Острів Робінзона

БУНТ МОЛОДИХ ІНДІЙЦІВ

Минали тижні нашого спільного життя. Я дедалі більше переконувався, що індійці не мають відносно мене ніяких ворожих намірів. У всякому разі я не помітив нічого підозрілого. Скоріше навпаки: я викликав у них якісь побоювання. Часто ловив лякливі погляди, які вони крадькома кидали на мене. Не міг собі цього пояснити, бо наша спільна праця в цілому проходила в згоді, а думку про те, щоб дати їм нові імена, я, зустрівши таке небажання, швидко залишив.

— Чого ви боїтесь? — запитав я одного разу відверто.

Вони переглянулись і нічого не відповіли. І це мовчання було для мене достатнім доказом того, що я не помилявся. Я завжди був з ними справедливий, часто показував свою доброзичливість. Тому й дивувався їх неприязні.

— Арнак! — добивався я. — Ти старший і розумніший! Я хочу, щоб ти сказав, чого ви мене боїтесь! Тому що я білий?

Арнак зволікав з відповіддю. Був збентежений.

— Чи не та причина, що я білий? — наполягав я.

— Ні, не те, пане, — відповів нарешті. — Не зовсім те…

— То говори ж нарешті ясно, лиха година мені з тобою…

— Ти був на кораблі…

— На кораблі?

— Так, пане.

— Ну то й що з того? Я ж на кораблі хотів тобі допомогти. Чи ти вже забув про це?

— Ні, пане. Але на кораблі були злі люди. Нападали на наші села, вбивали індійців, забирали людей у неволю, жорстоко їх катували… Ти належав до команди…

— І ти думаєш, що я такий же злочинець і пірат, як інші?

— Не зовсім такий, але…

— Але все-таки пірат, правда?

— Так, пане! — відповів індієць відверто.

— Помиляєшся, Арнак! Я не пірат і не злочинець. Я прийшов на каперський корабель примусово, не з власної волі… А може, ви боїтесь, що колись я продам вас у рабство?

— Не продаси, пане, бо ми ніколи не згодимось на це. Боротимемось до кінця.

— Зайве говориш, хлопче. До цього ніколи не дійде. Ви ніколи не зазнаєте від мене насильства… Якщо коли-небудь ми виберемося звідси — а колись це буде, — то ви попливете до свого селища, а я — на свою батьківщину на півночі…

Щоб надати цим словам більшої ваги, я розповів хлопцям у дохідливій формі про свої останні пригоди у Віргінії, пояснюючи, чому я, сам того не бажаючи, опинився на каперському кораблі. Індійці слухали з великою увагою, але, закінчивши розповідь, я не міг прочитати на замкнутих обличчях, чи розвіяв їх сумніви, чи ні. Вважав, що скоріше так.

Вечорами біля вогнища наші розмови часто поверталися до того, як визволитися з ув'язнення на острові. Я вирішив добратися разом з хлопцями до їх рідного селища, яке, ми вважали, знаходиться десь недалеко від нас на схід, на узбережжі материка. Я знав, що шторм, перш ніж розбити наш корабель, гнав його протягом багатьох днів на захід, отже, тепер належало шукати на сході і гирло ріки Оріноко, і, безсумнівно, рідне селище моїх товаришів. А потрапивши уже в це селище, я б легше добрався звідти за допомогою індійців до Антільських островів, заселених англійцями.

Одного дня я вирушив з Арнаком — Вагура залишився біля кукурудзи — на південну сторону острова, щоб оглянути ще раз протоку між нами і материком. Протока була неширока — вісім-дев'ять миль, але морська течія, як запевняв Арнак, ішла досить швидко вздовж неї зі сходу на захід, а потім звертала на північ, у відкрите море. Ми вибрали місце, звідки найкраще було б відплисти з нашого острова, але на чому?

— В тому й заковика: на чому переплисти? — сказав я голосно, більш сам до себе, ніж до товариша. — Найпевніше було б човном, але скільки доведеться нам будувати човен одним мисливським ножем?

— Випалити дерево, пане, — підказав Арнак.

— Випалити — це теж робота на багато місяців. Думаю, що ми ще раз спробуємо на плоту. Що ти скажеш на це?

— Велика течія…

— Пліт збудуємо міцний і повороткий, а крім того, вистружемо троє добрих весел. Поставимо парус і вирушимо тільки тоді, коли вітер подує з півночі в сторону материка. Подолаємо сильну течію.

— Парус? — запитав індієць.

— Так, простий невеликий парус. У нас немає для цього полотна, але ж навколо щедра природа. Сплетемо собі з тонких ліан щільну стінку, яка буде міцна і легка, мов полотно. Вкриємо її широкими листками — і вийде парус хоч куди…

Мене сповнювала віра в успіх, і ця віра передалася й Арнакові. Переплисти протоку втрьох, з трьома веслами і з допомогою тимчасового паруса — справа, здавалося нам, здійсненна. Я не сумнівався, що незабаром ми залишимо острів. Вирішили негайно після збирання кукурудзи приступити до спорудження плота.

