Пастка-22

Розділ 9

Майор Майор Майор Майор

Майор Майор Майор Майор від самого народження мав важке життя.

Як і Мінівер Чіві[8], він народився запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж змогла витримати без шкоди для здоров'я його мати — ніжна, хвороблива жінка, яка за півтори доби родових мук втратила всяке бажання продовжувати суперечку про ім’я дитини. А її чоловік вийшов у лікарняний коридор з похмурою рішучістю людини, яка знає, чого хоче. Батько майора Майора, височезний і худий, у важких черевиках і чорному шерстяному костюмі, не вагаючись заповнив свідоцтво про народження і без жодної емоції передав його черговій сестрі. Вона мовчки взяла його і пішла геть. Дивлячись їй услід, він уявляв, що у неї під халатом.

У палаті він знову побачив свою дружину, яка, мов висушений овоч — зморщена, знеможена і бліда, — нерухомо лежала під простирадлами. Її ліжко стояло в найдальшому кутку, біля вікна з тріснутою, каламутною від порохів шибкою. Насуплене небо хлюпало дощем, день був похмурий і холодний. В інших палатах лікарні бліді як крейда люди зі старечими синіми губами, не гаючись, вмирали. Чоловік довго стояв біля ліжка, втупившись поглядом у жінку.

— Я назвав хлопчика Калебом, — нарешті тихо промовив він. — Так, як ти хотіла.

Жінка не відповіла, і чоловік поволі усміхнувся. Він усе прекрасно спланував, бо його дружина, яка вже заснула в бідній палаті сільської лікарні, не знала про його брехню.

Ось серед таких убогих обставин з’явився на світ недолугий командир ескадрильї, який тепер проводив добру частину робочого дня на Піанозі, підписуючись на офіційних документах іменем Вашингтона Ірвінга. Майор Майор старанно підписувався лівою рукою, щоб не впізнали почерку, захистившись від випадкових гостей власною огидною йому владою і замаскувавшись фальшивими вусами й темними окулярами на випадок, якщо хтось випадково загляне крізь неоковирне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шматок целулоїду. Поміж цими двома невдалими моментами в житті — його народженням і його успіхом — пролягав тридцять один рік самотності й розчарування.

Майор Майор народився надто пізно і надто посереднім. Посередність буває вродженою, набутою і нав’язаною. В майора Майора були всі три. Навіть серед найменш безбарвних людей він обов’язково виділявся своєю безбарвністю, і на всіх, з ким він знайомився, найбільше справляла враження його неспроможність справити будь-яке враження.

Майор Майор від самого початку зазнав трьох фатальних ударів — його мама, батько і Генрі Фонда, на кого він був нездорово подібний мало не від народження. Задовго до того, як він дізнався, хто такий Генрі Фонда, він ставав об’єктом неприємних порівнянь усюди, де опинявся. Будь-який незнайомець був ладен зневажити його, через що змалку в нього виробилися винуватий страх перед людьми і готовність запобігливо просити вибачення перед суспільством за те, що він не Генрі Фонда. Нелегко було йому йти по життю із зовнішністю Генрі Фонди, але йому ніколи не спадало на думку здаватися, адже успадкував завзятість від свого батька — довготелесого чоловіка з добрим почуттям гумору.

Батько майора Майора був розсудливим, побожним чоловіком, який добрим жартом вважав побрехеньки про свій вік. Довготелесий фермер, богобоязливий, свободолюбивий, законослухняний, незламний індивідуаліст, він вірив, що державна допомога будь-кому, окрім фермерів, свідчить про сповзання до соціалізму. Він проповідував ощадливість і важку працю й засуджував розпусних жінок, які йому відмовляли. Поля він відвів під люцерну, яку не вирощував з прибутком для себе. Уряд платив йому за кожен бушель невирощеної люцерни. Чим більше люцерни він не вирощував, тим більше платив йому уряд, і він вкладав кожен незароблений цент у нові землі, щоби збільшити кількість люцерни, якої не вирощував. Батько майора Майора без спочину працював над тим, щоб не вирощувати люцерну. Довгими зимовими вечорами він сидів удома і не лагодив реманенту, і щодня вискакував з ліжка якраз ополудні, щоб переконатися, що на господарстві нічого не зроблено. Він мудро вкладав у землю і дуже скоро став найбільшим невиробником люцерни в цілому окрузі. Сусіди зверталися до нього за порадою в будь-якій справі, адже він заробив такі гроші, а отже, був мудрим. «Що посієш, те й пожнеш», — радив він усім, і йому відповідали: «Амінь». Батько майора Майора був щирим поборником економії державних коштів, за умови, що це не перешкодить уряду в його священному обов’язку виплачувати фермерам за найвищими ставками за всю вирощену і нікому не потрібну люцерну або й за всю невирощену люцерну. Гордий та незалежний, він виступав проти грошової допомоги безробітним і ніколи не соромився скиглити, канючити, вициганювати і виманювати скільки можна і від кого можна. Це був благочестивий чоловік, який проповідував завжди і скрізь.

