Острів Робінзона

ПЕРША НІЧ НА СУШІ

Я виплюнув пісок і протер очі. Відчував нудоту від морської води, якої наковтався, і лише тоді, коли я виблював усе, мені стало краще.

Тепло, яке я раніш відчував, давали промені сонця. Післяобіднє сонце пробилося крізь хмари і зігрівало землю. Мабуть, це його золоте проміння було причиною того, що земля, на яку викинуло мене море, здалася мені надзвичайно принадною. Це були піщані дюни, утикані де-не-де невеликими скелями. Віддалік, за кілька сот кроків од мене, росли стрункі кокосові пальми, за дюнами ж тягнулися сухі чагарникові зарості. То тут, то там над кущами зрідка стирчали дерева: чим далі від моря, тим більше їх ставало, і в глибині суші вони утворювали немовби справжню пущу. З гущавини кактусів, які досягали подекуди понад двадцять футів заввишки, до мене долітало веселе щебетання і свист птахів. Можна було подумати, що цей спів — радісне привітання пришельця.

Ще дув поривистий вітер, але буря вже минула, і море було набагато спокійніше. Тільки білі гриви пінилися на хвилях там, де кілька годин тому грізно вирували буруни. Вдивляючись у далечінь океану, я згадав усе, що трапилось.

«Вільям! Вільям! — подумав я з болем у серці. — Де ж ти, приятелю?»

Я оглянув узбережжя — ніде нікого не було видно. Почав кричати, йдучи вздовж моря так швидко, як тільки дозволяли мені сили. У відповідь — мовчання. І тоді я злякався власного голосу. Що коли на цій землі були дикі індійці і, приваблені моїм криком, готувались до нападу? А може, тут жили іспанці, ворог такий же небезпечний, як і індійці? Я замовк і тільки біг далі, тримаючись краю чагарників, кидаючи в глиб їх тривожні погляди. Я боявся тепер цих густих заростів, які вже втратили для мене своє. перше сонячне очарування.

Ні Вільяма, ні когось іншого з моряків я не знайшов. Під час цієї мандрівки над берегом моря я помітив тільки щось темне. Це була розбита шлюпка з «Доброї Надії»; уламки її валялись на піску. Я гарячково обшукував усе навколо, сподіваючись знайти хоч що-небудь з харчів, запас яких звичайно беруть на рятувальні шлюпки, але ні їжі, ні чогось іншого корисного для мене тут не було.

О, човне, глумливо названий рятувальним! Може, товариші, вчепившись за борт, сподівалися на твою останню допомогу, а ти, розбитий, мов їх власне життя, жорстоко обманув надії потопаючих?!

Вигляд жалюгідних решток шлюпки повернув мене до дійсності. Я усвідомив, що все пережите мною протягом останніх годин і останніх днів не було кошмарним привидом, як мені часом здавалося. Розтрощена корма, зламана перекладина, розкидані понад морем дошки примушували мене до болю яскраво усвідомити, що сталася катастрофа. Я зрозумів, що весь екіпаж «Доброї Надії», крім мене, загинув. О, бідний Вільям!

Я ще пробіг чималу відстань по узбережжю, але ніде не зустрів ні живої душі, ні навіть будь-якого сліду моряків. Я не тішив себе надією, що хтось із них лишився в живих. Усвідомлення цього майже звалило мене з ніг. Сам один на невідомому чужому узбережжі, яке, дуже можливо, населяють людоїди і де мене чекають незнані небезпеки, — адже я був не лише без братської душі, але й без зброї, без будь-яких засобів до життя!..

Та недаремно було мені двадцять шість років і я мав здорові душу й тіло. Незважаючи на відчай і знесилення, я почав усе дошкульніше відчувати вовчий голод. Що б його з'їсти? Якісь птахи перекликалися в кущах, — вони, без сумніву, могли б стати мені поживою, але впіймати їх було неможливо. В чагарникові зарості впала зграя досить великих папуг. Скреготіли мов навіжені. Я підійшов до них на кілька кроків і кинув каменем. Звичайно, я не влучив, і птахи з криком відлетіли в глиб лісу.

