Пастка-22

Розділ 25

Капелан

Уже віддавна капелан почав задумуватись над усім тим, що діється довкола. Чи є на світі Бог? І як мати в тому певність? Бути священиком-анабаптистом в армії США важко навіть за найсприятливіших обставин; без догматичної віри — майже нестерпно.

Крикливі люди лякали його. Відважні, напористі, як полковник Каткарт, викликали в нього почуття безпорадності й самотності. Де б він не з’явився, всюди був чужаком. Рядові й офіцери ставились до капелана не так, як до інших рядових та офіцерів, і навіть капелани були з ним не настільки приязні, як поміж себе. У світі, де успіх — єдине достоїнство, він сам себе прирік на невдачу. Він з болем усвідомлював, що йому бракує церковного апломбу і «savoir-faire»[33], що допомагали йти вгору безлічі його колег з інших віросповідань чи конфесій. Він просто не був народжений для успіху. Він вважав себе бридким і щодня мріяв повернутися додому, до своєї дружини.

Насправді капелан був доволі привабливим: мав приємне, чутливе обличчя, бліде й делікатне, мов з пісковику, і живий, відкритий розум.

Можливо, він дійсно був Вашингтоном Ірвінгом, можливо, він дійсно ставив ім’я Вашингтона Ірвінга під тими листами, про існування яких не здогадувався. Він знав, що подібні провали в пам’яті не були рідкістю в медичних анналах. Насправді нічого не можна знати напевне. Він дуже чітко пам’ятав — чи йому просто здавалося, що він дуже чітко пам’ятає, — своє відчуття, що вже десь зустрічав Йосаріана до того моменту, коли вперше побачив Йосаріана в шпитальному ліжку. Він пригадав, що мав

таке ж тривожне відчуття за неповних два тижні, коли Йосаріан зайшов до його намету попросити про звільнення від участі в бойових операціях. На той час, звичайно, капелан уже познайомився з Йосаріаном деінде — у тій химерній, незвичайній палаті, що в ній усі пацієнти скидались на правопорушників, окрім хіба того нещасного пацієнта, вкритого від голови до п’ят білими бинтами й гіпсом, котрий якось опівдні виявився мертвим із градусником у роті. Але капеланове враження про попередню зустріч стосувалося насправді якоїсь набагато вагомішої і сокровеннішої події, знаменного знайомства з Йосаріаном у якусь далеку, допотопну і, мабуть, якусь цілком духовну епоху, коли він зробив те саме фатальне зізнання що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.

Такі-от сумніви ненаситно гризли капеланове худе, стражденне тіло. Чи існує якась єдина істинна віра і чи є життя після смерті? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки і чим займався Богу безкрайній вічності до Сотворення світу? Навіщо було ставити охоронний знак на чолі Каїна, якщо тоді не існувало інших людей, від яких його треба було охороняти? Чи були доньки в Адама і Єви? Ось такі великі й складні питання буття мучили його постійно. Однак жодне з них не здавалося йому настільки важливим, як питання доброти і гарних манер. Він обливався потом, затиснутий в лещатах епістемологічної дилеми скептика, неспроможний прийняти рішення проблем, які не бажав відкинути як нерозв’язні. Він вічно страждав і ніколи не втрачав надії.

— Чи ви коли-небудь, — повагавшись, запитав він Йосаріана, що сидів того дня в його наметі, тримаючи обома руками пляшку теплої кока-коли, якою спромігся втішити його капелан, — були в ситуації, в якій, як вам здається, ви вже перебували раніше, хоча добре знаєте, що переживаєте її вперше? — Йосаріан неуважно кивнув, а капеланове дихання прискорилось від передчуття, що він от-от поєднає у несамовитому зусиллі свою волю з волею Йосаріана і розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, що скриває вічні таємниці буття. — А зараз ви не маєте такого відчуття?

Йосаріан похитав головою і пояснив, що déjà vu — це просто миттєве, безконечно мале спізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі зазвичай реагують на подразник одночасно. Капелан слухав його неуважно. Він був розчарований, але не дуже повірив Йосаріанові, адже одержав знамення — таємне й загадкове видіння, яке поки що не наважувався розголошувати.

Не було жодного сумніву в приголомшливих наслідках капеланового одкровення: це або богонатхненне прозріння, або галюцинація, він або блаженний, або безумець. Обидві перспективи викликали в нього однакове відчуття страху і депресії. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Ймовірно, існували ще інші vu, про які він ніколи не чув, і одне з тих інших vu могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливо, навіть було й таке: ніщо з того, що, як він вважав, відбулося, насправді ніколи не відбувалося, він мав справу лише з аберацією пам’яті, а не з реальним відчуттям, і він насправді ніколи не думав, ніби раніше бачив те, про що думає зараз, а його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це лише ілюзія ілюзії, і він лише зараз уявляє собі, що колись раніше уявив собі, нібито бачив голого чоловіка, який сидів на дереві біля цвинтаря.