— Господь дав нам, добрим фермерам, дві сильні руки, щоб ми загрібали ними все, що подужаємо, — завзято повчав він на сходах суду або перед дверима магазину, де чекав, що от-от вийде норовиста молода касирка з жуйкою в роті, за якою він волочився, і кине на нього невдоволений погляд. — Якби Господь не хотів, щоб ми загрібали, скільки подужаємо, — вів далі він, — то не дав би нам дві добрі руки.

І всі присутні бурмотіли:

— Амінь.

Батько майора Майора, як щирий кальвініст, вірив у наперед визначену долю і чітко усвідомлював, що всі нещастя, окрім його власних, були виявами Божої волі. Він курив сигарети, пив віскі і полюбляв дотепні та захопливі інтелектуальні бесіди, особливо коли говорив він сам, оповідаючи побрехеньки про свій вік або той жарт про Бога і затяжні пологи своєї дружини. Жарт про Бога і пологи дружини полягав у тому, що Богові знадобилося лише шість днів, щоби створити цілий світ, а його дружина мучилася цілих півтори доби в пологах, щоб народити одного лише майора Майора. Менш гордовитий чоловік, можливо, похитнувся б того дня в лікарняному коридорі, слабший погодився б на компроміс із такими відмінними замінниками як Тамбурмажор Майор, Мінор Мажор Майор, Сержант Майор або До Дієз Мажор Майор, але батько майора Майора цілих чотирнадцять років чекав на таку нагоду, і він був не з тих, хто таку нагоду змарнує. Батько майора Майора і про нагоду мав добрий жарт. «У цьому світі нагода стукає в двері лише раз», — полюбляв казати він. Батько майора Майора повторював цей жарт при кожній нагоді.

Вроджена нездорова схожість із Генрі Фондою була першим із низки злих жартів, який доля зіграла з нещасним майором Майором за все його безрадісне життя. Народитися Майором Майором Майором було другим. Те, що він народився Майором Майором Майором, було таємницею, відомою лише батькові. Таємниця про його справжнє ім’я розкрилася, лише коли майор Майор прийшов записуватися в дитсадок, і тоді наслідки були катастрофічними. Ця новина вбила його матір, яка просто втратила волю до життя, змарніла і померла, що не засмутило його батька, який уже вирішив при нагоді одружитися з норовливою дівчиною з бакалійної крамниці, але не дуже надіявся спровадити дружину з ферми, якщо не виплатить їй відступного або не заб’є до смерті.

Для самого майора Майора випали лише трохи легші випробування. Раптове і приголомшливе відкриття звалилося на нього в такому юному віці — відкриття, що він не той, за кого себе вважав, — не Калеб Майор, а якийсь цілковитий незнайомець на ім’я Майор Майор Майор, про якого він абсолютно нічого не знав і про кого ніхто ніколи не чув. Усі його друзі назавжди відвернулися від нього, адже мали схильність не довіряти всім незнайомцям, і особливо чужинцю, який уже їх обманув, прикидаючись тим, кого вони знали багато років. Ніхто не хотів з ним знатися. Він почав спотикатись, і все йому валилося з рук. До кожного нового знайомства він ставився з несміливою надією, і завжди його чекало розчарування. Він відчайдушно потребував друга, і тому не міг його знайти. Він виріс високим, незґрабним, дивакуватим і мрійливим хлопцем із соромливим поглядом і невпевненою, легкою усмішкою на витончених устах, яка при кожній новій невдачі тут же скорчувалась у гримасу болю.

