Острів Робінзона

Я ПОБАЧИВ ДВОХ ЛЮДЕЙ

Самітність давалася взнаки. Дедалі частіше я голосно розмовляв сам з собою. Моя істота якось роздвоювалась, і виникало немовби два Яни — один запальний, готовий щохвилини спалахнути, другий — слухняний і витриманий. Коли цей перший, поривчастий, щось говорив, то той, другий, сперечався з ним і заперечував йому. Очевидно, мій розум, звиклий мислити в середовищі людей, у суспільстві повинен був стикатися з чим-небудь, хоч із самим собою. Такі-то химери породжувала самітність.

Одного дня я, скориставшись з гарної погоди і чистого повітря, піднявся на вершину гори, як робив це безліч разів до того. Тепер, у дощовий період, щоразу, коли світило сонце, далекі предмети було видно чітко і виразно, як на долоні. Земля на горизонті з південного боку виднілася виразніше, ніж будь-коли в інший час; вона здавалася мені на диво близькою.

— Яне! — обізвалось моє заповзятливе «я». — Ти оглянув майже весь острів, а он там, на південному краю, ти ще не був!

— Ну її що з того, що не був? — буркнуло у відповідь те друге, суперечливе «я». — У мене стільки було іншої роботи!..

— Час подумати про те, щоб якось вибратися з цієї тюрми! Вже три місяці я тут сиджу! Довше не чекатиму! Завтра йду на південний берег! Я хочу побачити…

— Не підемо, бо тут ще є невідкладна робота.

— Я хочу побачити зблизька ту землю, що видніється на протилежному боці…

— А вогнище?

— Що вогнище?

— Обов'язково треба збудувати курінь, щоб уберегти вогнище під дощів.

— Добре, збудую курінь. Але потім одразу ж вирушу на південь!

— Як хочеш…

Часом у мене складалося враження, що ці наївні розмови з самим собою тримали мене при здоровому розумі, оберігали від божевілля.

Вогнище горіло перед печерою, і дощі часто гасили його. На кількох високих жердинах, забитих у землю навколо вогнища, я зробив з великого пальмового гілля дах. Він був достатньо високий, щоб я міг вільно ходити під ним, і достатньо широкий, щоб зливи, які забивали збоку, не загасили вогню. З усіх боків курінь був зовсім відкритий. Це будівництво тривало три дні.

Четвертого дня над ранок я поклав папугам і зайчикам їжі на дві доби і вирушив на південь. Як завжди, на плечах у мене був кошик з їжею, в руках лук, стріли і спис, за поясом — ніж. Я взяв також пістолет і жменю висушеної трухлявини для розпалювання вогнища.

Наскільки я міг переконатися з своєї гори, острів своєю формою трохи нагадував яйце, неправильний берег його хвилясто звивався між затоками. Від моєї печери, розташованої біля східного берега, можна було вийти навпростець через острів на південь. Це була найкоротша дорога, але разом з тим і дуже важка, бо йшла вона серед колючого гілля. Тому я вважав за краще піти по окружній лінії, весь час тримаючись морського узбережжя, де мандрувати було зручніше і я міг не боятися, що заблуджусь.

Незабаром я проминув місце, в якому закопав тіло капітана. У завзятій, сповненій різноманітних пригод боротьбі за існування, яку довелося мені вести до останнього часу, я зовсім забув про його таємничу смерть. Тепер, коли я проходив повз цю могилу, все з самого початку постало в моїй пам'яті, і мною знову оволоділи роздумі! про загадкову рану капітана.

Ідучи далі, я незабаром потрапив на незнане мені досі місце. Тут росло багато кокосових пальм, переважно на самому березі, недалеко від води, і йти під зеленим шатром їх листя мені було зручно і приємно. З верхівок звисали спілі плоди. Я жадно дивився на них. Багато пальм, яких ще молодими шарпали бурі, росли похило; можна було б спробувати колись зійти на них так, як ходять мавпи, тримаючись за стовбур руками і босими ногами.

Повітря в ці ранкові години було прохолодне, і я бадьоро йшов уперед. Миля за милею лишалися позаду. Через кілька годин, коли сонце почало припікати, я добрався до південного узбережжя. Краєвид скрізь був однаковий: на березі пісок і кокосові пальми, подекуди невеликі скелі; потім чагарникові зарослі, далі, в глибині острова, зрідка — то тут, то там — росли дерева.

