Пастка-22

Розділ 32

Йо-Йо та його сусіди

Йосаріан був у теплі, коли настали холоди і по тьмяному шиферно-сірому небу попливли китами низькі хмари — пливли майже без перерви, мов ті рокітливі, темні, залізні зграї бомбардувальників Б-17 та Б-24, що піднялися з італійських авіабаз дальньої дії два місяці тому, в день вторгнення до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що кощаві ноги Малого Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрому піску і гниють, немов кривава, потовчена пташина вилочка. Ніхто не хотів прибрати їх звідти — ні Ґас із Весом, ні навіть працівники шпитальної трупарні; всі вдавали, що ніг Малого Семпсона там нема, що їх назавжди віднесло відпливом на південь, як і все, що лишилось від Клевінджера та Oppa. Тепер, коли погода зіпсувалася, майже ніхто вже більше не вислизав потай до берега, щоб, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці обрубки.

Гарних днів уже не було. Не стало й легких вильотів. Був лише дошкульний дощ і похмурий, холодний туман, і льотчики вилітали тепер приблизно раз на тиждень, коли небо прояснялося. Ночами завивав вітер. Покарлючені, хирляві деревця скрипіли і стогнали, кожного ранку женучи думки Йосаріана, ще навіть півсонного, назад до кощавих ніг Малого Семпсона, які всіма цими темними, холодними, вітряними жовтневими ночами пухнуть і гниють безупинно, мов цокання годинника, під крижаним дощем на мокрому піску. Після ніг Малого Семпсона він починав думати про Сноудена, який жалібно скимлів, замерзаючи на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну, непорушну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, поки Йосаріан не закінчив обробляти й бинтувати помилкову рану на його нозі, а тоді раптом розплескав її по цілій підлозі. Ночами, намагаючись заснути, Йосаріан укладав список всіх, яких тільки знав, чоловіків, жінок і дітей, котрі вже пішли з життя. Він намагався пригадати всіх солдатів і воскресити образи всіх літніх людей, яких знав у дитинстві, — усіх тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і всіх тих жалюгідних, одурених крамарів, які вдосвіта відчиняли свої маленькі запилюжені крамнички і, недотепи, працювали там до півночі. Всі вони також померли. Здавалося, кількість померлих лише зростає. А німці все воюють і воюють. Смерть невідворотна, припустив він і вже почав думати, що шансів вижити в нього немає.

Йосаріанові було тепло, коли настали холоди, завдяки чудовій грубці Орра, і він міг би й далі комфортно жити-поживати в своєму теплому наметі, коли б не спогади про Орра і коли б одного дня до нього не ввірвалася банда життєрадісних сусідів, що прибули з двома повними бойовими екіпажами, які полковник Каткарт замовив — і дістав менш ніж за сорок вісім годин — на заміну Малому Семпсону і Маквоту. Коли Йосаріан, стомлено доплентавшись додому після завдання, побачив їх у своєму наметі, в нього вирвався довгий, голосний, хрипкий зойк протесту.

Їх було четверо, і вони на славу розважались, помагаючи один одному ставити койки. Тупотіли, мов коні. Побачивши їх, Йосаріан тут же зрозумів, що вони нестерпні. Жваві, завзяті й невгамовні, усі вони дружили ще зі Штатів. Вони були просто немислимі.

Це були галасливі, самовпевнені, пустоголові повнолітні юнаки. Вони вже покінчали коледжі й позаручувалися з гарненькими, охайними дівчатами, чиї фотографії вже стояли на цементній полиці над грубкою Орра. Вони катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони їздили верхи. Один з них уже раз переспав зі старшою жінкою. Вони мали спільних знайомих по всій країні й ходили до школи з кузенами один одного. Вони слухали репортажі про бейсбольні чемпіонати і дійсно цікавились результатами футбольних матчів. Самі недалекі, та бойовий дух мали високий. Вони раділи, що війна затягнулася і вони зможуть пізнати, що таке справжній бій. Вони вже майже розпакувалися, коли Йосаріан вигнав їх геть.

Про них просто не може бути мови, твердо роз’яснив Йосаріан сержантові Таузеру, а той з сумним виразом на жовтуватому конячому обличчі поінформував його, що новоприбулих офіцерів доведеться прийняти. Сержант Таузер не має права вимагати від штабу ще один шестимісний намет, коли Йосаріан живе у своєму сам-один.