Для капелана було очевидним, що він не дуже пасує до своєї посади, і він часто задумувався, чи не почувався би він щасливішим на якійсь іншій службі, як-от рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником. У нього не було справжніх друзів. До знайомства з Йосаріаном він з жодною людиною в полку не почувався невимушено, але й з ним також він не почувався особливо вільно, бо раптові й необдумані Йосаріанові вибухи непокори тримали капелана в майже постійній напрузі і в непевному стані приємного збентеження. Капелан відчував себе в безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі з Йосаріаном і Данбаром чи навіть з Нейтлі й Маквотом. Коли він сидів з ними, то не мав потреби сідати з кимось іншим; його проблема, де сідати, сама собою вирішувалась, і він був захищений від небажаного товариства всіх інших офіцерів, які завжди з перебільшеною сердечністю запрошували його, коли він підходив, а потім нетерпеливо чекали, коли він забереться геть. Надто багато людей ніяковіли в його присутності. Всі ставились до нього дуже чемно, але ніхто ніколи не виявляв щирої прихильності; усі з ним балакали, і ніхто ніколи не говорив про що-небудь суттєве. Йосаріан і Данбар поводилися з ним набагато невимушеніше, і капелан ніколи не почувався з ними ніяково. Вони навіть стали на його захист того вечора, коли полковник Каткарт знову спробував витурити капелана з офіцерського клубу: Йосаріан різко підвівся, щоби втрутитись, але Нейтлі стримав його вигуком «Йосаріане!». Полковник Каткарт пополотнів, зачувши це прізвище, і, на загальний подив, перелякано кинувся тікати, але раптом зіткнувся з генералом Дрідлом, який роздратовано відштовхнув його ліктем і тут же звелів наказати капеланові знову щовечора відвідувати офіцерський клуб.

Капеланові було настільки ж важко слідкувати за зміною свого статусу в офіцерському клубі, як і пригадати, в якій з десяти їдалень авіаполку йому призначено обідати наступного разу. Він міг би залишатися вигнанцем офіцерського клубу, коли б не втіха, яку він тепер знаходив там зі своїми новими приятелями. Якщо капелан не йшов увечері до офіцерського клубу, то йому більше не було куди піти. Він проводив час за одним столиком з Йосаріаном та Данбаром, говорив, лише коли до нього звертались, майже не торкався до келиха густого солодкого вина, ніяково й стримано усміхався, незґрабно крутячи в руках маленьку кукурудзяну люльку, яку сором’язливо любив і час від часу натоптував тютюном і закурював. Йому подобалось слухати Нейтлі, чиї слізливі, гірко-солодкі плачі значною мірою віддзеркалювали його власну романтичну самотність і завжди викликали в його душі приплив туги за дружиною та дітьми. Капелан підбадьорював Нейтлі співчутливими кивками, втішаючись його щирістю та недосвідченістю. Нейтлі не дуже розголошував, що його подруга — проститутка, і капеланова обізнаність походила передовсім від капітана Блека, який щоразу, згорблено проходячи повз їхній стіл, підморгував капеланові й закидав якусь грубу, образливу шпильку на її адресу. Капелан не схвалював поведінки капітана Блека і ледве стримувався, щоб не бажати йому зла.

Ніхто, навіть Нейтлі, здається, насправді не усвідомлював, що він, капелан Роберт Олівер Шипмен, — не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, пристрасна, вродлива дружина, яку він кохає майже до безтями, і троє маленьких блакитнооких діток з дивовижними, призабутими личками, котрі, коли виростуть, вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не пробачать йому всі незручні ситуації, в які потраплятимуть через його професію. Чому ніхто не міг зрозуміти, що він насправді не дивак, а нормальна, самотня, доросла людина, яка намагається вести нормальне, самотнє, доросле життя? Якби його вколоти, хіба з нього не потече кров? А якби полоскотати, хіба він не засміється? Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що в нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, відчуття й емоції, що його ранить та сама зброя, зігрівають і холодять ті самі вітри, що він їсть ту саму їжу, що й вони, хоча, мусив визнати, щоразу в іншій їдальні. Єдиний, хто, здається, таки розумів, що в капелана є почуття, був капрал Вітком, бо якраз він зумів їх усіх уразити, звернувшись через голову капелана до полковника Каткарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.

Дружина капелана була єдиною істотою в усьому світі, якій він міг довіряти, і він більше нічого б від життя не бажав, якби йому дозволили прожити його з нею і своїми дітьми. Капеланова дружина була стримана, мініатюрна, мила жінка, дуже чорнява і дуже приваблива, років за тридцять, з осиною талією, спокійними, розумними очима, блискучими, гостренькими зубками і жвавим дитячим личком; він постійно забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи сімейні фотографії, мав враження, ніби бачить їхні обличчя вперше. Капелан любив свою дружину і дітей з такою непогамовною силою, що йому часто хотілося безрадно впасти на землю й ридати, мов усіма відкинутий каліка. Його невблаганно мучили хворобливі фантазії, які передвіщали їхню жахливу загибель від якоїсь хвороби або нещасного випадку. Страх перед страшними недугами, як-от саркома Юінга чи лейкемія, отруював його думки; два-три рази на тиждень він уявляв смерть свого сина-немовляти, бо так і не навчив дружину зупиняти артеріальну кровотечу; в німому, слізливому заціпенінні він спостерігав, як усю його родину, одного за одним, убиває струмом від стінної розетки, бо він так і не сказав їй, що людське тіло електропровідне; майже щоночі всі четверо гинули в пожежі, коли вибухала газова колонка і полум’я охоплювало їхній двоповерховий дерев’яний будинок; у страхітливих, безжальних, відразливих подробицях він бачив, як елегантне й тендітне тіло його любої бідолашної дружини розчавлює на липку криваву масу об цегляну стіну критого ринку якийсь напівп’яний водій автомобіля, а його заплакану п'ятирічну доньку відводить геть від цієї жахливої сцени якийсь привітний сивоголовий джентльмен, який ґвалтує її і калічить на смерть, тільки-но від’їхавши з нею до покинутого піщаного кар’єру, а тим часом двоє молодших його діток повільно вмирають з голоду в домі його тещі, яка за ними доглядала і впала трупом від серцевого нападу, коли новину про аварію з його дружиною повідомили їй телефоном. Капеланова дружина була лагідна, милосердна й турботлива, і він жадав торкнутись її теплої, витонченої руки, погладити її чорне шовкове волосся, почути її рідний заспокійливий голос. Вона була значно сильнішою за нього. Він писав їй короткі безтурботні листи раз на тиждень, інколи два. А йому кортіло цілими днями писати їй невідкладні любовні послання і заповнювати безконечні сторінки розпачливими, нестримними освідченнями у своєму смиренному благоговінні та жаданні, а також детальними інструкціями, як робити штучне дихання. Йому кортіло вилити на неї в пориві жалю до себе всю свою нестерпну самотність і розпач, а також попередити, щоб вона завжди ховала подалі від дітей борну кислоту чи аспірин і переходила вулицю на зелене світло. Він не хотів її тривожити. Дружина капелана була прониклива, ніжна, співчутлива і чуйна. Його мрії про повернення до неї майже завжди закінчувалися відвертими сценами кохання.

