Пастка-22

Розділ 27

Сестра Дакет

Сестра Сью Енн Дакет була висока, сухорлява, зріла, струнка жінка, з випуклим, округлим задком, невеличкими груденятами і вугластим, аскетичним обличчям, типовим для жінок з Нової Англії, яке можна було б назвати дуже милим і дуже негарним. Шкіра в неї була блідо-рожева, очі маленькі, ніс та підборіддя тонкі та гострі. Здібна, жвава, сувора і розумна, вона не боялася відповідальності й не губилася в жодній ситуації. Це була повністю сформована, впевнена особистість, яка не потребувала нічиєї допомоги. Йосаріанові стало її жаль, і він вирішив їй допомогти.

Наступного ранку, коли вона схилилась над ліжком, щоб розгладити простирадла у нього в ногах, він нишком просунув руку поміж її колін, а тоді рвучко підняв вгору під спідницею. Сестра Дакет вереснула і підскочила мало не до стелі, але виявилося, що занизько, і секунд п’ятнадцять вона звивалася, скакала й шарпалася вперед-назад на своїй божественній осі, аж поки нарешті вивільнилась і з посірілим, тремтячим обличчям нестямно кинулась у прохід між ліжками. Вона відскочила надто далеко, і Данбар, який від самого початку спостерігав за сценою, без попередження зірвався з ліжка і ззаду вхопив її обома руками за груди. Сестра Дакет ще раз вереснула і, вивернувшись, відстрибнула подалі від Данбара, але тепер Йосаріан зумів підскочити і зловити її. Сестра Дакет знову відстрибнула до проходу, мов м'ячик для пінг-понгу, тільки що з ногами. Данбар пильно чатував на неї, готовий накинутись, мов яструб, але вона вчасно згадала про нього і відскочила вбік. Данбар промахнувся і, перелетівши повз неї через ліжко, з важким, голосним тріском приземлився на підлозі й знепритомнів.

Він очуняв на підлозі з розквашеним носом і тим самісіньким нестерпним головним болем, який він досі симулював. У палаті стояв страшний галас. Сестра Дакет заливалась слізьми, а Йосаріан, примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, винувато її втішав. Розгніваний полковник, начальник шпиталю, волав на Йосаріана, що не дозволить своїм пацієнтам чіплятися з непристойними вільностями до своїх медсестер.

— Чого ви до нього причепились? — жалісливо спитав Данбар з підлоги, кривлячись від болю в скронях, що пульсував від звуків його власного голосу. — Він нічого такого не зробив.

— Я про вас кажу! — гаркнув на весь голос худий, статечний полковник. — І вас покарають за скоєне.

— Чого ви до нього причепились? — вигукнув Йосаріан. — Він лише гепнувся головою об підлогу.

— І про вас також кажу! — заявив полковник, люто обертаючись до Йосаріана. — Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Дакет за груди.

— Я не хапав сестри Дакет за груди, — відказав Йосаріан.

— Це я схопив її за груди, — сказав Данбар.

— Ви що, обидва подуріли? — пронизливо крикнув зблідлий лікар, задкуючи до дверей.

— Так, він справді псих, лікарю, — запевнив його Данбар. — Щоночі йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

Полковник застиг на місці, елегантно скривившись від здивування й відрази, і в палаті запала тиша.

— Що йому сниться? — перепитав він.

— Йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

— Яку рибу? — суворо спитав лікар Йосаріана.

— Не знаю, — відповів Йосаріан. — Я не розрізняю риб.

— В якій руці ви її тримаєте?

— Це залежить, — відповів Йосаріан.

— Це залежить від риби, — додав Данбар послужливо.

Полковник обернувся й підозріливо вирячився на Данбара.

— Справді? А звідки ви стільки про це знаєте?

— Бо я з’являюся в тих снах, — відповів Данбар без тіні посмішки.

Полковник розгублено почервонів. Він втупився в обох приятелів з холодною, затятою образою.

— Встаньте з підлоги й лягайте в ліжко, — наказав він Данбарові крізь стиснуті губи. — І щоб я більше не чув про цей сон від жодного з вас. У мене в штаті є спеціаліст, який вислуховує отакі бридкі нісенітниці, як ваша.

— А чому, на вашу думку, — вкрадливо посміхаючись, обережно спитав майор Сандерсон, коренастий штатний психіатр, до якого полковник скерував Йосаріана, — полковник Ферредж вважає ваш сон бридким?

