Пастка-22

Розділ 8

Лейтенант Шайскопф

Навіть Клевінджер не знав, як Майлові це вдається, а Клевінджер знав усе. Клевінджер знав геть усе про війну, за винятком того, чому Йосаріан мусить померти, а капралу Снарку дозволено жити, або чому капрал Снарк мусив померти, а жити дозволено Йосаріану. Це була брудна, паскудна війна, і Йосаріан міг би прекрасно жити й без неї — жити вічно, мабуть. Лише жменька його співвітчизників віддасть своє життя за перемогу, але стати одним із них не входило в його честолюбні плани. Вмерти чи не вмерти — ось було питання, і Клевінджер мало не звернув собі голову, силкуючись на нього відповісти. Хід історії не вимагав передчасної кончини Йосаріана, а відновлення справедливості, подальший поступ і перемога над ворогом також від неї не залежали. Те, що хтось мав померти, було неминучістю; проте хто саме мав померти — уже залежало від обставин, а Йосаріан був готовий стати жертвою будь-чого, лиш не обставин. Але війна є війна. І єдине, що він міг сказати на її користь, — за неї добре платили і вона звільняла дітей від згубного впливу їхніх батьків.

Клевінджер стільки всього знав, бо Клевінджер був генієм з полум’яним серцем і блідим обличчям. Це був довгов’язий, незґрабний, неспокійний юнак з очима, спраглими знань. Навчаючись у Гарварді, він вигравав майже всі можливі призи і стипендії, а всіх без винятку призів та стипендій він не вигравав лише тому, що був постійно зайнятий — підписував петиції, поширював петиції та спростовував петиції, долучався до різних дискусійних груп і виходив з дискусійних груп, відвідував одні молодіжні з’їзди і пікетував інші молодіжні з’їзди, організовував студентські комітети на захист звільнених викладачів. Ніхто не сумнівався, що Клевінджер далеко піде в академічних колах. Одне слово, Клевінджер був широкоосвіченим і безголовим, І про це знали всі, а хто не знав, то невдовзі довідався.

Одне слово — йолоп. Він часто нагадував Йосаріанові тих людей, у яких від вештання музеями сучасного мистецтва обидва ока зсунулись на один бік обличчя. Це була, звичайно, ілюзія, породжена схильністю Клевінджера пильно розглядати один бік справи і ніколи не помічати іншого. У політиці він був гуманістом, який добре відрізняв правих від лівих, а сам незручно застряг посередині. Він постійно боронив своїх друзів-комуністів від своїх правих ворогів, а правих друзів — від ворогів-комуністів, а ті й ті його глибоко ненавиділи й ніколи ні від кого не боронили, бо вважали йолопом.

Це був дуже серйозний, дуже щирий і дуже сумлінний йолоп. Після кожного фільму він неодмінно зачинав дискусію про співчуття, Арістотеля, універсальні поняття, ідеї та завдання кіно як виду мистецтва в матеріалістичному суспільстві. Дівчата, з якими він ходив до театру, мусили дочекатися першого антракту, щоб почути від нього, дивляться вони добру п'єсу чи погану, і тоді вмить усе починали розуміти. Войовничий ідеаліст, він боровся проти расової нетерпимості і непритомнів, стикаючись з нею. Про літературу він знав геть усе, окрім того, як отримувати від неї насолоду.

Йосаріан намагався допомогти йому.

— Не будь йолопом, — радив він Клевінджеру, коли вони обоє були курсантами військового училища в місті Санта-Ана штату Каліфорнія.

— Я таки скажу йому, — наполягав Клевінджер, споглядаючи разом з Йосаріаном з трибуни навчального плацу, як лейтенант Шайскопф, мов безбородий король Лір, бушує внизу.

— Чому я? — завив лейтенант Шайскопф.

— Сиди тихо, дурню, — доброзичливо порадив Йосаріан Клевінджеру.

— Ти нічого не розумієш, — заперечив Клевінджер.

— Розумію достатньо, щоб сидіти тихо, дурню.

