Острів Робінзона

НЕГРИ

До ранку було ще далеко. На небі з'явилися спочатку рідкі, клубчасті хмарки; вони на якийсь час закривали місяць, і тоді ставало зовсім темно. Після хвилюючої сутички настав відносний спокій.

Скориставшись з відпочинку, я звернувся, як звичайно через Арнака, до Манаурі:

— Де врятована негритянка?

Індієць вказав головою назад.

— Далеко звідси? — запитав я.

— Ні.

— Не знаєш, чи опритомніла вона?

— Не знаю.

— Ходімо до неї.

Ми взяли з собою Арнака і Вагуру, звелівши людям, які залишалися скраю галявини, під час нашої відсутності бути особливо пильними.

— Це за сто кроків, не більше, — заспокоював Манаурі.

По дорозі хлопці підійшли до мене і запитали, які у мене плани.

— Плани? — відповів я. — Зовсім не змінилися. — Тобто?

— Ідемо на допомогу Матео.

— Значить, підемо далі? Не залишимось на галявині?

— Ну звичайно! Тільки перед тим поговоримо з негритянкою. Може, вона пояснить нам дещо.

Негритянка сиділа на землі, спершись спиною об стовбур невеликого дерева. Почувши кроки, які наближались до неї, жінка рвучко схопилася, немов готуючись тікати. Але, впізнавши нас, одразу заспокоїлась.

— Долорес, як ти почуваєш себе? — Манаурі дружелюбно привітав її по-іспанськи. — Тобі краще?

— Краще, — зітхнула жінка.

— Наші люди дали тобі їсти?

— Дали.

Побачивши мене, Долорес затремтіла всім тілом.

— Заспокойся, дурна! — добродушно сказав Манаурі. — Це каш добрий друг. Він урятує Матео.

— Матео вбитий, — шепнула негритянка.

— Що ти кажеш? Ти впевнена в цьому?

— Впевнена. Я бачила, як його засікли. — Де це було?

— Там…

Обірвала, не могла далі говорити. Її знесилила згадка про страшні хвилини. Манаурі лагідно струснув її за плечі, заклинаючи, щоб вона оволоділа собою і не відбирала у нас часу.

Долорес, як запевняв мене індієць, було років тридцять, але виглядала вона на п'ятдесят: так зістарила її багаторічна неволя. Ще дитиною вивезена з Африки, вона знала тільки іспанську мову. Іспанці дали їй ім'я, а непосильною, надлюдською працею вони забрали у неї молодість.

Опам'ятавшись, жінка відповідала спокійніше. Події, як вдалося нам відтворити їх з розповіді негритянки, розвивалися так: Матео з своєю групою, послухавши нашої поради, розташувався табором поблизу Мису Черепах. Останнього вечора їх вогнище горіло, як завжди, недалеко від узбережжя, і приблизно через годину після заходу сонця всі пішли спати. Ніхто не помітив судна, яке, мабуть, у присмерках з'явилося на горизонті, зате іспанці зразу побачили світло вогнища. Причалили десь недалеко від мису і підійшли до сплячих. Але одна з собак, яких вони взяли з собою, передчасно заскавчала і підняла в таборі тривогу. Поки кати підбігли, люди з табору втекли в зарості. Найгірше було жінкам з малими дітьми. Щоб одвести від них погоню, Матео з трьома чи чотирма товаришами весь удар взяв на себе. Захисники мали тільки палиці та списи, а проти них були люті собаки і сила іспанців, озброєних рапірами, списами, рушницями. Матео та його товариші оборонялися завзято і довго, мабуть, ворог хотів узяти їх живими, і поки вони боролися, всі інші люди з групи могли далеко порозбігатись у лісі. Долорес, утікаючи, скоро втратила своїх з очей і бігла сама, весь час уперед. В неї двічі стріляли, але не влучили. Гналися — вона втекла від переслідувачів. Нарешті добігла до галявини, де наздогнала її собака і де ми врятували її.

— А чого ти думаєш, що Матео загинув? — запитав я.

— Та ж іспанці кинулися на нього! Я оглянулась і все виразно бачила. Його оточили.