Йосаріан чемно відповів:

— Мабуть, є щось бридке або в моєму сні, або в полковникові Ферреджі.

— Прекрасно сказано, — похвалив майор Сандерсон у скрипучих солдатських черевиках і з чорною, як сажа, щіткою волосся на голові. — Не знаю чому, — звірився він, — але полковник Ферредж завжди нагадує мені морську чайку. Розумієте, він не дуже вірить у психіатрію.

— А ви не любите морських чайок? — спитав Йосаріан.

— Ні, не дуже, — зізнався майор Сандерсон, різко, нервово засміявшись, і заходився любовно погладжувати своє відвисле подвійне підборіддя, немовби там була довга борідка. — Як на мене, ваш сон чудовий, і я сподіваюсь, він буде часто повторюватися і ми зможемо й далі його обговорювати. Хочете сигарету? — він усміхнувся, коли Йосаріан відмовився. — А чому, на вашу думку, — багатозначно запитав він, — у вас така гостра відраза до сигарети з моїх рук?

— Секунду тому я докурив сигарету. Вона досі тліє у вашій попільничці.

Майор Сандерсон хихикнув.

— Дуже оригінальне пояснення. Але я сподіваюся, ми незабаром знайдемо істинну причину. — Він зав'язав на подвійний бантик шнурок черевика, а тоді взяв зі столу й поклав собі на коліна жовтий блокнот у лінійку. — Ця риба, яку ви бачите вві сні. Поговорімо про неї. Риба завжди та сама, так?

— Не знаю, — відповів Йосаріан. — Я не розрізняю риб.

— Що нагадує вам ця риба?

— Іншу рибу.

— А що нагадує вам та інша риба?

— Іншу рибу.

Майор Сандерсон розчаровано відхилився на спинку крісла.

— Ви любите рибу?

— Не особливо.

— Тоді чому, на вашу думку, у вас така нездорова відраза до риби? — спитав майор Сандерсон переможним тоном.

— Бо вона надто пісна, — відповів Йосаріан. — І надто кістлява.

Майор Сандерсон кивнув з розумінням, усміхнувшись мило і нещиро.

— Дуже цікаве пояснення. Але ми незабаром знайдемо істинну причину, я сподіваюсь. А та риба вам подобається? Та, яку ви тримаєте в руці?

— Вона також не викликає в мене ніяких почуттів.

— Значить, не подобається? Відчуваєте до неї якусь ворожість або агресію?

— Ні, анітрохи. Насправді, риба мені радше подобається.

— Отже, подобається.

— О, ні. Вона не викликає в мене жодних почуттів.

— Але щойно ви сказали, що вона вам подобається. А тепер кажете, що не маєте до неї жодних почуттів. Я підловив вас на суперечності. Хіба не бачите?

— Так, сер. Гадаю, ви підловили мене на суперечності.

Товстим чорним олівцем майор Сандерсон гордо вивів у своєму блокноті: «Суперечність».

— А чому, на вашу думку, — продовжив він, дописавши, і підвів очі, — ви висловили ці два суперечливих твердження щодо вашої емоційної реакції на рибу?

— Мабуть, у мене до неї амбівалентне ставлення.

Майор Сандерсон скочив на рівні ноги від радощів, почувши слова «амбівалентне ставлення».

— То ви все розумієте! — вигукнув він, в екстазі заламуючи руки. — Ох, ви навіть не уявляєте собі, яким самотнім я тут почуваюсь: щодня розмовляю з пацієнтами, які нічого не тямлять у психіатрії, намагаюсь лікувати людей, яким байдуже до мене і до моєї роботи! Через це в мене з’явилося жахливе відчуття неповноцінності. — Тінь тривоги промайнула на його обличчі. — Я не можу його позбутись.

— Справді? — спитав Йосаріан, не знаючи, що ще сказати. — Чому ви звинувачуєте себе за прогалини в чиїйсь освіті?

— Це дурість, я знаю, — занепокоєно відповів майор Сандерсон і силувано всміхнувся. — Але мене завжди дуже хвилювало, що про мене думають інші. Я досяг статевої зрілості трохи пізніше за інших хлопців-однолітків, і через це в мене... ну, багато всіляких проблем. Знаю, що мені буде дуже приємно обговорити їх з вами. Мені так кортить це зробити, що аж не хочеться відволікатися на ваші проблеми, але боюся, що мушу. Полковник Ферредж розсердився б, якби довідався, що весь час ми витратили на мене. Зараз я вам покажу кілька чорнильних плям і подивимося, що нагадають вам певні форми й кольори.