Земля на півдні від мого острова вимальовувалась трохи виразніше, ніж з вершини гори, але все ще була досить далеко. Чи не можна було б переплисти протоку, яка відділяла цю землю, з допомогою плота чи чогось подібного? Для цього, мабуть, треба було мати міцний човен. Усвідомлення цієї необхідності розвіяло тиху надію на те, що я без труднощів зможу переплисти на материк, але тепер я хоч знав, як мені бути.

Я все ще прямував далі берегом моря. Раптом я став, немов укопаний, вражений до глибини душі: на піску побачив чіткий свіжий слід людської ступні. Це було так несподівано, що у мене аж коліна підігнулись. Я придивився уважніше. Помилки не було. Сліди двох людей позначалися надзвичайно чітко не тільки на піску, але й у моїй ошелешеній свідомості.

Я інстинктивно сховався за найближчим кущем. Допитливим поглядом оглядав усе навколо. Потім я поглянув у далечінь прямо перед собою. Вітер, який дув з моря, сіпав і м'яв кущі, і в цьому безупинному русі важко було щось помітити, хоча б там навіть метушилися люди. А тут ближче шуміли хвилі, в агавах шелестів вітер, щебетали пташки, і разом усі ці відголоси утворювали круг мене дратівливу стіну звуків, із-за якої мій слух не міг виловити нічого іншого.

Та ось враження першої хвилини минуло, і я одразу ж опам'ятався. Довго сидіти під кущем, немов заєць, не мало сенсу. Якщо десь там на мене чатувала грізна небезпека, то треба було її пізнати, і чим швидше, тим краще, а пізнавши — стати до боротьби з нею.

Я ще раз уважно оглянув сліди. Вони були зовсім свіжі. Два чоловіки — без сумніву, індійці, бо обидва були босі — проходили тут сьогодні вранці. Дійшли до цього місця і повернулися тією ж дорогою, вздовж узбережжя. Я вирішив якомога обережніше йти за ними і довідатися, хто вони. Моряки на каперському кораблі розповідали жахливі речі про жорстокість індійців у цих місцях.

Разом з тим пригадалося мені, що в такому випадку зробив Робінзон Крузо. Коли Робінзон побачив на своєму острові слід чужої ступні, ним оволодів такий панічний жах, що він побіг, мов божевільний, до своєї «фортеці», зачинився в ній на кілька днів, зо страху не спав, хоч просив у бога допомоги, але довго не міг подолати страшних душевних мук. Вже від читання опису цих жахливих тривог аж мороз ішов поза шкірою.

«Чому я не переживаю такого?» думав я.

Справді не переживав. Пильність моя, звичайно, була напружена до краю — та це й усе. Знав, що в ту мить, коли я відкрив присутність індійців, закінчився мій спокій на острові і зникла під три чорти уявна безтурботність тієї безглуздої ідилії, в якій я жив, — безглуздої, а проте, як не як, ідилії. Люди, що їх сліди я побачив, були, напевне, ворогами, з якими рано чи пізно мені належало боротися. І якщо, незважаючи на все, я не відчув такого жаху, як Робінзон Крузо, то це, мабуть, тому, що був я з іншої глини, що просто життя у віргінських лісах навчило мене дивитись прямо в очі не одній небезпеці. У Робінзона на його острові було більше зброї, зате я був озброєний більшим досвідом.

Сліди вели тут понад самим берегом моря, і, щоб мене здалеку не побачили на відкритому місці, я йшов уже не прямо по слідах. Крався поміж густими кущами на краю піщаних дюн, певний, що рано чи пізно сліди звернуть у цей бік.

Раптом я зупинився. Страшне припущення майже приголомшило мене. Пригадався капітан з раною на голові і пістолетом в руці. І все те, що до цього часу здавалося мені неприродною причиною його смерті, — чи не пояснювалось воно тепер ясно присутністю на острові чужих, ворожих людей? Це вони вбили капітана, коли той виплив на берег, а сліди, по яких я зараз ішов, належали, без сумніву, вбивцям. Усвідомивши собі цей стан справи, я зрозумів, до чого йду. Тому тримався з великою обережністю.

