Острів Робінзона

АРНАК І ВАГУРА

Коли я прокинувся на другий день рано вранці, мені здалося, що весь світ інший, ніж був до цього часу: похмурий і застиглий, немов за кожним кущем притаїлося щось підозріле, сповнений якихось незрозумілих загроз. Та тільки зійшло сонце, коли папуги в клітці, як і кожного дня, з криком почали вимагати їжі, коли я нагодував їх і сам поснідав, попередня сила і бадьорість повернулися до мене. Життя вимагало свого і не дозволяло забувати про повсякденні обов'язки. До них насамперед належали мисливські мандрівки в глиб острова.

Але я вже не міг іти крізь гущавину так безжурно, як раніш, коли видивлявся лише мисливську дичину або четвероногих хижаків. Учорашня пригода не виходила мені з голови. Відкриття двох загадкових людей вводило на острові немовби воєнний стан, і справді, йдучи до Озера Достатку, я почував себе мов солдат на війні, якого з усіх боків оточують небезпеки.

Тимчасом нічого особливого не сталося. З мандрівки я повертався навантажений кошиком жовтих фруктів, моїх райських яблук, несучи також убитого з лука зайчика. По дорозі заглянув на своє маленьке поле. Кукурудза росла чудово, мов на дріжджах, аж приємно було дивитися на її свіжу зелень, зате з ячменем — біда. Щось там несміливо пускало росточки, але такі карликові і рахітичні, що не доведи боже.

Я міркував тепер, чи роздувати вогонь. Найпевніше було б обійтися зовсім без вогнища. Проте я розвів його, тілки маленьке, щоб від нього майже не було диму. Жарити зайчика на дерев'яному рожні довелося довше, ніж звичайно, але врешті м'ясо добре підрум'янилось і було смачне.

День минув у звичайних заняттях, з тою хіба різницею, що я уважно дотримувався різних заходів обережності. Жодного разу не вийшов на відкрите місце за кущі, де мене легко було б помітити здалеку. Зовні я був спокійний, але скільки планів і роздумів товклося в моїй голові, скільки кипіло намірів і сумнівів! Я знав тільки одне: мені не можна було ні зволікати, ні вагатись; треба було якнайшвидше розгадати задуми помічених людей і, якщо це вороги, знищити їх. В противному разі вони могли випередити мене — застати в печері і зарізати, немов кролика в норі.

Але що я мав робити? Як до них добратися?

На четвертий день після пам'ятної екскурсії на південну частину острова, задовго до світанку, я вирушив туди ще раз, прийнявши остаточне рішення зустрітися з невідомими людьми. Я шукав протягом кількох годин біля затоки, над якою бачив їх. Даремно. З старих слідів я небагато вичитав, а свіжі, видно, були затерті. Людей поблизу не було, пішли кудись в інше місце. Куди? Невже пішли в інший бік острова, далі на захід? Може, маючи човен, вони попливли на південь, на ослику землю? Я не мав ні найменшого поняття про їх наміри, і це мене страшенно гнітило. А може, під час моєї відсутності вони знайшли вже печеру і, причаївшись поблизу, чекають тепер, коли я повернусь?

Раптом оволоділа мною велика, незрозуміла тривога. Якийсь дивний нервовий страх. Наближаючись до печери, я йшов до неї не навпростець, а передбачливо зробив великий круг. Пильним поглядом пронизував усі кущі, досліджував кожний сажень землі. Ні, чужих слідів я не знайшов. Місце біля печери було чисте.

На ніч я щільніше, ніж до цього часу, забарикадувався великими каменями. Вузький отвір, залишений над кам'яним валом, давав мені змогу бачити усю галявину з кліткою папуг і заячою ямою посередині. Надворі вже смеркало.

«Нема їх поблизу!» з полегкістю подумав я, сидячи закритий в печері, де почував себе більш-менш безпечно.

«Та чи надовго цей спокій? — постало одразу ж питання. — Поки вони живуть на острові, не відпочинеш ні хвилини».

При згадці про сьогоднішню подорож, яка нічого не дала, мене знову охопила тривога.

«Де їх шукати? Де їх шукати? Як до них добратись?» повторював я сам собі.

Невловимість небезпеки, що загрожувала не знати з якого боку, страшенно гнітила мені.

Через два дні я схопився серед ночі. Розбудили мене незвичайні звуки надворі: вереск переляканих папуг і тріск гілля. Вмить сон відлетів геть од мене. Чи, може, то тільки здавалося, що я почув приглушений окрик людини? Виглянувши крізь люк, я помітив над заячою ямою якийсь невиразний, підозрілий рух. Схопивши навпомацки палицю, яка лежала біля мене, — лука в поспіху не міг знайти — я сильним поштовхом розвалив кам'яний вал. Вискочив надвір.