— Не марнуйте часу, лікарю. Мені все нагадує секс.

— Справді? — радісно вигукнув майор Сандерсон, наче не повірив власним вухам. — Нарешті ми підходимо до суті справи. А чи сняться вам повноцінні сексуальні сни?

— Мій сон з рибою — це сон про секс.

— Ні, я маю на увазі справжні сексуальні сни... такі, коли хапаєш якусь голу суку за горло і щипаєш її або б’єш по лиці, аж поки не заллється кров’ю, а потім кидаєшся на неї і ґвалтуєш, а сам ридма ридаєш, бо кохаєш її і ненавидиш настільки сильно, що не знаєш, що ще вдіяти. Ось про такі сексуальні сни я люблю поговорити. У вас бувають отакі сексуальні сни?

Йосаріан задумався на мить з мудрим виглядом.

— Це і є сон про рибу, — вирішив він.

Майор Сандерсон відсахнувся, мовби йому дали ляпаса.

— Так, звісно, — холодно погодився він, і його ставлення враз змінилось на роздратовану неприязнь. — Але бажано, щоб ви наснили сон подібний до того, і тоді подивимось, якою буде ваша реакція. На сьогодні все. Бажано також, щоб вам приснилися й відповіді на деякі з моїх запитань. Ви ж розумієте, ці розмови мені так само неприємні, як і вам.

— Я перекажу це Данбарові, — відповів Йосаріан.

— Данбарові?

— Він усе це почав. Це був його сон.

— Ах, Данбар, — майор Сандерсон хмикнув, упевненість повернулась до нього. — Б’юсь об заклад, Данбар — це той злісний тип, який робить усі ті капості, які завжди приписують вам, еге ж?

— Він не такий уже й злісний.

— А проте ви захищатимете його до самої смерті, так?

— Не аж так довго.

Майор Сандерсон єхидно посміхнувся й записав у блокноті: «Данбар».

— Чому ви шкутильгаєте? — спитав він різко, коли Йосаріан попрямував до дверей. — І якого дідька у вас пов’язка на нозі? Ви звар’ювали чи що?

— Мене поранено в ногу. Тому я в шпиталі.

— О ні, не тому, — зловтішно заперечив майор Сандерсон. — Ви у шпиталі через камінь у слинній залозі. Виявляється, ви не такий уже й розумний. Ви навіть не знаєте, з чим вас поклали до шпиталю.

— Мене поклали до шпиталю з пораненою ногою, — наполягав Йосаріан.

Майор Сандерсон лише саркастично реготнув у відповідь.

— Гаразд, переказуйте вітання вашому другові Данбару. І скажіть, нехай наснить той сон, який я порадив вам.

Але Данбар знемагав від нудоти, млості та хронічного головного болю і не мав бажання допомагати майорові Сандерсону. Кошмари мучили Голодного Джо, який уже відлітав шістдесят завдань і знову чекав на відправлення додому, але й він не захотів ділитися ними, коли приходив до шпиталю провідати друзів.

— Невже ні в кого немає якогось сну для майора Сандерсона? — питав Йосаріан. — Мені так не хочеться його засмучувати. Він уже чується таким знедоленим.

— Відколи вас поранено, мені постійно сниться один дуже химерний сон, — зізнався капелан. — Раніше щоночі снилося, як вмирає моя дружина, або як її убивають, або як задихаються мої діти, подавившись шматочком поживної їжі. Тепер мені сниться, що я пливу під водою і акула гризе мене за ногу в тому самому місці, де у вас пов’язка.

— Це чудовий сон, — заявив Данбар. — Б’юсь об заклад, майор Сандерсон буде в захваті.

— Це жахливий сон! — вигукнув майор Сандерсон. — У ньому є біль, і каліцтво, і смерть. Я певен, що ви наснили цей сон мені на зло. Знаєте, я навіть не певен, що з такими відразливими снами вам місце в армії.

Йосаріанові здалося, що він помітив промінчик надії.

— Можливо, ви маєте рацію, сер, — хитро зауважив він. — Можливо, мене треба списати на землю й повернути до Штатів.

— А вам ніколи не спадало на думку, що ваша неперебірливість щодо жінок — це просто намагання вгамувати ваш підсвідомий страх перед імпотенцією?