Лейтенант Шайскопф рвав на собі волосся й скреготав зубами. Його гумові щоки страдницьки здригались. Його мучили курсанти авіаційного училища з низьким бойовим духом, які жахливо маршували на щонедільних стройових оглядах. Їхній бойовий дух був низьким, тому що вони не хотіли щонеділі маршувати на оглядах і тому що лейтенант Шайскопф не дозволив їм обрати командирів зі своїх лав, а призначив їх сам.

— Нехай мені хтось скаже, — благав їх лейтенант Шайскопф молитовно. — Якщо це моя вина, мусите мені сказати.

— Він хоче, щоб йому сказали, — мовив Клевінджер.

— Він хоче, щоб всі сиділи тихо, дурню, — відповів Йосаріан.

— Хіба ти не чув, що він сказав? — запротестував Клевінджер.

— Чув, — відповів Йосаріан. — Я чув, що він дуже голосно і дуже чітко сказав, щоб ми тримали язики за зубами, якщо не шукаємо біди на свою голову.

— Я нікого не покараю, — пообіцяв лейтенант Шайскопф.

— Він каже, що не покарає мене, — сказав Клевінджер.

— Він каструє тебе, — сказав Йосаріан.

— Присягаюся, що нікого не покараю, — запевнив лейтенант Шайскопф. — Я буду вдячний тому, хто скаже мені правду.

— Він зненавидить тебе, — сказав Йосаріан. — Він ненавидітиме тебе до самої смерті.

Лейтенант Шайскопф, випускник курсів з підготовки офіцерів запасу, щиро зрадів, що вибухнула війна, адже вона дала йому можливість щодня вдягати офіцерську форму і по-військовому гаркати «Бійці» до купки дітлахів, що на вісім тижнів дорогою на бойню потрапляли в його пазурі. Амбітний і позбавлений почуття гумору, лейтенант Шайскопф поважно ставився до своїх обов'язків і усміхався лише тоді, коли котрогось із його суперників, офіцерів на авіабазі в Санта-Ані, підкошувала затяжна хвороба. Він мав слабкий зір і хронічний гайморит, і через це війна була для нього особливо захопливою, оскільки йому не загрожувала відправка за океан. Найкраще, що в нього було, — це його дружина, а найкраще, що було в його дружини, — це її подруга на ім’я Дорі Даз, яка давала, коли тільки могла, і свою уніформу жіночого допоміжного корпусу позичала дружині лейтенанта Шайскопфа, а та щовихідних її одягала і щовихідних скидала для кожного курсанта з чоловікової ескадрильї, який хотів її взяти.

Дорі Даз, жвава маленька розпусниця з мідно-зеленими очима і золотистим волоссям, найбільше полюбляла давати в сараях, телефонних будках, роздягальнях і квиткових кіосках. Мало було такого, чого вона не пробувала, а ще менше — чого не хотіла б. Вона була безсоромною, стрункою, дев’ятнадцятирічною та агресивною. Десятки чоловіків втрачали через неї самоповагу і починали ненавидіти себе вранці, згадуючи, як вона підчепила їх, використала і викинула. Йосаріан любив її. Вона була дивовижною коханкою, а його вважала лише посереднім. Він шаленів від її пружного тіла, яке геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дозволила. Йосаріан настільки сильно любив Дорі Даз, що не міг не кидатися з пристрастю на дружину лейтенанта Шайскопфа кожного тижня, щоб помститися лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Клевінджеру.

Дружина лейтенанта Шайскопфа мстилася лейтенантові Шайскопфу за якийсь його непростимий злочин, якого вона не могла пригадати. Пухкенька, рожева, млява і начитана, вона постійно наполягала, щоб Йосаріан не був таким bourgeois[6], не вимовляючи «р» в цьому слові. При собі вона завжди мала добру книгу, навіть коли лежала в ліжку і не мала на собі нічого, крім Йосаріана і солдатських жетонів Дорі Даз. Йосаріан нудився з нею, хоч і любив. Схиблена випускниця математичного факультету Вортонської школи бізнесу, вона не вміла до ладу щомісяця порахувати до двадцяти восьми.

— Любий, у нас знову буде дитинка, — казала вона Йосаріану кожного місяця.

