Острів Робінзона

«Я НЕ П'ЯТНИЦЯ»

Почали ми жити втрьох. Не знаючи вдачі своїх молодих товаришів по нещастю, недолюблюючи взагалі індійців, я тримав їх якомога далі від себе. Звелів їм збудувати біля самої печери курінь, у якому вони вночі спали, бо не дуже довіряв їм, щоб так швидко впустити до печери. Зрештою, самі індійці теж ставилися до мене насторожено і воліли краще спати надворі.

В моєму господарстві стало більше ротів, яких треба було нагодувати, але тепер незрівнянно легше було добувати їжу і взагалі виконувати будь-яку роботу.

Вони були непоганою підмогою для мене. Добре стріляли з лука. Арнак майже ніколи не хибив. Знали сорти ліан, набагато придатніших для тятив і для зв'язування, ніж ті, які я використовував до цього часу.

Я докладно ознайомив їх з територією довкола Озера Достатку і посилав самих на полювання. Учив їх ставити по-віргінському пастки на дичину, а сам одночасно переймав у них деякі мисливські навички.

Дуже пригодилося мені те, що вони чудово знали всі рослини на острові. Одразу ж, у перший день, Арнак відшукав серед гущавини грубе листя якоїсь різновидності агави; прикладене до мого плеча, воно на диво швидко вилікувало рану, заподіяну стрілою.

Значно збагатилася наша кухня. Хлопці знали багато дикоростучих плодів та їстівних коренів. Кокосових горіхів нам уже не бракувало: спритні юнаки вилазили на найвищі пальми і збивали їх.

Незвичайна обізнаність хлопців з тутешньою рослинністю незаперечно доводила, що й самі вони походять з місць, не дуже віддалених од мого острова. В один з перших днів зайшла мова про цю справу, надзвичайно важливу для мене, бо я ні на хвилину не переставав вишукувати можливості свого звільнення з острова. Індійці сказали мені, що вони з племені араваків, яке заселяє узбережжя материка. Село, в якому жили хлопці, лежало біля самого моря.

— На узбережжі материка? — перепитав я. — А чи ви не знаєте великої річки, яку іспанці називають Оріноко?

— Я чув про неї, — відповів Арнак. — Біля гирла цієї ріки живуть індійці гуарани, наші вороги.

— Якщо це вороги, то вони недалеко від вас?

— Далеко, пане. Наші воїни пливли на човнах понад берегом моря стільки днів, скільки пальців на обох руках, поки добралися до осель гуаранів.

— А ти знаєш, у якому напрямі пливли воїни?

— Знаю, пане. В тому напрямі, де сходить сонце, але по дорозі вони мусили перепливати через велику затоку.

З цього можна було зробити висновок, що батьківщина хлопців лежала на захід від гирла ріки Оріноко.

Ясні, ділові відповіді Арнака подобались мені. Я з приємністю поглядав на його темнокоричньове обличчя, правильні риси якого, не позбавлені своєрідної привабливості, свідчили про те, що це в усякім разі істота розумна. У нього був вузький, трохи стиснутий рот, прямий ніс і великі, чорні мрійливі очі. Постать мав струнку і відзначався характерною для багатьох індійців задумливістю на противагу молодому Вагурі, який уже через кілька днів, звикнувши до мене, позбувся своєї боязливості і часто вибухав голосним сміхом. Вагура, кремезний хлопець з м'ясистим ротом, широкими ніздрями і живою вдачею, по суті невродливий, являв собою зовсім інший порівняно з своїм старшим товаришем тип, хоч родом вони були з одного села.

На кораблі я знав їх як сповнених жаху, затурканих, одурілих від безперервних тортур звірят. І досі носили на собі з того ганебного часу сліди, яких ніколи не стерти: більшість зубів у них було повибивано, тіла вкриті глибокими шрамами, вуха в обох пошарпані на шматки, у Вагури все ліве вухо було відрізане. Довге чорне волосся їх, на щастя, трохи закривало ці каліцтва. З того часу і в душі їх лишилася тяжка рана, але кожен день на волі щораз більше розвіював їх пригніченість. Найдужче трималось у них постійне недовір'я до всього, що їх оточувало, але все ж як вони змінилися на волі!