— Його могли тільки поранити, могли взяти живим.

Але Долорес твердо була переконана, що Матео загинув, так само як і ті три чи чотири захисники, що боролися поруч з ним, хоч безпосередніх доказів цього вона не мала.

— Іспанцям потрібні живі невільники, а не вбиті, — зауважив Манаурі.

Арнак зробив нетерпеливий жест рукою і сказав:

— Поки не переконаємось у його смерті, я вірю, що він ще живе!

Кожен із нас хотів, щоб Матео жив, і, всупереч голосу розуму, ніхто не хотів допускати думки про його смерть. Люди ставилися до задирливого велетня з великою доброзичливістю і приязню.

— Незалежно від того, живий Матео чи ні, — сказав я, — його останній бій і самовідданість свідчить про те, що це справжній герой.

— Матео завжди мав мужнє серце! — запевнив Манаурі.

Легкий тріск хворосту з боку галявини перервав нашу розмову. Ми помітили невиразний силует людини, яка швидко наближалася.

— Це свій! — шепнув Арнак.

То був один з індійців, які вартували на галявині. Прибіг з важливою вісткою, яку повідомив з великим пожвавленням.

Арнак поспішо переклав її мені:

— Люди перейшли через галявину… Вони вже на нашому боці.

— В якому місці?

— Кроків чотириста направо від нас, туди, до середини острова.

— Іспанці? З собаками?

— Собак немає.

— Скільки їх?

— Чотири чи п'ять.

— Ого!

Це була тривожна звістка. Ми опинилися в кліщах. Ворог був перед нами, і хтось, кого теж треба було вважати за ворога, — позад нас. Ці чотири чи п'ять чоловік в нашому тилу могли залити нам сала за шкуру. Необхідно було якнайшвидше знешкодити їх, хоча б навіть застосовуючи вогнестрільну зброю.

Швидко, але обережно й тихо повертаючись до своєї групи, я пошепки давав накази. Манаурі та його загонові я доручив і далі пильнувати галявину на тому самому місці; Арнак і Вагура з своїми людьми мали йти за мною. Мушкети з довгими дулами, непридатні в заростях, ми замінили на легкі рушниці, заряджені шротом. Але головною нашою зброєю лишилися луки, списи і ножі (в наші руки потрапили три чудові кинджали, які ми відібрали у вбитих іспанців).

— Готові? — спитав я хлопців.

— Готові! — відповіли.

Нелегке завдання нам випало. Ворог був у хащах, в яких нічого не можна було побачити, десь недалеко поперед нас, може, за кількасот кроків, але точно невідомо де. Треба думати, що він так само, як і ми, напружував свій слух і зір, а ми ж повинні були не тільки підійти до нього, але й застати його зненацька так хитро, щоб із цієї битви ніхто не вирвався живий.

Спочатку ми йшли понад краєм галявини. Хмара закрила місяць, і це було нам на руку. Всі зусилля ми спрямували на те, щоб нічого не пройшло повз наші вуха і очі. Перед нами було зовсім тихо, противник нічим не виказував своєї присутності.

Пройшовши приблизно двісті кроків, Арнак, який завжди прокладав нам дорогу, раптом зупинився. Прислухаючись, підняв застережливо руку. Долетіло до нас гавкання собаки. Ішло звідти, звідки прибули ті п'ять чоловік. Незабаром почувся тріск гілля, яке ламав хтось на бігу. Не було сумніву: собака, ні, дві собаки мчали крізь кущі по сліду людей, які раніше пройшли через галявину.

— Невже вони женуться за нами? — шепнув Вагура. Собаки зрідка коротко, з гарчанням погавкували характерним гавканням гончих собак, які натрапили на свіжий слід дичини. Біжучи через галявину, за якихось двісті кроків од нас, вони бігли, нахиливши морди до землі. Зразу видно було — нюхаючи, мчали по сліду тих п'яти чоловік.

— Женуться за ними! Ясна справа! — сказав я.

На щастя, обидві собаки, зайняті погонею, не почули нас. Забігли в гущавину по нашій стороні, і незабаром пуща здригнулася від їхнього лютого і хижого гавкання.