— Ти зовсім здуріла, — відповідав він.

— Я серйозно, дитинка, — наполягала вона.

— Я теж.

— Любий, у нас знов буде дитинка, — казала вона своєму чоловікові.

— Я не маю часу, — нетерпляче бурчав лейтенант Шайскопф. — Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

Лейтенант Шайскопф дуже сильно прагнув перемогти в парадах і підвести Клевінджера під дисциплінарну комісію за намовляння скинути командирів, яких призначив лейтенант Шайскопф. Клевінджер був баламут і розумака. Лейтенант Шайскопф знав, що Клевінджер може наробити ще більше клопотів, якщо за ним не пильнувати. Вчора це були взводні командири; завтра це може стати цілий світ. Клевінджер мав голову, і лейтенант Шайскопф помітив, що люди з головою інколи бувають дуже розумними. Такі люди небезпечні, і навіть нові командири, призначені за порадою Клевінджера, горіли бажанням свідчити проти нього. Справу проти Клевінджера відкрили і закрили. Треба було лише знайти, в чому його звинуватити.

Це не могло бути щось пов’язане з парадами, адже до парадів Клевінджер ставився майже настільки ж серйозно, як і сам лейтенант Шайскопф. Щонеділі пополудні курсанти висипали з казарм і вишиковувались у шеренги по дванадцятеро. Стогнучи від похмілля, вони маршували, спотикаючись, до свого місця на головному плацу, де годину чи дві стояли непорушно під палючим сонцем серед шістдесяти чи сімдесяти інших курсантських ескадрилій, аж поки достатня їх кількість непритомніла, і тоді навчання вважалось закінченим. Уздовж плацу стояв ряд машин швидкої допомоги і групи навчених санітарів з ношами й раціями. На дахах швидких сиділи спостерігачі з біноклями. Писар вів рахунок. На цьому етапі за процесом наглядав офіцер-медик з бухгалтерським хистом, який міряв пульс і перевіряв цифри писаря. Як тільки в машинах назбирувалося вдосталь непритомних, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати марш і закінчувати парад. Одна за одною ескадрильї маршували плацом, виконували незґрабний поворот біля трибуни, а тоді прямували назад до своїх бараків.

Коли якась ескадрилья проходила повз трибуну, її оцінювали офіцери на чолі з бундючним полковником з пишними вусами. Найкращій ескадрильї кожного корпусу вручали нікому не потрібний жовтий вимпел на древку. Найкращій ескадрильї училища вручали червоний вимпел на довшому древку, з якого було ще менше користі, оскільки древко було важчим і тягати його за собою цілий тиждень, аж поки воно не переходило наступної неділі до нової ескадрильї, набридало. Ідея нагороджувати вимпелами видавалася Йосаріанові безглуздою. Ні грошей вони не давали, ні привілеїв. Подібно до олімпійських медалей і тенісних трофеїв, вони лише засвідчували, що їхній власник краще за інших зробив щось, що не дає нікому жодної користі.

Самі паради здавались йому не менш безглуздими. Йосаріан їх ненавидів. Паради були такими войовничими. Він ненавидів їхню музику і тупіт, ненавидів сам їхній вигляд і ненавидів те, що змушений був проти власної волі брати в них участь. Доля курсанта авіації була ненависною і без солдатської муштри під пекучим сонцем щонеділі по обіді. Доля курсанта авіації була ненависною, бо вже стало очевидним, що війна не закінчиться раніше, ніж завершиться його навчання. А це ж і була найперша причина, чому він пішов добровільно до училища. Призовник, скерований в авіаційне училище, він кілька тижнів чекав, доки його запишуть у якийсь клас, тижнями вчився на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів пішло на тренувальні польоти перед відправкою за океан. Тоді він не міг собі уявити, що війна триватиме так довго, адже Бог був на його боці, казали йому, а Бог, казали йому ще й таке, міг зробити все, що захоче. Але кінця-краю війни видно не було, а його навчання майже скінчилося.