— Так, сер, спадало.

— Тоді чому ви це робите?

— Щоб вгамувати свій підсвідомий страх перед імпотенцією.

— Чому б вам натомість не знайти для себе якесь гарне хобі? — співчутливо поцікавився майор Сандерсон. — Наприклад, риболовля. Ви дійсно вважаєте сестру Дакет аж такою привабливою? Як на мене, вона надто кістлява. Надто пісна і кістлява. Як риба.

— Я ледве знаю сестру Дакет.

— Тоді чому ви хапали її за груди? Тільки тому, що вони в неї є?

— Данбар її хапав.

— О, не починайте своєї, — вигукнув майор Сандерсон з уїдливою посмішкою і гидливо кинув олівця на стіл. — Чи ви справді гадаєте, що можете уникнути відповідальності, вдаючи з себе когось іншого? Ви мені не подобаєтесь, Фортіорі. Ви про це знаєте? Зовсім не подобаєтесь.

Передчуття небезпеки холодним, вологим протягом війнуло над Йосаріаном.

— Я не Фортіорі, сер, — соромливо сказав він. — Я Йосаріан.

— Хто ви?

— Моє прізвище Йосаріан, сер. І я лежу в шпиталі з пораненою ногою.

— Ваше прізвище — Фортіорі, — з войовничим запалом відрізав майор Сандерсон. — І ви у шпиталі через камінь у слинній залозі.

— Ну, досить, майоре! — вибухнув Йосаріан. — Я краще знаю, хто я такий.

— А в мене на доказ є офіційний військовий документ, — відказав майор Сандерсон. — Ви краще опануйте себе, поки не пізно. А то вчора ви — Данбар. Нині — Йосаріан. Завтра договоритесь до того, що ви — Вашингтон Ірвінг. Знаєте, що з вами не так? У вас роздвоєння особистості, от що з вами не так.

— Можливо, ви маєте рацію, сер, — дипломатично погодився Йосаріан.

— Я знаю, що маю рацію. У вас страшна манія переслідування. Ви думаєте, що всі намагаються вас скривдити.

— Всі справді намагаються мене скривдити.

— От бачите? Ви не маєте жодної поваги до надмірної влади чи застарілих традицій. Ви небезпечний і розбещений, і вас треба вивести на вулицю і пристрелити!

— Ви серйозно?

— Ви ворог людей!

— Ви звар'ювали? — закричав Йосаріан.

— Ні, я не звар’ював, — люто ревнув у відповідь Добз, переконаний, що розмовляє в палаті скрадливим пошептом. — Кажу тобі, що Голодний Джо бачив їх. Він бачив їх учора, коли літав до Неаполя, щоб купити на чорному ринку кондиціонери для ферми полковника Каткарта. У них там великий центр підготовки резервів, де чекають відправлення додому сотні пілотів, бомбардирів і стрільців. Вони виконали по сорок п’ять завдань, і все. А кілька хлопців, з медаллю «Пурпурове серце», навіть менше. До всіх авіаполків зі Штатів прибуває поповнення. Є наказ, щоб усі, навіть з адміністративного складу, відслужили за океаном хоча б раз. Ти що, газет не читаєш? Тепер ми мусимо його вбити!

— Тобі залишилося всього два вильоти, — умовляв його пошепки Йосаріан. — Навіщо так ризикувати?

— Мене можуть убити й під час тих двох вильотів, — задерикувато відповів Добз хрипким, тремтячим, збудженим голосом. — Можемо вбити його Завтра ж вранці, коли він буде повертатися з ферми. Ось у мене пістолет.

Йосаріанові очі полізли на лоба з подиву, коли Добз витяг з кишені пістолет і помахав ним у повітрі.

— Ти здурів? — нестямно просичав він. — Сховай негайно. І не кричи, мов скажений.

— Чого ти переживаєш? — спитав Добз голосом ображеного праведника. — Ніхто нас не чує.

— Гей, ви там, закрийтеся, — долинув голос із протилежного кутка палати. — Що, не бачите, що ми тут намагаємось спати?

— Хто ти в біса такий, розумнику? — крикнув у відповідь Добз і обернувся зі стиснутими кулаками, готовий до бійки. Потім він повернувся до Йосаріана, але не встиг вимовити й слова, як оглушливо пчихнув шість разів підряд, у перервах перевалюючись із боку на бік на гумових ногах і за кожним пчихом безпорадно змахуючи ліктями. Очі його сльозилися, повіки спухли й почервоніли. — За кого він себе має, — запитав він, судомно потягуючи носом і витираючи його тильною стороною здоровенного зап’ястка, — за копа чи що?