Хтось — людина чи звір — упав до заячої ями і тепер робив одчайдушні зусилля, щоб вибратися звідти. Він був уже зверху, на поверхні землі. Людина! Я настиг її в ту мить, коли вона підвелась, готова кинутися в сторону гущавини. Ударом палиці по голові я звалив її на землю.

Раптом шарпнув мене гострий біль у лівому плечі. Стріла з лука прошила мені м'язи. Другим ударом я хотів розтрощити невідомому, який лежав на землі, голову, але не мав уже часу: боявся, що вслід за першою прилетить і друга, більш влучна стріла. Тому я блискавично схопив непритомного за ногу і з усіх сил потягнув його в печеру. Це вдалося мені. Вхід я поспішно заклав камінням. Обривками ліан, знайденими в темряві, зв'язав полоненому руки й ноги, потім почав перев'язувати собі рану. Я використав для цього стару сорочку. На щастя, рана була не страшна, кровотеча швидко припинилась. Крізь щілину між каменями я весь час поглядав, чи не кинеться другий мій ворог на печеру. Але на галявині панувала тиша.

Година за годиною повзли в тяжкому чеканні ранку. Якщо полонений живий, то, напевно, опритомнів, хоч нічим не зраджував себе.

Дивне було моє становище. Я здобув полоненого, але яка мені з того користь? Другий противник, який чатував надворі, в найближчій гущавині, повністю тримав мене в руках, і досить було спробувати вийти з печери, як він легко міг мене застрелити. В печері ж не було запасів їжі.

Хоч надворі вже світало, всередині печери панувала непроглядна темрява. Я ще не знав, з ким маю справу. Кілька разів старався розпочати розмову з полоненим по-англійськи, зрозуміло, бо іншої мови я не знав, крім небагатьох польських слів, але він нічого не відповідав, хоч був живий. Я чув його дихання.

Коли надворі стало зовсім ясно, темрява в печері поволі почала рідшати. Легко зрозуміти, яка цікавість мене палила. Нарешті я розпізнав риси полоненого і — не зміг стримати вигуку здивування:

— Так це ти?..

Це був той молодий індієць-невільник, який з волі капітана мав померти повільною смертю, прив'язаний до щогли на «Добрій Надії». Я не міг пригадати, як його звали.

— Чекай-но… Як тебе звати? — запитав я.

Хлопець мовчав, нерухомо дивлячись на склепіння печери. Я знав, що він кілька років був у неволі в білих і непогано володіє англійською мовою.

— Слухай, ти! — сказав я твердішим голосом. — Подивись мені в очі! Чуєш ти?

Він ані слова. Тоді я здоровою правою рукою схопив його за голову і грубо повернув обличчям до себе.

— Болить… — прошепотів він…

Мабуть, я торкнувся того місця, де вдарив палицею. Та він сам був винен у тому, що я зробив йому боляче.

— Не будь упертим! — застеріг я його. — Ти в моїх руках! Я не зроблю тобі нічого поганого, якщо ти мене до цього не доведеш… Як тебе звати? — знову запитав я, на цей раз лагідніше.

— Арнак, — промовив крізь зуби.

— Справді пригадую: Арнак! Це твоє ім'я. А той другий, що з тобою, — вказав я рухом голови надвір, — то хто?

Мовчання. Хлопець одвернув від мене обличчя і втупив погляд у куток печери.

— То хто? — вигукнув я нетерпляче. Нічого не відповів.

— Дивись на мене! — гримнув я і рішуче наблизився до нього.

Думав, що вдарю його. Слухняно повернув обличчя до мене. В очах його були тривога, страх і впертість.

— Не бий, пане!.. — сказав чи то благально, чи то визивно.

Я згадав, як наш жорстокий капітан знущався над хлопцем, що роками терпів тяжку неволю у білих.

— Арнак! — обізвався я вже не таким суворим голосом. — Я ж сказав тобі, що не чіпатиму тебе, якщо ти не розгніваєш мене своєю поведінкою. Будь розумний і відповідай мені як слід. Так що ж то за людина — той другий?

— Вагура.

— Індієць?

Хлопець ствердно кивнув головою.

— Це той твій молодший приятель з нашого корабля? — Так, пане.

— Як же ви врятувалися?

— Ми попливли. Вода винесла.

— А крім вас, хто ще врятувався?