Лейтенант Шайскопф відчайдушно прагнув відзначитися в парадах і до глибокої ночі просиджував за книжками, тоді як його дружина розніжено чекала на нього в ліжку, гортаючи улюблені місця Крафта-Ебінга. Лейтенант Шайскопф вивчав книжки зі стройової підготовки. Він орудував цілими коробками шоколадних солдатиків, аж поки ті не танули в його руках, а тоді вишиковував у шеренги по дванадцять пластикових ковбоїв, яких купив через пошту на вигадане ім’я і вдень тримав під замком, щоб ніхто не бачив. Анатомічні ескізи Леонардо виявилися незамінними. Одного вечора він відчув потребу в живій моделі і наказав дружині пройтися стройовим кроком по кімнаті.

— Голою? — спитала вона з надією.

Лейтенант Шайскопф роздратовано затулив долонями очі. Життя загнало лейтенанта Шайскопфа у глухий кут — прикувало до жінки, неспроможної поза власними брудними, похітливими бажаннями помічати титанічну боротьбу за недосяжні ідеали, яку героїчно ведуть шляхетні чоловіки.

— Чому ти мене ніколи не відшмагаєш? — надула вона губки якось уночі.

— Бо я не маю часу! — нетерпляче вигукнув він. — Я не маю часу. Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

І він дійсно не мав часу. Уже настала неділя, і на підготовку до наступного параду залишилося тільки сім днів. Він не міг зрозуміти, куди дівається час. Через останнє місце на трьох парадах підряд лейтенант Шайскопф заробив кепську репутацію, і тепер він обдумував усі можливі способи її покращити, навіть прибивши цвяхами дванадцять осіб у кожній шерензі до довгого, два на чотири дюйми в перерізі, дубового бруса, щоб курсанти тримали стрій. Цей план виявився нездійсненним, адже поворот на дев’яносто градусів був неможливий без нікелевих шарнірів, встромлених у поперек кожного курсанта, а лейтенант Шайскопф узагалі не сподівався отримати в начальника постачання таку кількість нікелевих шарнірів чи заручитися допомогою шпитальних хірургів.

Через тиждень після того, як лейтенант Шайскопф дослухався до рекомендацій Клевінджера і дозволив курсантам самим обирати взводних командирів, його ескадрилья виграла жовтий вимпел. Цей несподіваний успіх так окрилив лейтенанта Шайскопфа, що він хряснув дружину древком по голові, коли вона спробувала затягнути його в ліжко, щоб відсвяткувати перемогу, продемонструвавши зневагу до сексуальних звичаїв нижчого середнього класу західної цивілізації. Наступного тижня ескадрилья здобула червоний вимпел, і лейтенант Шайскопф не тямив себе від щастя. А ще через тиждень його ескадрилья увійшла в історію, вигравши вимпел два рази підряд! Тепер лейтенант Шайскопф став настільки впевненим, що наважився представити свій великий сюрприз. Лейтенант Шайскопф відкрив під час нічних досліджень, що на марші треба не вільно вимахувати руками, як було заведено, а піднімати їх від середини стегна не більше ніж на три дюйми, тобто практично взагалі ними не махати.

Лейтенант Шайскопф готувався ретельно і таємно. Усі курсанти його ескадрильї присяглися мовчати і глупої ночі тренувалися на запасному плацу. Вони маршували в чорній пітьмі і зосліпу натикались один на одного, але не панікували і вчилися ходити, не махаючи руками. Спочатку лейтенант Шайскопф думав попросити знайомого слюсаря прилаштувати кожному курсантові до стегнової кістки нікелеві штифти і прив’язати до них зап’ястки мідною дротиною завдовжки рівно три дюйми, але часу не було — часу ніколи не було вдосталь, — а добрий мідний дріт важко знайти, коли йде війна. Він також згадав, що курсанти, отак стримувані, не зможуть впасти належним чином під час приголомшливої церемонії зомлівань, яка передує маршу, і що неспроможність належним чином зомліти може позначитись на загальній оцінці для підрозділу.

І цілий тиждень, заходячи в офіцерський клуб, він підсміювався, тамуючи радість. Його найближчі приятелі губились у здогадах.

— Цікаво, що задумав наш Гівнюк, — сказав лейтенант Енґл.