— Наздогнали їх! — спалахнув Вагура.

— То наші! Негри! — зрадів Арнак. — Собаки оточили їх.

— На допомогу їм! — схопився Вагура.

— Почекай! — стримав я його. — За собаками можуть прибігти іспанці.

— То що ж робити?

— Арнак! Ти сховайся з своїми людьми в тому місці, де собаки перебігли галявину.

— Добре, Яне!

— Щоб ти ні душі не пропустив!

— А з рушниці мені можна стріляти?

— Можна, але тільки в крайньому разі! Краще обійтися холодною зброєю!

— Розумію!

Здавалося, що собаки сказилися, так шалено вони гавкали.

— Вагура! До них! Біжімо!

Ми помчали навпростець, пробиваючись крізь перешкоди. Вже не зважали на те, що нас почують. Дике гавкання собак усе ще роздирало повітря.

— Загризуть їх, поки добіжимо! — гукнув до мене Вагура.

— Пам'ятай про одне! — застеріг я його.

— Про що?

— Не стріляти з вогнестрільної зброї!

— Тільки з лука?

— Так.

Нас бігло шість чи сім. Заблудитись було неможливо — гавкіт гончих собак вказував нам дорогу. Ми швидко добралися до мети. Негри стояли збитою купкою, притиснувшись спинами до стовбура присадкуватого дерева, і палицями відбивались од розлючених собак.

Ми підійшли вже до них на кільканадцять кроків, але ніхто ще нас не помітив. Боротьба повністю захопила і людей і тварин. Бачачи, що людям, на яких нападали, безпосередня небезпека не загрожує, індійці спокійно зайняли вигідну позицію. Вони оточили учасників боротьби півколом на відстані не більше десяти кроків. Йшлося про те, щоб ненароком не влучити в людей.

— Го! — голосно крикнув Вагура, коли всі були готові і луки натягнуті.

Собаки, неначе вражені громом, замовкли, завмерли в русі. То були дужі собачиська, доги, сильніші, ніж вовки в північноамериканських лісах. Одна з них, помітивши нового ворога, наїжила на шиї шерсть і збиралася стрибнути на найближчого індійця. Три стріли — в морду, в шию і в груди — звалили її на місці. Друга собака злякалась і хотіла втекти. Кинулася вбік, але при цьому наскочила на останнього в півколі індійця. Удар палицею в голову приголомшив її, а потім собаку пронизали одночасно кілька стріл, і вона так само швидко, як і перша, впала нежива.

— Добра робота! — зрадів я.

Хіба можна описати, наскільки здивовані і вражені були негри, коли замість іспанців перед ними з'явилися захисники! Врятованих було п'ятеро. Три негри і та молода індіанка, дружина Матео. На руках вона тримала свого синка, який страшенно верещав.

— Верещить, значить, живий! — сказав я з терпким гумором. — Але благаю вас, заспокойте його, якщо вам дороге життя! Дайте йому їсти!

Виявилося, що ні індіанка, ні негри не мали ані крихти їжі.

— У вас є що-небудь? — звернувся я до індійців. Всі харчі ми залишили біля Манаурі, але у когось із індійців у мішечку були солодкі фрукти.

— Давай сюди! — сказав я. — Думаю, що вони не пошкодять дитині.

Знову світив місяць, стало видніше. Я підійшов до індіанки і подав їй солодкий плід. І знову вразила мене незвичайна її врода, риси обличчя, сповнені, незважаючи на страждання і втому, солодкої краси. Приглянувшись уважніше до дитини, я мало не скрикнув, стривожений: личко її було залите кров'ю. Не дивно, що хлопчик так плакав.

— Що з ним? Поранений? — запитав я.

— Так, пане, — шепнула мати. — На лобі. Виднівся там довгий і глибокий рубець, з якого все ще сочилася кров. — Від чого це?

— Колючки кущів роздерли…

На щастя, на мені була випрана напередодні сорочка — здобич із палаючої іспанської бригантини. Недовго думаючи, відірвав од неї рукави, порізав їх на смуги і вміло обв'язав голівку дитини. Я говорю це не без деяких хвастощів: уміло, бо непогано навчився цієї потрібної справи ще в лісах Віргінії.