Відправляючи похорон, капелан гостро відчував свій фальш, і він не здивувався б, якби виявилося, що примара на дереві того дня була виявом осуду Всевишнього за його блюзнірство й гординю, притаманні його професії. Прикидатися серйозним, зображати горе і вдавати, що ти як ніхто обізнаний з потойбічним життям перед лицем такої грізної та незбагненної події, як смерть, здавалося йому найтяжчим зі злочинів. Він пригадував — чи був майже переконаний, що пригадує, — сцену на цвинтарі з усіма подробицями. Він і досі бачив майора Майора та майора Денбі, що стоять похмурі, мов розбиті кам’яні стовпи, обабіч нього, бачив майже точну кількість усіх рядових і майже точне місце, де кожен із них стояв, бачив чотирьох застиглих чоловіків з лопатами, відразливу труну й великий пухкий тріумфальний насип червонувато-брунатної землі, і бачив неосяжне, незрушне, бездонне небо, що наче глушило всі звуки, дивовижно чисте й блакитне того дня, аж до огидного. Він пам’ятатиме все це довіку, адже воно стало невід’ємною частиною найнезвичайнішої події в усьому його житті, події, можливо, чудесної, а можливо, й патологічної, — видіння голого чоловіка на дереві. Як таке пояснити? Це не було «вже бачене» чи «ніколи не бачене» і, звичайно, не було «майже бачене»; ані déjà vu, ані jamais vu чи presque vu не могло в собі його вмістити. То чи був це привид? Душа небіжчика? Ангел з неба чи посланець із пекла? А можливо, весь цей фантастичний епізод — просто витвір хворої уяви — його власної, — деградованої свідомості, отруєного розуму? Думка про імовірність того, що на дереві дійсно сидів голий чоловік — насправді два чоловіки, оскільки до першого невдовзі приєднався другий, вбраний з голови до п’ят у зловісно-темний стрій і з бурими вусами, який у ритуальному жесті перехилився через гілку дерева і подав першому якийсь напій у коричневому келиху, — не приходила капеланові в голову.

Капелан щиро прагнув усім допомогти, та не міг допомогти нікому, навіть Йосаріанові, коли нарешті постановив собі схопити бика за роги і потайки відвідати майора Майора, щоб перевірити, чи справді, як каже Йосаріан, полковник Каткарт примушує своїх людей виконувати більше бойових завдань, аніж в інших полках. Це був зухвалий, імпульсивний вчинок, на який капелан наважився, знову посварившись із капралом Віткомом і запивши теплуватою водою з фляги свій безрадісний обід з шоколадних батончиків «Мілкі Вей» і «Бейбі Рут». Він вирушив до майора Майора пішки, щоб вислизнути від капрала Віткома, тихенько пробрався в ліс, а коли обидва намети на галявині залишились позаду, спустився до рову покинутої залізничної коли, де йти було легше. Він квапливо ступав по скам’янілих дерев’яних шпалах, а його бунтівний гнів усе наростав. Того ранку його по черзі залякували і принижували полковник Каткарт, підполковник Корн і капрал Вітком. Він просто мав змусити хоч трохи поважати себе! Невдовзі його слабким легеням забракло повітря. Він поспішав щодуху, мало не біг, боячись, що його рішучість випарується, якщо він сповільнить ходу. Раптом він помітив людину у формі, яка йшла йому назустріч іржавими рейками. Він негайно видерся з рову, пірнув у густий підлісок, щоб лишитись непоміченим, і поквапився в тому ж напрямку вузькою, зарослою мохом стежкою, що вилася вглиб тінистого лісу. Йти тут було важче, але він рвався вперед із тією ж відчайдушною і всеохопною рішучістю, ковзаючись, спотикаючись і дряпаючи голі руки об вперте гілля, що заступало шлях, аж нарешті чагарі та висока папороть обабіч розступились і він прошмигнув повз брудно-оливковий військовий трейлер на шлакоблокових опорах, що його було добре видно крізь поріділий підлісок. Далі він проминув намет, біля якого вигрівався на сонці лискучий перлово-сірий кіт, потім ще один трейлер на шлакоблоках, а тоді вирвався на галявину Йосаріанової ескадрильї. На його губах виступила солона роса. Він не зупинявся, а побіг через галявину просто до штабного намету, де його привітав кощавий, сутулий штабний сержант з широкими вилицями та довгим, дуже світлим волоссям і чемно повідомив, що капелан може зайти, оскільки майор Майор вийшов.

