Острів Робінзона

КАПІТАН І ДВА ІНДІЙЦІ

Наш курс лежав прямо на південь. Був місяць лютий. Температура повітря помітно змінювалась, відчувалось, що ми наближаємось до екватора. Холодні вітри залишилися десь далеко позаду, сонце з кожним днем пригрівало все дужче й дужче, а коли корабель підкрадався часом до островів не більше, ніж на півмилі, вітрець, який дув із суші, доносив до нас міцні запахи квітів і невідомих пряностей. На островах уже буяла весна. І хоч служба на кораблі була важка, я з радісним хвилюванням вітав це, не схоже на наше, небо, — адже вперше в житті я забрався в субтропічні краї.

Ряд островів ми пройшли без будь-яких пригод, тримаючись оддалік від Барбадоса, який уже близько ста років був зайнятий англійцями. Потім узяли курс на південний захід, намагаючись обійти острів Гренаду. Ми наближалися до водних шляхів, де плавали іспанські судна. З цього часу матрос у бочці на щоглі з особливою увагою, напружуючи зір, вдивлявся в усі сторони. Але даремно. На нашому шляху не було нічого. Море навкруги аж до самого горизонту лежало пустинне, ніби ніколи не бачило тут людини.

Капітан, розлючений невдачею, проклинав усіх і все. Ходив озброєний до зубів, ніби побоюючись бунту; щоправда, на нас бурчав тільки здалеку, але з тим більшою жорстокістю виливав свій гнів на двох молодих індійцях. Яких тільки знущань вони не зазнали! Коли одного разу старший з них, двадцятирічний юнак, зробив розпачливий рух, немовби захищаючись, капітан вихопив пістолет. Хотів застрелити його. Проте передумав. Велів щедро нагодувати хлопця пересоленим м'ясом, не даючи пити ні краплі води, і потім прив'язати його до передньої щогли. Бідолаха, виставлений на муки від негоди і сонячної спеки, повинен був залишатись тут аж до смерті від голоду і спраги. Капітан заздалегідь заявив, що застрелить, мов собаку, кожного, хто спробує допомогти хлопцеві.

Це було після обіду того дня, коли далеко на західному горизонті показалися вершини Гренади. Ми спостерігали жорстокість капітана, безсилі, скулені мов собаки, залякані. Хлопець стояв біля щогли цілу ніч, весь наступний день жарився на сонці. У нього був сильний характер. Мовчав. Жодним словом не зрадив себе, не показав, що страждає.

Надвечір я почав обурюватись. Одізвалася в мені запальність віргінського прикордонного жителя. Те, що капітан на наших очах посмів так відкрито і безсоромно знущатися, я відчув настільки болісно, немовби мене самого спіткала доля індійця. Певно, капітан мав нас за набрід, на який немає потреби зважати.

Коли стемніло, я вирішив допомогти хлопцеві. Ніч була хмарна, чорна, мов смола; теплий поривчастий вітер свистів у корабельних снастях. Збиралося на дощ, але ніхто не знав, чи випаде він; уже багато днів дощу не було.

Над ранком я мав ставати на вахту; заздалегідь, десь трохи запівніч, я поповз до передньої щогли. Усе йшло легше, ніж я думав; мене ніхто не помітив. Я ніс чималий кухоль з питною водою і трохи намочених сухарів.

Поблизу не було нікого. Індієць, руки якого були скручені і прив'язані до щогли, дрімав стоячи. Я притулив йому кухоль до рота. Бідолаха злякано здригнувся. Пив жадібно, і мені здавалося, ніби я чую, як вода, булькаючи, ковток за ковтком ллється в його шлунок. Потім я засовував йому в рот дрібні куски сухарів. Ми не перемовилися жодним словом, навряд чи він навіть упізнав мене. Я хотів ще дати хлопцеві води, щоб він прополоскав рота, але не встиг.

Двері капітанської каюти раптом відчинились, і смуга світла розірвала темряву. Я, мов обпечений, відскочив убік. На жаль, з переляку я випустив кухоль, він з шумом упав і покотився по палубі. Не було часу бігти за ним. Капітан, високо тримаючи ліхтарик, ішов до мене. Мабуть, він щось запідозрив, бо, прискорюючи кроки, голосно лаявся і кликав вахту.

Недалеко від передньої щогли лежали згорнуті канати, якісь ящики і різний мотлох. Я шмигнув туди і, мов щур, сховався у темній дірці. За хвилину почулися люті вигуки капітана: певно, він знайшов кухоль і догадався, що сталося. Звелів матросам шукати винуватця, але користі з того було мало, бо всі ненавиділи мучителя і зовсім не поспішали виконувати його накази. Бризкаючи слиною, він кричав на все горло, а потім, грюкнувши дверима, зник у своїй каюті.

Ніким не помічений, я швиденько прослизнув у кубрик і ліг на свою постіль поряд з іншими матросами.