Коли ми добралися до південного узбережжя, була ще рано. До обіду лишалося багато часу. Хмарний, не дуже жаркий день дозволяв нам рухатися досить бадьоро. І ми пішли вздовж моря далі, на західну сторону острова, якої до того часу я зовсім не знав. Підтвердилися колишні розповіді хлопців: ми знайшли тут багато слідів черепах, які виходили вночі з моря на сушу. Це було якесь пасовисько черепах, особливо багате на висунутій у море косі. Всюди валялися панцирі цих тварин, яких застала смерть на суші.

— Шкаралуп немало, — зауважив я. — Гинули тут плазуни…

— Це його витівки, — пояснив Арнак. — Він любить жерти черепах.

— Ягуар?

— Так, пане.

— Невже справді ягуар з материка перепливає протоку, як ти мені казав раніше?

— Аякже!

— Незважаючи на течію?

— Він, мабуть, дужчий, ніж течія.

Ми перетрусили на березі гущавину, яка починалась одразу ж за морськими дюнами, і невдовзі знайшли черепаху. Середнього розміру, вона, мабуть, важила фунтів п'ятдесят. Ми перевернули її на спину, вбили і вирізали поміж панцирами м'ясо. Загорнувши в листя, ми поклали його в два кошики, які носили з собою на спині.

Перш ніж ми зібралися йти назад, Арнак зробив поблизу цікаве відкриття. Попередив мене застережливим окриком. Взявши лук напоготові, я побіг в його напрямі.

— Він! — шепнув індієць, вказуючи на землю.

На піску і в траві виднілися чітко відбиті сліди ягуара. Придивившись до них уважніше, я зрозумів тривогу Арнака. Сліди були свіжі. Хижак лютував тут ще сьогодні вранці. Не рухаючись з місця, ми окинули поглядом навколишні зарості.

— Тікаймо звідси, пане! — шепнув мені на ухо товариш.

Тривога відбивалася на його посірілому обличчі.

До берега моря було недалеко. Кільканадцять стрибків крізь колючу гущавину — і ми вже вирвалися із заростів на безпечніше місце. Тримаючись біля води, вирушили назад.

— Може, він спав десь близько від нас, — пояснив Арнак, шкіра якого знов набирала свого нормального коричньового кольору.

— Дуже можливо! — визнав я. — Добре б ми себе почували, якби ненароком розбудили його.

Я глянув на наші списи та луки, які, хоч і були зроблені недавно з найкращого дерева, а проте не являли собою достатньої зброї на такого могутнього звіра, як ягуар.

За кілька годин ми вже наближалися до знайомих околиць поблизу нашої печери. Коли ми проходили біля могили капітана, я звернув на. кілька десятків кроків, щоб дійти до того місця. Арнак, нічого не кажучи, йшов за мною. Могили я не знайшов. Дощі розрівняли землю, затираючи всякі сліди.

— Десь тут похований, — обізвався я до індійця, стежачи збоку за виразом його обличчя.

Арнак знав, про кого я кажу, бо не питав, хто похований. Але він не виявляв ні занепокоєння, ані збентеження.

— Довго ви з ним боролися? — спитав я його зненацька.

— Ні, пане, — відповів Арнак, спокійно дивлячись мені в очі.

Я вперше здивувався, почувши, як відважно говорить він правду.

— Коли ви на нього напали? — допитувався я, — Одразу ж, як вийшов з води?

— Ні.

— Розкажи мені, як це сталося.

Розповідь його була проста і приголомшлива.

Хвилі вирвали Арнака з тонучого судна. Тримаючись з останніх сил на поверхні води, незважаючи на бурю, він доплив до острова і ліг на піску. Минуло чимало часу, і він почув чиїсь кроки. Це був Вагура, якого теж хвилі викинули далеко на сушу. Разом поплентались далі. На краю заростів вони почули дивний тріск гілля. Підійшовши, опинилися лицем в лице з капітаном, який лежав на землі. Капітан був притомний, проте ледве рухався, немовби хтось поперебивав йому ноги. Побачивши індійців, він рвучко підвівся на лікті і потягнувся за пістолетом. Бачачи, що вони хочуть утекти, крикнув хрипким голосом, яким звик гримати до них на кораблі: «Арнак, до мене, собако!»

Втекли. Опам'ятавшись від жаху, зрозуміли, що мусять убити його. Вони ще не знали тоді, що перебувають на острові і що вбивство жорстокого капітана було необхідною умовою їх життя. Швидко озброїлися в заростях двома палицями і повернулися до капітана. Застали його лежачим на відкритому прибережному піску. Виповз із гущавини, певно, боячись, що на нього нападуть зненацька.