— Він контррозвідник, — спокійно поінформував Йосаріан. — У нас їх уже троє, і скоро надійде поповнення. Але ти не бійся. Вони шукають фальсифікатора на ім’я Вашингтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

— Убивці? — образився Добз. — Чому ти називаєш нас убивцями? Лише тому, що ми хочемо Уколошкати полковника Каткарта?

— Тихіше, чорти б тебе взяли! — наказав Йосаріан. — Не можеш говорити пошепки?

— Я говорю пошепки. Я...

— Ти далі кричиш.

— Ні, не кричу. Я...

— Гей, там, стули пельку, — зарепетували на Добза з усіх кінців палати.

— Зараз усіх вас перестріляю! — вереснув Добз у відповідь і скочив на хиткий дерев’яний стілець, дико розмахуючи пістолетом. Йосаріан схопив його за руку і стягнув додолу. Добз знову став пчихати. — У мене алергія, — перепросив він, коли перестав, з носа текло, очі заплили сльозами.

— То дуже зле. Якби не алергія, ти би став видатним ватажком.

— Полковник Каткарт — убивця, — хрипко поскаржився Добз, ховаючи брудний пожмаканий носовичок кольору хакі. — Полковник Каткарт занапастить усіх нас, якщо ми його не зупинимо.

— А може, він більше не буде піднімати норму вильотів. Може, зупиниться на шістдесяти.

— Він завжди піднімає норму вильотів. Ти це знаєш краще за мене. — Добз глитнув слину і нахилив напружене обличчя впритул до Йосаріанового, м’язи під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах збилися в тремтливі жовна. — Просто скажи «вперед», і завтра вранці я все зроблю сам. Ти розумієш, про що я? І зараз я шепочу, правда?

Йосаріан відвернувся, щоб не бачити прикутого до нього погляду Добза, сповненого жагучого благання.

— Тоді якого біса ти не підеш і сам цього не зробиш? — запротестував він. — Може, перестанеш розпатякувати тут біля мене і сам усе зробиш?

— Сам я боюся. Я завжди боюся робити щось сам.

— Тоді не втягуй мене. Я був би психом, якби зараз вляпався у щось подібне. У мене рана на нозі на мільйон доларів. Мене відправлять додому.

— Ти здурів? — вигукнув Добз, не вірячи своїм вухам. — Твоя рана — лише подряпина. Того ж дня, коли вийдеш зі шпиталю, він змусить тебе летіти на бойове завдання, хоч і з «Пурпуровим серцем».

— От тоді вже я його вб’ю, — заприсягся Йосаріан. — Я знайду тебе, і ми зробимо все разом.

— Тоді краще зробімо це завтра, поки ще маємо хоч якийсь шанс, —умовляв його Добз. — Капелан каже, що він знову зголосився кинути наш полк на Авіньйон. Я можу загинути ще до того, як ти вийдеш зі шпиталю. Поглянь, як тремтять у мене руки. Я не зможу керувати літаком. Я вже непридатний.

Йосаріан не наважився сказати «так».

— Я краще почекаю. Подивлюся, що далі буде.

— Біда з тобою в тому, що ти нічого не хочеш робити, — хрипким, розлюченим голосом поскаржився Добз.

— Я роблю все, що тільки можу, — лагідно пояснював Йосаріанові капелан, коли Добз пішов. — Я навіть ходив до санчастини і просив Дока Деніку допомогти вам.

— Ага, зрозуміло, — Йосаріан стримав усмішку. — І що з цього вийшло?

— Вони намастили мені марганцівкою ясна, — соромливо відповів капелан.

— А також великі пальці на ногах, — з обуренням додав Нейтлі. — І дали йому проносне.

— Але сьогодні вранці я знову туди пішов, аби з ним побачитись.

— І вони знову намастили йому ясна марганцівкою, — сказав Нейтлі.

