Пастка-22

Розділ 23

Старий лейтенанта Нейтлі

Єдиний чоловік в ескадрильї, котрому вдалося побачити Майлові червоні банани, був Аарфі, який прикупив дві штуки у свого впливового приятеля зі студентського братства, тепер квартирмейстера, коли ті дозріли і почали просочуватись звичними шляхами на італійський чорний ринок, і який опинився разом з Йосаріаном в офіцерській квартирі того вечора, коли Нейтлі після багатьох тижнів даремних скорботних пошуків нарешті знову знайшов свою повію і заманив її до квартири разом з двома подружками, пообіцявши кожній по тридцять доларів.

— По тридцять кожній? — неквапом зауважив Аарфі з виглядом невдоволеного знавця, скептично поплескавши та помацавши кожну з трьох рослих дівчат. — Тридцять доларів — Задорого за таких дівок. Крім того, я ще ніколи в житті за це не платив.

— Я і не прошу тебе платити, — поспішив запевнити його Нейтлі. — За всіх заплачу я. Просто заберіть до себе цих двох. Хлопці, хіба ви мене не виручите?

Аарфі самовдоволено хмикнув і похитав своєю круглою головою.

— Ніхто не буде платити за старого доброго Аарфі. Я сам можу дістати все, що захочу і коли захочу. Зараз у мене просто не той настрій.

— А чому б тобі не заплатити за всіх трьох, але двох вигнати? — запропонував Йосаріан.

— Бо моя розізлиться на мене, коли побачить, що я змусив її відпрацьовувати всі гроші, — відповів Нейтлі, стривожено глянувши на свою дівчину, яка зирила на нього сердито і щось мимрила собі під ніс. — Вона каже, що коли б я її справді любив, то відправив би її геть і переспав з котроюсь із цих двох.

— У мене є краща ідея, — похвалився Аарфі. — А якщо потримати усіх трьох до комендантської години і потім пригрозити, що якщо вони не віддадуть нам усі свої гроші, ми виженемо їх на вулицю, де їх арештують? Або скажемо, що просто викинемо їх через вікно.

— Аарфі! — жахнувся Нейтлі.

— Я лише хотів допомогти, — сказав Аарфі присоромлено. Аарфі завжди намагався допомогти Нейтлі, тому що Нейтлі мав багатого й впливового батька, який міг допомогти Аарфі після війни. — Трясця, — буркнув він, виправдовуючись. — В університеті ми завжди щось подібне витворяли. Пригадую, якось ми заманили двох дуреп старшокласниць із міста до нашого хлопчачого гуртожитку і пригрозили, що якщо вони не дадуть усім охочим, то подзвонимо їхнім батькам і скажемо, що вони давали нам усім. Ми протримали їх у ліжку більше десяти годин. Ми навіть поплескали їх трохи по писках, коли вони почали скиглити. Потім повідбирали в них усі їхні мідяки і жуйки та й вигнали геть. Ох, як ми, бувало, забавлялися в тому гуртожитку, — мрійливо пригадував він, і від тих ностальгійних споминів його товсті щоки запалали гарячим, життєрадісним рум’янцем. — Ми всіх тоді гнобили, навіть один одного.

Але зараз Аарфі нічим не міг допомогти Нейтлі, бо та дівчина, в яку він глибоко закохався, насупилася й почала лаяти його щораз лютіше й загрозливіше. На щастя, в цю мить увірвався Голодний Джо, і все знову було гаразд, хіба що за хвилину до них ввалився п'яний Данбар і відразу почав обіймати одну з реготливих дівчат. Тепер було четверо чоловіків і троє дівчат, і всі семеро, залишивши Аарфі в квартирі, позалазили в кінний кабріолет, який незрушно стояв край тротуару, поки дівчата вимагали платню наперед. Нейтлі галантним жестом вручив їм дев’яносто доларів, позичивши перед тим двадцять у Йосаріана, тридцять п’ять у Данбара і сімнадцять у Голодного Джо. Дівчата відразу полагіднішали і назвали адресу візникові, і конячка, цокаючи копитами, повезла їх через півміста в район, де вони ніколи раніше не бували, і зупинилася перед старим високим будинком на темній вулиці. Дівчата повели їх крутими, дуже довгими маршами скрипучих дерев’яних сходів на четвертий поверх і ввійшли разом з ними до своїх прекрасних і сяючих найманих покоїв, де буяв і дужчав чудесний, невпинний потік гнучких оголених юних дівчат і де сидів злий і розпусний старий, який постійно дратував Нейтлі своїм їдким смішком, і доброчесна з вигляду стара квоктуха в попелястому вовняному светрі, яка засуджувала будьяку непристойність і щосили намагалася підтримувати чистоту.

