Острів Робінзона

ЗНАК ХИЖОГО ШУЛІКИ

На світанку другого дня всі були на ногах, і, похапцем поснідавши, кожний пішов у свій бік. Я вже вирушив у напрямку поля, щоб побачити, чи не бешкетували вночі на кукурудзі шкідники, коли індієць, який вартував на вершині гори, задиханий прибіг до мене і щось поспішно говорив, показуючи на північ.

— Hispanos! Hispanos!

— Іспанці! — тільки й розумів я, але й цього мені було досить.

Я вмить повернувся до табору, який весь уже був на ногах, і в супроводі індійця швидко виліз на схил гори. Не було потреби лізти високо, — з висоти близько п'ятдесяти кроків над рівнем моря було все видно.

— Там! — показав мій товариш рукою.

З півночі йшло судно. Воно було ще на відстані десяти-дванадцяти миль, але тримало курс прямо на наше узбережжя. За дві-три години могло підійти до острова. Корабель мав дві щогли з парусами, це була, мабуть, шхуна — швидке судно, значно менше, ніж звичайні в цих водах бригантини.

— Скликати всіх людей! Завернути мисливців! — вигукнув я до індійця, забуваючи, що це не Арнак і не Вагура, які розуміють англійську мову.

В таборі лишалося четверо дорослих: індієць, який повідомив мене про судно, дві жінки і я. Мисливці вирушили чотирма групами, і кожну з них треба було попередити: Арнак повів людей в глиб острова, до Озера Достатку, Вагура — на північ, в околицю Гаю Папуг, Манаурі взяв пліт і поплив на південь за черепахами, а рибалки на другому плоті вирушили знову до П'яти Скель, які були розташовані за милю на північ. Показуючи жестами і називаючи імена, я пояснював, хто до кого має бігти, щоб завернути його з дороги, сам же взяв собі найскладніше завдання — погоню за Арнаком в глиб острова. Мисливці вийшли з табору приблизно п'ятнадцять хвилин тому, отже, ми сподівалися, що скоро наздоженемо їх. На жаль, рибалки вирушили задовго до світанку і давно вже ловили біля П'яти Скель.

Ми побігли кожен у свій бік. Обидві жінки були порівняно молоді і мали здорові ноги, тому вони не під вели. Десь через годину одна з них привела групу Вагури, друга — Манаурі, який, пливучи недалеко від берега, вчасно помітив жінку, що подавала йому знаки. В той час, коли вони старанно ховали пліт у гущавині над струмочком, повернувся й я з групою Арнака.

— Немає ще рибалок! — зауважив я занепокоєно. До них побіг індієць, вартовий з узгір'я, він, як сам запевняв мене рухами, був чудовим плавцем, і я звелів йому пропливти до П'яти Скель, що стояли за півмилі од берега.

У моряків на судні, звичайно, була підзорна труба, тому я заборонив показуватись на березі моря і взагалі на відкритих місцях, що особливо стосувалося вартових на горі. Вогнища були погашені.

Я оглянув зброю. Був дуже радий, що напередодні показав рушниці тим кільком індійцям і трохи повчив їх стріляти. Тепер кожному з них я вручив рушницю, — причому найдужчим дав важкі мушкети, — і звелів зарядити їх. Кожному виділив пороху і куль на десять пострілів. Після цього сказав, що кожен повинен як зіницю ока берегти свою рушницю, порох та кулі і що зброя буде у них до того часу, поки я не розпоряджусь якось інакше.

— Рибалок ще немає? — допитувався я.

— Нема.

Манаурі послав двох юнаків-скороходів, вони повинні були з'ясувати, що сталося з рибалками і з тим індійцем, якого до них послали.

Не було сумніву, що шхуна — судно справді виявилося шхуною — мала на меті наш острів. Підійшла на якихось чверть милі до берега і, пливучи на цій віддалі, прямувала з півночі на південь уздовж східного узбережжя. Припавши до великого каміння на схилі гори, ми добре бачили корабель.

— Допливає саме до П'яти Скель! — зауважив Арнак.

— Дивіться! — сказав я. — Опустив головний парус.

— Невже вони хочуть зупинитись? — буркнув Вагура.

— Мабуть, так! — відповів я.

Ні. Не зупинилися, тільки зменшили швидкість. Очевидно, вони зробили це для того, щоб без поспіху оглянути острів. Дивлячись на них крізь підзорну трубу, я розрізняв групу людей, які стояли біля борту і пильно стежили за нашим островом. У одного з них теж була підзорна труба. Так, це погоня іспанців з Маргарити! Я намагався полічити їх. На судні було близько п'ятнадцяти чоловік.