— Але я таки поговорив з ним, — немов виправдовуючись, жалібно проказав капелан. — Лікар Деніка виглядає таким нещасним. Він підозрює, що хтось плете проти нього інтриги, щоб його перевели на Тихий океан. Увесь цей час, виявляється, він збирався звернутись по допомогу до мене. Коли я сказав йому, що потребую його допомоги, то поцікавився, чи немає іншого капелана, до якого я міг би звернутися, — пригнічений капелан терпляче дочекався, поки Йосаріані з Данбаром пересміються. — Колись я думав, що бути нещасним — аморально, — провадив він далі, неначе голосив на самоті. — А тепер я вже не знаю, що думати. Я би хотів присвятити темі аморальності свою проповідь наступної неділі, але сумніваюся, чи мені, з пурпуровими яснами, взагалі годиться чинити відправи. Підполковникові Корну це дуже не сподобалося.

— Капелане, а чому б вам не лягти до шпиталю разом з нами і трохи не відпочити? — запропонував Йосаріан. — Тут вам було б затишно.

На якусь мить ця пропозиція, в усій своїй зухвалій аморальності, здалася капеланові спокусливою і потішною.

— Ні, краще не треба, — неохоче вирішив він. — Мені треба податись на материк і зустрітися зі штабним писарем Вінтерґріном. Лікар Деніка сказав, що він міг би допомогти.

— Вінтерґрін, мабуть, найвпливовіша особа на всьому театрі воєнних дій. Він не лише штабний писар. Він має доступ до ротатора. Але він нікому не допомагає. Це одна з причин, чому він піде далеко.

— Я б усе одно хотів з ним побалакати. Хтось же мусить вам допомогти.

— Зробіть це для Данбара, капелане, — мовив Йосаріан зі зверхнім виглядом. — Я звільнюся від польотів завдяки моїй рані на нозі на мільйон доларів. Якщо це не спрацює, тут є один психіатр, який вважає, що я не годжуся для служби в армії.

— Це я не годжуся для служби в армії, — ревниво заскиглив Данбар. — То був мій сон.

— Річ не в сні, — пояснив Йосаріан. — Йому подобається твій сон. Ідеться про мою особистість. Він вважає, що вона розщеплена.

— Розщеплена просто посередині, — сказав майор Сандерсон, який заради цього візиту зав’язав шнурівки на своїх незґрабних солдатських черевиках і прилизав чорне, як сажа, волосся за допомогою якогось густого ароматного мастила. Він нарочито всміхався, щоб подати себе розумним і приємним. — Я не кажу це зі зла чи з бажання вас образити, — провадив він зі злою й образливою усмішкою. — Я кажу це тому, що ненавиджу вас і прагну помститися. Я не кажу це тому, що ви погордували мною і безжально поранили мої почуття. Ні, я медик і завжди дивлюсь на речі об’єктивно.

У мене є для вас дуже погана новина. Чи ви достатньо мужній чоловік, щоб її сприйняти?

— О боже, ні! — верескнув Йосаріан. — Я цього не переживу.

Майор Сандерсон враз спалахнув.

— Ви бодай щось можете зробити по-людськи? — благально попросив він, побуряковілий від роздратування і гамселячи обома кулаками по столі. — Ваша біда в тому, що ви вважаєте себе вищим від усіх умовностей цього світу. Можливо, ви вважаєте себе вищим навіть за мене, бо я запізнився зі статевим дозріванням. Так от, знаєте, хто ви такий? Ви невдоволений, нещасний, розчарований, недисциплінований, непристосований молодий чоловік!

Випаливши усі ці несхвальні епітети, майор Сандерсон неначе полагіднішав.

— Так, сер, — обережно погодився Йосаріан. — Здається, ви маєте рацію.

— Звичайно, маю рацію. Ви недоросток. Ви неспроможні звикнутись з самою ідеєю війни.

— Так, сер.

— У вас патологічна відраза до смерті. Мабуть, вас дратує сам факт, що ви на війні і кожної миті вам можуть прострелити голову.

— Мало сказати — дратує, сер. Я від цього скаженію.

— Ви зациклені на власному виживанні. І ви не терпите фанатиків, забіяк, снобів і лицемірів. Підсвідомо ви ненавидите дуже багатьох людей.

— Свідомо, сер, свідомо, — поправив Йосаріан, бажаючи допомогти психіатрові. — Я ненавиджу їх свідомо.

— У вас вороже ставлення до ідеї, що вас можуть пограбувати, експлуатувати, ображати, принижувати чи обдурювати. Вас пригнічує бідність. Вас пригнічує неуцтво. Вас пригнічує насильство. Вас пригнічують гоніння. Вас пригнічують міські нетрі. Вас пригнічує пожадливість. Вас пригнічує злочинність. Вас пригнічує корупція. Знаєте, я анітрохи не здивуюсь, якщо у вас виявиться маніакально-депресивний психоз!