Хлопці, як я зрозумів з їх розповідей, потрапили в неволю чотири роки тому. Арнак тоді був у такому віці, як тепер Вагура, а скільки подробиць могло стертись у його пам'яті за чотири роки! Я звернув на це увагу, висловлюючи сумнів у докладності його відомостей.

— Я пам'ятаю, — запевнив індієць дуже поважно, — докладно все пам'ятаю з тих часів.

— А чи немає поблизу ваших осель якихось островів? — Поблизу немає. Перед нами велике море, багато днів пливеш каное, а островів нема.

— Карібське море усіяне різними островами, — сумнівався я. — А ваше море без островів?

— Так, пане.

Дуже жаль, що я так погано знав географію цих місць. Зі слів Арнака я мав не дуже-то ясну картину, а проте не здавався:

— І ніяких островів у вашому селі не знали, навіть не чули про них?

— О, ми чули, пане. Є такий острів, на якому живуть лихі люди. Іспанці. Це вони напали на наше село і захопили нас у неволю. Їм потрібно багато невільників, бо там, у морі, вони ловлять перлини. Невільники ниряють…

— А як же ти потрапив на наш англійський корабель «Добру Надію», коли ти — як кажеш — був у руках іспанців?

— Англійці напали на іспанське судно і відібрали всіх полонених.

— А ти не пригадуєш, часом, як зветься той острів, де є перлини і живуть лихі люди?

Арнак поговорив хвилину з Вагурою по-аравакськи, потім сказав:

— Маргарита, пане.

Цю назву я не раз чув на каперському кораблі. Острів лежав за кілька сот миль на захід від гирла Оріноко і острова Трінідад. На кораблі знали про багатство острова Маргарита і гострили на нього зуби. Поблизу цього острова можна було захопити не одне іспанське судно і взяти багату здобич.

— А чи далеко був цей острів од вашого села?

— Кілька днів швидким каное.

— В якому напрямі?

— В тому, де заходить сонце.

В моїй голові почало прояснюватись. Село хлопців лежало на материку, приблизно посередині дороги між гирлом Оріноко і островом Маргарита.

— Це великий острів? — спитав я.

— Кажуть, що досить великий, — відповів Арнак.

І тут у мене промайнула думка: а той великий острів на півночі, контури якого було видно з моєї гори, часом не острів Маргарита?

— Ви помітили звідси острів на півночі? — спитав я індійців.

— Так, пане.

— А не думаєте ви, що то Маргарита?

В очах хлопців я побачив занепокоєння. Вже саме припущення, що так близько могли жити ті «лихі люди», викликало у них тривогу.

— Не знаємо, пане, — буркнув у відповідь Арнак. — Не знаємо…

— А на південь од нас — то острів?

— То не острів, пане, — швидко заперечили хлопці.

— Не острів?

— Ні. То материк.

— Чому ви так впевнені?

Хлопці були твердо переконані, що то материк, і переконалися в цьому з різних ознак, а передусім з того, що на нашому острові час від часу з'являвся грізний володар американської пущі — ягуар. Ягуари живуть лише на материку, на островах їх немає. Отже, якщо ягуар з'являвся тут, то він перепливав через протоку з півдня, про що свідчили сліди на березі і що навіть самі хлопці якось бачили.

— Перепливав? Таку відстань — по воді? — перебив я недовірливо.

— Перепливав, пане. Ми бачили на власні очі. Ягуари — чудові плавці…

— А чого б він сюди припливав?

— На західному березі острова багато, багато черепах. Ягуар любить їсти черепах.

Індійці славились як чудові знавці таємниць природи і характеру звірів. Безсумнівно, спостереження хлопців були точні, їх висновок — правильний.

— Але якщо то материк, — зауважив я, — то чому ж ви не перепливли протоки, щоб дістатися до своїх?

— Ми пробували, пане, плотом плисти, — повідомив Арнак. — У протоці сильна течія. Виштовхнула нас у відкрите море. Тут потрібен човен і добрі весла…

Раніше, в той день, коли я зблизька оглядав протоку, у мене теж виникла така думка. Але чим тут збудувати човен, якщо у нас було тільки одне знаряддя — мисливський ніж?