Це дивовижне помешкання було щедрим, кипучим рогом достатку, що повнився жіночими пилками і пупками. Спочатку в тьмяно освітленому сіро-брунатному салоні, що лежав на перетині трьох темних коридорів, які вели до віддалених закамарків цього дивного і чудесного борделю, біля них були лише три їхні дівчини. Ті відразу стали роздягатися, час від часу зупиняючись, щоб похизуватися своєю крикливою білизною, і поміж іншим базікали з кощавим і підтоптаним старим з довгими нечупарними сивими патлами і в несвіжій розхристаній білій сорочці, який сидів, похітливо підхихикуючи, в заяложеному голубому кріслі майже посеред салону і привітав Нейтлі й товаришів з сардонічно-чемною церемонністю. Потім стара почвалала по дівчину для Голодного Джо, сумно киваючи головою, і повернулася з двома грудастими красунями, одна з яких була вже роздягнена, а друга — лише в короткій прозорій комбінації, з якої вислизнула, перш ніж устигла сісти. Ще троє роздягнутих дівчат неквапно підійшли з іншого коридору і залишились побалакати, потім ще двоє. Наступних четверо дівчат перетнули кімнату лінивою групкою, занурені в розмову; троє були босі, а четверта небезпечно похитувалася на розстебнутих срібних бальних туфельках явно з чужої ноги. З’явилася ще одна дівчина в самих трусиках і сіла, довівши за лічені хвилини загальну кількість присутніх до одинадцяти, і всі, крім неї, останньої, були повністю голі.

В салоні розкинулась розманіжена оголена плоть, здебільшого пишна, і Голодний Джо почав гинути. Він стояв непорушно, заціпенілий від здивування, поки дівчата впурхували й зручно вмощувалися. Тоді раптом він пронизливо вереснув і стрімголов кинувся до дверей, щоб негайно летіти до квартири рядових по фотоапарат, але тут же спинився на бігу з нестямним зойком: його охопило жахне, моторошне передчуття, що весь цей милий, сліпучий, розкішний і барвистий поганський рай відберуть у нього безповоротно, якщо він бодай на мить відведе від нього очі. Він зупинився у дверях і став щось белькотіти, напружені вени та сухожилля на його обличчі та шиї дико пульсували. Старий споглядав його з переможною радістю, сидячи у своєму заяложеному голубому кріслі, мов якесь сатанинське й гедоністичне божество на троні, його довгі й худі ноги були закутані у вкрадену в американців армійську ковдру. Він тихо підсміювався, його пронизливі запалі очиці блищали цинічною і безпричинною втіхою. Старий був напідпитку. Нейтлі відразу відчув гостру неприязнь до цього нечестивого, розбещеного, непатріотичного стариганя, який за віком був не молодший за його батька і який закидав зневажливі жарти на адресу Америки.

— Америка, — сказав він, — програє у війні. А Італія переможе.

— Америка — найдужча і найбагатша країна у світі, — поінформував його Нейтлі з піднесеною пристрастю і гідністю. — Й американські вояки — неперевершені.

— Саме так, — радісно погодився старий, і в голосі почулась глузлива втіха. — Італія, навпаки, одна з найубогіших країн у світі. А італійські вояки, мабуть, найгірші за всіх. І саме тому в моєї країни все йде так добре на війні, а у вашої країни — так кепсько.