Несвідомо повернувшись до того місця, де хвилі викинули мене на сушу, я йшов берегом моря. Від шторму потерпіли також різні морські створіння — переді мною на піску лежало безліч черепашок. Вони були тут різних сортів і розмірів, великі й малі. Що коли б покуштувати їх? Я ще ніколи не їв молюсків. Кілька з них, які здалися мені неотруйними, я розбив каменем на камені і з'їв. Були досить смачні і чудово мене підкріпили. Мілка річка, що впадала поблизу в море, забезпечила мене свіжою водою.

Сотні черепашок встеляли пісок узбережжя, і я з полегшенням подумав, що мені вистачить тут поживи на цілі тижні. Отже, в цьому дикому місці я не повинен був умерти з голоду.

Нахиляючись за черепашками, я відчув, що якийсь довгий предмет, заплутавшись з лівого боку в штанях, заважає мені. Одяг мій складався лише з сорочки, широких морських штанів, панчіх і шкіряних черевиків, які дуже потерпіли внаслідок вимушеного купання. Під час шторму я загубив жилет і куртку. Полізши тепер у штани, я витяг звідти на денне світло предмет, який заважав мені. Немає слів, щоб описати мою радість!

— Ніж!

Просвітлілими очима я оглядав блискучу сталь — віргінський мисливський ніж, неоціненний в моєму становищі скарб.

— У мене є зброя! Можу захищатися! — повторив я, сповнений запалу.

Приголомшений усім пережитим за останній час, я, мабуть, легко зворушувався і був схильний до перебільшень. Ніж, звичайно, був важливим союзником і дуже підбадьорював мене, але чи міг він як слід захистити мене від тих пасток, які загрожували на незнайомій землі, і від небезпек, які готувало мені невідоме майбутнє?

Сонце, хилячись до заходу, торкалося вже горизонту, одяг мій давно висох на тілі, отже, я міг не боятися холоду. Зате думка про хижих звірів не давала мені спокою. З розповідей я знав, що в Південній Америці грізних хижаків аж кишить. За кілька сот кроків од моря стояло високе і розлоге дерево. Я вирішив піти туди і провести ніч серед його товстих гілляк.

Надвечір вітер майже вщух і море втихомирилось. Дивлячись в далечінь на поверхню води, що поволі темніла, я намагався побачити якусь ознаку людського життя або хоч маленький слід від розбитого корабля. На безкрайому морському просторі не було нічого, на чому міг би спинитись погляд. Пустинне море ще більш гнітило мене, посилюючи тяжке почуття самотності.

Дерево, яке я обрав для своєї ночівлі, було обросле ліанами, що не тільки у великій кількості звисали, мов канати, з гілок до землі, але й опоясували стовбур кільцями, схожими на великих вужів. По них мені неважко було вилізти наверх. Вибравши місце, де товсті гілляки розгалужувались горизонтально, я так-сяк сів, спершись спиною на стовбур. Щоб під час сну не впасти, я зірвав тонкі ліани по кілька ліктів завдовжки і прив'язав себе ними до стовбура. Ліани дуже підходили для цього, бо вони належали до сорту особливо гнучких і міцних, мов коноплі, рослин.

Хоч я був стомлений, як пес, але заснути не міг. Найрізноманітніші думки роїлись у моїй голові, а особливо тривожило питання, куди закинула мене сувора доля.