Маючи тепер більше часу, я зайнявся гончарством. На вогнищі ми могли жарити на рожні, але не могли варити, бо у нас не було горшків. Плем'я араваків уміло виробляти посуд з обпаленої глини. При активній допомозі хлопців я незабаром добився непоганих результатів. Поблизу Озера Достатку ми знайшли придатну глину, біля моєї печери збудували з каміння піч. Почали ліпити і випалювати. Я пригадав собі з книжки, як мучився з цією роботою Робінзон Крузо. Нам теж не вдавалося з першого разу, горшки спочатку лопались, але згодом справа налагодилася.

Можливість варити страву дуже поліпшила справу нашого харчування. М'ясо, яке ми готували тепер по-різному, стало набагато смачнішим, а деякі овочі, що їх приносили хлопці — особливо всякі корені, — можна було споживати вареними.

Спогади про Робінзона Крузо малювали в моїй пам'яті картини різних пригод і особливо його життя з П'ятницею, що був таким самим індійцем, як Арнак і Вагура. У Робінзона не було до червоношкірих того упередження, яке відчував я, воїн, що народився на кордоні віргінських лісів, отже, йому легко було полюбити свого П'ятницю так, як добрий хазяїн любить свого відданого слугу. Але ж і П'ятниця був зовсім не такий, як мої молоді товариші. Як він радів, що міг служити своєму добродієві; з якою насолодою клав його ногу собі на шию, показуючи цим свою покірність; яким високим щастям наповнювала безупинно його радість вірного служіння своєму панові аж до останнього подиху!

Привабливе видіння цього чесного, благородного дикуна не давало мені тепер спокою і часом, у хвилини відпочинку, збуджувало в мені дивні, хоч — признаюсь— і недоречні мрії. Мої товариші не вміли захоплюватись так, як захоплювався П'ятниця, не виявляли по-дитячому бурхливо своїх почуттів, — особливо витриманий був Арнак, — але роботу завжди виконували охоче, правда, без піднесення і поспіху, але й не зволікаючи. А що якби — спокушала мене думка — що якби з цих двох індійців зробити собі таких нових П'ятниць? Якби змінити їх, перетворити на ретельних, відданних мені до останнього подиху слуг, які протягом усього життя, мов тіні, мов невідступні пси, супроводжували б свого пана скрізь, навіть у лісах Віргінії чи Пенсільванії?

Я був білий, вони — індійці. За усталеним у тих краях Америки звичаєм я міг би силоміць поневолити їх і зробити з них своїх рабів. Та я не хотів цього робити. Волів за краще навіяти їм ідеал служіння, щоб самі пішли за мною, своїм паном, у вогонь і в воду, щасливі так само, як П'ятниця. Обплутала мене думка, що варто було б спокуситись на те саме, що так добре вдалося Робінзонові.

Я взявся до діла з хитрістю людини, яка поставила перед собою ясну мету і крутою стежкою прямує до неї.

Одного разу надвечір, коли заходило сонце, ми сиділи навколо вогнища, ситі після печері і задоволені собою.

— Розкажу вам, — одізвався я до хлопців, — незвичайну історію людини, англійця, як і я, що кілька десятків років тому, зазнавши аварії корабля, прожив половину свого життя на безлюдному острові, десь тут, недалеко від нас… Чи не хочете послухати?

Так, вони хотіли послухати, а Арнак навіть запитав:

— На безлюдному острові — це тут, на нашому?

— Ні, — відповів я, — бо той острів, спочатку безлюдний, потім був заселений англійськими та іспанськими колоністами… Людину цю звали Робінзон Крузо…

І найпростішими словами я змалював їм історію Робінзона так, як знав її з книжки. Дійшовши до того, коли людоїди прибули на острів, я докладніше розповів про звільнення П'ятниці, про його безмежну вдячність і гідну похвали прив'язаність до Робінзона. Найтепліші слова я присвятив його вірній до самої смерті службі своєму панові, службі, яку П'ятниця вважав за найбільше своє щастя в житті, настільки велике, що іншого він і не хотів зазнати.

Хлопці слухали з величезним інтересом, адже це була надзвичайно цікава історія і відбувалася вона тут же, поблизу їх батьківщини, і стосувалася людини, віком і походженням дуже подібної до них самих. Обличчя Арнака, як завжди, було незворушне, очі спокійні, але в цих очах жевріла іскра, якої досі в них не було.

— Цікава історія, правда? — порушив я тривалу мовчанку, яка запанувала біля вогнища після моєї розповіді.

Кивком голови згодилися зі мною.