Капелан подякував йому кивком голови і рушив проходом між столами з друкарськими машинками до брезентової перегородки в глибині намету. Пригнувшись, він пройшов крізь трикутний отвір і опинився в порожньому кабінеті. Брезентовий клапан опустився за його спиною. Капелан важко дихав і сильно спітнів. Кабінет залишався порожнім. Йому здалося, що він чує приглушений шепіт. Минуло десять хвилин. Він невдоволено роздивився довкола, затято зціпивши зуби, а тоді раптом весь обм’як, пригадавши, що сказав сержант, слово в слово: він може зайти, адже майор Майор вийшов. Рядові вирішили позбиткуватись над ним! Капелан із жахом відскочив від стіни, гіркі сльози полилися з очей. Жалісне скімлення зірвалося з тремтячих губ. Майор Майор десь далеко, а рядові з сусідньої кімнати зробили з нього мішень для бездушних клинів. Він уявляв собі, як чигають вони там, за брезентовою стіною, збившись у купу, мов зграя злостивих, пажерливих, всеїдних хижаків, готових брутально, з диким реготом і кпинами накинутись на нього, щойно він з’явиться перед ними. Він кляв себе за довірливість і в паніці забажав мати яку-небудь маску або пару темних окулярів із штучними вусами, щоб сховатися за ними, або мати могутній бас, як у полковника Каткарта, і широкі мускулисті плечі й біцепси, щоб він міг безстрашно вийти до своїх злорадних гонителів і здолати їх самим своїм владним і впевненим виглядом, від якого вони всі затремтять і боягузливо кинуться врозтіч, каючись за скоєне. Йому бракувало відваги зустрітися з ними віч-на-віч. Єдиним виходом було вікно. Шлях був вільний, і капелан вискочив через вікно кабінету майора Майора, стрілою шугонув за ріг намету і стрибнув до рятівної залізничної канави.

Він летів, зігнувшись удвоє, а губи зумисне скрививши у безтурботній чемній усмішці на випадок раптової зустрічі. Він вискочив з канави й метнувся до лісу, вгледівши, що хтось іде йому назустріч, і помчав лісовою хащею так, неначе за ним гнались, а щоки його палали від сорому. Йому звідусіль вчувалися гучні, дикі вибухи глумливого реготу і ввижалися розмиті п’яні пики, що злобливо шкірилися позаду в заростях кущів і над головою в листі дерев. Спазми пекучого болю пронизали його легені й примусили сповільнити крок. Похитуючись, він брів уперед, аж поки, геть знесилений, заточився і впав на покручену яблуньку, гримнувшись головою об стовбур, але встиг обхопити його обома руками, щоб не звалитись на землю. Його дихання віддавало у вухах скреготом і стогоном. Минуло кілька хвилин, довгих, мов години, поки він нарешті усвідомив, що він сам є джерелом того приголомшливого, гучного реву. Біль у грудях ущух. Невдовзі капелан відчув, що може встати. Він нашорошив вуха. В лісі панувала тиша. Не чути було демонічного реготу, ніхто не гнався за ним. Він був надто втомлений, засмучений і брудний, щоб відчути полегшення. Закляклими, тремтячими пальцями він привів до ладу розхристаний одяг і решту шляху до галявини пройшов, тримаючи себе в руках. Капелан часто думав, що може вмерти від серцевого нападу.

Джип капрала Віткома все ще стояв на галявині. Капелан навшпиньках обійшов ззаду капралів намет, тільки щоб той його не помітив і не ображав. Полегшено зітхнувши, він швидко прослизнув до свого намету, де побачив капрала Віткома, який, задерши ноги, зручно вмостився на його ліжку. Обліплені засохлою глиною черевики капрала Віткома лежали на капелановій ковдрі, а сам він їв капеланів шоколад і зі зневажливою посмішкою гортав капеланову Біблію.

— Де ви були? — спитав він грубо і байдуже, не підводячи очей.

Капелан почервонів і відвів погляд.

— Гуляв у лісі.

— Гаразд, — буркнув капрал Вітком. — Можете мені не довіряти. Але самі побачите, як це впливає на мій моральний дух. — Він жадібно відкусив шматок шоколаду і повів далі з повним ротом. — Поки вас не було, до вас навідувався гість. Майор Майор.

Капелан кинувся від здивування і вигукнув:

— Майор Майор? Тут був майор Майор?

— Ми про нього говоримо, так?

— Куди він пішов?

— Він скочив у цю залізничну канаву й погнав, мов сполоханий заєць. — Капрал Вітком реготнув. — Який нікчема!

— Він не казав, чого приходив?

— Сказав, що йому потрібна ваша допомога в дуже важливій справі.

Капелан був вражений.

— Майор Майор це сказав?

— Він цього не казав, — в’їдливо поправив його капрал Вітком. — Він це написав у запечатаному приватному листі, який залишив на вашому столі.

Капелан глянув на ломберний столик, що правив йому за письмовий стіл, але побачив там лише той огидний оранжево-червоний подовгастий помідор-сливку, що його отримав того ранку від полковника Каткарта. Помідор лежав на тому ж місці, де він його залишив, мов незнищенний і кривавий символ його нікчемності.

— А де лист?

— Я викинув його геть, як тільки розпечатав і прочитав. — Капрал Вітком з ляскотом згорнув Біблію і скочив з ліжка. — В чому справа? Ви не вірите мені на слово? — Він вийшов з намету і тут же повернувся, мало не зіткнувшись із капеланом, який вибіг слідом за ним, зібравшись до майора Майора. — Ви не вмієте роздавати доручення підлеглим, — понуро повідомив капрал Вітком капеланові. — Це ще одна ваша хиба.

Капелан винувато кивнув головою і поквапився геть, неспроможний затриматись навіть на мить, щоб перепросити. Він відчув, як вправна рука долі владно примушує його до чогось. Уже двічі цього дня, усвідомив він, майор Майор прямував йому назустріч уздовж канави, і двічі цього дня капелан по-дурному відкладав цю роковану зустріч, даючи драла до лісу. Він аж кипів, картаючи себе, і щодуху поспішав назад, стрибаючи по нерівно покладених, розтрісканих шпалах. Пісок і дрібний гравій в черевиках і шкарпетках стирали до крові пальці на ногах. Його бліде, змучене обличчя мимоволі скривилось від гострого болю. Серпневий полудень ставав дедалі спекотнішим і паркішим. Від його намету до Йосаріанової ескадрильї було майже милю ходу. Вицвіла капеланова сорочка геть промокла від поту, поки він туди дістався, і, не переводячи віддиху, кинувся до штабного намету, де його беззастережно зупинив той самий підступний, ввічливий штабний сержанту круглих окулярах і з запалими щоками, попросивши залишатися на вулиці, бо майор Майор у кабінеті, і сказав, що не впустить його, поки майор Майор не вийде. Капелан ошелешено втупився в нього. Чому цей сержант так ненавидить його? — питав він себе. Губи його побіліли й затремтіли. Спрага мучила його. Що діється з людьми? Хіба на світі замало страждань? Сержант простяг руку й підтримав капелана.