На запитання своїх колег лейтенант Шайскопф відповів з таємничою посмішкою.

— В неділю побачите, — пообіцяв він. — Побачите.

Тієї неділі лейтенант Шайскопф представив колегам свій епохальний сюрприз з апломбом професійного імпресаріо. Він не зронив ані слова, поки інші ескадрильї, як завжди згорблено, проходили повз трибуни. Він не зморгнув оком, навіть коли в поле зору висунулися перші шеренги його курсантів, що маршували, не махаючи руками, і коли почулися перші стривожені вигуки вражених колег. Він стримувався аж до того моменту, коли бундючний полковник з пишними вусами повернув до нього розлючене почервоніле обличчя, і лише тоді він видав фразу, яка зробила його безсмертним.

— Зверніть увагу, полковнику, — оголосив він. — Без рук.

І він роздав благоговійно завмерлій аудиторії завірені фотокопії маловідомої інструкції, на основі якої він збудував свій незабутній тріумф. Це був зоряний час лейтенанта Шайскопфа. Він переміг у параді, звичайно ж, і пальцем не ворухнувши, і отримав у вічне володіння червоний вимпел, що звільнило його від недільних маршувань, оскільки добрі червоні вимпели було настільки ж важко дістати у воєнний час, як і мідні дротини. Лейтенант Шайскопф тут же став старшим лейтенантом Шайскопфом і відтоді стрімко пішов угору. Через це важливе відкриття майже всі визнали його справжнім військовим генієм.

— Цей лейтенант Шайскопф, — відзначив лейтенант Траверс, — він справжній військовий геній.

— Так, справжній геній, — погодився лейтенант Енґл. — Тільки жаль, що цей зануда ніяк не відшмагає свою жінку.

— Не бачу тут нічого спільного, — прохолодно відповів лейтенант Траверс. — Лейтенант Беміс лепсько шмагає місіс Беміс щоразу, коли вони мають зносини, і на парадах він не вартий ламаного шеляга.

— Я кажу про шмагання, — заперечив лейтенант Енґл. — Кому здалися ці паради?

Насправді нікому, крім лейтенанта Шайскопфа, не були потрібні ці паради, а найменше — бундючному пишновусому полковнику, який був головою Дисциплінарної комісії і кинувся з риком на Клевінджера, щойно той боязкими кроками увійшов у кімнату, щоб спростувати звинувачення, які висунув проти нього лейтенант Шайскопф. Полковник вдарив кулаком по столі і, забивши собі руку, так розлютився на Клевінджера, що вдарив кулаком по столі ще сильніше, а тому ще більше забив собі руку. Лейтенант Шайскопф міцно зціпив вуста і вирячився на Клевінджера, нажаханий тим поганим враженням, яке справляв Клевінджер.

— Вже через шістдесят днів ти будеш битися з Біллі Петролле[7], — рикнув пишновусий полковник. — І думаєш, що це такі собі жартики.

— Я не думаю, що це жартики, сер, — відповів Клевінджер.

— Не перебивайте.

— Так, сер.

— І кажіть «сер», коли перебиваєте, — наказав майор Меткаф.

— Так, сер.

— Хіба вам щойно не наказали не перебивати? — холодно запитав Меткаф.

— Але я не перебивав, сер, — запротестував Клевінджер.

— Ні. Але й «сер» не сказали. Додайте це до звинувачень, — наказав майор Меткаф капралові, який умів стенографувати. — Не звертається «сер» до старших офіцерів, коли їх не перебиває.

— Меткафе, — сказав полковник, — ви бовдур. Вам це відомо?

Майор Меткаф насилу ковтнув слину.

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою брудну пельку. Верзете дурниці.