— Цей П'ятниця, — вів я далі, — зазнав великої радості життя, тому що він міг так чудово прислужуватися своєму панові. Він, як кажуть, благоденствував. Багато людей хотіло б бути на його місці і заздрило б тому щастю, в якому він жив…

Хлопці мовчали, застиглими поглядами дивлячись у вогнище. Обличчя у них були якісь невиразні.

— Чи ви не поділяєте моєї думки? — здивований запитав я.

За хвилину Арнак буркнув під ніс:

— Ні, пане.

— Ні?!

— Ні, — повторив Арнак і з острахом глянув на мене.

— То, мабуть, ти не зрозумів моєї розповіді.

— Зрозумів.

— І не думаєш, що П'ятниця був щасливий?

— Не думаю, пане…

Хотів іще щось сказати, але не посмів. Боявся мого гніву.

— Скажи щиро, що ти думаєш, — лагідно заохотив я його.

— П'ятниця… — заявив Арнак, — П'ятниця був рабом пана Робінзона…

Признатися, в першу мить я остовпів:

— Рабом?

— Так, пане. Бідним рабом.

Я почав відгадувати шляхи думок Арнака. Я непогано знав життя та звичаї північноамериканських індійців, і це допомогло мені тепер легше вникнути у світ понять моїх товаришів.

Первісні, напівдикі індійські племена, в тому числі, звичайно, і араваки, утворювали нічим не зв'язані общини вільних людей, які робили тільки те, що необхідно було для підтримання життя, одним словом, не знали тих складних форм праці, залежності одних людей від інших, що характеризують суспільство цивілізованих людей. Індійці, звичайно, захоплювали на війні полонених, але для того, щоб приєднати їх до свого племені на правах рівних з рівними або вбити для якихось темних релігійних обрядів. Рабства — принаймні такого роду, як наше, — наскільки мені відомо, у них не було, в Америці його ввели тільки європейці — і то надзвичайно грубою силою — на своїх плантаціях і в копальнях. У індійців не було також ніякого прислужування один одному, добровільного чи примусового, і тому для Арнака та Вагури ставлення відданого душею і тілом П'ятниці-слуги до Робінзона було чимось зовсім незрозумілим, неймовірним. Якщо П'ятниця протягом усього життя працював на Робінзона, то він — у прямому розумінні моїх молодих товаришів — був рабом білого пана, а якщо при цьому ще й тішився, то був не при своєму розумі.

Я зрозумів: для того, щоб досягнути мети і втягнути молодих індійців у роль П'ятниці, я змушений буду перебороти не одну перешкоду, та це не лякало мене. Навпаки, мене брало нетерпіння. Може, знов одізвалася гордість потомственого віргінця. Я стояв вище за молодих індійців своїм розумовим розвитком, досвідом, віком і прямо голою силою м'язів, не кажучи вже про переважаючу силу волі, — чому ж би не накинути їм своєї волі, не використати в своїх потребах?

Ще раз я змалював їм у привабливих барвах життя П'ятниці, пояснюючи якомога дохідливіше різницю між слугою з доброї волі і рабом. Хлопці слухали розгублені, замкнуті, в журній мовчанці. Розхваливши вдосталь позитивні якості П'ятниці, я звернувся до Арнака:

— На зразок Робінзона Крузо даю тобі нове ім'я. З цього дня зватимешся П'ятницею.

— Я Арнак, пане, — скромно відповів хлопець, злегка посміхаючись. — Арнак, а не П'ятниця!

— П'ятниця! — промовив я переконливо. — Сьогодні вмер Арнак, народився П'ятниця.

Він глянув на мене уважно, немов для того, щоб розгадати мої задуми. За хвилину запевнив мене з серйозним виразом обличчя:

— Ні, пане, Арнак живе!

— Неправда! — голосніше заперечив я. — Арнак перестав існувати. Ти П'ятниця — і кінець!

Хлопець, залишаючись при своєму, процідив зовсім спокійно:

— А-р-н-а-к, пане!

Його непохитна впертість дратувала мене. Вона була для мене чимось новим у характері Арнака, зовсім несподіваним. Звідки ж бралося стільки упертості в молодому червоношкірому?

Я вирішив добитися свого, хай навіть мені довелося б відшмагати його за непокірність.

— П'ятнице! — звернувся я до Арнака тоном наказу. — Подай мені цю тикву з водою!