— Вибачте, сер, — з жалем мовив він тихим, ввічливим, меланхолійним голосом. — Але таким є наказ майора Майора. Він нікого не хоче бачити.

— Мене він хоче бачити, — благально вигукнув капелан. — Він сам приходив до мого намету, поки я був тут.

— Майор Майор приходив? — перепитав сержант.

— Так, приходив. Будь ласка, йдіть і самі в нього спитайте.

— Боюся, що це неможливо, сер. Мене він також не хоче бачити. Може, ви залишите записку?

— Я не хочу залишати ніякої записки. Хіба він не може зробити виняток?

— Лише у крайніх випадках. Востаннє він покидав намет, коли йшов на похорон одного з рядових. Востаннє він приймав у своєму кабінеті, коли його до цього примусили. Бомбардир на прізвище Йосаріан примусив...

— Йосаріан? — спалахнув капелан, вражений ще одним збігом. Невже на його очах твориться ще одне чудо? — Але ж саме про нього я і хотів поговорити з майором Майором! Чи вони говорили про кількість бойових завдань, що їх має відлітати Йосаріан?

— Так, сер, саме про це вони й говорили. Капітан Йосаріан відлітав п’ятдесят одне завдання, і він звернувся з проханням до майора Майора списати його на землю, щоб йому не довелося літати ще чотири. Тоді полковник Каткарт вимагав лише п’ятдесят п’ять вильотів.

— І що сказав майор Майор?

— Майор Майор сказав, що нічим не може йому допомогти.

Обличчя капелана видовжилось.

— Майор Майор це сказав?

— Так, сер. Насправді він порадив Йосаріанові звернутися по допомогу до вас. Ви впевнені, що не хочете залишити записку, сер? Ось вам папір і олівець.

Капелан невтішно похитав головою, закусивши пересохлу, спечену губу, і вийшов з намету. До вечора було ще далеко, а вже стільки всього сталося. В лісі повітря було прохолодніше. В горлі йому дерло й пекло. Він ішов поволі й журливо питав себе, яке-то ще нещастя впаде йому на голову, аж тут зненацька із заростів шовковиці на нього вискочив божевільний лісовий відлюдник. Капелан заверещав не своїм голосом.

Високий, блідий як мрець незнайомець, сполоханий капелановим вереском, відсахнувся і завищав:

— Не бийте мене!

— Хто ви? — закричав капелан.

— Прошу, не бийте мене! — скрикнув чоловік у відповідь.

— Я капелан!

— Тоді навіщо вам мене бити?

— Я не збираюся вас бити! — наполягав капелан, уже дратуючись, хоч і далі стояв як укопаний. — Просто скажіть мені, хто ви і чого від мене хочете.

— Я тільки хочу дізнатися, чи Вождь Білий Вівсюг ще не вмер від запалення легень, — загорлав чоловік. — Це все, чого я хочу. Я живу тут. Моє прізвище Флюм. Я належу до ескадрильї, але живу тут, у лісі. Спитайтеся в кого завгодно.

Уважно вивчаючи цю чудернацьку, зіщулену постать, капелан потроху повертав собі самовладання. Пара іржавих капітанських кубиків звисала на пошарпаному комірі сорочки чоловіка. Він мав волохату, чорну, мов смола, бородавку в одній ніздрі і густі щетинисті вуса кольору тополиної кори.

— Якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? — поцікавився капелан.

— Я змушений жити в лісі, — ображено відповів капітан, наче капелан мав би сам про це знати. Він повільно випростався, сторожко споглядаючи на капелана, хоча був на голову вищий за нього. — Хіба ви не чули про мене? Вождь Білий Вівсюг поклявся, що якось уночі, коли я міцно засну, переріже мені горло, і поки він живе, я боюся спати в ескадрильї.

Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.

— Яка нісенітниця, — відповів він. — Це було б умисне вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?

— Я доповідав про це майорові Майору, — сумно мовив капітан, — І майор Майор сказав, що сам переріже мені горло, якщо я ще хоч раз звернуся до нього. — Чоловік з острахом глянув на капелана. — Ви також збираєтесь перерізати мені горло?

— О ні, ні, ні, — запевнив його капелан. — Звісно, ні. Ви справді живете в лісі?

Капітан кивнув головою, а капелан з жалем і повагою поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання лице. Тіло чоловіка — був скелет у пожмаканому одязі, що висів на ньому, як безладна купа лантухів. З усіх боків до нього поприлипали віхті сухої трави; він дуже давно не стригся. Під очима лежали великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушив той зацькований, брудний вигляд капітана, і він сповнився до нього пошаною і співчуттям, уявивши собі численні жорстокі поневіряння, що їх бідолаха мусить зазнавати щодня. Смиренно стишивши голос, він запитав:

— Хто вам пере білизну?

Капітан діловито скривив губи.

— Праля з однієї ферми, там, при дорозі. Свої речі я тримаю у трейлері і раз-два на день забігаю туди, щоб взяти чистий носовичок чи білизну.

— А що ви будете робити, коли настане зима?

— О, до цього часу я сподіваюся повернутися до ескадрильї, — відповів капітан тоном самовпевненого страдника. — Вождь Білий Вівсюг усім обіцяв, що невдовзі помре від запалення легень, тож, думаю, мені треба потерпіти, поки настане холодна й сира погода. — Він спантеличено вирячився на капелана. — А ви цього не знаєте? Хіба ви не чули, що в ескадрильї всі про мене говорять.