Я жорстоко помилявся, думаючи, що на тому справа й закінчиться. Наступного дня капітан скликав на палубу весь екіпаж і зажадав, щоб винуватець сам признався. Одночасно він наказав шмагати батогами обох матросів, які були вночі на вахті. Гидливо дивлячись на нас, процідив, що матросів битимуть, доки вони не сконають.

Я стояв серед екіпажу на палубі. Добре знав, що мерзотник виконає свою погрозу і накаже вбити двох ні в чому не винних людей. Усе це відбувалося поблизу передньої щогли, біля якої, дивлячись на нас палаючим поглядом, стояв зв'язаний індієць. Розумів, про що йдеться.

Здригнувшись, я ступив кілька кроків уперед і, сміливо дивлячись капітанові в очі, голосно заявив, що це зробив я.

— Ти-и-и? — зловісно засичав капітан. Його велика голова, з витріщеними очима і хижо роззявленим ротом, здалася мені в ту хвилину мордою якоїсь морської потвори. Капітан трохи наблизився, свердлячи мене твердим поглядом. Несподівано підняв праву руку і вдарив мене кулаком в обличчя. В очах у мене потемніло. Я хотів скочити і вчепитися йому в горло, але сильні руки матросів схопили мене, мов кліщі. Капітан вийняв пістолет. Я відчув гострий удар у скроню і в ту ж мить знепритомнів.

Опам'ятавшись, я побачив, що лежу в кубрику, на своїй підстилці. У вухах шуміло, страшенно боліла голова, очі застилав туман. Морозило. Хтось сидів біля мене. Минуло кілька хвилин, перш ніж я впізнав, що це Вільям.

— Ну, шибенику, прокинувся нарешті, — радісно шепнув він наді мною. — Страшенно довго це тривало.

— Він вистрелив у мене?

— Ні. Тільки вдарив рукояткою пістолета. — Он як…

Думки відлітали від мене, ніби сполохані птахи, я знову знепритомнів, але слабість швидко минула.

— Дарував мені життя! — пирхнув я з сарказмом.

— Ні, — відповів Вільям. — Старий думав, що вбив тебе. Ти лежав, як мертвий. А коли стемніло, я переніс тебе сюди.

— Дякую тобі, Віллі…

Потім мене почала тривожити думка про те, що буде далі. Я не приховував свого занепокоєння перед Вільямом. Знав мстивість капітана. Але приятель не дуже хвилювався.

— Лежи тихо, — казав він, — немовби ти все ще непритомний, умираєш… Поки що у капітана є інші турботи.

Я запитливо глянув на Вільяма: які ж то ще турботи у капітана?

— Невже ти не чуєш? — матрос рухом руки вказав на стіни кубрика.

Тільки тепер я зрозумів, що зовні сюди проривався гуркіт розбурханих хвиль, які навально били в борт корабля. Нас кидало на всі боки. Лампа, що висіла під стелею, танцювала направо і наліво, стіни страшенно тріщали.

— Шторм? — запитав я.

— Ще й який! — Вільям свиснув крізь зуби. — Пекло! Вже кільканадцять годин, як ми втратили управління. Частина щогл поламана. Судно наосліп мчить до землі.

— До якої землі? — біль у голові не давав мені як слід зрозуміти.

— До якої? Ну, звичайно, до Південної Америки. Шторм несе нас на південний захід, аж у голові паморочиться. Якщо незабаром не втихомириться, то нас викине на якісь скелі або зажене в лапи до іспанців, а це ще гірше… Краще не думати про те, як вони нас зустрінуть…

Вільям дав мені напитися. Питво нагадувало своїм смаком бульйон з м'яса. Я чудово підкріпився, але потім найшла на мене непереборна сонливість. Я хотів запитати приятеля про долю індійця, прив'язаного до щогли, але вже не зміг: мене огорнув глибокий міцний сон.

Відпочинок непогано вплинув на моє здоров'я. Коли я прокинувся, в голові вже не паморочилось, а скроня боліла лише тоді, коли я доторкувався до неї. Все тіло проймав дошкульний холод, хоч я лежав одягнений. Хотів устати з своєї підстилки, але, згадавши перестороги Вільяма, лишився.

Буря лютувала, як і раніше. З палуби долітав оглушливий гуркіт, наче там били з гармат. Всередині корабля тріщало так страшно, що я чекав хвилини, коли розвалиться все наше старе корито і вода заллє мене в кубрику.

У сутінках хтось наближався до мене. Це був Вільям.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він пошепки.

— Краще. Тільки мені холодно.

— Дивно. Надворі спека, парить, незважаючи на шторм. Їж і пий, тобі буде тепліше… Погано з нами…

— З ким?

— З кораблем.

Вільям знову приніс мені попоїсти. Почуття палкої вдячності за незвичне піклування, яким оточувала мене ця все ж таки чужа людина, сповнило моє серце.

— О Віллі, Віллі! — шепнув я.

Але він махнув рукою, немовби хотів одігнати від себе всяку розчуленість, і буркнув: — Та йди ти до дідька!