Він був чемний зі старшими, які його недолюблювали. Він робив усе, що вони наказували. Вони казали йому не лізти у воду, не змірявши броду, він і не ліз. Йому казали ніколи не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і він не відкладав. Йому казали шанувати батька й матір, і він шанував — і батька, і матір. Казали не вбивати, він і не вбивав, аж поки не пішов до війська. Тоді йому наказали вбивати, і він почав убивати. Він підставляв другу щоку при кожній нагоді і завжди поводився з іншими так, як би йому хотілося, щоб вони повелися з ним. Коли він давав милостиню, його ліва рука ніколи не знала, що робить права. Він ніколи не призивав імені Господа надаремно, не чинив перелюбу і не жадав осла ближнього свого. Насправді він любив свого ближнього і ніколи не свідчив на нього неправдиво. Старші за майора Майора недолюблювали його, бо він був таким запеклим нонконформістом.

Не маючи більше де себе проявити, він добре проявив себе в школі. В державному університеті він настільки серйозно ставився до навчання, що гомосексуалісти вважали його комуністом, а комуністи — гомосексуалістом. Він вирішив спеціалізуватися з англійської історії, і це було помилкою.

— Англійська історія! — обурено гарикнув сенатор від його штату з сивою гривою. — А що не так з американською історією? Американська історія нічим не гірша за будь-яку іншу історію світу!

Майор Майор негайно перемкнувся на американську літературу, але ФБР уже встигло завести на нього справу. Шестеро осіб і шотландський тер’єр мешкали на віддаленій фермі, яку майор Майор називав домом, і п’ятеро з них разом із шотландським тер’єром виявились агентами ФБР. Невдовзі вони назбирали на майора Майора стільки компрометуючої інформації, що могли зробити з ним усе що завгодно. Однак єдине, що вони придумали, — це відправити його до війська рядовим і підвищити до майора через чотири дні, що аж конгресмени, яким не було чим зайнятися, забігали туди-сюди вулицями Вашингтона, скандуючи: «Хто зробив новобранця майором? Хто зробив новобранця майором?» А насправді майора Майора підвищила до майора обчислювальна машина з таким же гострим почуття гумору, як і в його батька.

Коли вибухнула війна, він усе ще був слухняним та поступливим. Йому сказали піти в армію, і він пішов. Сказали вступити до льотного училища, і він подав заяву в льотне училище, і вже наступної доби о третій годині ночі стояв у холодній, як лід, багнюці перед дужим войовничим сержантом з південного заходу, який розповідав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі, і був готовий це довести. Лише кілька хвилин перед тим капрали розштовхали сонних новобранців його ескадрильї й наказали зібратися перед адміністративним наметом. З неба лило. Вони вишикувались у шеренги в цивільному одязі, в якому три дні тому прийшли до війська. Тим, хто трохи забарився, натягаючи шкарпетки й черевики, наказали повернутися в холодні, вологі, темні намети і роззутися, і тепер усі вони стояли босими в багнюці, а сержант пробігав нещадними очима по їхніх обличчях і казав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі. Ніхто не мав бажання заперечувати.

Несподіване, вже на наступний день, підвищення майора Майора до майора вкинуло войовничого сержанта в безодню туги, бо він уже не міг похвалитися, що може вибити дух із будь-кого у своєму підрозділі. На багато годин поринув він, мов Саул, у похмурі роздуми, нікого до себе не пускаючи, а його елітна варта з капралів понуро стояла на сторожі. О третій годині ночі він знайшов рішення, і майора Майора та інших новобранців знову брутально розбуркали й наказали вишикуватися босоніж під мжичкою перед адміністративним наметом, де в плямі світла, впершись стиснутими кулаками в боки, вже стояв сержант, який ледве стримувався, поки всі зберуться.

— Ми разом з майором Майором, — похвалився він тим самим войовничим, різким тоном, що й минулої ночі, — можемо вибити дух із будь-кого в моєму підрозділі.

У той самий день офіцери взялися за проблему з майором Майором. Як поводитись із таким майором, як майор Майор? Принизити його особисто означало б принизити решту офіцерів того самого або нижчого рангу. З іншого боку, люб’язне ставлення до нього здавалося немислимим. На щастя, раніше майор Майор подав заяву до льотного училища. Наказ на його переведення надійшов під вечір, а о третій годині ранку майора Майора знову грубо розбудив сержант, побажав йому щасливої дороги і посадив у літак, що прямував на захід.

Лейтенант Шайскопф зблід як полотно, коли майор Майор, босий і з засохлим болотом на пальцях ніг, доповів про своє прибуття в Каліфорнію. Майор Майор сприйняв як належне, що його знову розбуркали вночі, щоб поставити босоніж у багнюку, й тому залишив шкарпетки з черевиками в наметі. Цивільне вбрання, в якому він відрапортував лейтенанту Шайскопфу, було зіжмакане і брудне. Лейтенанта Шайскопфа, який на той час ще не заробив собі репутації генія маршування, пройняв дрож, коли уявив собі вигляд майора Майора, що маршуватиме босоніж у його ескадрильї наступної неділі.