Нейтлі здивовано реготнув, а тоді вибачливо зашарівся через свою невихованість.

— Вибачте, що я сміявся над вами, — щиро сказав він і продовжив тоном шанобливої поблажливості: — Але Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Хіба тут можна казати, що все йде добре?

— Певно, що так, — бадьоро вигукнув старий. — Німців женуть звідси, а ми і далі тут. Через пару років і ви звідси підете, а ми й далі тут залишимось. Бачите, Італія справді дуже бідна і слабка країна, і саме через це ми такі сильні. Італійські солдати уже не вмирають. Але американські та німецькі — вмирають. Тому я й кажу, що все йде пречудово. Так, я цілком певний, що Італія переживе цю війну й житиме ще довго після того, як ваша країна згине.

Нейтлі не вірив своїм вухам. Він ніколи не чув такого приголомшливого блюзнірства і мимоволі дивувався, чому агенти ФБР досі не посадили цього старого зрадника за ґрати.

— Америка ніколи не згине! — закричав він пристрасно.

— Ніколи? — тихенько підколов старий.

— Ну... — затнувся Нейтлі.

Старий поблажливо засміявся, стримуючи глибшу, бурхливішу насолоду. Він лагідно під’юджував далі:

— Рим згинув, Греція згинула, Персія згинула, Іспанія згинула. Всі великі держави гинуть. А ваша — чому ні? Скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Вічність? Не забувайте, що й сама земля приречена згинути від вибуху Сонця десь за двадцять п’ять мільйонів років.

Нейтлі ніяково засовався на стільці.

— Ну, думаю, вічність — це дуже довго.

— Мільйон років? — наполягав в’їдливий старий з глумливим садистичним запалом. — Півмільйона? Жаби існують майже п’ятсот мільйонів років. А ви можете з певністю стверджувати, що Америка — з усією її потугою і багатством, з її неперевершеними вояками, з її рівнем життя проіснує стільки ж... як жаби?

Нейтлі закортіло врізати по цій хитрій пиці. Він благально озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б допоміг оборонити майбутнє його країни від огидних наклепів з боку підступного і порочного супротивника. Але ніхто не прийшов на допомогу. В дальньому кутку салону Йосаріан з Данбаром хтиво мацали чотирьох чи п’ятьох пустотливих дівчаток і шість пляшок червоного вина, а Голодний Джо вже давно почвалав одним із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, мов ненаситний деспот, стільки тілистих молодих шльондр, скільки міг захопити кволими ручками, що мерехтіли в повітрі, наче крила вітряка, і втиснути до одного ліжка.

Через поразку Нейтлі почувався ніяково. Його дівчина з виразом млосної нудьги безсоромно розляглася на м’якому дивані. Нейтлі геть занепав духом через її цілковиту байдужість до нього, через ту саму її сонну і мляву поставу, яку він пригадав з такою ясністю, з таким щемом і болем, коли вона вперше глянула на нього і відвернулася в переповненій вітальні квартири для рядових за грою в блекджек. Її млосні вуста були розтулені у довершену літеру «О», і лише Богові було відомо, на чому вона з такою тваринною апатією зупинила свій осклянілий і затуманений погляд. Старий спокійно чекав, пильно спостерігаючи за Нейтлі з усмішкою, водночас зневажливою і співчутливою. Спритна, гнучка блондинка з красивими ногами і медового кольору шкірою зручно розсілася на бильці крісла старого і почала мляво і кокетливо пестити його кощаве, бліде, розпусне обличчя. Нейтлі весь напружився від гострого обурення на вигляд такої безсоромності чоловіка настільки старого. Він пригнічено відвернувся і спитав себе, чому б йому просто не взяти свою дівчину і не піти з нею до ліжка.