— Так, сер. Мабуть, у мене психоз.

— І не намагайтесь заперечити.

— Я не заперечую, сер, — сказав Йосаріан, вдоволений, що між ними нарешті настало таке чудесне порозуміння. — Я погоджуюсь з усім, що ви сказали.

— Отже, ви погоджуєтесь, що ви божевільний?

— Божевільний! — Йосаріан був шокований. — Що ви таке кажете? Чого це я божевільний? Сам ви божевільний!

Майор Сандерсон знову почервонів від обурення і щосили вгатив себе кулаками по стегнах.

— Назвавши мене божевільним, — загорлав він, бризкаючи слиною, — ви показали себе як типового мстивого і садистичного параноїка! Ви дійсно божевільний!

— Тоді чого б вам не відправити мене додому?

— А я і збираюсь відправити вас додому!

— Мене відправляють додому! — радісно оголосив Йосаріан, пришкандибавши назад у палату.

— І мене теж! — тішився А. Фортіорі. — Щойно приходили сюди й сказали.

— А як же я? — запитав у лікарів роздратований Данбар.

— Ви? — різко відповіли йому. — Вас відправлять разом з Йосаріаном. Назад у стрій!

І пішли вони обоє назад у стрій. Йосаріан нетямився з люті, коли санітарна машина привезла його до ескадрильї, і відразу пошкутильгав шукати справедливості в Дока Деніки, який понуро глянув на нього зі смутком і зневагою.

— Ех ти, — тужно видихнув Док Деніка, скривившись з осудливою відразою, яйцеподібні мішки під його очима докірливо набрякли. — Вічно думаєш тільки про себе. Піди глянь на лінію фронту, якщо хочеш знати, що сталось, поки ти вилежувався в шпиталі.

Йосаріан здригнувся.

— Ми відступаємо?

— Відступаємо? — вигукнув Док Деніка. — Відколи ми взяли Париж, воєнна обстановка котиться під три чорти. Я знав, що так буде. — Він замовк, його понурий гнів змінився на сум, а тоді він роздратовано насупився, немов це Йосаріан був у всьому винний. — Американські війська вже вступили на німецьку територію. Росіяни захопили цілу Румунію. Щойно вчора греки з восьмої армії взяли Ріміні. Німці повсюди відступають! — Док Деніка знову замовк і набрав побільше повітря для пронизливого тужливого зойку: — Від Люфтваффе не залишилось і сліду! — заголосив він. Здавалося, він осьось розридається. — Вся Ґотська лінія під загрозою знищення!

— Ну і? — спитав Йосаріан. — Що тут поганого?

— Що поганого? — закричав Док Деніка. — Якщо найближчим часом нічого не зміниться, Німеччина капітулює. І тоді всіх нас відправлять на Тихий океан!

Йосаріан збентежено витріщився на Дока Деніку.

— Ти здурів? Ти хоч розумієш, що мелеш?

— Ага, тобі легко сміятись, — вишкірився Док Деніка.

— Який тут до біса сміх?

— Принаймні ти маєш хоч якісь шанси. Ти воюєш, і тебе можуть убити. А мені що казати? Мені нема на що надіятись.

— У тебе зовсім дах поїхав! — закричав Йосаріан і схопив його за барки. — Це тобі ясно? А тепер стули свою дурну пельку і слухай мене.

Док Деніка вирвався від нього.

— Не смій так зі мною розмовляти. Я дипломований лікар.

— Тоді стули свою дурну дипломовану пельку і послухай, що мені сказали в шпиталі. Я божевільний. Ти це знав?

— Ну і що?

— Справді божевільний.

— Ну і що?

— Я псих. Вар’ят. Розумієш? У мене не всі дома. Вони помилково замість мене відправили додому когось іншого. У шпиталі мене перевірив дипломований психіатр, і таким був його висновок. Я справді ненормальний.

— Ну і що з того?

— Ну і що з того? — Йосаріана спантеличила нездатність Дока Деніки збагнути суть справи. — Невже ти не розумієш, що це означає? Тепер ти можеш списати мене на землю і відправити додому. Не пошлють же вони божевільного на смерть?

— А хто ж тоді піде?