Острів Робінзона

ВИСАДКА ТАЄМНИЧИХ ЛЮДЕЙ

Ми продовжували свою роботу там, де перервали її, почувши звуки морського бою: на кукурудзяному полі. Використавши весь запас зерна, який у нас лишився, ретельно засіяли родючу землю над річкою, хоч кожен з нас сподівався, що ми, перш ніж дозріє урожай, покинемо острів.

З лав і столів, які ми притягли з бригантини, розраховуючи зробити човен, нічого не вийшло. У нас не було необхідних знарядь — пилки, рубанка, молотка, цвяхів, а крім того, будівельний матеріал виявився непідхожий, дуже твердий, отже, мусили знову повернутись до попереднього плану з плотом. Кілька разів перебудовували його, перевіряючи в мандрівках по морю. В цій праці ми вже набули неабиякого досвіду.

Протягом цих тижнів ми не забували і вчитися стріляти. Мені хотілося вивчити хлопців так, щоб вони стали чудовими стрільцями. Ще давно, під час своєї неволі, вони досить нанюхалися пороху і звикли до гуркоту гармат, хоч ніколи не тримали в руках зброї. Тепер я швидко навчив їх заряджати рушницю, прикладати, цілитись, стріляти, а також і чистити зброю. Ми стріляли завжди в мішень, зроблену з двох поставлених одна за одною дощок від стола. Таким чином, ми не втрачали свинцю: його можна було видовбувати з дерева.

Випробувавши всі рушниці, ми відкинули дві, як непридатні, а з тих одинадцяти, що залишились, вибрали для себе три, які били найкраще: дві легкі рушниці для хлопців, мушкет для мене. З цією зброєю вирішили не розлучатись під час подорожі до індійського селища, завжди тримаючи її напоготові.

— Тепер бачите, навіщо ми забрали на острів усю зброю! — пояснив я товаришам. — Рушниці є різні. І добре мати їх стільки, щоб було з чого вибрати найкращі.

— А з рештою що зробимо? — запитав Арнак, з жалем дивлячись на вісім легких рушниць і мушкетів, які лежали покотом.

— Залишимо тут, в печері.

— От шкода! Гарні рушниці! Вони ж теж непогано б'ють!

— Нічого не вдієш. Занадто важкі, щоб тягнути їх із собою. І з одягу ми візьмемо лише найпотрібніше, а решту покинемо.

Юнакам так сподобалося стріляти в мішень, що вони з радістю стріляли б безперервно, але я швидко припинив цю забаву. Підрахував, що пороху і свинцю у нас залишилось на якихось триста зарядів. Як тільки індій ці набули такої вправності, що з десяти пострілів на сто кроків у ціль влучало дев'ять, я, щоб не витрачати марно цінного пороху, визнав науку закінченою. Ми зробили собі з заячих шкурок на дорогу по два мішечки — один для пороху, другий для куль, — і спорядження було готове.

Тепер уже ніщо не перешкоджало нам вирушити в морс. Період гроз минув, погода встановилася, знову настали жаркі дні, а готовий пліт чекав на річці. Але нам жаль було розлучатися з кукурудзяним полем. Рослини виросли чудово. Ще три-чотири тижні — зерна повністю дозріли б. Тому ми вирішили чекати і, тільки зібравши урожай, залишити острів. Так само, як і минулого року, ми знову мусили стерегти поле, щоб шкідники не пожерли дозріваючого урожаю. При цьому не один ласун-птах падав од наших стріл. Я вже чудово стріляв з лука, не гірше, ніж Арнак і Вагура.

Незвичайні і хвилюючі події, що на багато днів мали, порушити спокій Острова Робінзона, несподівано впали на наші голови в тихий сонячний день, коли на голубому небі не було ні хмаринки, а лагідний вітерець, повіваючи з моря, напував нас справжньою насолодою. Вранці того дня Вагура вирушив на північну сторону, щоб заглянути до гаю папуг — чи виводяться ще там птахи. Через три години він прибіг задиханий, очі його були сповнені жаху.

— Люди… Люди… — белькотів незрозуміло, не в силі перевести подих.

Мов божевільний, показував увесь час назад.

— Що, люди?! Які люди?

— Багато людей… Багато… Багато…

— На морі?

— Ні!.. Причалили!

— Далеко звідси?