Арнак знову завагався, почав кліпати очима. Він примружив повіки, щоб я не помітив нього збентеження.

— Хто ще врятувався? — наполягав я.

— Він, — шепнув непевно. — Але… Знову перерва.

— Але що?

— Але… його вже немає.

Я догадався, що юнак говорить про капітана. Не хотілося заводити розмову про дражливу справу, щоб не лякати молодого індійця. Вияснення тих пригод я відкладав до більш слушного часу. Важливішим тепер було інше питання.

— А хто ще врятувався з корабля?

— Ніхто, пане.

— А на острові є тубільці?

— Ні, пане.

— Ти певен, що це безлюдний острів?

— Так, пане.

Вісті були втішні. Я вірив у їх правдивість, бо й сам у якійсь мірі дійшов до того ж висновку. Жаль мені було щирого Вільяма, але я зовсім не шкодував, що загинула решта екіпажу. То була банда розбійників з великої дороги, яку стримував на кораблі тільки грубий кулак капітана, але на суші, на волі, вони, безумовно, були здатні на всякий, навіть найогидніший злочин. На безлюдному острові спільне життя з такими людьми було б неможливе.

А тепер постало переді мною нове питання: питання про двох молодих індійців. Я не мав ніякісінького уявлення про те, якими були ці люди насправді. Вони роками були в неволі, зазнали звірячих катувань, здичавіли під владою нікчемного пана. Після перебування в таких умовах, які страшенно спотворюють характер, мало чого доброго можна було від них сподіватися. Підступність, лукавство, зрадливість, кровожадність — властивості, що їх усі колоністи приписують червоношкірим, в душах двох пригноблюваних хлопців, безсумнівно, розвинулися страшенно.

Я мав уже усталену думку про індійців. З часів своєї ранньої молодості чудово пам'ятав розповіді про запеклі битви з червоношкірими воїнами, а оскільки їх давно вже винищено у Віргінії, то страшні вісті безупинно доходили до нас із далеких західних кордонів.

У традиції моєї сім'ї впліталися численні криваві нитки індійських воєн. Прадід мій, якого звали так само, як і мене, Ян Бобер, через кільканадцять років після прибуття на американську землю зовсім випадково врятувався від смерті, коли індійці зненацька напали на всі англійські оселі і до ноги вирізали більшість їх жителів.

Батько мій, Томаш Бобер, коли йому було неповних 20 років, належав до добровольців славного Бекона, який очистив од індійських племен усю долину річки Сусквеганни. Пам'ятаю, як хвилююче розповідав батько про напад диких на сім'ю англійського піонера, який оселився глибоко в лісі, осторонь від своїх. Незабаром індійців досягла невблаганна помста. Загін месників, серед яких був і мій батько, не спочивав доти, доки не вибив до ноги всіх червоношкірих, які жили на десятки миль довкола, всіх, до немовлят включно. Ця розповідь, ягу я почув уперше, коли мені було кілька років, справила на мене незабутнє враження і надовго сповнила неприязню до індійців…

— Навіщо ти хотів мене вбити? — запитав я Арнака. Хлопець, не розуміючи значення слів, запитливо глянув на мене.

— Там, на південному узбережжі, кілька днів тому ти вистрелив у мене з лука, — пояснив я.

— Не я, — відповів Арнак тихо, — Вагура.

— А навіщо стріляв?

— Бо ти білий, пане.

«Ось їх вдячність! — подумав я суворо, з гіркотою. — За те, що я на кораблі допоміг індійцеві, — вбивча стріла з укриття. Невже те, що я білий, — достатня причина, щоб убити мене? Хіба всі білі однакові? Чи всі такі, як ця тварина — капітан?»

Але за хвилину в голові у мене постала інша, розумніша думка: а може, ці хлопці доведені до такого стану, що вже не можуть відрізнити одного білого від іншого і вважають усіх за катів і тиранів?

Арнак, немовби відгадуючи напрям моїх думок, виправдовувався буркотливо:

— Вагура молодий… запальний…

Я розмірковував далі: на імперському кораблі я старався полегшити долю молодого індійця, та чи тільки любов до ближнього спонукала мене до цього? Ні. Мною керувала ще й гордість вільної людини, ображеної відкрито зневажливим, нелюдським ставленням корабельного тирана до всіх нас. Отже, мої заслуги по відношенню до індійських хлопців були не такі вже й чисті та великі, щоб особливо ремствувати на Арнака і Вагуру за ту стрілу.

Сходило вже сонце. Промінь його крізь дірку в кам'яному валі пробився до печери. Час минав. Треба було вирішити неясне становище, енергійно взяти в руки хід подій.