У Дисциплінарній комісії було три члени: бундючний полковник з пишними вусами, лейтенант Шайскопф і майор Меткаф, який намагався виробити собі сталевий погляд. Як член Дисциплінарної комісії, лейтенант Шайскопф був одним із суддів, які мали оцінити вагомість звинувачень, висунутих проти Клевінджера прокурором. Лейтенант Шайскопф був також і прокурором. Клевінджер мав офіцера, який його захищав. Тим офіцером, який мав його захищати, був лейтенант Шайскопф. Усе це дуже спантеличувало Клевінджера, який затремтів від жаху, коли полковник зірвався на ноги, мов гігантський вогняний стовп, погрожуючи розірвати на шмаття його смердюче, боягузливе тіло. Нещодавно, маршуючи на заняття, він спіткнувся; наступного дня його офіційно засудили за «самовільний вихід зі строю, погрозу фізичним насильством, аморальну поведінку, ледарство, державну зраду, провокації, розумування, слухання класичної музики тощо». Одне слово, його звинуватили за всіма можливими статтями, і ось він стоїть переляканий перед бундючним полковником, який знову ричить, що через шістдесят днів Клевінджер буде воювати з Біллі Петролле, і допитується, чи йому більше сподобається, коли його визнають непридатним і відправлять на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер ввічливо відповів, що йому б це не сподобалося; будучи йолопом, він радше сам став би трупом, ніж ховав інших. Полковник раптово заспокоївся і сів, уважний і вкрадливо люб’язний.

— Що ви мали на увазі,—запитав він повільно, — коли сказали, що ми не можемо вас покарати?

— Коли, сер?

— Я ставлю запитання. А ви відповідаєте.

— Так, сер. Я...

— Чи ви думаєте, що вас викликали, щоб ви ставили запитання, а я на них відповідав?

— Ні, сер. Я...

— Навіщо ми вас викликали?

— Щоб я відповідав на запитання.

— Маєте рацію, чорт забирай, — гаркнув полковник. — А тепер відповідайте на мої запитання, поки я не проломив вашої довбаної макітри. То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?

— Я ніколи такого не заявляв, сер.

— Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Голосніше, будь ласка. Він не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе.

— Слухаю?

— Хіба я не наказував вам стулити свою дурну пельку?

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою дурну пельку, коли наказую стулити дурну пельку. Розумієте? Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе, це на вашу ногу я наступив?

— Ні, сер. Мабуть, це нога лейтенанта Шайскопфа.

— Це не моя нога, — відказав лейтенант Шайскопф.

— Може, справді моя нога, — мовив майор Меткаф.

— Приберіть.

— Так, сер. Спочатку ви маєте прибрати свою ногу, полковнику. Вона притиснула мою.

— Ви наказуєте мені прибрати свою ногу?

— Ні, сер. О ні, сер.

— Тоді приберіть свою ногу і стуліть дурну пельку. Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я сказав, що я ніколи не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— То що в біса ви мелете?

— Я відповідаю на ваше запитання, сер.

— Яке запитання?

— «То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?» — прочитав із записника капрал, який вмів стенографувати.

— Гаразд, — сказав полковник. — То що в біса ви мали на увазі?

— Я не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— Коли? — запитав полковник.

— Коли що, сер?

— Тепер ви знову ставите мені запитання.

— Вибачте, сер. Боюсь, я не розумію вашого питання.

— Коли ви не казали, що ми не можемо вас покарати? Хіба не зрозуміле запитання?

— Ні, сер. Я не розумію.

— Ви щойно нам це сказали. Тепер уже можете відповісти на запитання.

— Але як мені на нього відповісти?

— Ось іще одне запитання мені поставили.

— Вибачте, сер. Але я не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи не казав, що ви не можете мене покарати.

— Тепер ви нам розказуєте, що ви цього не казали. А я запитуюся, коли ви цього не казали.

Клевінджер глибоко зітхнув.

— Я завжди не казав, що ви не можете мене покарати, сер.

— Оце вже краще, містере Клевінджер, хоча це відверта брехня. Минулого вечора у вбиральні. Хіба ви не нашіптували цьому смердючому сучому синові, котрого ми не терпимо, що ми не можемо вас покарати? Як його звуть?

— Йосаріан, сер, — сказав лейтенант Шайскопф.

— Так, Йосаріан. Правильно. Йосаріан. Йосаріан? Його так звуть? Йосаріан? Що це за прізвище таке, Йосаріан?

Лейтенант Шайскопф мав відповідь напоготові.