— Я не живу сам-один, — надувся Йосаріан. — Там зі мною є небіжчик. Його звати Мад.

— Будь ласка, сер, — тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Таузер і покосився на чотирьох новоприбулих офіцерів, які розгублено слухали їхню розмову по той бік входу. — Мада вбито під час нальоту на Орв’єто. Вам це відомо. Він летів поруч з вами.

— Тоді чому ви не заберете його речі?

— Бо він до нас не прибув. Капітане, будь ласка, не починайте все спочатку. Якщо хочете, можете переселитися до лейтенанта Нейтлі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли ваше майно.

Але покинути намет Орра означало б покинути самого Орра на поталу цій банді тупуватих офіцерів, які тільки й чекають, щоб там поселитися. Це не буде справедливо, якщо галасливим недоросткам, які прийшли на все готове, дістанеться найкращий намет на острові. Але такі правила, пояснив сержант Таузер, і Йосаріанові не залишалось нічого іншого, як звільняти їм місце, зиркаючи недобрим винуватим поглядом, і скрушно підкидати короткі поради, поки вони облаштовувались у його приватному просторі, як у себе вдома.

З такими гнітючими людьми Йосаріан ще ніколи не зустрічався. У них завжди був прекрасний настрій. Вони з усього сміялися. Вони прозвали його жартома Йо-Йо, повертались напідпитку серед ночі і, весь час незґрабно наштовхуючись один на одного і хихочучи, будили його, хоч і старалися не шуміти, а коли він, лаючись, сідав на койці і починав нарікати, вони закидали його ослячими викриками життєрадісної приязні. А йому щоразу кортіло їх всіх порубати на м’ясо. Вони нагадували йому племінників Дональда Дака. Вони побоювались Йосаріана і без упину докучали йому своєю настирною щедрістю і нестерпною готовністю робити для нього всілякі дрібні послуги. Вони були недбалі, легковажні, милі, наївні, самовпевнені, шанобливі і галасливі. Вони були тупоголові і не мали жодних нарікань. Вони були в захваті від полковника Каткарта, а підполковника Корна вважали дотепним. Вони побоювались Йосаріана, та анітрохи не боялися сімдесяти вильотів полковника Каткарта. Ця четвірка чистокровних телят тішилася життям і доводила Йосаріана до сказу. Як було пояснити їм, що він дратівливий старомодний дивак двадцяти восьми років, який належить до іншого покоління, до іншої епохи, іншого світу, що розваги його нудять і не варті докладених зусиль, що й самі вони його нудять. Він не міг їм закрити рот; вони були гірші за жінок. Їм бракувало мізків, щоб бути самозаглибленими і пригніченими.

Їхні приятелі з інших ескадрилій почали безпардонно заскакувати до намету, перетворивши його на місце для своїх збіговиськ. Часто йому самому було вже нікуди дітися. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Дакет. А тепер, у сиру, вітряну пору, він не мав куди її повести! То було непередбачене лихо, і ох, як йому кортіло порозбивати їм голови кулаком або вхопити, одного за одним, за штани та за комір і раз і назавжди вижбурнути в мокрі, слизькі вічнозелені бур’яни, що росли поміж його власним пісуаром у вигляді іржавої продірявленої цвяхом каструлі та загальним клозетом із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабінку.

Замість того, щоб порозбивати їм голови, він, у калошах і чорному дощовику, почвалав крізь мжичку і темряву, щоби вмовити Вождя Білого Вівсюга переселитися до нього і своїми погрозами і свинськими манерами витурити геть цих гидливих, чепуристих вилупків. Але Вождь Білий Вівсюг застудився і думав, як би йому перебратися до шпиталю, щоб померти там від запалення легень. Інстинкт підказував Вождю Білому Вівсюгу, що його час настає. В грудях боліло, і він постійно кашляв. Віскі вже його не зігрівало. Найгіршим прокляттям було те, що капітан Флюм вернувся у свій причіп. Ось знамення з очевидним смислом.

— Він мусив повернутися, — доводив Йосаріан, марно намагаючись утішити похмурого широкогрудого індіанця, чиє міцно закроєне червоно-буре обличчя враз споганіло до якоїсь зачуханої вапнистої сіризни. — Він вмер би з холоду, якби пожив у лісі за такої негоди.

