! Так буде найкраще! — сказали індійці. — Затягнемо його до річки!

— Іспанці поводились так, немовби вони хочуть незабаром вибратися з нашого острова. Але чи відпливуть вони, коли у них не стане одного човна?

— Відпливуть, Яне, відпливуть! Помістяться всі у більшому човні!

Я не був у цьому так впевнений. Питання про те, відпливуть чи не відпливуть іспанці, було для нас майже питанням життя і смерті. Якщо іспанці залишаться довший час на острові, то вони рано чи пізно помітять нас. Цьому за всяку ціну треба було запобігти.

— Єдиний вихід, — заявив я, — це переждати завтрашній день у схованці, а коли настане ніч — одразу ж покинути острів.

Тимчасом погода змінювалась і починала непокоїти нас. Грози на нашому острові, як я вже згадував, були дуже навальні, але нетривалі. Так і тепер — гроза швидко минула, небо прояснювалося, між хмарами блиснули зірки. Після шторму вітер піднімав ще високі хвилі, океан страшенно шумів, але на землі і на морі стало видніше, ніж раніше, на початку ночі.

Ми приступили до здійснення свого плану. Зі мною пішов тільки Арнак; Вагура повинен був чекати віддалік на березі. Скинувши з себе пов'язки, ми за кілька сот кроків од куренів увійшли по шию в воду, потім почали посуватися вздовж морського берега, місцями бредучи, місцями перепливаючи. Я взяв з собою мисливський ніж, який довелося тримати в зубах.

Небо дедалі більше очищалося від хмар, і хоч місяця не було, зірки світили достатньо, щоб розрізняти предмети за кільканадцять кроків. Коли попереду замаячили темні контури човна, ми стали ще обережнішими і намагалися пересуватися так, щоб з води виглядали тільки наші голови.

Насамперед ми добралися до більшої шлюпки, яка стояла на якорі здалеку від берега. Як ми й сподівалися, в ній не було жодної живої душі. Перестрибнувши через борт, ми забралися всередину. На дні було після бурі повно води. Біля носа виднілася купа згорнутих парусів. Ми швидко обшукали всю палубу, щоб знайти щось корисного. Нічого не знайшли.

— А під парусом? — шепнув я до Арнака. — Заглянь-но туди!

Незабаром я почув, як індієць пирхнув з радощів.

— Що там? — підскочив я до нього.

— Якась скриня…

Ми підняли віко і знайшли в ній частини старого одягу. Предмети ці в даний час не мали для нас ніякої вартості. Але, мацаючи в темряві далі, ми знайшли біля скрині щось тверде. Сокира!

— О-о-о! — зрадів молодий товариш і з насолодою махнув здобиччю в повітрі.

— Добре! Забери її з собою! — сказав я. — Пригодиться.

Нічого більше не знайшовши, ми нишком сповзли у воду і повернули до берега. Море ставало все більш мілке, ми поповзли далі рачки і так добралися до човна, який мали намір захопити.

Здалеку здавалося, що він не дуже великий і не важкий, але тепер, коли ми почали стягувати його з піску на воду, для цього довелося докласти неабияких зусиль. Нарешті вдалося його зрушити.

— Подивись, чи є в ньому весла і парус? — шепнув я до Арнака.

— Є! — пересвідчився він у той час, коли я намагався поставити човен проти хвиль.

Ми були настільки захоплені працею, що забули про все на світі. Раптом почувся підозрілий скрип піску на березі. Повернувши голову, я з жахом побачив чоловіка, який прямував до нас. Ішов од куренів. Помітивши, що човен не на своєму місці, затримався на мить, мов остовпів.

— Caramba![8] — заверещав на все горло і далі викрикнув ще кілька іспанських слів.

Одним стрибком, немов ягуар, кинувся у воду, щоб притримати відпливаючу шлюпку. Можливо, до цього часу він ще не помітив нас, бо мчав у наш бік, немов божевільний. Арнак спритно вдарив його сокирою по голові. Іспанець тільки тихо зойкнув і непритомний впав у воду. Але його крики розбудили людей у куренях. Вискочили і тепер бігли до нас.

Не було іншої ради, як тільки покинути човен і рятуватися втечею. Кинулись у воду. Непомітно і швидко ми віддалялись од човна. Спочатку плили на мілині, торкаючись колінами піску, потім уже все пішло нормально. За нами чулися безладні крики іспанців.

Впевнившись, що нас не доганяють, ми перестали пливти, зацікавлені подіями, які відбувалися в таборі іспанців. Там на піску розвели вогонь, шлюпку повністю витягнули з води, все ще непритомного іспанця приводили до пам'яті. Складалося враження, що вони не підозрівали нашої присутності.