Напрям шторму, а також деякі явища природи, як, наприклад, наявність великих папуг, наводили на думку, що хвилі викинули мене на південноамериканський континент, можливо десь поблизу північних відгалужень гирла ріки Оріноко. Якби це було так, то, мандруючи пішки вздовж морського узбережжя на захід, я міг би після кількох тижнів чи місяців добратися до іспанських поселень Венесуели і був би серед цивілізованих людей. Інше питання, як прихильно поставилися б ці люди до мене і чи допомогли б мені… Зрозуміло, я не сказав би, що був на корсарському кораблі, але й без того міг би викликати їх переслідування просто як англієць. Англійці та іспанці жили в цих антільських водах гірше, ніж собаки з котами, видираючи одні у одних острови, і навіть тоді, коли в Європі було спокійно, тут завжди точилася між ними війна, хай неофіціальна і потайна, але не менш завзята і кривава.

Вільям розповідав мені, що на цих узбережжях Південної Америки лютували також дикі індійці-караїби, ще не покорені європейцями і відомі своєю жорстокістю по відношенню до кожного чужинця. Отже, прямуючи до іспанських поселень, я повинен був пильно берегтися в дорозі, щоб не потрапити до їх рук.

Справді невеселі думки роїлися в моїй голові в той час, коли я, наче мавпа, сидів на дереві. Згущалися сутінки, і в повітрі з'явилися світлі вогники, що літали в усіх напрямках, мов якісь неземні істоти. Деякі з них потрапляли поміж гілля мого дерева. Це були жуки-світляки, малі жителі субтропічних лісів. Завзяте сюрчання і дзижчання невпинним потоком пронизувало повітря — це сотні цвіркунів вітали душну ніч. Від близького струмка чулося несамовите квакання жаб, які кричали зовсім не так, як у нас, у Віргінії. А крім усього цього, до мене час від часу доходили якісь дивовижні запахи, то солодкі — від невідомих мені квітів, то п'янкі — від коріння і прілого листя.

Повіки мої злипались, і я поринав у сонне забуття, але спокійного сну не було — дуже вже незручно було сидіти на гіллі. Щохвилини я розплющував очі, уважно прислухаючись до голосів темної пущі.

Тієї ночі час тягнувся дуже повільно, мов слимак. Трохи пізніше зникли вогники світлячків, змінилися звуки. Цвіркуни притихли, зате з'явились — не знати, звідки і чиї, — загадкові мекання і скрипи, покрики і скигління. Місяць виплив на небо, і в його світлі хащі внизу здавалися мені якимсь диким, заплутаним краєм вампірів.

Раптом волосся на голові у мене піднялося. Я затаїв подих. Щось темне і довгасте повзло в тіні гущавини. Воно затримувалось, немов дивлячись на мене вгору, потім знову рухалось далі. В моїх очах, від збудження немов застелених туманом, усе почало двоїтись. Я вхопився міцніше за гілку, щоб не впасти. Здалося мені, що внизу чути навіть тріск гілля і глухе, притишене гарчання. Може, то були тільки жарти моїх збуджених почуттів, які примушували мене чути й бачити те, чого насправді не було? Згодом тут же піді мною почулося підозріле шкрябання, немов кігті великого хижака дряпали кору.

В розпаленій уяві я вже бачив тварюку, яка зіпнулася передніми лапами на стовбур мого дерева. Стискуючи в правій руці ніж, я нахилявся на всі боки, щоб побачити, що там лазить внизу, але гілки заважали мені. Та й темно було під деревом, немов у мішку. Трохи пізніше настала тиша, і я, зборений сном, перестав думати про небезпеку та лихі пригоди. Навіть втішав себе, що все це могло бути лише оманою збуджених почуттів.

Вранці після сходу сонця, обережно злізши з дерева, я побачив на корі стовбура свіжі сліди-дряпини. Значить, все-таки це був якийсь великий звір. Мені стало моторошно. У віргінських лісах я змолоду звик до диких звірів, але ж тут, на чужій землі, я став віч-на-віч з незнаною природою, та ще й з якою зброєю в руках? То ж справжня насмішка: з ножем!

Я побіг у сторону моря, уважно вдивляючись у гущавину навколо. Зітхнув спокійно лише тоді, коли відчув під ногами дрібний пісок узбережжя, а солоний морський вітерець освіжив мені обличчя.