Перев'язаний хлопчик незабаром перестав плакати, а коли дістав солодкий плід, личко його проясніло від великого задоволення. Я доторкнувся пальцем до його підборіддя: він усміхнувся.

— Бачиш? — весело глянув я на його матір. — Він не боїться мене.

— Я теж не боюсь! — відповіла вона тихо й спокійно.

В її великих очах світилося почуття вдячності, але враз вони затуманились, на чолі з'явилася похмура зморшка.

— Де Матео? — вирвалось у неї.

Якусь мить я не знав, що їй відповісти. Жінка пильно глянула на мене. Спитала:

— Його вбито?

— Ні! — відповів я. — Мабуть, не вбито.

— Де ж він?

— Точно ми не знаємо. Треба тобі сказати, що Матео — великий герой, ти можеш пишатися ним!

— Пане, кажи ясніше!

— Матео кинувся на іспанців! Щоб полегшити вам втечу, він затримував їх і завзято боровся з ними… — То він загинув?

— Нічого не відомо. Вірніше, є дані, що він живий.

— Живий?

— Так, мабуть, живим. Потрапив у неволю…

Індіанка зойкнула. Ця звістка сповнила її таким невимовним жахом, що я аж пожалкував, сказавши необережні слова. Судорожно притиснула до себе дитину.

— Замучать його на смерть! — шепнула з гірким болем.

Я міцно взяв жінку за плече.

— Як її звати? — звернувся до Вагури, який перекладав нашу розмову.

— Лясана, — відповів хлопець.

— Лясана! — сказав я переконливо. — Ти повинна вірити нам! Не зупинимось доти, доки не знищимо бандитів або самі не загинемо. Якщо Матео живий, то він буде вільний.

Обох визволених жінок — Лясану і Долорес — я хотів одіслати до табору біля моєї печери, пославши з ними для захисту двох негрів; третього мав намір залишити при собі як провідника. Але негри запротестували: всі вимагали зброї і хотіли боротися разом з нами, а Лясана вирішила залишитись поблизу. Просила, щоб їй дали лук і ніж, і вона сама себе захистить. Її місце було там, де вирішувалась доля всіх.

З усієї її постави била неабияка рішучість і відвага. Кінець кінцем я дозволив залишитись жінкам у схованці над морем, більш ніж за півмилі від галявини, а трьох негрів узяв до загону.

Коротка нарада, яку ми, повернувшись до Манаурі, провели з участю нових союзників, дала нам небагато. Вважаючи, що під час нападу іспанців єдиним порятунком була втеча, три негри разом з жінками втекли з табору одразу ж після тривоги і, хоча й чули якісь вигуки Матео, не розуміли, що то заклик до боротьби. В заростях вони розгубили один одного, і тільки три негри та Лясана продовжували бігти разом.

— Скільки собак привезли іспанці? — запитав я. Цього вони точно не знали, але в усякому разі припускали, що більше, ніж три.

— Чи зможете ви провести нашу групу до табору, в якому на вас напали іспанці?

— Зможемо.

— Ходімо туди! Якщо Матео живий і його тримають десь зв'язаним, то, мабуть, саме в тому місці, де його піймали.

Негри не вміли стріляти ні з лука, ні з рушниць, зате добре кидали спис, тому я звелів кожному з них дати, крім ножів і палиць, по два списи. Найстарший, якого звали Мігуель, підійшов, стурбований, до мене і запитав, чи може він просити про щось дуже важливе.

— Слухаю! — прихильно глянув я на нього.

— Ми три… — вказав він на себе і двох своїх товаришів, але завагався, не знаючи, як говорити далі. — Нас троє… Розумієш, пане!

— Нічого не розумію! — підбадьорював я його посмішкою.

— Ми в дурному становищі… Ми не боягузи!.. Повір нам!.. Ми справді не розуміли вигуків Матео!

— За це вам ніхто не докоряє і не докорятиме! — запевнив я його.

— Нам соромно, що він загинув, а ми втекли.

— Нічого не вдієш! Так вийшло!