Вагура поперхнувся, губи у нього тремтіли, мов у лихоманці. Тільки через хвилину зміг відповісти.

— Біля гаю, де папуги…

— Скільки їх?

— Не знаю… Сила-силенна… Ціла хмара!..

— Гналися за тобою?

— Ні.

— Не помітили тебе?

— Ні.

— Це добре!.. А які люди? Іспанці?

— Так, іспанці!

— Як ти пізнав, що то іспанці?

Вагура не міг відповісти, як пізнав, але запевняв, що іспанці.

Мені спала думка, що то, може, з острова Маргарита прибула карна експедиція іспанців проти нас. Миттю ми скочили до печери по зброю. Три наші рушниці були готові до стрільби. Вісім інших ми швидко зарядили і поставили біля стіни так, щоб були під рукою.

Потім з підзорною трубою в руках вилізли на гору, але навіть з самої вершини її не змогли помітити будь-якого сліду прибулих. Гай з папугами, що розкинувся приблизно за три милі, ховався за мисом, який утворювало тут вигнуте, мов лук, узбережжя острова.

— Треба глянути на них зблизька, — заявив я. — Підкрадьмося до них.

— Як добре, що у нас є рушниці! — зітхнув задоволено Арнак.

— І як добре, що ви навчилися стріляти!

До обіду було ще далеко, а день обіцяв бути важкий і сповнений невідомих пригод. Отже, ми приготували собі трохи харчів на дорогу, старанно оглянули рушниці; я, крім того, заткнув за пояс заряджений пістолет, а на додаток до вогнестрільної зброї ми взяли й луки: можливо, нам доведеться стріляти, не виказуючи себе звуком.

Спочатку я думав залишити Вагуру біля печери захищати її на випадок чужого нападу, але хлопцеві це не подобалось і він дуже засумував.

— Що з тобою? Не хочеш залишатися? — здивувався я.

— Краще піду з вами!

— Ти, може, боїшся бути сам? — запитав я роздратований.

В'їдливі мої слова боляче вдарили його.

— Я не боягуз, Яне! — гаряче заперечив. — Я не боягуз.

Шкода мені стало, що я так необережно торкнувся його честолюбства. Який же з нього був би захисник нашої садиби, коли б йому довелося боротися проти зграї ворогів? Сам він не витримав би, а разом з нами міг би принести користь.

— Добре, Вагура! Підеш з нами!

Зброю, яка залишалася, ми для певності сховали так, щоб ніхто її не знайшов.

Ми вирушили в розвідувальну експедицію, тобто не думали ні на кого нападати, в крайньому разі — захищатися зблизька, якщо на нас нападуть, отже, важкий і далекобійний мушкет мені був непотрібен. Замість нього я взяв легшу рушницю. Замінили ми також заряди. Вийняли кулі і зарядили рушниці нарізаним свинцем, щоб на випадок сутички одним пострілом поражати кількох напасників.

Усі мовчки вийшли з печери. З самого початку кожен з нас був обережний. Ішли один за одним — я перший, Вагура останній, — тримаючись краю чагарника. Часто зупинялися, прислухаючись до звуків, але, крім шуму близького моря і звичайних криків лісового птаства, нічого не чути було.

Обійшовши мис, ми побачили їх на відстані милі. Я підніс до ока підзорну трубу. Чимало прибулих лежали на приморському піску в тіні кокосових пальм і спали, немов звалені смертельною втомою. Інші сновигали поблизу, очевидно, шукаючи їжі, бо кілька з них вилізли на пальми і зривали плоди. Я налічив близько тридцяти чоловік, але в гущавині могло бути більше. Я звернув увагу на те, що на морі не було видно жодного судна, на якому вони могли сюди припливти, і тільки три човни лежали на березі.

Знизавши плечима, я подав Арнакові підзорну трубу:

— Осліп я, чи що? Придивись-но добре! Як вони сюди припливли?

Індієць уважно вдивлявся в далечінь. Коли опустив підзорну трубу, його обличчя виражало остовпіння.

— Не видно судна! — сказав. — Може, висадило їх на острові і попливло.

— Сумніваюсь! В такому разі у них було б не три човни, а щонайбільше один…

— Ти думаєш, Яне, що вони здалеку припливли на цих трьох човнах?

— А як же інакше? Човни невеликі. Мали бути дуже перевантажені, якщо в них умістилося стільки людей!