— Це прізвище Йосаріана, сер, — пояснив він.

— Гаразд, нехай так. То хіба ви не нашіптували Йосаріану, що ми не можемо вас покарати?

— О ні, сер. Я прошепотів йому, що ви не можете мене звинуватити...

— Можливо, я дурень, — перебив полковник, — але я не бачу різниці. Напевно, я таки справді дурень, бо різниці я не бачу.

— М...

— Ви язикатий сучий син, чуєте? Ніхто не просить ніяких пояснень, а ви даєте мені пояснення. Я стверджую факт, а не прошу пояснень. Язикатий сучий син, чуєте?

— Ні, сер.

— Ні, сер? Скажете, що то я кляте брехло?

— О ні, сер.

— Тоді ви язикатий сучий син, так?

— Ні, сер.

— Ви язикатий сучий син?

— Ні, сер.

— Ви нариваєтесь, чорт забирай. Та я зараз перескочу через цей величезний стіл і розірву на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло.

— Ну, ну, розірвіть! — викрикнув майор Меткаф.

— Меткафе, смердючий ви сучий сину. Хіба я не наказав вам стулити свою смердючу, боягузливу, дурну пельку?

— Так, сер. Вибачте, сер.

— Тоді стуліть.

— Я лише вчуся мовчати, сер. Хто не помиляється, той не вчиться.

— Хто це сказав?

— Усі так кажуть, сер. Навіть лейтенант Шайскопф.

— Ви так кажете?

— Так, сер, — сказав лейтенант Шайскопф. — Але всі так кажуть.

— Гаразд, Меткафе, спробуйте стулити свою дурну пельку, і можливо, так навчитесь мовчати. А тепер, на чому ми зупинились? Прочитайте мені останній рядок.

— «Прочитайте мені останній рядок», — прочитав капрал, який вмів стенографувати.

— Не мій останній рядок, дурню! — викрикнув полковник. — Когось іншого.

— «Прочитайте мені останній рядок», — знову прочитав капрал.

— Це знову мій останній рядок! — верескнув полковник, почервонівши з люті.

— О ні, сер, — виправив його капрал. — Це мій останній рядок. Я прочитав його вам щойно хвилину тому. Хіба не пам'ятаєте, сер? Лише хвилину тому.

— О боже! Прочитайте мені його останній рядок, дурню. До речі, яке ваше паскудне прізвище?

— Попінджей, сер.

— Гаразд, будете другим, Попінджею. Тільки-но закінчиться розгляд його справи, почнеться вашої. Ясно?

— Так, сер. У чому мене звинуватять?

— Яка в біса різниця? Чули, про що він мене питає? Дізнаєтесь, Попінджею... ось тільки закінчимо з Клевінджером, і ви дізнаєтесь. Курсанте Клевінджер, що... Це ви курсант Клевінджер, так, а не Попінджей?

— Так, сер.

— Добре. Що ви...

— Я Попінджей, сер.

— Попінджею, чи ваш батько мільйонер, чи, може, сенатор?

— Ні, сер.

— Тоді ви по вуха в лайні, Попінджею, і без лопати. Він не генерал і не високопосадовець у Білому домі?

— Ні, сер.

— Прекрасно. Чим займається ваш батько?

— Він помер, сер.

— Пречудово. Тоді ви вляпалися по самі вуха, Попінджею. Чи справді Попінджей — ваше прізвище? І що це за прізвище таке, Попінджей? Мені воно не подобається.

— Це прізвище Попінджей, сер, — пояснив лейтенант Шайскопф.

— Ну, воно мені не подобається, Попінджею, і мені дуже кортить розірвати на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло. Курсанте Клевінджер, будь ласка, повторіть, що до дідька ви шептали чи не шептали Йосаріану пізно ввечері у вбиральні?

— Так, сер. Я сказав, що ви не можете звинуватити мене...

— Почнемо звідси. Що конкретно ви мали на увазі, курсанте Клевінджер, коли казали, що ми не можемо вас звинуватити?

— Я не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер.

— Коли?

— Коли що, сер?