— Ми хочемо це виправити!

— Виправити? Як?

— Відзначитись у боротьбі! Накажи нам зробити щось дуже важливе! Пошли нас туди, де небезпечно!

Тепер я в свою чергу зворушено дивився на схвильованого Мігуеля та його товаришів. Мене зворушив простий вияв лицарства, якого в цій людині не змогло вбити довголітнє приниження тяжкої неволі. Хіба не утверджувало це віри в людство, хіба не сповнювало довір'ям до всіх без винятку людей, незважаючи на колір їх шкіри?

Це був короткий ліричний відступ моїх думок, недозволений у цю напружену хвилину. Я швидко опам'ятався і повернувся до дійсності.

— Послати туди, де буде небезпечно? — повторив я слова Мігуеля. — То думаєш, що тут безпечно?.. Говори тихше, бо невідомо, чи там, за цим кущем, не причаївся ворог! Тут кожен із нас, без винятку, повинен зробити все, що тільки може!

— Але дозволь нам все ж таки…

— Мігуель, кожен може відзначитись, аби тільки нагода була! Винятків серед нас немає!.. Бо це боротьба на життя і смерть! Ворог жорстокий, безжалісний! Досить допустити найменшу необережність, і він знищить нас… Був тут такий, що хотів відзначитись, Райсулі. Підвів і себе й нас! Загинув! Іспанці на наших очах застрелили його!

— Ми будемо обережними, пане!

— Добре, Мігуель! Пам'ятай, що перше наше правило — не показуватись ворогові! Іспанці ще й досі не знають, що ми тут, і в цьому наша перевага!

Я знову піймав себе на зайвій балакучості. Досить цієї розмови з Мігуелем, нас чекали більш невідкладні справи, важливіші турботи були на нашій голові.

Чи справді іспанці ще не догадувались, що ми тут? Собаки, які бігли в нашому напрямі, раптом замовкали, люди, які поспішали за ними, пропадали безвісти. За останню годину від нашої руки загинуло троє ворогів і стільки ж собак. Чи не насторожило це решти їх товаришів, чи не викликало у них підозри?

Вже порівняно довгий час у пущі панувала глибока тиша. Гавкання собак зовсім затихло. Важко було відігнати передчуття, що в тих раптом замовклих лісових нетрях приховується зловісна небезпека, яка зовсім близько нависла над нами.

Раптом до нас приповз індієць з правого флангу. Повідомив, що з того боку галявини він почув щось підозріле — немовби скавучання собаки, яку тримають на прив'язі і яка нетерпеливо рветься вперед.

— Ти не помилився? — окинув його твердим поглядом Манаурі.

— Біля мене всі чули! — запевнив індієць.

Я підніс до ока підзорну трубу. Було темно, місяць сховався за хмари. Але, незважаючи на це, я помітив якийсь невиразний рух у заростях за якихось сто кроків праворуч од нас.

— Увага! — наказав я.

Минуло небагато часу, і звідти одірвалася скулена постать і розмірено побігла, навпростець перетинаючи галявину. Я навів на неї підзорну трубу. Одного погляду було досить, щоб по одягу впізнати людину, яка бігла через галявину.

— Іспанець! — повідомив я товаришів.

На наш бік галявини перебіг тільки він один. Якщо там було більше іспанців, то, певно, вони вислали розвідника, який би довідався, що діється в цій частині хащів.

— Треба негайно знищити його! — шепнув я.

— Я! — Мігуель поривчасто нахилився до мене. — Я беру його на себе!

— Чудово! — погодився я. — Але не сам! Ідіть утрьох!

— Добре.

— Пам'ятай, що то їх шпигун. З таким нелегко! Він обережний і добре озброєний!

— Постараємось!

— І не забувайте умови: зробити все тихо!

Вони пішли, а ми залишились на тій самій позиції, уважно пильнуючи, чи не пройде ще хтось через галявину. Ніхто не з'явився.

Здавлене коротке хрипіння сповістило про тиху драму, яка розігралася в глибині кущів. Незабаром повернулися негри; обличчя їх сяяли.