— Прощай, човнику! — заскреготав я зубами.

Я був страшенно сердитий. Ми не тільки не здобули човна, але на додаток до всього під час втечі я загубив у воді мисливський ніж, втративши вірного приятеля, з яким не розлучався цілий рік.

— Сокира є? — буркнув я до Арнака.

— Є! — відповів той.

Молодець хлопець! Принаймні він не підвів.

— Бережи її мов зіницю ока! Я загубив ніж…

За кілька сот кроків од табору ми застали в умовленім місці Вагуру. Разом з ним знову прокралися до куренів і, припавши до кущів, стежили за іспанцями.

Тимчасом прибитий Арнаком чоловік опритомнів і, мабуть, розповідав своїм товаришам про напад, бо в таборі настало збудження. На більшу шлюпку негайно вислали двох озброєних вартових, а меншу затягнули на пісок ще далі від води. Боячись, мабуть, нового нападу, решту ночі вони не спали, снуючи поблизу куренів на березі моря.

— Пронюхали, дияволи, — одізвався Арнак, — що ми на острові!

— Може, вранці шукатимуть нас? — занепокоївся Вагура.

— Та вони ж не знають, скільки нас, — сказав я.

— То думаєш, — зауважив Арнак, — що в зв'язку з цим дадуть нам спокій?

— Авжеж.

Сталося ще краще, ніж я припускав. Перед світанком ми помітили шалену метушню в таборі, а коли підійшли ближче, нас охопила неабияка радість: іспанці збиралися від'їжджати. Гарячково бігали туди й сюди, поспішали, немов сам чорт насідав їм на п'яти.

— Лічіть уважно, скільки їх сідає! — доручив я індійцям.

Ми підповзли ще ближче, щоб нічого і нікого не пропустити.

— Ти боїшся, Яне, що вони можуть зробити якусь засідку? — запитав Арнак.

— Обережність не пошкодить.

Коли сідали в човни, нам важко було долічитись їх у метушні, але здавалося, що там були всі іспанці, ніхто не залишився. Нарешті відчалили од берега, на острові запанувала блаженна тиша. Як тільки розвиднілося, ми обережно обшукали все навколо, але нікого там не було.

Ми відчули велике полегшення. В перших променях сонця на горизонті виднілися два розгорнуті паруси, які посувалися на північ, в напрямі гаданого острова Маргарита.

Ми пішли на те місце, де нещодавно лежав на піску човен. Шукаючи навздогад у воді, ми мали щастя: Вагура знайшов на мілині мисливський ніж, і я настільки зрадів цьому, що міцно обняв юнака.

Якщо хтось подумав би, що на цьому закінчилась незвичайна пригода, то він помилився б. Виявилося, що вчорашня злива загасила пожежу на іспанській бригантині, а буря закинула рештки її корпуса на одну з п'яти скель, поблизу якої відбувалась остання боротьба, і там їх залишила. Ніс корабля, повністю згорілий, розпався, а корма немовби уціліла, хоч із середини її все ще йшов дим.

Того ранку ми розпочали звичайні заняття. Десь опівдні у мене в голові промайнула — аж дивно, що вона раніше не виникла! — думка: розбитий корабель! Серед решток бригантини, безсумнівно, було багато дуже корисних для нас предметів, може навіть дошки, молотки і цвяхи, якими вдалося б зробити непоганий човен. До розбитого корабля, який стояв за півмилі від узбережжя, легко можна було добратись, використавши наш пліт.

Негайно після обіду ми всі три приступили до діла. Взяли з собою сокиру, ніж, а також кілька порожніх кошиків. Морс було досить спокійне, переправа не обіцяла особливих труднощів.

З середини корабля через щілини все ще бухав дим, але надбудова на кормі, що стирчала високо в повітрі, була, як мені здавалося, не дуже знищена пожежею.

Ми причалили прямо до палуби. Куди не глянь — скрізь похмурі сліди спустошення. Але вогонь не поглинув усього. Деякі балки тільки обвуглились. Паруси згоріли вщент, але щогли частково уціліли. Каюти теж не скрізь були знищені.

— Дивись, Яне! Скільки тут канатів! — раділи хлопці. Я ще не мав ясної думки, що ми заберемо звідси, але врожай обіцяв бути багатим.

Прив'язавши пліт до щогли, ми піднялися на палубу. Вона була крута; хапаючись за різні поручні і канати, ми влізли на корму. Вогонь якось пощадив задню частину корабля, можливо, тому, що твердий дуб надбудови не піддався полум'ю. Там були каюти, в які можна було заглянути крізь круглі отвори, так звані ілюмінатори. Щоб добратися всередину, змушені були розбивати двері сокирою. Ми не шкодували сил. Жили тут, мабуть, офіцери бригантини, які, втікаючи, забрали з собою небагато речей. Тепер усе було тут безладно порозкидане і здалося мені після року дикого життя на острові таким багатством, що мені аж очі з радощів розбігалися.