Через деякий час я дійшов до затоки, яка досить далеко врізувалася в глиб острова. Протилежний берег її, віддалений майже на чверть милі, виділявся на фоні зелених чагарників білою смугою приморського піску. Сховавшись за стовбуром кокосової пальми, я добре бачив перед собою широку картину всієї затоки.

Раптом я здригнувся. Побачив їх на другому боці затоки. Обидва бігли через пісок у гущавину. Доки я встиг приглянутись до них, вони зникли в кущах. Сонце світило мені в очі, і з такої відстані важко було розібрати, хто ці люди: білі чи індійці. Я тільки помітив, що на них був якийсь одяг; то, може, це білі? Індійці в цих місцях ходили голі, щонайбільше з пов'язками на стегнах.

Я настільки одвик від людей, що, побачивши цих двох незнайомців, відчув, як здавило мені в горлі і запаморочилась голова. Мене хвилювали однаково як можливість близької небезпеки, так і сама незвичайність появи людей. Ще раз перевірив свою зброю і взяв її якнайзручніше обома руками.

«Чого вони так бігли? — запитував я сам себе. — Невже помітили мене?»

«Не може бути! — відповів одразу ж. — Я ж навіть кінчика носа не висунув з укриття…»

Але якщо це індійці, то у них соколині очі!.. Може, все-таки помітили мене?..

Це було б дуже погано. Тільки напавши зненацька, я міг розраховувати на перемогу, тим більше, що їх було двоє, а може, й більше.

«А чи слід мені в зв'язку з цим іти далі? — постало запитання. — Може, краще повернутися б до печери?»

Ні, треба було обов'язково йти далі, довідатись, хто вони і які у них наміри.

Знаючи тепер приблизно, де їх шукати, я відійшов у глиб нетрів і під їх прикриттям поспішно продирався крізь кущі, віддалік од води. Я далеко обійшов затоку. Опинившись по другий бік її, напружив усю свою увагу і розсудливість, яких навчило мене життя в лісі. Якщо ті люди помітили мене раніше, то, напевно, виглядали тепер з боку затоки. Я вирішив обманути їх пильність і відійшов ще далі в глиб острова, щоб, зробивши великий круг, зайти їм у тил з протилежного до затоки боку. Звідси вони напевно не чекали моєї появи.

Хащі тут були густі і, на жаль, як і скрізь на острові, повні колючок, що дряпали мені шкіру на тілі. Часто доводилось повзти по землі. Єдине, чого я хотів тепер, — це знайти їх раніше, ніж вони мене, і зненацька кинутись на них.

Але сталося інакше. Вони перші побачили мене. В той час, коли я найменше цього чекав, зрадницька стріла свиснула біля мого вуха і впала поблизу в кущ. Я кинувся на землю. Щастя моє, що в цьому місці була впадина. Ховаючись у ній, я міг безпечно відійти. Ніхто не кинувся на мене. Пробігши близько двохсот кроків, я зупинився і оглянувся. Ніякий шум, ніякий голос не викривали противника. Позад мене нікого не було. Я знав, де причаївся стрілець, який випустив стрілу. Але де був другий? Може, поперед мене?

Не затримуючись ні на мить, я поспішно вийшов із засідки. Тільки відійшовши з півмилі від того місця, де в мене стріляли, зітхнув спокійніше.

До печери я рушив окружною дорогою. Ішов, петляючи, і кілька разів робив засідку на власних слідах, маючи на меті вивідати наміри противника. Але ніхто не гнався за мною. Щоб остаточно збити спантелику можливу погоню, я спускався у воду в зручних місцях, де були невеличкі затоки, а мілко під водою — каміння, і вбрід ішов уздовж узбережжя. Біля печери затер за собою сліди. Кілька годин до вечора я використав для того, щоб скрізь поблизу знищити будь-які ознаки мого перебування, залишені раніше. Справа це була дуже копітка, але необхідна. Впевнений, що невідомим людям не так уже й легко буде знайти моє житло, я ліг спати.

Збуджений пригодами дня, я добре розумів, що найближчим часом чекає мене вирішальна зустріч з чужими людьми на острові. Але я був занадто стомлений, щоб думати про якийсь план дій, і швидко заснув.