— Вдалося! — пирхнув Мігуель і поклав переді мною на землю добуту рушницю та пістолет, не забуваючи про торбинки з порохом і свинцем.

— Чудово! Спасибі вам!

— А це мені! — сказав і показав гарний двосічний ніж. Я кивнув йому головою на знак згоди.

— Це наш четвертий! — засміявся Вагура і через Манаурі звернувся до Мігуеля. — Але чи ви напевно вбили його?

В цю мить різке гавкання поблизу розірвало повітря, вдаривши нас по нервах. Дві собаки вискочили з гущавини в тому самому місці, де перед тим вийшов іспанець. Але тварини не пішли по його сліду, вони бігли навскіс по галявині, прямо на нас. Мабуть, вони давно вже нас винюхали.

— Стріли! Отруйні стріли! — шепнув Арнак до індійців.

Ми заховалися не на самому краю галявини, а — для більшої безпеки — за кілька або кільканадцять кроків у глибині чагарника. Добігши до перших кущів, собаки одразу ж скажено загавкали, даючи знати, що вони прискочили до дичини. Раптом, вражені багатьма стрілами, вони жалібно заскавучали і попадали, але це сталося трохи запізно: ми були викриті.

Тоді я допустив грубу помилку, першу в цьому поході. Знаючи, що іспанці, які були поблизу, нацькували собак і що тварини точно виказали їм місце нашого перебування, я повинен був наказати негайно відійти. Я не зробив цього. Дозволив кільком індійцям спочатку забрати нишком стріли, вирвавши їх з убитих собак.

— Швидше! — квапив я.

Раптом прямо навпроти нас, з другого боку галявини, сліпучі спалахи роздерли темряву, і повітря струсонув оглушливий вибух кількох пострілів. Їх було вісім, може, десять, і пролунали вони майже одночасно, залпом. Під градом свинцю зашуміли кущі, в яких ми заховалися. Рушниці ворога були заряджені шротом.

Лежачи на землі, я відчув гарячий удар у ліву лопатку. На щастя, куля пішла боком, зачепивши тільки шкіру. Справа і зліва почулися приглушені окрики і стогін поранених товаришів.

Я думав, що після залпу іспанці підуть штурмом. Але, мабуть, вони не були впевнені в своїх силах. З диму, яким затягнуло протилежну частину галявини, ніхто не виходив.

— Чи стріляти в них з рушниць? — запитав Вагура.

— Ні! — рвучко заперечив я. — Не стріляти! Ні в якому разі!.. Всім тихенько відступити на сто кроків від галявини! Здорові нехай заберуть поранених. Швидко!

Виявилося, що, крім мене, поранено ще п'ять чоловік, у тому числі один, поранений в голову, був у безнадійному стані, і коли його відносили в тил, він втратив свідомість.

— Що робити з собаками? — звернувся до мене Арнак. — Мабуть, заберемо їх.

— Так, заберемо.

Я вирішив до кінця дотримуватися свого правила і не залишати за собою ніяких слідів. Іспанці могли догадуватись багато про що, але чим менше знали про нас, тим було краще. До цього часу вони не знали напевно, хто їх противник і яка у нього зброя.

Відійшовши од галявини більш як на сто кроків, ми зупинилися. Виставлені на всі боки дозори повідомляли, що ворога не видно і не чути. Це занепокоїло нас, бо давало підстави припускати, що в цій тиші іспанці задумують щось нове. Я звелів усім зібратись і відійти з цього місця. Тимчасом поранений індієць помер. Поховали його поруч з Райсулі. Трупи іспанців і собак закинули в таку гущавину, що навіть у ясний день їх і чорт не знайшов би. Всіх поранених, у тому числі й самого себе, я сяк-так перев'язав. Одного з них, нездатного до бою, відправили в тил до жінок.

Ми вирушили в напрямі до моря, виславши на кілька десятків кроків уперед розвідників. Нас було шістнадцять чоловік. Зброї ми мали більше, ніж раніше.

Що найбільше тішило мене в цю хвилину, це бойовий запал людей. Поразка не зламала їх духу. Палали бажанням боротьби й помсти. Я пізнавав по цьому природжених воїнів, звиклих до війни.