Цей ниций, хижий, диявольський старий нагадував Нейтлі його рідного батька, тому що анітрішечки не був на нього схожий. Нейтлів батько був пристойний сивочолий джентльмен, який бездоганно вдягався; цей старий був нечупарне ледащо. Нейтлів батько — розважливий, тверезий і відповідальний чоловік; цей старий — легковажний і розбещений. Нейтлів батько — стриманий і культурний; цей старий — хамло. Нейтлів батько вірив у честь і знав відповіді на всі запитання; цей старий ні у що не вірив і мав лише запитання. У батька Нейтлі були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Нейтлів батько, як і батьки всіх знайомих Нейтлі, був поважний, мудрий і шанований; цей старий був украй відразливий, і Нейтлі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості спростувати всю його підлу логіку й інсинуації такими сильними аргументами, що привернуть увагу тієї знудженої, флегматичної дівчини, в яку він так шалено закохався, і вона пишатиметься ним довіку.

— Ну, щиро кажучи, я не знаю, скільки саме років проіснує Америка, — безстрашно провадив він. — Я гадаю, ми не можемо існувати вічно, якщо весь світ має рано чи пізно згинути. Але я точно знаю, що ми вціліємо і наш тріумф буде тривати ще дуже, дуже довго.

— Як довго? — дражнив його старий блюзнір у зловтішному піднесенні. — До жаб не дотягнете?

— Набагато довше, ніж ми з вами, — навмання бовкнув Нейтлі.

— Ох, і це все? Тоді це не так уже й багато, якщо взяти до уваги вашу наївність і безстрашність і мій дуже, дуже похилий вік.

— Скільки вам років? — поцікавився Нейтлі, мимо власної волі заінтригований і зачарований старим.

— Сто сім, — старий весело реготнув, помітивши, як Нейтлі спохмурнів. — Бачу, ви і цьому не вірите.

— Я не вірю жодному вашому слову, — відповів Нейтлі з боязкою примирливою усмішкою. — Я вірю лише в те, що Америка виграє війну.

— Ви надто велику ставку робите на перемогу у війнах, — хмикнув старий, брудний нечупара. — Весь фокус полягає в тому, щоб програвати війни, щоб знати, яку війну можна програти. Італія програвала війни протягом цілих сторіч, і погляньте, як нам добре ведеться. Франція виграє війни і перебуває в постійній кризі. Німеччина програє і процвітає. Гляньте на нашу найновішу історію. Італія виграла війну в Ефіопії і тут же влипла в серйозну халепу. Перемога вселила в нас таку божевільну манію величі, що ми допомогли розв’язати світову війну, в якій не мали шансу на перемогу. Але зараз ми знову програємо, усе повернулося на краще, і якщо нам вдасться зазнати поразки, ми, безперечно, знову опинимось на вершині.

Нейтлі вирячився на нього, не приховуючи, що геть спантеличений.

— Тепер я зовсім не розумію, що ви кажете. Ви говорите, як безумець.

— Зате я живу, як мудрець. Я був фашистом при Муссоліні, але тепер його скинули і я — антифашист. Я був фанатичним прибічником німців, коли сюди прийшли німці, щоб захистити нас від американців, а тепер, коли американці захищають нас від німців, я фанатичний прибічник американців. Можу вас запевнити, мій сердитий юний друже, — зневажливі очі старого зблиснули ще яскравіше, а моторошне збентеження Нейтлі лише наростало, — що ви з вашою країною не маєте вірнішого прибічника в усій Італії, ніж я, та лише доти, поки ви в Італії.

— Але, — вигукнув Нейтлі, не вірячи своїм вухам, — ви перебіжчик! Пристосуванець! Ви — флюгер на даху! Безсоромний, безпринципний опортуніст!

— Мені сто сім років, — чемно нагадав йому старий.

— У вас немає ніяких переконань?

— Звісно, що немає.

— Ніякої моралі?

— Ох, я дуже моральна людина, — запевнив його старий мерзотник з удаваною серйозністю, погладжуючи голе стегно пишногрудої чорнявки з милими ямочками, що спокусливо вмостилася на другому бильці крісла. Він саркастично вишкірився до Нейтлі, сидячи у своїй самовдоволеній та убогій величі поміж голими дівчатами, владно поклавши на обох свої руки.