Не довго думаючи, кинулись на нього. Капітан устав. У лівій руці в нього був пістолет, у правій — товста палиця. Хотів вистрілити, наставив зброю в Арнака, але пострілу не було. Замахнувся, щоб ударити палицею. Арнак страшним ударом палицею в голову звалив його на землю, а Вагура тимчасом вирвав у нього з руки палицю. Бачачи, що капітан уже мертвий, утекли на південну сторону острова, боячись інших піратів, які, може, врятувалися так само, як капітан і вони.

Арнак закінчив розповідь. Втупив у мене проникливий погляд; було ясно, що він аж ніяк не вважає себе винуватцем. Через хвилину запитав мене голосом, у якому звучала горда, майже визивна нота:

— Ти дивуєшся, що ми його вбили?

Здивований сповненою почуттям власної гідності поведінкою цього двадцятирічного індійця, я перебирав у думці все пережите з ним. Цей юнак перекреслював усі мої поняття про червоношкірих, що були у мене досі, поняття збиті, заяложені, поверхові і — аж прикро признатись — дуже помилкові. А я, наївний, хотів зробити собі з нього другого П'ятницю, якогось покірного ангела в особі дикуна, що живе єдиним щастям — можливістю служити, мов вірний раб, своєму білому панові. О, смішний, наївний Яне!

Не діждавшись моєї відповіді, Арнак знову спитав:

— А чи ти, пане, на нашому місці не зробив би так само?

— Звичайно, — буркнув я.

Я ж не забув про те, що на каперському кораблі сам виношував намір убити капітана під час бурі, вважаючи це за обов'язковий акт самозахисту.

Кукурудза на полі вже дозрівала. На другий день після подорожі на південну і західну частини острова ми почали збирати урожай. На малесенькому полі небагато було роботи. Протягом одного неповного дня ми позрізали качани й обібрали з них зерна. Назбиралась чималенька купа, мішка, мабуть, півтора зерна, яке ми висушили і потім помістили в кількох кошиках.

Можна собі уявити, якими смачними здавалися нам перші коржики, спечені з розтертої на борошно кукурудзи. Ми їли їх з жовтими фруктами, «райськими яблуками» і з жареним м'ясом черепахи, і ця їжа здавалася нам королівським делікатесом, хоч припускаю, що вибагливий кухар охочіше викинув би її собакам, ніж подав би людям до столу. Але ми на безлюдному острові були невибагливі і, маючи в цей період чудове здоров'я, їли все, що тільки придавало нам сили.

Через три чи чотири дні мені довелося пережити таке збудження, якого я ще не зазнав на цьому острові, якщо не брати до уваги тієї ночі, коли зненацька застав Арнака біля заячої ями і взяв його в полон.

Втрьох ми пішли по кокосові горіхи, що росли приблизно за милю на північ від нашого узбережжя. Хлопці вилазили на пальми і зривали плоди, я стояв унизу. Випадково кинувши погляд на відкрите море, я остовпів. Там, на віддалі якихось чотирьох-п'яти миль од нас, ішов великий корабель. Під промінням ранкового сонця ясніли білі паруси. У першу мить я подумав, що то марення.

— Арнак! Вагура! — гукнув я, показуючи їм судно. Хвиля радісного піднесення залила мені серце. Та я давно вже передбачав таку можливість і одразу ж зрозумів, що робити:

— До печери! — крикнув я товаришам і щосили побіг уперед.

Вогнище, залишене після сніданку, ще жевріло. Я легко роздув полум'я і докинув сухих гілок. Індійці прийшли за мною, але трошки пізніше. Очевидно, не дуже поспішали.

— На гору! — крикнув я. — Візьміть палива, скільки зможете притягнути!

Схопивши палаючу головешку, почав спинатися на гору. Гора, біля підніжжя якої була печера, піднімалась приблизно на триста футів над рівнем моря. Коли я, задихавшись і геть спотівши, добрався до вершини, головешка ще не погасла.

Поблизу скрізь — на схилах і на самій вершині гори — росли кущі. Я наламав з них купу гілля і розпалив вогнище. Розгорілося великим полум'ям, але диму давало мало, бо кущі були сухі, голі, всипані тільки колючками.

З гори перед нашими очима відкривався значно ширший краєвид. Судно виднілося на морі, мов на долоні. Йшло під повними парусами зі сходу прямо в бік великого острова, контури якого вимальовувались на півночі. Мені пригадалася розмова з молодими індійцями про острів Маргарита і наші припущення, що земля, яка видніється на півночі, і є цей острів. Тепер напрям руху судна немов підтверджував тодішні здогади. Невже ж то справді була Маргарита?