— Чорт забирай, знову почнете мене допитувати?

— Ні, сер. Вибачте, сер.

— Тоді відповідайте на запитання. Коли ви не казали, що ми не можемо вас звинуватити?

— Вчора пізно ввечері у вбиральні, сер.

— Це єдиний раз, коли ви того не казали?

— Ні, сер. Я завжди не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер. А Йосаріанові я сказав, що...

— Ніхто вас не питає, що ви сказали Йосаріанові. Ми питаємо, що ви йому не казали. Нас не цікавить, що ви казали Йосаріанові. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Тепер продовжуймо. Що ви сказали Йосаріанові?

— Я сказав йому, сер, що ви не можете звинуватити мене в злочині, який мені приписують, і залишатися вірним...

— Вірним чому? Ви бурмочете.

— Перестати бурмотати.

— Так, сер.

— І бурмочіть «сер», коли бурмочете.

— Меткафе, наволоч!

— Так, сер, — пробурмотів Клевінджер. — Вірним справедливості, сер. Що ви не могли знайти...

— Справедливості? — здивувався полковник. — Що таке справедливість?

— Справедливість, сер...

— Це не справедливість, — насмішливо вишкірився полковник, і знову став грюкати великим, товстим кулачиськом по столі. — Це — Карл Маркс. А я розкажу вам, що таке справедливість. Справедливість — це коліном у живіт знизу в щелепу підло вночі ножем під ребра обчистити склад зброї на кораблі вгатити ззаду в темряві без попередження. Зашморг на горло. Ось що таке справедливість, коли треба бути жорстким і непохитним, щоб добити Біллі Петролле. Від стегна. Ясно?

— Ні, сер.

— І перестаньте мені «серити»!

— Так, сер.

— І кажіть «сер», коли не «серите», — наказав майор Меткаф.

Клевінджер, звісно, був винним, інакше його б не звинуватили, а єдиним способом це довести було визнати його винним, що вони і зробили, виконавши свій патріотичний обов’язок. Йому присудили п’ятдесят сім штрафних маршів. Попінджея посадили під замок, щоби провчити, а майора Меткафа відправили на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер відбував покарання щосуботи, по п’ятдесят хвилин маршуючи туди-назад перед будинком військової поліції з незарядженою гвинтівкою на плечі, що важила, здавалося, тонну.

Клевінджера все це дуже спантеличувало. Коїлося багато дивних речей, але найдивнішою з усіх для Клевінджера була ненависть — брутальна, неприхована, безжальна ненависть членів Дисциплінарної комісії, що закривала невблаганні обличчя, мов тверда, мстива маска, і незгасними жаринами тліла у злісно примружених очах. Клевінджера приголомшило таке відкриття. Якби могли, вони б його лінчували. Це були троє дорослих чоловіків, а він — хлопчисько, і вони ненавиділи його і бажали йому смерті. Вони зненавиділи його до того, як він прийшов, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи після того, як він пішов, і коли розійшлись і кожен подався до себе, то понесли з собою, мов якийсь заповітний скарб, злостиву ненависть до нього.

Йосаріан як міг попередив його напередодні ввечері.

— У тебе немає виходу, хлопче, — мовив він похмуро. — Вони ненавидять євреїв.

— Але я не єврей, — відповів Клевінджер.

— Це не має значення, — запевнив Йосаріан і мав рацію. — Вони гноблять усіх.

Клевінджер відсахнувся від їхньої ненависті, неначе від сліпучого світла. Ці троє чоловіків, що так його ненавиділи, розмовляли тією самою, що й він, мовою і носили такі самі однострої, але побачивши їхні недоброзичливі обличчя, навіки спотворені судомами жорсткої злоби, він у цю ж мить зрозумів, що ніде у світі — ні в усіх фашистських танках, літаках чи підводних човнах, ні в бункерах за кулеметами, мінометами чи вогнеметами, ні навіть серед усіх досвідчених зенітників із першокласної дивізії «Герман Ґьорінг» чи серед огидних змовників усіх мюнхенських пивниць, чи деінде, — не знайде він людей, що ненавидітимуть його більше, ніж оці троє.