— Пхе, у них навіть парусів немає! На самих тільки веслах припливли. Але звідки?

— Просто з острова Маргарита…

— В такому разі це іспанці?

Все це здалося нам дивним і таємничим. Хто ж розумний вирушав би у відкрите море, в далеку, як-не-як, мандрівку з таким нікчемним спорядженням, у таких вутлих човнах? І до того ж у такій великій кількості? Щоправда, погода була сприятлива для гребців, але хай би спокійне досі море хоч трошки розхвилювалось — і катастрофа неминуча. Дивно легковажні ці чужі люди.

— А може, то індійці? — вставив Вагура.

Глянули ми ще раз через підзорну трубу. Ні, не схожі були на індійців. Щоправда, з такої віддалі ми не могли розглянути їх облич, але на них був — принаймні деякий — одяг; то сорочка, то штани — ознака того, що це не індійці: тубільці в цих краях не носили такого одягу. Зрештою і три човни були виразно європейського походження.

— Ти не помітив у них рушниць чи якоїсь іншої зброї? — запитав я Арнака.

— Ще нічого не помітив, — відповів індієць.

— Невже вони без зброї?

— Так, справді, здається, Яне…

Раптом хлопець, що дивився якийсь час через підзорну трубу, здивовано скрикнув. Швидко подаючи мені трубу, пробурмотів тільки:

— Поглянь сам!

Один з тих, що до цього часу спали під пальмами, встав. Це була жінка. А біля неї з'явилося щось менше: дитина. Загадка ставала дедалі заплутанішою.

— Може, там на піску ще є жінки? — буркнув Арнак.

— Дуже можливо. Мабуть, це якась подорож сімей. У всякому разі ми повинні докопатися до суті і довідатись, чого вони сюди прибули.

Не забуваючи про обережність, ми розпочали свою подорож, крадучись, як і раніше, понад краєм заростей. Незабаром нас оточили густі колючі кущі. Росли тут велетенські кактуси. На відстані близько п'ятисот кроків од табору прибулих піднімалися збитою масою ці опуклі рослини, які були для нас надійним укриттям. Ми присіли. Звідси відкривався чудовий вид на гирло струмочка, який впадав тут у море, на високий ліс, на наш гай з папугами, який зеленів трохи далі від узбережжя, і на табір чужих людей одразу ж за гирлом струмка, з протилежного боку його.

Через підзорну трубу я уважно стежив тепер за всім, що діялось у таборі, жодна дрібниця не лишилася непоміченою. Про все побачене я одразу ж сповіщав товаришів.

— Серед лежачих є жінки й діти…

— Багато їх? — питав Арнак.

— Небагато. Три, чотири, і стільки ж дітей.

— А у чоловіків багато зброї?

— Не бачу її зовсім… Е ні, є! Один тримає довгий ніж, зараз саме зрізує ним гілля… Другий йому допомагає, у нього теж є ніж…

— А луки помітив?

— Ніякого сліду не знайшов!

— І жодної рушниці?

— Жодної!

— Може, вони сховали зброю?

— Е, хлопче! Навіщо ж би їм ховати і перед ким? На безлюдному острові? Зброю в таких випадках тримають під рукою, якщо тільки не мають наміру обдурити когось, щоб підготувати засідку. Тут же ніякого «когось» немає!

— Я б їм не довіряв! — вставив Вагура.

Він сказав це таким серйозним, таким поважним тоном, що я ледве не розсміявся. Але стримався, щоб не бентежити хлопця зайвою насмішкою.

— Запевняю тебе, — сказав я, — що ми весь час уважно стежитимемо за ними. Але ж не треба пересолювати в своїй підозріливості…

Дивлячись далі через підзорну трубу, я все більше дивувався:

— Чекайте! Це щось дивне! Ну що то за незвичайне товариство! Там немає жодного іспанця! Жодного білого!

— Як так?

— Ну немає! Там тільки індійці та негри.

— Негри?!

— Так, негри!

Я передав Арнакові підзорну трубу, щоб сам переконався. І він підтвердив моє спостереження.

— Що їх сюди пригнало? — міркував хлопець.

— У всякому разі вони припливли сюди з тих місць, де живуть білі люди, — сказав я.

— Чому ти так думаєш?

— Хіба не бачиш? У них поганий одяг, який носять звичайно раби на плантаціях, а до того ж ці негри. Вільних негрів тут немає!