— Ні, це не негода, — вперто наполягав Вождь Білий Вівсюг. Він постукав себе по чолі з пророчим виразом. — Ні, сер. Цей жовтопузий щось знає. Він знає, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він знає.

І ось так я знаю, що настав мій час.

— А що каже Док Деніка?

— Мені нічого не дозволяють казати, — тужливо мовив Док Деніка зі свого стільчика в темному кутку: в миготливому полум'ї свічки його гладеньке клинкувате мініатюрне личко мало колір зеленої черепахи. Все навколо тхнуло цвіллю. Лампочка в наметі перегоріла кілька днів тому, і жоден з двох його мешканців не зміг зібратися на силі й вкрутити нову. — Мені більш не дозволяють займатись лікарською практикою, — додав Док Деніка.

— Він — небіжчик, — злостиво зауважив Вождь Білий Вівсюг з хрипким від мокротиння реготом. — Оце справді смішно.

— Я навіть не отримую платні.

— Оце справді смішно, — повторив Вождь Білий Вівсюг. — Весь цей час він знущався над моєю печінкою, а тепер глянь, що з ним сталося. Він труп. Його вбила власна жадібність.

— Не це мене вбило, — зауважив Док Деніка спокійним, байдужим тоном. — Жадібність тут ні при чім. Це все той паршивий доктор Стабз — настроїв полковника Каткарта й підполковника Корна проти військових лікарів. Він своєю принциповістю знеславить професію медика. А як не буде обачнішим — медична асоціація його штату забалотує його і не допустить до шпиталів.

Йосаріан дивився, як Вождь Білий Вівсюг обережно переливає віскі у три порожні пляшечки з-під шампуню і засовує їх до свого речового мішка.

— А ти не міг би дорогою до шпиталю зайти до мене і врізати комусь із них по носі? — задумливо спитав він. — Їх там четверо, скоро вони зовсім випхають мене з мого ж намету.

— Знаєш, щось подібне колись сталося з усім моїм племенем, — співчутливо зауважив Вождь Білий Вівсюг і хихотнув, відкинувшись на койці. — А чому ти не попросиш капітана Блека вигнати цих шмаркачів? Блек любить людей виганяти.

Йосаріан кисло скривився на саму лише згадку про капітана Блека, який вже знущався з новеньких льотчиків щоразу, як ті заходили в його розвідвідділ по карти чи інформацію. Подумавши про капітана Блека, Йосаріан змінив своє ставлення до сусідів на співчутливе і опікунське. Не їхня вина, що вони молоді й веселі, казав він сам собі, освітлюючи темну стежку додому хитливим променем ліхтарика. Він теж хотів би бути молодим та життєрадісним. І не їхня вина, що вони відважні, впевнені й безтурботні. Йому просто треба перетерпіти, поки одного-двох із них уб’ють, а решту поранять, отоді всі вони стануть нормальними. Він заприсягся, що буде толерантніший і зичливіший, та коли він, уже з приязнішим ставленням, пірнув у свій намет, у грубці гуділо яскраве полум’я, і він нажахано роззявив рота. Прекрасні березові поліна Орра оберталися в дим! Його сусіди кинули їх у вогонь! Він витріщився на чотири байдужі розпашілі обличчя, і йому хотілось їх обматюкати. Коли вони голосно, сердечно привітали його і гостинно запросили підсунути стільця й поїсти з ними смажених каштанів та печеної картоплі, йому хотілось зіткнути їх всіх лобами. Ну і що йому з ними робити?

А наступного ранку вони викинули небіжчика з намету! Ось так просто — взяли і викинули його геть! Вони винесли його койку і всі речі прямо в кущі і звалили там на купу, а потім повернулись до намету, бадьоро обтрушуючи руки, як після добре зробленої справи. Йосаріана приголомшила їхня рішуча снага і завзятість, їхня практична, прямолінійна ефективність. За кілька хвилин вони енергійно розв’язали проблему, над якою він і сержант Таузер марно билися місяцями. Йосаріан запанікував — перелякався, що і його вони можуть так само легко видворити, — побіг до Голодного Джо та й утік з ним до Рима за день до того, як повія Нейтлі нарешті добре виспалась і прокинулася сповненою кохання.