Хоч я і взнаки не дав, але на серці у мене похололо. Озброєні до зубів іспанці, у яких до того ж, можливо, була ціла зграя лютих собак, легко могли б справитися з нашою, хоч і більшою, але незрівнянно гірше озброєною групою. Я вже не покладав таких великих, як раніше, надій на наших свіжоспечених стрільців, і, хто знає, можливо, в цьому становищі найвідповіднішою зброєю в їх руках був би лук. Я розповів про свої турботи Манаурі, Арнакові і Вагурі, які були на горі.

— Я думаю, — відповів Арнак, — що ті три, які вже раніше вміли стріляти, напевно не підведуть нас.

— А інші?

— Хіба я знаю?

— А як ти думаєш, Манаурі?

— З цими трьома все буде гаразд. З іншими — невідомо.

— То, може, в такому разі їм усім дати, крім рушниць, ще й луки?

— З лука кожен зможе добре стріляти, — підтвердив Манаурі.

— А може, ще інакше: з рушниць стрілятиме тільки шість чоловік, тобто ті троє, Арнак, Вагура і я, а інші тільки заряджатимуть і подаватимуть.

— Так справді буде найкраще! — згодились вони.

Тимчасом судно минуло П'ять Скель і поволі підходило до нас. Другий, неопущений парус дедалі виразніше вирисовувався на блакитному фоні океану. Він був білий, мов голуб; на таке невідповідне порівняння я тільки здригнувся і гірко посміхнувся: ні, то знак не голуба, то наближався знак хижого шуліки, символ смерті, яка чигала на нас, привид кровожадних гнобителів! Судно йшло зовсім повільно. В цьому скраданні було стільки прихованої погрози, що навіть у мене, хоч я тільки дивився здалеку, щось спирало подих.

— У них можуть бути собаки! — одізвався я. — Скільки у вас отруйних стріл?

— Штук тридцять, мабуть, буде.

— А отрута з них не вивітрилась?

— Невідомо. Треба випробувати.

За хвилину Арнак додав з наголосом:

— У них можуть бути собаки, але люди ці гірші від собак!

— Що ж…

— Насамперед потрібно вибити всіх людей, бо інакше вони нас винищать. А вбити можна й отрутою!

— Авжеж…

Шхуна була тепер напроти гори, все так же за чверть милі від берега і на неповних півмилі від нас. Крізь підзорну трубу я бачив на палубі все — жодна дрібниця не лишилась непоміченою. Перевірив ще раз: було п'ятнадцять іспанців. Собак я не бачив; якщо вони були, то десь сховані. Всі вийшли на палубу і весь час уважним поглядом оглядали острів. З лінивих рухів я зрозумів, що нічого підозрілого вони не помітили і що причалювати з якихось причин до берега не збиралися. Але очі витріщували на наше узбережжя — прямо жах!

Судно пересунулось на південь, і наше напруження зменшилося. Ми зійшли вниз, залишивши на вершині тільки двох індійців, які мали найкращий зір. Щогодини вони повинні були доповідати нам про стан справ.

Отрута на стрілах ще не втратила своєї сили: легко поранений зайчик за якусь хвилину загинув.

Нарешті повернулися рибалки і посланий до них індієць. Розповідь їх була дуже схвильована. Рибалки побачили судно дуже пізно, коли воно було за якихось півмилі від скель. Негайно кинулись утікати. Щоб їх не помітили, вони пливли у воді біля плоту, ховаючи за ним навіть голови, що стирчали з води. Непомітно підштовхували пліт. Так добралися до берега, сховали пліт і самі заховалися серед великих каменів, що виступали з води.

— То ви справжні недотепи! — гримнув на рибалок Манаурі. — Щоб так близько підпустити до себе ворогів! Як думаєте, вони бачили вас? Пліт це річ примітна, впадає в очі.

— Мабуть, не бачили. На П'яти Скелях лежить багато водоростей, викинутих з моря. Ми швидко прикрили ними пліт. Він був схожий на плаваючий острівець… Не помітили нас…

Перед лицем небезпеки у індійців з'явилося войовниче завзяття, в них одізвався дух війни, який до цього часу дрімав. Запал до боротьби з ненависним ворогом охопив увесь табір. Три мисливські групи одразу перетворилися в три загони воїнів під керівництвом Манаурі, Арнака і Вагури. Це не становило якихось труднощів, бо всі індійці були з того ж племені араваків, що й мої хлопці. Обачний Манаурі спочатку мав сумніви щодо Вагури, — їх викликав молодий вік хлопця, — і поцікавився моєю думкою.

— Треба взяти його! — сказав я. — Вагура вже не хлопчик, йому сімнадцять років. За останній рік він дуже змужнів! Розважливий. Йому можна довірити загін.