— Я в це не вірю, — ображено зауважив Нейтлі, вперто намагаючись не помічати, як він пестить дівчат. — Я просто в це не вірю.

— Але це чиста правда. Коли німці входили до міста, я танцював на вулиці, мов юна балерина, і горлав «Хайль Гітлер!» аж до хрипоти. Я навіть махав нацистським прапорцем, якого вихопив в однієї гарної дівчинки, поки її мама відвернулась. Коли німці покинули місто, я помчав зустрічати американців з пляшкою відмінного бренді і кошиком квітів. Бренді, звичайно, було для мене самого, а квіти — щоб закидати ними наших визволителів. У першій машині їхав набундючений і напринджений сивий майор, і я влучив йому червоною трояндою просто в око. Чудовий кидок! Бачили б ви тільки, як він скривився.

Нейтлі роззявив рота від здивування і зірвався на рівні ноги, кров відхлинула від щік.

— Майор ...де Коверлі! — скрикнув він.

— Ви його знаєте? — вдоволено спитав старий. — Який щасливий збіг обставин!

Приголомшений Нейтлі навіть не почув його.

— То це ви поранили майора ...де Коверлі! — вигукнув він, захлинаючись від обурення. — Як ви могли таке вчинити?

Капосний старий залишався незворушним.

— Краще спитайте, як я міг стриматися. Бачили б ви того пихатого старого бовдура, що сидів у машині з таким суворим виглядом, немовби він сам Всевишній, з такою величезною, нерухомою головою і дурною, врочистою пикою. Це була така спокуслива мішень! От я й уліпив йому в саме око трояндою сорту «американська красуня». Мені здалося, що вона пасувала б найкраще. Як гадаєте?

— Те, що ви зробили, — це жахливо! — напався на нього Нейтлі з докором. — Це підлий злочин! Майор ...де Коверлі — начальник штабу нашої ескадрильї!

— Справді? — глумливо перепитав невиправний старий, з удаваним каяттям узявшись за гостре підборіддя. — В такому разі мусите віддати мені належне за мою безсторонність. Коли до міста в'їжджали німці, я мало не проштрикнув на смерть одного дужого молодого обер-лейтенанта гілочкою едельвейса.

Нейтлі був нажаханий і приголомшений нездатністю старого мерзотника збагнути усю страхітливість свого злочину.

— Невже ви не розумієте, що ви накоїли? — шаленів він. — Майор ...де Коверлі — благородна і прекрасна людина, і всі від нього у захваті.

— Він старий безмозкий дурень, який не має жодного права поводитись, ніби він молодий безмозкий дурень. А де він зараз? Помер?

Нейтлі відповів тихо і з побожним острахом:

— Ніхто не знає. Здається, він пропав.

— От бачите? Уявіть собі чоловіка в його віці, який ризикує тією крихтою життя, що йому залишилась, заради чогось такого безглуздого, як країна.

Нейтлі тут же був готовий до бою.

— Ризикувати життям заради своєї країни — це не безглуздо! — заявив він.

— Справді? — спитав старий. — А що таке країна? Це шматок землі, оточений з усіх боків кордонами, здебільшого неприродними. Англійці вмирають за Англію, американці — за Америку, німці — за Німеччину, росіяни — за Росію. Зараз у цій війні воює п’ятдесят чи шістдесят країн. Напевно, що не варто вмирати за всі ці країни.

— За все те, за що варто жити, — сказав Нейтлі, — варто й померти.

— І за все, за що варто вмерти, — відповів старий блюзнір, — без сумніву, варто пожити. Знаєте, ви такий чистий і наївний юнак, що мені вас трохи жаль. Скільки вам років? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

— Дев’ятнадцять, — відповів Нейтлі. — У січні виповниться двадцять.

— Якщо доживете. — Старий похитав головою, і на обличчі на мить з’явився такий самий вразливий, задумливий вираз, як у вередливої, вражої старої. — Вас уб’ють, якщо ви не будете стерегтися, а я бачу, що не будете. Чому б вам не скористатися здоровим глуздом і не спробувати бути таким, як я? Тоді б і ви, можливо, дожили до ста семи.