— Я щось не чув, щоб про вас згадували.

— Ну, я того не розумію. — Капітана це зачепило, але він провадив з удаваним оптимізмом. — Вересень уже скоро, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці про мене запитають, то скажіть, що я ще повернусь і добряче попрацюю над інформаційними бюлетенями, хай тільки-но Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень. Не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень, я повернуся. Добре?

Капелан закарбував у пам’яті ці пророчі слова, зачарований їхнім езотеричним змістом.

— Ви живитесь ягодами, травами й корінцями? — спитав він.

— Ні, звісно, що ні, — здивовано відповів капітан. — Я прокрадаюся в їдальню через чорний вхід і харчуюся на кухні. Майло дає мені канапки з молоком.

— А що ви робите, коли дощить?

Капітан щиро відповів:

— Мокну.

— Де ви спите?

Капітан умить зіщулився і позадкував.

— І ви також? — нестямно скрикнув він.

— О ні, — вигукнув капелан. — Присягаюся.

— Ви хочете перерізати мені горло! — наполягав капітан.

— Даю вам слово, — почав умовляти капелан, та було вже пізно, бо той непоказний кудлатий привид уже зник, настільки вправно розчинившись серед квітучої, плямистої, густої плутанини листя, світла і тіней, що капелан навіть засумнівався в його реальності. Навколо відбувалося стільки неймовірних подій, що він уже не мав певності, які з них неймовірні, а які дійсно відбувалися. Йому кортіло якнайшвидше все вияснити про цього лісового безумця, перевірити, чи капітан Флюм насправді існував, але першим його завданням, пригадав він неохоче, було перепросити в капрала Віткома за те, що не потурбувався делегувати йому більше обов’язків. Він кволо чвалав звивистою стежкою, настільки ослаблий від спраги і втоми, що ледве переставляв ноги. Думка про капрала Віткома сповнювала його каяттям. Він молив Бога, щоб до його повернення капрал Вітком кудись пішов, а він зміг спокійно роздягнутися, старанно вимити руки, плечі й груди, напитися води, лягти відпочити і, можливо, навіть кілька хвилин подрімати; але на нього чекало нове розчарування і новий удар, бо коли він прийшов, капрал Вітком уже став сержантом Віткомом і сидів, знявши сорочку, в капелановому кріслі й капелановою голкою та ниткою пришивав до рукава сержантські смужки. Капрала Віткома підвищив полковник Каткарт, який хотів негайно бачити капелана у справі листів.

— О ні, — застогнав капелан і, мов підкошений, впав на ліжко. Його тепла фляга була порожня, а сам він був настільки збентежений, що зовсім забув про мішок Лістер[34], який висів у затінку між наметами. — Я не вірю. Просто не вірю, що хтось усерйоз вважає, ніби я підробляв підпис Вашингтона Ірвінга.

— Не про ці листи мова, — виправив його капрал Вітком, відверто насолоджуючись капелановою досадою. — Він хоче поговорити з вами про листи до родичів загиблих та поранених.

— Листи до родичів? — здивовано спитав капелан.

— Саме так, — зловтішався капрал Вітком. — Всипле вам перцю за те, що ви не дозволили мені їх розсилати. Ви б тільки бачили, як він ухопився за мою ідею, що на цих листах може стояти його підпис. Саме тому він мене і підвищив. Він абсолютно певний, що завдяки їм він потрапить на сторінки «Сатердей Івнінг Пост».

Сум’яття капелана наростало.

— Але звідки він довідався, що ми говорили про цю ідею?

— Я навідався до нього в офіс і розповів.

— Що ви зробили? — пронизливо скрикнув капелан і зірвався на ноги в невластивому йому нападі люті. — Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, не спитавшись мого дозволу?

Капрал Вітком зухвало й зневажливо вишкірився.

— Саме так, капелане, — відповів він. — І для вашого ж блага — не намагайтеся щось за це зробити. — Він засміявся тихенько, але зі злісним викликом. — Полковникові Каткарту не сподобається, коли він довідається, що за цю мою ідею ви зводите зі мною порахунки. І знаєте що, капелане? — продовжив капрал Вітком, з голосним луском перекусивши капеланову чорну нитку і одягаючи сорочку. — Цей тупий вилупок справді вважає, що моя ідея — одна з найгеніальніших.

— Можливо, я навіть потраплю на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», — хвалився усміхнений полковник Каткарт, життєрадісно походжаючи по своєму кабінету й вичитуючи капеланові. — А вам просто забракло розуму, щоб оцінити цю ідею. Ви маєте доброго помічника в особі капрала Віткома, капелане. Сподіваюся, вам стане розуму оцінити хоча б це.

— Сержанта Віткома, — поправив його капелан, не встигнувши подумати.

Полковник Каткарт люто вирячив очі.

— Я і сказав «сержант Вітком», — відповів він. — Замість того, щоб постійно вишукувати помилки, ви б краще хоч інколи слухали. Ви ж не хочете все життя бути капітаном, хіба ні?

— Сер?

— Ну, я не уявляю собі, як ви зможете добитись чогось більшого, якщо й далі будете отак себе поводити. Капрал Вітком вважає, що у вашої брати

ось уже тисяча дев’ятсот сорок чотири роки не було жодної свіжої ідеї, і я схильний з ним погодитись. Розумний хлопчина, цей капрал Вітком. Ну, гаразд, тепер усе зміниться. — Полковник Каткарт із рішучим виглядом сів за стіл і, знайшовши чисту сторінку в своєму блокноті, тицьнув у неї пальцем. — Починаючи від завтра, — оголосив він, — ви з капралом Віткомом від мого імені будете писати листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Я хочу, щоб це були щирі листи. Нехай у кожному з них буде багато особистих подробиць, щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово йде з мого серця. Все ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед, виражаючи незгоду.