— Арнак! — обізвався я до індійця. — Коли ти стояв прив'язаний до щогли, хто дав тобі вночі пити?

Хлопець втупив у мене допитливий погляд, але не відповідав.

— Ну, не пригадуєш? — нетерпляче допитувався я, бачачи знову його впертість.

— Пригадую, — відповів стиха.

— То хто ж?

— Ти, пане.

— А знаєш, що потім з цього вийшло?

Не розумів як слід питання. Я старався передати його іншими словами:

— На другий день весь екіпаж зібрали на палубі. Недалеко від твоєї щогли, ти, мабуть, бачив?

— Бачив.

— Кого хотів убити капітан за те, що тобі допомагав?

— Тебе, пане.

— Бачиш, добре все пригадуєш. А хто перерізав тобі пута під час бурі, незадовго до того, як корабель розбився?

— Ти, пане? — вирвалось у нього з подивом. — Так, я.

— Я не знав цього… — прошепотів Арнак.

Повіки його затремтіли від хвилювання. Я бачив, що він був зворушений.

— А ви, — сказав докірливо, — ви хотіли вбити мене з лука?

Хлопець, дуже зніяковівши, зрозумів недоречність своєї поведінки. Виходить, молодий дикун був однак не зовсім тупий, відчував, що по відношенню до мене вони допустилися помилки. Більше того, я помітив, що він хотів з'ясувати, пом'якшити прикрість події, хотів якось показати свою доброзичливість, але не знав, як це зробити. Зрештою на моє запитання, навіщо в мене стріляли, він повторив, ніби виправдуючись, те саме, що я вже чув раніше:

— Бо ти білий, пане!

З чиєї ж то вини у цих дикунів склалася така гидка думка про нас, білих? Може, в цьому винні не вони, а ми самі, білі?

Я нахилився над ним і з допомогою ножа звільнив його від пут.

— Ти вільний! Виходь!

Розтираючи закляклі ноги і руки, Арнак не спускав з мене враженого погляду. Ковтнув слину, ніби йому пересохло в горлі.

— Ти голодний, — зауважив я лагідно.

— Так, пане, голодний.

— Відсуньмо каміння біля входу. Ти вийдеш перший. А Вагурі скажи, нехай сховає стріли для кращого випадку… Приготуємо сніданок з двох зайчиків. Збігайте до чагарника за хмизом на вогнище…

Вмить ми відклали каміння. Арнак поспішно вибіг з печери і з голосним криком помчав у кущі.

Я зібрав лук і стріли, взяв палицю, намацав ніж біля пояса і поволі вийшов за хлопцем надвір. День був такий пронизливо ясний, що я мусив примружити очі. Стояв посеред галявини і напівзасліпленим поглядом пронизував навколишні зарості. Нікого там не було, ніщо не ворушилось. Арнак зник, мов камінь у воду впав.

Я підійшов поволі до вогнища і став біля нього навколішки. Відклавши зброю вбік, почав роздувати попіл, ще гарячий з учорашнього вечора. Я стояв зовсім відкритий, і не було нічого легшого, ніж увігнати в мене влучну стрілу з найближчих заростей. Пораючись біля вогнища, я пильним оком оглядав усе навколо, готовий негайно схопити зброю і відбити атаку. Але все було спокійно.

Коли перші іскри почали тліти в попелі, я почув, як у хащах скриплять і тріщать гілки, — то йшли хлопці. Тягнули велику купу сухого гілля. За Арнаком нишком ішов Вагура. Шістнадцятирічний підліток, він не приховував свого страху. Дивився на мене так, немовби я хотів його зжерти.

Але на різні тривожні чи непристойні почуття не було часу. Взявши команду над приготуванням сніданку, я жваво підганяв індійців до роботи. Скільки тут було метушні! Розвести і підтримувати вогонь, витягнути з ями зайчиків і вбити їх, принести в тикві води з річки, вистругати дві палички на рожни…

— На ось тобі! — гукнув я до Арнака і кинув йому в руки ніж.

Хлопець не на жарт перелякався, коли піймав зброю і тримав її в руці. Я засміявся з його досить-таки безглуздого виразу обличчя і пояснив, про що йдеться:

— Побіжи-но в ліс, знайди дві прямі гілки і обстружи їх! Підсмажимо на них зайчиків!..

Тоді Арнак зрозумів моє довір'я до нього. Зрадів. Я побачив на його обличчі немов слід усмішки. Помчав у нетрі. А коли повернувся з палками, одразу ж віддав мені ніж.