— Тому що краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, — відпарирував Нейтлі з переможною і піднесеною впевненістю. — Сподіваюсь, ви чули цей вислів раніше.

— Звичайно, чув, — розмірковував підступний старий, знов усміхнувшись. — Та, боюся, ви його трохи перекрутили. Краще жити стоячи, ніж умерти на колінах. Ось як звучить цей вислів.

— Ви певні? — спитав спантеличений Нейтлі. — У моєму варіанті більше глузду.

— Ні, в моєму більше глузду. Спитайтеся в своїх друзів.

Нейтлі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх немає. Йосаріан з Данбаром зникли. Старий вибухнув презирливим реготом, потішаючись над розгубленістю Нейтлі. Обличчя хлопця потемніло від сорому. Кілька секунд він безпорадно вагався, а потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридору шукати Йосаріана й Данбара, сподіваючись ще перехопити і повернути їх до салону на свій порятунок новиною про славнозвісну сутичку цього старого з майором ...де Коверлі. Всі двері в коридорах були позачинювані. Ніде не пробивалося світло. Було вже дуже пізно. Нейтлі припинив безнадійні пошуки. Нарешті він зрозумів, що єдине, що йому залишається, — це піти до своєї коханої, десь прилягти і ніжно й галантно кохатися з нею, а потім разом планувати їхнє майбутнє; та коли він повернувся до салону, то й вона вже пішла спати, і єдине, що йому тепер залишилось, це продовжувати безнадійну дискусію з ненависним старим, який з жартівливою чемністю підвівся зі свого крісла і, пославшись на пізню годину, покинув Нейтлі з двома напівсонними дівчатами, котрі не могли сказати, куди поділась його власна повія, а за кілька секунд і самі пішли спати після невдалих спроб зацікавити його собою, і він залишився ночувати сам у салоні на горбкуватому диванчику.

Нейтлі був вразливим, багатим, вродливим хлопцем з чорним волоссям, довірливими очима і болем у потилиці, коли прокинувся на диванчику рано-вранці, силкуючись пригадати, де він. Завжди чемний і лагідний, він прожив на світі майже два десятки років без жодної травми, стресу, ненависті чи неврозу, і саме це стало доказом для Йосаріана, що Нейтлі насправді ненормальний. Дитинство він мав щасливе, хоч і знав, що таке дисципліна. Він жив у злагоді зі своїми братами та сестрами і не відчував ненависті до батька з матір’ю, хоч обоє завжди були дуже добрі до нього.

Нейтлі змалку привчали ненавидіти таких людей, як Аарфі, котрих його мати називала вискочнями, і таких, як Майло, котрих його батько називав пройдисвітами, але він того ніколи не навчився, бо його ніколи не підпускали до таких людей. Наскільки він міг пригадати, в їхніх будинках у Філадельфії, Нью-Йорку, Мейні, Палм-Бічі, Саутгемптоні, Лондоні, Довілі, Парижі та на Півдні Франції завжди з’являлися тільки леді та джентльмени, які не були ані вискочнями, ані пройдисвітами. Нейтлева мати, що походила з роду Торнтонів з Нової Англії, була Донькою Американської Революції. Його батько був Сучий Син.

— Завжди пам’ятай, — часто нагадувала йому мати, — що ти з роду Нейтлі. Не з роду Вандербільдів, чиї статки збив якийсь там капітан буксира; не з Рокфеллерів, чиє багатство нагромадилось на безсовісних спекуляціях нафтою; не з Рейнольдсів чи Дюків, чиї прибутки походять з продажу довірливим людям продуктів, що містять канцерогенні смоли і гудрони;

і звісно ж, ти не з Асторів, чия родина, я впевнена, ще й досі здає в оренду кімнати. Ти з роду Нейтлі, а Нейтлі нічого не роблять заради грошей.