— Це правда.

Те, що серед людей, які висадились на острові, було кільканадцять індійців, викликало в моїх товаришів зрозуміле збудження. То могли бути свої люди, але вони могли належати і до ворожого племені. Ненависть між деякими племенами так глибоко западала в душі тубільців, що часом навіть жорстока неволя у чужих не могла ні викоренити, ні придушити цих ворожих почуттів. Звідси неспокій хлопців.

Придивившись уважніше до табору, я переконався, що ці люди прибули сюди не з агресивними намірами. Вони були вкрай змучені, пригноблені і часто стурбованим поглядом обводили північний горизонт, звідки, безсумнівно, прибули. Побоювались, немовби звідти їм щось загрожувало.

— Бояться погоні! — сказав Арнак.

У мене теж склалося таке враження.

Один з чоловіків — високий на зріст, з розвиненою мускулатурою — підійшов до струмка. Ковтнув із жмені води, потім зняв сорочку і почав купатись. Арнак, який через підзорну трубу стежив за його рухами, в раптовому збудженні потряс Вагуру за плече і звелів йому дивитися через трубу. Обидва обмінювалися уривчастими, пройнятими чимсь важливим, аравакськими словами, то підтверджуючи щось незвичайне, то виражаючи сумніви, то сперечаючись між собою; потім знову хапали підзорну трубу, щоб ще раз впевнитись. Я тільки зрозумів, що вони часто повторювали слово: Манаурі. Незвичайне їх збудження зацікавило мене.

— Що з тим Манаурі, чи як там його? — запитав я їх.

— Ах, Яне! — відповів Арнак. — Той, що купається, дуже схожий на Манаурі.

— А хто такий Манаурі?

— Манаурі — це брат матері Вагури, один з вождів нашого племені.

— Значить, ваш близький родич!

— Ми не впевнені, чи це він. Мені здається, що він, але Вагура сумнівається… Чотири роки ми не бачили його. Міг змінитися, сам розумієш!..

— То не Манаурі! — рішуче запевнив Вагура.

— А я думаю, що Манаурі! Певно, що Манаурі! — наполягав Арнак.

Я звелів їм втихомиритись і сказав:

— Дуже важливо впевнитись у цьому. Сховайтесь у хащі і підійдіть до нього ще на сто кроків, он туди, до густих кущів! Може, тоді впізнаєте.

Кинулися з підзорною трубою в нетрі і якомога швидше попрямували до струмка. Жваво мчали, але допомогло це мало. Не встигли відбігти, як індієць вийшов із води, повернувшись до нас спиною, надів сорочку і підійшов до своїх.

Коли я добрався до хлопців, вони все ще були схвильовані і не знали, що думати про людину, яка купалась.

У гущавині кактусів ми нахилились один до одного і, пильно стежачи за чужим табором, почали радитися, що робити далі. Треба було вжити якихось рішучих заходів, бо прибулі, як про те свідчила їх поведінка, не мали наміру найближчим часом залишити острів.

Я вже давно ввів звичай перед кожним важливим кроком проводити спільні наради. Слід було вислухати думку хлопців — адже ми складали єдину братську сім'ю, а крім того, це довір'я до юнаків страшенно їм подобалося. Зрештою вони повністю заслуговували на нього: адже я неодноразово з успіхом використовував влучні і слушні зауваження їх, особливо Арнака.

Отож ми разом вирішили тепер, що краще відкрито показатися прибулим, перш ніж вони виявлять нашу присутність і задумають по підношенню до нас щось вороже. Здавалися нам не страшними, може навіть потребували нашої допомоги, може, й нам придалася б їх допомога — у них же було три човни.

Зібравшись виходити з густих кущів, я відклав свою легку рушницю на землю, щоб не лякати людей. Мені досить було пістолета, який, наполовину схований, стирчав за поясом.

— А ми теж підемо без рушниць? — спитав Арнак.

— Ви зовсім не підете!

— Що? Що ти говориш, Яче? Чому не підемо? — хотіли опиратися хлопці.

Я дивився на них з дещо глузливою посмішкою; це дуже збентежило і охолодило їх.

— Видно, — сказав я за хвилину, — що ви в пущі давно вже відвикли од життя… Треба сподіватись, що перед нами — приятелі, але поки що хто може ручитись за це? А що коли їм стукне в голову якась дурна думка? В лісі кожна чужа людина підозріла, і ніколи не слід відкривати всіх карт з самого початку.