— Не викрутишся! — сказав я, рішуче підводячись на підстилці. — Слухай мене! Там, у Пенсільванії, чекає нас пуща. Викорчуємо разом ліс у родючій долині. Я навчу тебе обробляти землю і полювати… Побачиш, яке то чудове життя…

— А бодай тобі! Чудове, — передражнюючи мене, пирхнув Вільям з іронічною посмішкою, яку я більше відчував у його голосі, ніж бачив. — Чудове! Але спочатку треба дожити до твоєї Пенсільванії, а з цим у нас кепська справа… Чуєш, як б'є?

— Чую.

— На палубі Содом і Гомора. Вода зірвала вже велику рятувальну шлюпку, тепер нам залишився тільки другий човен… Такого шторму я ще не пам'ятаю…

Я переносив непогоду і качку значно гірше, ніж Вільям. Після їди мене починало нудити, але, незважаючи на це, я не втрачав ясного погляду на справи і на своє становище. Дедалі настирливіше в моїй голові виникав одчайдушний задум. Поки що, не розповідаючи про нього приятелеві, я хотів одначе впевнитись, чи слушне і необхідне те, що я збирався зробити.

— Віллі, — запитав я приятеля, — чи ти добре знаєш нашого старого?

— Цю заразу? Як власну руку. Я вже три роки з ним плаваю.

— То скажи мені, що буде, коли шторм стихне? Адже ж, біс його батькові, настане знову колись хороша погода…

Мої слова трохи стурбували Вільяма. Він намагався зрозуміти, що саме не дає мені спокою, і зволікав з відповіддю.

— Ну, кажи ж, — заохочував я його, — не будь боягузом, друже! Капітан певен, що відправив мене на той світ. Що буде, коли він побачить мене живим?

Моряк знизав плечима:

— Не знаю, їй-богу, не знаю, що тоді буде.

— Чи не вихопить він пістолета і не вліпить мені кулю в лоб, цього разу вже насправді?

За хвилину Вільям підтвердив:

— Від такого негідника всього можна чекати. То мстивий мерзотник.

— Значить, мушу боронитись! Ти, звичайно, згоден зі мною! — крикнув я.

— Боронитись — це дуже добре, але як же ти хочеш боронитися, небораче? — зітхнув стурбований приятель.

— Знаю, — буркнув я, — як боронитися!

— У старого тут необмежена влада. Кожного з нас він може забити до смерті, мов цуценя. Серед екіпажу у нього є кілька посіпак, — тільки пальцем кивне, і вони готові на будь-який злочин. Де тобі, Джонні, проти нього?

Я лежав у кубрику одягнений, так, як мене непритомного притягнув сюди Вільям. Намацав пояс. З лівого боку на ньому висів мій мисливський ніж, який протягом років був моїм вірним товаришем у мандрівках по віргінській пущі. Тепер я витягнув його з шкіряних піхов і показав Вільяму, але саме в цей час кілька моряків з екіпажу ввійшли у кубрик, і я, сповнений завзяття, швидко ховаючи ніж, процідив другові на вухо:

— Капітан не може пережити цього шторму!.. Або він загине, або мене чорти візьмуть!..

— Розумію. Ти хочеш його… — Вільям махнув рукою, немовби всаджуючи в когось ніж.

— Ти вгадав.

Схвильований приятель занепокоєно глянув на мене. Потім схопив мою руку і міцно, щиро потиснув її. Шепнув:

— Ну й хват же ти, Джонні!.. Але іншого виходу немає!.. Убий його!.. Я допоможу тобі!..

Нахилився над моєю головою і всією своєю вагою впав на мене, бо в цю мить могутній вал налетів на корабель і майже повалив його боком на воду. Стіл, прикріплений до підлоги, одірвався і з гуркотом вдарився об стіну. Забряжчав битий посуд, десь захлюпотіла, прориваючись, вода. Ми думали, що це кінець. Переполохані матроси вибігли з кубрика на палубу — там легше було рятуватись. Вільям залишився біля мене. Корабель лежав на боці протягом нескінченно довгого— як мені здавалося — часу. Потім почав поволі підніматись, повертаючись у попереднє положення. Цим разом хвиля не втягла нас у яму.

Наставала ніч. Я вийшов на палубу. Вихор шмагав, як бич, довелося міцно вхопитися за поручні, щоб мене не здуло. Надворі сили швидко поверталися до мене. Час від часу хвилі перевалювались через палубу і змивали все, що не було добре прив'язане.

Я причаївся поблизу каюти капітана, але в таку погоду звідти ніхто не висовував носа. Заходити в каюту мені не хотілося. Волів розправитися з ним на палубі й одразу викинути за борт, в море.

Кружляючи поблизу, я поповз до передньої щогли. Індієць усе ще стояв там прив'язаний. Я пішов прямо до нього, незважаючи ні на що і ні на кого. Коли я розрізав хлопцеві пута, він був настільки знесилений, що ліг під щоглою на палубі. Тільки за хвилину зібрався з силами, відповз убік і зник з моїх очей.