— Твоя мама хоче сказати, синку, — якось ввічливо втрутився батько, докидаючи витончене і стисле слівце, що завжди захоплювало Нейтлі, — що давні статки кращі за нові статки і ті, хто недавно забагатіли, ніколи не будуть тішитися такою повагою, як ті, хто недавно збідніли.

Нейтлів батько був невичерпним джерелом таких витончених премудростей. Кипучий і рум’яний, він нагадував синові гарячий глінтвейн, і Нейтлі щиро любив свого батька, хоч і не любив глінтвейну. Коли вибухнула війна, сім’я Нейтлі вирішила, що їхній син піде до армії, бо для дипломатичної служби він надто молодий, а батькові було відомо з авторитетних джерел, що Росія впаде за кілька тижнів чи місяців, і тоді Гітлер, Черчилль, Рузвельт, Муссоліні, Ґанді, Франко, Перон та японський імператор підпишуть мирний договір і всі разом житимуть щасливо довіку. Саме на батькову пораду Нейтлі записався до школи Повітряних сил, де він зможе спокійно вчитися на пілота, доки Росія не капітулює і не буде підписано мир, і де, як офіцер, він буде спілкуватися винятково з джентльменами.

Натомість він опинився у товаристві Йосаріана, Данбара й Голодного Джо в будинку розпусти у Римі, зворушливо закоханий у байдужу до нього дівчину, з якою він нарешті таки ліг до ліжка після самотньої ночі в салоні, але майже відразу їм усе перебила невиправна сестричка його дівчини, яка без попередження вбігла до кімнати і ревниво скочила до ліжка, щоб Нейтлі обійняв і її. Повія Нейтлі, розлючена, вліпила їй запотиличника і, схопивши за волосся, витягла з ліжка. Це дванадцятирічне дівчисько нагадувало Нейтлі обскубане курча або галузку з обідраною корою; її дитяче тільце змушувало всіх, хто бачив її, ніяковіти, коли вона намагалася передчасно наслідувати дорослих, і їй завжди наказували одягтися і йти надвір погратися на свіжому повітрі з іншими дітьми. Тепер дві сестри розлючено лаялись і плювались одна на одну, зчинивши такий оглушливий галас, що до кімнати збігся цілий натовп реготливих глядачів. Роздратований Нейтлі здався. Він попросив свою дівчину одягтися й піти разом поснідати. Сестричка потяглася слідом, і коли всі троє поважно снідали у найближчому кафе просто неба, Нейтлі відчув себе гордим батьком сімейства. Але до моменту, коли вони зібралися повертатись, повія Нейтлі вже занудьгувала і вирішила, що краще піти з двома подружками підчепити когось на вулиці, аніж провести ще якийсь час із ним. Нейтлі і сестричка покірливо рушили слідом, тримаючись на певній відстані: амбітна мала — щоб перейняти ще кілька цінних навиків, а Нейтлі — щоб виїдати собі печінки в апатичній зневірі, й обоє засмутилися, коли дівчат підібрали солдати у штабній машині.

Нейтлі повернувся до кафе і нагодував сестричку шоколадним морозивом, аж у неї піднявся настрій, і потім вони пішли назад до салону, де Йосаріан із Данбаром порозсідалися у кріслах разом з виснаженим Голодним Джо, на чиєму пом’ятому лиці все ще виднілась блаженна, нерухома, переможна усмішка, з якою він виринув уранці зі свого розкішного гарему, шкандибаючи так, наче йому потрощено кістки. Пошерхлі губи й чорні синці під запалими очима в Голодного Джо дуже втішили старого розпусника. Він тепло привітав Нейтлі, зодягнутий в ту саму пожмакану сорочку, що й минулого вечора. Убогий, непристойний вигляд старого вражав Нейтлі до глибини душі, і щоразу, коли він відвідував цю квартиру, йому хотілося, щоб цей продажний, аморальний стариган поголився, причесався, одягнув чисту сорочку з магазину «Брати Брукс» і твідовий піджак і відростив собі акуратні білі вуса, так щоб Нейтлі вже не мучився від того збентеження й сорому щоразу, коли, дивлячись на нього, пригадував свого батька.