— Яне, а що це означає — відкривати карти?

— Не слід показувати всіх своїх сил. Отже, вийду тільки я, — побачимо, як вони поводитимуться. Ви, моє військо, залишитесь у схованці, доки я не подам виразного знака. Краще, коли про вас вони нічого не знатимуть, хоч би це мало тривати багато годин… Зрозуміли? Ви, по суті — мій прихований резерв… Ну, іду!

Щоб не виказати схованки Арнака і Вагури, я відійшов густими кущами на добру чверть милі і тільки по тім вийшов на берег моря. Повільно, немовби прогулюючись, я йшов у напрямку табору. Спочатку переді мною були кокосові пальми, стовбури яких закривали мене від очей прибулих. Потім я вийшов на рівне відкрите місце. Але, видно, в таборі нікого з цього боку не сподівались, бо я пройшов частину дороги і був уже близько від струмка, коли нарешті мене помітили.

Зчинився переполох, якого не описати! Жінки з криком кинулися тікати. Бігли до чагарника, хапали по дорозі дітей. Чоловіки, побачивши тільки одного мене, не втекли, але кинулися до зброї. Одні схопили ножі, інші палиці, і кожен, мов остовпілий, залишався на своєму місці, пожираючи мене палаючим поглядом. Після метушні першої хвилини запанувала зловісна тиша.

Як і раніше, не прискорюючи і не уповільнюючи ходи, я йшов далі, аж поки не дійшов до гирла струмка. Від найближчих чоловіків мене відділяло не більше, ніж тридцять, сорок кроків.

День був надзвичайно тихий, безвітряний. Поверхня струмка навіть недалеко від гирла була гладенька. Я дійшов до його берега і, шукаючи, де б можна було перейти, глянув на воду; побачив свій відбиток. Неголена з минулого року борода виросла, мов буйний ліс, навколо нижньої щелепи, а довге волосся, немов у лева грива, звисало на шию. Аж злякався трохи самого себе, більш схожого на людоїда, ніж на християнина.

Зробивши приязний рух руками, я голосно привітав чоловіків:

— Welcome! Здрастуйте!

Звичайно, я говорив по-англійськи, бо знав, як відомо, тільки цю мову.

Вони навіть не ворухнулися.

— Good day! Добрий день! — сказав я і приязно, на весь рот усміхнувся, хоч дідько його знає, чи видно було цю посмішку через жахливу гущавину волосся, яким я обріс.

На моє «добрий день» — та ж сама глуха мовчанка.

— З вас ніхто не розуміє по-англійськи? — спитав я. Питання нерозумне, бо якби хтось розумів, то, напевно, уже відповів би.

Матрос Вільям навчив мене колись кількох іспанських слів. Я позбирав їх тепер у голові і крикнув:

— Buenos dias! Добрий день!

З того боку — тихо, ані мур-мур. Тільки хтось із тих, що стояли трохи далі, поворухнув рукою, а інший немов стиха зітхнув. З облич тих, які стояли найближче, я зрозумів, що ці люди знали іспанську мову.

За мить я знову розпочав:

— Amigo. Друг. Bueno amigo! Добрий друг!

При цьому я вказував на себе і бив себе в груди, щоб не було сумніву, що добрий друг — це я.

А вони ніби перетворилися на льодові бурульки. Я не чекав, що мене приймуть так недружелюбно. Невже вони так перелякалися, побачивши бородача, що зовсім остовпіли і не могли навіть язиком ворухнути?

Але я ще не здавався.

— Amigos! Друзі! — сказав я і, широко махнувши рукою, обвів у напрямку їх коло…..недвозначний рух, з якого легко було зрозуміти, що я всіх їх вважаю за своїх друзів.

В юрбі де-не-де почувся приглушений шепіт, але враз притихли, і я знову не діждався ніякої відповіді.

Мені вже невистачало ні слів, ні кмітливості. Що б його ще зробити, щоб розворушити і переконати цих людей?

Я догадувався, що в мені, зарослому волоссям, вони впізнали європейця, і саме це пройняло їх таким недовір'ям.

Лишився ще один спосіб, але дуже непевний.

— Манаурі! — вигукнув я.

Десь збоку долинув до мене вигук здивування.