Тиква лежала на землі за кілька кроків од вогнища.

Хлопець зрозумів, що це виклик. Завмер у першому ж порусі; в ньому з'явилося бажання робити наперекір. Глянув на мене твердим поглядом. Та, певно, у мене на обличчі відбивався внутрішній стан, і це застерегло його перед бурею. Обм'як. Підвівся, не поспішаючи підійшов до вогнища і приніс мені тикву з водою.

Я лагідно посміхнувся до нього. Ковтнув води.

— Дякую тобі, друже П'ятниця! — сказав я. Хлопець сів на своєму місці біля вогнища. Нервово пригладив волосся. Дивлячись у вогонь, пояснив мені чемно, але з обережним натиском:

— Арнак приніс тобі води, пане!

«Ти глянь, яка горда штучка!» подумав я з подивом, хоча брала мене злість.

Дощова пора минала, дощі переставали. Сонце, яке до недавнього часу опівдні світило на півночі, тепер поволі повертало над наші голови. Спека з кожним днем ставала більшою, страшнішою. Важкі роботи ми виконували тільки зранку, на світанку і після полудня, аж до сутінок.

Оброблене поле, моя гордість, принесло мені неповну радість. Кукурудза виросла така буйна і велика, що аж серце тішилося, зате ячмінь дуже підвів. Дивні речі діялися з ним. Мало того, що ріс мляво, — ледве піднявшись над землею, він, немов наляканий таким зухвальством, почав скручуватись, нікчемніти, всихати. Надії на те, що він виживе, не було. Для мене залишалося невідгаданою загадкою те, що ячмінь Робінзона Крузо так чудово ріс на острові і давав так багато зерна. У мене — повна невдача. Жаркий тропічний клімат був непридатний для вирощування ячменю. Хоч я розумівся на хліборобстві тільки в нашій Віргінії, а не в жарких країнах, але мені стало ясно, що ячмінь, рослина помірного клімату, ніяк не переносить тропічного сонця.

Зате моя кукурудза — як вона чудово розвивалась! Та коли виросла вища від людини і коли визрівали на ній плоди у вигляді качанів, набитих з усіх боків безліччю зерен, впала на наші голови неждана халепа. Всі крилаті і чотириногі нероби гострили собі дзьоби і зуби на моє поле і з неймовірною ненажерливістю викрадали урожай. Змінюючи один одного, ми пильно вартували спочатку зранку до вечора, а згодом — на протязі всієї доби, бо виявили, що й вночі на поле сходилися любителі кукурудзяних ласощів.

Вартував я нарівні з індійцями. Одного дня, саме в той час, коли я повинен був вартувати, мені треба було піти в ліс, де я поставив новий вид силець на зайчиків. Я доручив заступити мене Арнакові, який не мав у цей час роботи.

— П'ятнице! — гукнув. — Я повинен іти в ліс до силець. Постережи в цей час кукурудзу!

Впевнений, що хлопець послухає мене, я пішов. Повернувшись із лісу, я, на превеликий подив, застав його на тому ж самому місці, де й залишив.

— Чому ти не там, біля кукурудзи? — обурився я. Окидаючи мене впертим поглядом, він нічого не відповів.

— Може, Вагура на полі? — запитав я.

— Не знаю.

— Кукурудза без нагляду?

— Можливо.

Дикий гнів охопив мене:

— Що це означає? Я казав тобі йти туди?!

— Ні, пане.

— Що? Ні?! Ти до того ж ще й брешеш?! — гаркнув я.

Я весь кипів. Підняв руку, щоб ударити його по голові. А він, чекаючи удару, навіть не здригнувся.

Я не вдарив. У його очах поруч з упертістю я побачив жах і неначе прохання. Рука моя опустилася. Це була німа просьба не губити його. Я опам'ятався.

— Арнак, — промовив хлопець крізь стиснуте горло, — Арнак не бреше.

— Не брешеш? — стиснув я кулаки. — А хіба я не наказував тобі пильнувати поля?

— Ні, пане. Не мені.

— То кому ж, сто чортів?

— П'ятниці.

Потім тихше додав:

— Я не П'ятниця. Я Арнак.

Поволі відкривалися мені очі, я пізнавав закутки його душі. Ні, це не була звичайна впертість похмурого індійця.