Шхуна тимчасом так само повільно, як і раніш, ішла собі далі на південь. Але, дійшовши до східно-південного краю острова, не повернула на захід, як ми сподівались. Одійшла від наших берегів і, піднявши всі паруси, попрямувала у відкрите море; спочатку на схід, потім на південь, у напрямку материка.

— Кружляє, мов шуліка! — зауважив я. — Хоче переконатися, чи немає втікачів у морі.

— Побачить, що там немає, і, може, дасть нам спокій. Поверне на Маргариту! — пожвавішав Манаурі.

Даремні надії! Судно, пробиваючись крізь морську течію, увійшло в води поблизу материка, але потім, пересвідчившись, що в морі немає нікого, повернуло і знову пішло до нашого острова. І з того самого місця на південному узбережжі, де нас залишив, корабель знову почав оглядати узбережжя. Ми зрозуміли, що він має намір обійти так довкола всього острова.

Кружляючи по океану, судно втратило чимало часу. Надходив вечір. До сутінків лишалося близько двох годин.

Шхуна ішла тепер на захід, тобто до того місця, в якому десь на березі моря розкинули свій табір Матео та його люди. Їх ніхто не застеріг; вони не могли досі помітити судно, яке йшло з боку східної частини острова. Мабуть, і обережності особливої вони не дотримувались.

Манаурі повністю поділяв моє занепокоєння.

— Треба попередити їх! — сказав він коротко.

Глибше обміркувавши становище негритянської групи, я не на жарт занепокоївся. Ми приблизно знали, де отаборився Матео, бо Арнак докладно описав йому Мис Черепах. Там було джерело прісної води, яке впадало в невеличку затоку, і над цією затокою, безсумнівно, розташувалася група Матео. А що як іспанці, пропливаючи мимо, заглянуть саме до цього сховища і знайдуть негритянські човни? Якщо їх залишили на березі, то вони повинні були впасти іспанцям в очі.

— Негайно вирушаймо! — вигукнув я. — Не тратьмо жодної хвилини!

— Вирушаймо! Але хто? — спитав Арнак.

Доки іспанська шхуна плавала з другого боку острова, нашому таборові нічого не загрожувало. Досить було залишити тут невеличку групу. Зате на заході, якщо іспанці помітили б утікачів, могло дійти до сутички. Там потрібні були наші сили.

На поспішно скликаній нараді, в якій взяли участь усі чоловіки, я запропонував план дії, як я уявляв його собі. Висунув на загальне обговорення думку, щоб Манаурі з своїм загоном, узявши три рушниці, залишився на місці, а Арнак і Вагура разом із своїми людьми пішли б зі мною на захід. Я сподівався, що швидким маршем дійду вночі до Матео раніше, ніж іспанці, які з сутінками, безсумнівно, стануть на якір і не попливуть далі.

Такий план викликав заперечення у Манаурі. Це був, як я вже згадував, чоловік квітучого віку, один з вождів свого племені, людина відважна, честолюбна, з гарячим прагненням до дії. Він не хотів лишатися позаду, коли мали вирішуватись такі важливі справи.

— Там, напевно, дійде до боротьби, ти сам це казав! — говорив ображений. — Як же ти міг думати, що я сидітиму в таборі з жінками й дітьми?

Я зрозумів свою нетактовність і прикрість, якої завдав воїнові. Щиро попросив у нього пробачення і виклав перед ним усі обставини, на яких я збудував свій план.

— Можливо, що дійде там до боротьби, але не обов'язково! Вірю, що нам вдасться вчасно попередити Матео і заховати його човни. Але у іспанців дуже швидке судно, і вони можуть раніше за нас повернутись назад сюди. Жінки і діти не повинні залишатись без захисту.

— Чого б це іспанці мали повертати саме сюди, до нашого табору?

— Манаурі, чи ти добре продумав те, про що рибалки говорили сьогодні вранці? Судно підійшло до них біля П'яти Скель на півмилі, поки рибалки помітили його і пірнули. А що коли іспанці їх бачили? Що з того, що не кинулись одразу ж у погоню! Може, вони хотіли спочатку подивитися, чи не знайдуть ще десь на острові втікачів, а коли не знайдуть, то хіба не можуть сюди повернути?.. Та досить про те, що може бути… Добре, Манаурі, ти підеш, мабуть, з нами, нас буде разом три загони, тільки все одно когось треба залишити тут для захисту.

Манаурі з задоволенням вислухав моє пояснення, а потім запитав, хто хоче залишитись добровільно. Ніхто не мав такого бажання, всі хотіли йти. Тому Манаурі сам призначив чотирьох чоловік, у тому числі двох з рушницями. Він користувався серед своїх людей повагою, його слухали.