Я вчепився за нього як за останню надію.

— Манаурі! — повторив я, вимовляючи ім'я якнайвиразніше.

— Го! — одізвався високий індієць, виходячи з-за пальми, за якою до цього часу стояв. Це був той самий чоловік, який недавно купався в струмку.

Хвиля радості залила мені серце. Значить, це земляк моїх хлопців, родич Вагури.

— Манаурі? — ще раз повторив я питальним тоном, щоб упевнитися.

— Si, si! Так, так! Манаурі! — відповів індієць. Величезне здивування відбивалося на його обличчі.

Я добре уявляв собі, що діялося в душі цієї людини; втік разом з іншими на безлюдний острів, а тут з'являється перед ним, мов привид, чужий, бородатий чоловік, європеєць, якого він ніколи й на очі не бачив, і гукає його по імені!

Манаурі, все ще з виразом остовпіння на обличчі, почав наближатися до мене, коли несподівано підскочив велетенський негр і затримав його. Збуджений, він щось швидко пояснював індійцеві, грізно вказуючи в моєму напрямку. Безсумнівно, остерігав його переді мною.

Манаурі був показний на зріст, але негр перевищував його ще на півголови. Це мав бути неабиякий силач; на широких плечах і випуклих грудях звивалися могутні клуби м'язів. Як я зумів оцінити на відстані, у нього були бистрі, проникливі очі, жваві рухи і владна, як у людей, що звикли наказувати, постава. Напевне, то був їх вождь.

Розмова між Манаурі і негром була дуже бурхлива. Сперечалися. Негр поривчасто, Манаурі спокійніше. Я відчував, що негр намагається затримати його, а він хотів піти до мене й поговорити.

— Манаурі amigo! — кричав я на все горло до індійця, розраховуючи на те, що він не піддається умовлянням негра. — Amigo Манаурі!

З напруженими вкрай нервами, я відчайдушно витискував з пам'яті різні іспанські слова, які будь-коли чув. Ішлося про те, щоб подолати опір завзятого негра і переконати всіх інших у моїх дружніх почуттях.

Вперті слова приходили до мене, мов полохливі птахи.

— Go… amigo… de todos! Я друг усіх вас! — ледве склеїв я і, радий, що мені це вдалося, голосно вигукував по кілька разів, немов урочисте заклинання.

Великий негр поспішно щось наказав кільком товаришам; ті бігом кинулися в зарості і почали продиратись крізь кущі, щоб одрізати мені відступ. Зрозумівши їх наміри, я голосом і рухами голови та рук виразив свій протест, а потім кинувся тікати. Я мчав за якихось сто кроків попереду погоні. Не могло бути й мови, щоб мене наздогнали: будучи колись відомим у Віргінії бігуном, я й на острові зовсім не втратив швидкості.

Обернувшись до своїх переслідувачів, я кивав їм, щоб перестали гнатися за мною, але ті мчали ще завзятіше. Їх було шестеро чи семеро. Якщо не опам'ятаються в останню хвилину, буде погано: проллється кров, їхня кров.

Біжучи до густих заростей кактусів, за якими чатували мої товариші, я вже здалеку почав кричати до них:

— Арнак! Вагура! Вийдіть мерщій з укриття!.. Рушниці! Покажіть рушниці!

Як багато залежало в цю мить від того, чи добре мене зрозуміють і чи швидко справляться! Від цього залежало і життя тих семи, що гналися за мною, а якщо б уже пролилася кров, то, мабуть, і наше життя.

На щастя, все склалось добре. Хлопці чудово зрозуміли, що відбувається. Вискочили із сховища, не тільки грізно вимахуючи легкими рушницями, але й з таким жахливим криком, що могли б нагнати страху і на численнішого противника. Коли я добіг до них, Арнак кинув мені в руки приготовану для мене рушницю і крикнув:

— Їх уже немає! Відступили!

І справді, вже тільки показавши рушницю, хлопці як слід виконали своє завдання: у моїх переслідувачів відпало бажання до дальшої авантюри. Ховаючись в заростях, вони втекли.

— Тікаймо звідси. Швидко! — шепнув я хлопцям.

— Ти думаєш, що вони гнатимуться за нами? — запитав Арнак.

— Зараз, мабуть, ні. Але коли опам'ятаються, то хто знає… В усякому разі нам треба зникнути з їх очей!