— Але, сер, це неможливо! — бовкнув він. — Ми не знаємо наших людей аж так добре.

— Яке це має значення? — спитав полковник Каткарт, а тоді примирливо усміхнувся. — Капрал Вітком приніс мені зразок листа, де передбачено всі можливі випадки. Послухайте: «Шановний(а) містере, місіс, міс або шановні містере та місіс! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений чи пропав безвісти». І таке інше. Думаю, вступна фраза точно передає мої особисті почуття. До речі, може, краще доручіть усю справу капралові Віткому, якщо вам не хочеться цим займатись. — Полковник Каткарт витяг свого мундштука і заходився згинати й розгинати його, немов інкрустоване слоновою кісткою та оніксом пужално. — Це ще одна ваша хиба, капелане. Капрал Вітком розповідав, що ви не вмієте делегувати обов’язки. Він каже, що вам також бракує ініціативності. Сподіваюся, ви не станете мені заперечувати?

— Ні, сер, — похитав головою капелан.

Він відчував себе нікчемним слабаком, тому що не вмів делегувати обов’язки і йому бракувало ініціативності, і тому що йому насправді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все перемішалось. За вікном стріляли по тарілочках, і кожен новий постріл примушував його здригатися. Він просто не міг звикнути до стрілянини. Його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись у минулому він уже стояв у кабінеті полковника Каткарта за подібних обставин і його так само оточували кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu. Вся ситуація здавалась дуже знайомою, хоча сприймалася неначе з відстані. Одяг його був брудний і потертий, і він до смерті боявся, що від нього тхне.

— Ви надто серйозно до всього ставитесь, капелане, — грубувато сказав йому полковник Каткарт тоном досвідченого чоловіка. — Це ще одна ваша хиба. Оте ваше похмуре обличчя псує всім настрій. Хоча б вряди-годи усміхайтеся. Ну ж бо, капелане. Покажіть, що вмієте реготати, і я дам вам цілий кошик помідорів. — Він почекав якусь мить, спостерігаючи, а потім переможно пирхнув. — От бачите, капелане, я маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

— Так, сер, — смиренно погодився капелан, з помітним зусиллям ковтаючи слину. — Не зараз. Я дуже хочу пити.

— То налийте собі. Підполковник Корн завжди тримає в себе в столі пляшку бурбону. Вам треба якось увечері заскочити з нами до офіцерського клубу і трохи розважитись. Спробуйте хоч інколи собі врізати. Сподіваюсь, ви не вважаєте себе кращим за всіх нас лише тому, що ви — професіонал.

— О ні, сер, — запевнив його капелан зніяковіло. — Правду кажучи, я вже кілька останніх вечорів навідувався до офіцерського клубу.

— Не забувайте, ви лише капітан, — вів далі полковник Каткарт, пропустивши повз вуха слова капелана. — Хоч ви й професіонал, та за званням —лише капітан.

— Так, сер. Я знаю.

— Чудово. І добре також, що тоді не розсміялися. Я все одно не дав би вам помідорів. Капрал Вітком повідомив, що сьогодні вранці ви прихопили в мене в кабінеті один помідор.

— Сьогодні вранці? Але сер! Це ж ви мені його дали.

Полковник Каткарт підозріливо скинув головою.

— Я ж не казав, що не давав його вам, хіба ні? Я просто сказав, що ви його прихопили. Не розумію, чого ви чуєтеся винним, якщо ви його не вкрали. Я справді дав вам його?

— Так, сер. Присягаюся, що дали.

— Ну, значить, доведеться повірити вам на слово. Хоч не уявляю собі, навіщо мені було давати вам той помідор. — Полковник Каткарт упевнено переставив кругле скляне прес-пап'є з правого кінця столу на лівий і взяв гостро підструганий олівець. — Гаразд. Капелане, якщо у вас усе, то в мене тут багато важливої роботи. Доповісте мені, як тільки капрал Вітком розішле з десяток цих листів, і ми зв'яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». — Раптом його обличчя натхненно просіяло: — Послухайте! А якщо наш полк знову зголоситься бомбити Авіньйон? Тоді справа зарухається!

— Авіньйон? — серце капелана завмерло І по тілу побігли мурашки.

— Саме так, — збуджено підтвердив полковник. — Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доб'ємося успіху. Якщо це можливо, я б хотів потрапити до різдвяного номера. Гадаю, тираж тоді більший.

І капелан з жахом спостерігав, як полковник схопив слухавку й запропонував свій авіаполк на добровільне бомбування Авіньйона, а того ж вечора знову спробував вигнати його з офіцерського клубу, за мить до того, як п’яний Йосаріан підвівся, перекинувши стільця, аби відплатити стусаном, що змусило Нейтлі вигукнути Йосаріанове ім’я, аж полковник Каткарт зблід і завбачливо кинувся втікати, та врізався в генерала Дрідла, а той гидливо зіштовхнув його зі своєї придавленої ноги і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Каткарта: по-перше, оте моторошне ім'я Йосаріан!, що знову бамкнуло для нього, мов похоронний подзвін, по-друге, ота придавлена нога генерала Дрідла, — і тут полковник Каткарт відкрив ще одну хибу капелана, адже тепер буде неможливо передбачити, як реагуватиме на нього генерал Дрідл кожного наступного разу. Полковник Каткарт ніколи не забуде того вечора, коли генерал Дрідл уперше зауважив капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, спітнілу, нетверезу пику, крізь жовту завісу сигаретного диму він втупився важким поглядом у капелана, що самотньо притаївся біля стіни.

— Що за чорт? — хрипко вигукнув генерал Дрідл, грізно насупивши кошлаті сиві брови від здивування. — Кого це я бачу — капелана? Як мило — духовна особа тиняється в такому місці, посеред купи брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт суворо стиснув губи і став підводитись.