Ми пустували і сміялися, як діти. Індійці понадівали на себе різноманітний одяг, мов на маскараді, я одягся в якийсь пишний мундир, багато вишитий золотими галунами. На голову надів розкішний капелюх іспанського гранда.

— Ти виглядаєш наче капітан під час параду! — кричали індійці, дивлячись на мене захоплено і трохи злякано. Стільки зазнали горя від людей, які носять такі мундири, що навіть вигляд одягу збуджував у них тривожні почуття.

— Досить забави! — сказав я. — Роздягатись! Назад у власну шкуру.

— Не візьмемо одягу? — запитували розчаровані хлопці.

— Ні! Нам потрібні більш корисні речі.

Ми шукали насамперед різних знарядь і зброї. Я знайшов пістолет, який лежав у кутку, але він був зіпсований — невистачало курка. Нас зацікавила торбинка, захована під койкою. Коли я заглянув усередину, мені аж гаряче стало від надмірного хвилювання: в торбині був порох! Кільканадцять фунтів пороху. Пістолет, який зберігався у мене в печері, тепер уже не тільки кресатиме вогонь. Ми знайшли також чималий запас свинцю. Вже не один місяць я не радувався так, як у цю мить. Немов важкий камінь спав мені з серця. Недаремно ж я був мисливцем у віргінських лісах; я знав, яка то цінна річ — справжня вогнестрільна зброя!

І знову я був готовий танцювати з хлопцями танець перемоги.

Нишпорячи далі в каюті, яка була, без сумніву, каютою капітана, ми знайшли підзорну трубу. Завдовжки метра з півтора, вона чудово діяла, бо коли я підкрутив її і спрямував на острів, листя далеких кокосових пальм було видно так виразно, що, здавалося, стріла з лука могла долетіти до нього. Товариші, які ніколи не дивилися крізь підзорну трубу, оніміли і готові були думати, що то якісь диявольські чари. Я насміявся з них від душі, потім старанно сховав підзорну трубу в футляр і подав Вагурі, щоб він беріг її, мов скарб. — Ми заберемо цю трубу? — запитав Арнак.

— Ну звичайно!

В каюті капітана не знайшли вже більш нічого цікавого. Зате, обшукуючи дальші приміщення — їх усіх було чотири, — ми натрапили з останньому з них на справжній арсенал. Там лежало кільканадцять рушниць різного калібру, починаючи від маленьких легких рушничок і кінчаючи важкими мушкетами. Руки у мене тремтіли.

— Нащо їм було так багато зброї?! — здивувався Арнак.

— Підозріваю, — висловив я припущення, — що й вони були піратами.

Вказуючи на зброю, я сказав:

— Усе це заберемо на пліт!

Арнак витріщив на мене здивовані очі.

— Все? — запитав. — Нас же тільки троє!

— Все! — я зробив рішучий рух рукою. — Жодної рушниці не залишимо.

— Але ж, Яне!.. Навіщо нам стільки? Шкода сил тягнути! З острова всього цього не вивеземо!

— Байдуже! — вперся я. — Якщо є зброя, то треба забрати її… Давайте переносити!

Признаюсь, що я був трохи схиблений на зброї, та що вдієш; ні на крок не думав відступати од свого наміру.

Арнак з непокірним виразом обличчя поставив свою умову:

— Добре, Яне, хай буде так! Але дозволь забрати на острів увесь одяг!

— Увесь? Може, й той мундир з золотими галунами?

— Так. І мундир, і капелюх!

Я махнув рукою — дозволив, адже на плоту можна було багато чого вмістити.

Ми швидко перенесли здобич. Я роздивлявся скрізь на палубі, шукаючи дощок для спорудження човна, але відповідного будівельного матеріалу не було. Зате ми дістали з кают кілька лав, столів та стільців і кинули їх у воду. Все це прив'язали на канаті, щоб можна було тягти за плотом.

Ми пробули на кораблі близько трьох годин. За останню годину дим, який ішов з середини корабля, збільшився, і це занепокоїло нас. Дихати ставало важко, очі застилало сльозами. Деякі місця на палубі були гарячі від вогню, який поширювався всередині.

Я хотів добути ще якісь знаряддя, але, крім сокири, нічого не знайшли. Тоді ми відпливли од корабля і спрямували навантажений пліт до острова. Погода була чудова, море спокійне, і ми щасливо добралися до берега.

Вночі червона заграва освітила небо над групою П'яти Скель. Вогонь продерся крізь палубу і знищував рештки бригантини.