Треба було швидко підживити вогонь сирішим деревом, щоб дим став густіший. Я оглянув підніжжя гори, де копались хлопці. Помітив їх, коли вони поволі піднімалися по схилу гори.

— Гей, швидше! — гукнув я.

Вони зовсім не прискорили ходи. Я крикнув ще раз. Тоді, здивований, помітив, що індійці не несли знизу дров, як я їм казав, а в руках у них були — чи, може, я недобачав? — були тільки луки і стріли. От неслухняні шмаркачі! Ну, заслужили ж вони прочухана і матимуть його!

Коли наблизились, мене здивував їх завзятий вираз обличчя.

Підійшли на кільканадцять кроків, зупинилися.

— Пане! — одізвався Арнак похмуро і з викликом, рішучим голосом. — Ми не хочемо, щоб був вогонь!

Мене ніби водою облило.

— Арнак, що ти говориш?.. То нас же не помітять!

— І не повинні помітити!

— Чи ти з глузду з'їхав?

— Ні, пане!.. Вогню не буде!

Я онімів. Запанувала мовчанка. Тільки тріск згасаючого вогнища порушував тишу. Я не розумів завзяття індійця. Втупивши в нього караючий погляд, я підходив до хлопців.

— Пане! — скрикнув Арнак поспішно. — Прошу, не підходь до нас!

Луки тримали натягнуті, хоч стріли були скеровані до землі.

Незважаючи на їх слова і луки, я йшов далі. Вони почали відступати. Уникали сутички.

— Що вам вдарило в голови? Кажіть же, хай вас чорт візьме! — наказав я суворо.

— Не хочемо бути рабами! — заявив Арнак.

— Не будете! Ніхто вам цього не накине!

— Помиляєшся, пане! То лихі люди! — вказав очима на судно. — Вони заберуть нас у неволю.

— Ти так переконаний у цьому?

— Так, пане. Це, напевно, іспанський корабель.

— А якщо інший? Англійський, голландський? Арнак не відповів ні слова, тільки сумно похитав головою в знак того, що це все одно.

Хлопець мав рацію і орієнтувався правильно. Наука його життя не пройшла марно. Сюди, на багаті води Карібського моря, всі європейські морські держави посилали темних людців. Тут творили історію і здобували острови для своїх держав пірати, а також люди з піратськими характерами і звичаями. Тут невпинно точилася між цими людьми бандитська війна, в якій один намагався вирвати в іншого здобич, захоплену силою кулака. Зате всі вони разом переслідували індійців, вважаючи їх за тварин, яких треба грабувати, нищити або захоплювати в неволю. Матрос Вільям не раз мені розповідав про це і про різні вчинки наших англійських земляків, настільки жахливі, що аж кров стигла в жилах.

Побачивши після стількох місяців перший знак з цивілізованого світу, я оп'янів від несподіваної радості і не замислювався над тим, що він віщував — добре чи лихе. Для моїх товаришів це, безсумнівно, був недобрий провісник, та й для мене навряд чи добрий. Дуже можливо, що там були іспанці — на це вказували всі ознаки, — а яка нужденна доля мене чекала б, якби я потрапив до рук іспанців, хоч мені вдалося б навіть приховати, що я плавав на каперському кораблі! Англійці й іспанці, як відомо, вже багато поколінь були суперниками на цих водах і палали страшенною ненавистю одні до одних.

— Добре! Не буде вогню! — вирішив я на щиру радість товаришів і ногою розкидав рештки вогнища.

Сходячи з гори, я подумав про дивну рішучість, я сказав би навіть більше: непохитність хлопців. Може, це був результат виключно суворої школи життя?

Після стількох тижнів мирного співжиття це була перша неприємна незгода, виразно неприязна сутичка, а можна ж було інакше поставити справу і вирішити все добре, не вдаючись до насильства. Ще по дорозі до печери, я сказав їм від усього серця:

— Недобре, хлопці! Так друзі не роблять! Індійці занепокоєно глянули на мене.

— Якщо у вас є щось на думці, — казав я, — то прийдіть до мене і розкажіть по-людськи, щиро, по-дружньому… — Потім додав з докором: — А луки заховайте на ворогів!

Коричньове обличчя Арнака почервоніло, Вагура зітхнув:

— Це правда, пане, — сказав Арнак.

— Це правда, пане! — мов ехо, повторив за ним молодший товариш.

Аж до пізнього вечора ми стежили за кораблем. Ішов, безсумнівно, до острова на півночі. Значить, то все-таки Маргарита? У індійців уже не було відносно цього ніяких сумнівів. Сама думка про це викликала в них тривогу: адже то був острів злих людей, жорстоких мисливців за перлами й індійцями.

Наступного дня судна вже не видно було. Пустинне знову море шуміло, б'ючи хвилями в наш острів.