— Не можу не погодитися з вами, сер, — жваво підхопив він, сповнений показного осуду. — Просто не розумію, що діється нині з нашим духовенством.

— Воно стає кращим, ось що з ним діється, — упевнено гаркнув генерал Дрідл.

Полковникові Каткарту підкотився клубок до горла, але він тут же опанував себе.

— Так, сер. Воно стає кращим. Саме це я хотів сказати, сер.

— Ось у таких місцях капелан і мусить бувати, стовбичити тут серед наших льотчиків, поки ті напиваються і грають у карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру. А як же в біса інакше він приведе їх до віри в Бога?

— Саме це я і мав на думці, сер, коли наказав йому сюди заходити, — обережно сказав полковник Каткарт і, по-панібратськи обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але суворо наказав йому з'являтися щовечора на чергування в офіцерський клуб і весь час стовбичити серед льотчиків, поки ті напиваються і грають в карти, щоб краще їх зрозуміти і завоювати їхню довіру.

Капелан погодився і відтоді регулярно з'являвся на чергування до офіцерського клубу і стовбичив там серед льотчиків, які його намагались уникати, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка і Вождь Білий Вівсюг ні з того ні з сього розвернувся і заїхав полковникові Мудусу кулаком у ніс, що той гепнувся задом на підлогу, а генерал Дрідл несподівано зайшовся бурхливим реготом, аж тут угледів капелана, який стояв зовсім поруч, вирячившись на нього з болем і подивом. Генерал Дрідл умить завмер. Якусь хвилину він сердито поглядав на капелана, його добрий настрій геть вивітрився, а відтак роздратовано повернувся до бару, перевалюючись з боку на бік, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. Полковник Каткарт перелякано трюхикав слідом за ним, стурбовано визираючи підполковника Корна і марно сподіваючись хоч на якусь допомогу.

— Оце так чудасія, — пробурчав генерал Дрідл біля бару, стиснувши порожню склянку своєю могутньою рукою. — Це справді чудасія, коли духовна особа починає вештатися в такому місці з купою брудних п'яниць і картярів.

Полковник Каткарт зітхнув з полегшенням.

— Так, сер, — гордо вигукнув він. — Це справді чудасія.

— Тоді якого біса ви нічого з тим не зробите?

— Сер? — спитав полковник Каткарт, блимаючи очима.

— Ви гадаєте, вам робить честь, що ваш капелан вештається тут кожного вечора? Коли я тільки не прийду, він завжди тут.

— Ви маєте рацію, сер, цілковиту рацію, — відповів полковник Каткарт. — Це зовсім не робить мені честі. І я збираюся щось із цим зробити, зараз же.

— А хіба не ви наказали йому сюди приходити?

— Ні, сер, це був підполковник Корн. Я його також збирався серйозно покарати.

— Якби він не був капеланом, — промимрив генерал Дрідл, — я б наказав вивести його на вулицю і пристрелити.

— Він не капелан, сер, — послужливо підказав полковник Каткарт.

— Не капелан? Тоді якого біса він носить на комірі хреста, якщо він не капелан?

— Він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Він підполковник.

— У вас капелан у чині підполковника? — здивовано перепитав генерал Дрідл.

— О, ні, сер. Мій капелан всього лише капітан.

— Тоді якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він всього лише капітан?

— Він не носить на комірі срібний листок, сер. Він носить хрест.

— Пішов геть звідси, сучий ти сину, — сказав генерал Дрідл. — Бо накажу вивести на вулицю і пристрелити!

— Слухаюсь, сер.

Полковник Каткарт пішов геть від генерала Дрідла, тяжко зітхнувши, і вигнав капелана з офіцерського клубу, і все було майже так само, як і через два місяці, після того як капелан спробував переконати полковника Каткарта скасувати його наказ про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти і зазнав у цій спробі жахливої поразки, тепер капелан був би вже зовсім піддався відчаю, але його стримала думка про дружину, яку він зворушливо кохав і за якою тужив з такою чуттєвою й екзальтованою пристрастю, а також його довічна віра в мудрість і справедливість безсмертного, всемогутнього, всевидющого, людяного, всюдисущого, людиноподібного, англомовного, англосаксонського, проамериканського Бога, яка вже почасти похитнулася.

Стільки різних випробувань зазнавала його віра. Є, звичайно, Біблія, але Біблія — це просто книжка, така сама, як «Холодний дім», «Острів скарбів», «Етан Фром» чи «Останній з могікан». То хіба можливо, щоб — одного разу капелан чув, як про це запитав Данбар, — відповіді на всі загадки світобудови давали неуки, неспроможні зрозуміти механізм випадання дощу? Невже Всемогутній Бог, у всій Своїй безмежній премудрості, дійсно злякався шість тисяч років тому, що людям вдасться збудувати вежу до самого неба? А де в біса те небо? Вгорі? Внизу? Немає ані гори, ні низу в цьому скінченному, але й дедалі ширшому Всесвіті, де навіть неосяжне, палаюче, сліпуче, величне Сонце поступово згасає і згодом зруйнує саму Землю. Чудес немає; молитви залишаються без відповіді, а нещастя з однаковою жорстокістю гнітять праведних та грішних; і капелан, як людина совісна й вольова, вже давно дослухався б до голосу розуму і зрікся б віри в Бога своїх батьків, — насправді відмовився б від свого покликання і своєї посади і випробував би себе рядовим у піхоті чи артилерії, або навіть капралом у десантних військах, — коли б не низка містичних явищ, таких як голий чоловік на дереві в день похорону бідолашного сержанта кілька тижнів тому і загадкова, незабутня, натхненна обіцянка пророка Флюма, дана сьогодні в лісі: «Скажіть їм, що я повернуся, тільки-но прийде зима».