Я видав стрільцям по двадцять патронів на рушницю, потім ми взяли на два дні їжі і, не зволікаючи, вирушили. Для кожної з трьох груп було виділено однакову кількість рушниць, а також отруйних стріл.

Швидкою ходою, майже бігом ішли ми один за одним (за індійським звичаєм) по прибережному піску. Наша група з шістнадцяти чоловік, утворювала ніби довгий ланцюг. Всього у нас було дев'ять рушниць, а крім того, я взяв свій старий, але справний пістолет.

До вечора ми пройшли чималу частину дороги. Біля джерела з чистою водою трохи відпочили і з'їли частину їжі, яку взяли з собою. Під час цього відпочинку я порушив питання, яке вважав надто важливим, щоб його не поставити ясно: хто керує походом?

— Це й мені спало на думку! — вихопився Арнак. — Ти!

— Ні, не я! — заперечив я. — По старшинству керувати повинен Манаурі. Він наш вождь.

Манаурі довгий час мовчав, лагідно дивлячись на мене, потім в його очах замиготіли насмішкуваті вогники:

— Ого, який ти хитрун! Чи ти думаєш, що навіть у цьому повинен годити моєму самолюбству?

— Я кажу цілком серйозно! — відповів я. Індієць беззвучно засміявся.

— Ей, Яне, не треба мені догоджати! Ми й без того любимо тебе, мов брата!

Потім звернувся до решти індійців, вказуючи на мене великим пальцем:

— Ми на цьому острові перебуваємо три дні, а він — понад рік. Він знає тут кожен закуток. У лісах своєї батьківщини він був великим мисливцем. Він дав нам вогнестрільну зброю. Хто ж краще поведе нас проти іспанців? Скажіть?

— Він! Він! Він! — гукнули звідусіль індійці. Манаурі зробив вигляд стурбованої людини, яка змушена підкоритися більшості.

— Чуєш? — крикнув до мене. — Вони самі висловились! Хочуть, щоб ти був! Думаю, що ти нічого не маєш проти?

— Ні, — відповів я весело.

Перш ніж вирушити в дальшу дорогу, я вважав за обов'язкове дати кілька загальних вказівок.

— Нагадую ще раз: я думаю, що до бою не дійде, бо іспанці не пристануть до острова. Та коли з якихось там причин причалять, то найголовніше наше завдання — якнайдовше не показуватись, не допускати, щоб вони довідались про нас. Ви досвідчені воїни і самі знаєте, що значить напасти на ворога зненацька. Тому боротимемось, скільки можна буде, за допомогою ножів, палиць, луків та отруйних стріл і тільки в крайньому разі застосуємо рушниці.

Настала ніч. Хмар не було, і безліч зірок тропічного неба досить непогано освітлювали все навколо. Ми без будь-яких труднощів ішли вздовж моря, дорогою, де кілька разів ходив я, Арнак і Вагура. Минала година за годиною, по зірках ми визначали час. Десь опівночі місяць виплив на небо і стало так видно, що я звелів приглядатись до моря, — чи не побачимо судно.

З гущавини линуло пронизливе сюрчання цвіркунів і шарудіння інших комах, захоплених гарячою ніччю; з моря долітав приглушений шум хвиль; чарівна, але якась недоречна краса кокосових пальм, залитих сріблястим сяйвом місяця, огортала нас; а до того ще й швидка наша хода в глибокій мовчанці — все це викликало сонне запаморочення. Ми повинні були безперервно вириватись з цього почуття напівреальності, щоб не впасти в сон наяву.

Давно вже лишилася позаду затока, біля якої я вперше зустрівся з двома хлопцями. Ми наближалися до мети. До Мису Черепах було ще з милю, може, півтори.

Раптом Арнак, що йшов попереду, зупинився так раптово, що я мало не впав йому на спину.

— Тихо! — цикнув він пронизливим шепотом на товаришів, які йшли за нами. — Тихо! Стійте!

Всі зупинилися, прислухались.

За мить десь здалеку долинув до нас відголос, розбитий луною. Загуркотіло раз, вдруге; затихло; потім знову гуркіт. Сумніву не було: це — віддалений звук пострілів. Доходив сюди з району Мису Черепах.

— Причалили! — шепнув Арнак.

— Ми запізнилися! — зойкнув хтось.

Всі були приголомшені, немовби то нас самих спіткало нещастя. Таки й спіткало. Повисла над нами близька, пряма небезпека. Скоріше, ніж ми сподівалися, настала та грізна хвилина, яка мала вирішити нашу долю.

Десь попереду все ще відгукувалась луна від поодиноких пострілів.

Наказу не треба було. Ми кинулися вперед.