— Швидко до шпиталю, — промимрив він, коли до нього повернувся дар мови, — і скажіть, що хворий. Лежіть там, доки не прийдуть кошти вам на однострій, тоді купите собі одяг. І черевики. Купіть черевики.

— Так, сер.

— І не треба кликати мене «сером», сер, — зауважив лейтенант Шайскопф. — У вас вище звання.

— Так, сер. Можливо, в мене вище звання, сер, але ви все-таки мій командир.

— Так, сер, правильно, — погодився лейтенант Шайскопф.

— Можливо, у вас вище звання, сер, але я все-таки ваш командир. Тому робіть, що я наказую, сер, бо заробите собі неприємності. Ідіть до шпиталю і скажіть, що хворі, сер. Лежіть, доки не прийдуть на вас кошти, і тоді купите собі однострій.

— Так, сер.

— І черевики, сер. Купіть черевики за першої ж нагоди, сер.

— Так, сер. Куплю, сер.

— Дякую, сер.

Життя в льотному училищі складалося для майора Майора так само, як раніше. Кожен, хто з ним спілкувався, хотів, щоб він спілкувався з кимось іншим. Інструктори займалися з ним більше, аби пошвидше перевести на наступний рівень і позбутися його. Майже моментально він отримав пілотські «крильця» й опинився за океаном, і тут раптом усе налагодилось. Усе своє життя майор Майор прагнув лиш одного — щоб його прийняли за свого, і на Піанозі, на деякий час, це нарешті сталося. Звання мало що значило для військових на бойовій службі, тому стосунки між офіцерами та рядовими були невимушені і спокійні. Люди, чиїх імен він не знав, казали йому «Привіт» і запрошували піти поплавати чи пограти в баскетбол. Кращі свої години провів він на баскетбольному майданчику, де гра тривала цілий день і ніхто не переймався перемогою. Рахунку ніколи не вели, а кількість гравців могла змінюватись від одного до тридцяти п’яти. Майор Майор ніколи раніше не грав у баскетбол чи в якусь іншу гру, але його високий зріст і палкий ентузіазм частково компенсували його природну незґрабність і брак досвіду. Майор Майор відчував справжнє щастя на тому кривобокому баскетбольному майданчику разом з офіцерами і рядовими, з якими майже подружився. Якщо ніхто не перемагав, то ніхто й не програвав, і майор Майор насолоджувався кожним стрибком аж до того дня, коли загинув майор Дулут і полковник Каткарт примчав на ревучому джипі й назавжди позбавив його втіхи від гри в баскетбол.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

Полковник Каткарт віддавна затаїв на майора Майора невтамовну злобу. Зайвий майор у списках особового складу означав непорядок у господарчій частині й давав привід для нападів людям зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії, яких полковник Каткарт впевнено зарахував до своїх ворогів і суперників. Полковник Каткарт молив про якийсь щасливий випадок, як-от смерть майора Дулута. Йому остогиднув цей зайвий майор, і тепер він мав для нього місце. Він призначив майора Майора командиром ескадрильї і від'їхав на своєму ревучому джипі так само раптово, як і з’явився.

Для майора Майора це означало кінець гри. Він почервонів від хвилювання і застиг як укопаний, не вірячи своїм вухам, а над його головою вже збиралися грозові хмари. Повернувшись на майданчик, він наштовхнувся на стіну насторожених, цікавих облич, які втупилися в нього з понурою і незбагненною ворожістю. Його затіпало від сорому. Відновлена гра вже не була такою доброю. Коли він вів м'яч, гравці перед ним розступалися; коли просив дати пас, йому кидали м'яч; і коли він не влучав у кошик, ніхто не намагався перехопити м’яч. Чути було тільки його голос. Наступного дня все повторилось, а на третій день він грати не пішов.

Мов на команду, всі в ескадрильї перестали з ним розмовляти, зате стали на нього витріщатись. Він ходив із соромливо опущеними в землю очима й палаючими щоками — об’єкт зневаги, заздрощів, підозрінь, ненависті й злоби, куди б він не пішов. Ті, хто раніше навіть не помічали його схожості з Генрі Фондою, зараз тільки про це й говорили, а дехто з них єхидно натякали, що майора Майора підвищили до командира саме через цю подібність. Капітан Блек, який сам віддавна націлявся на цю посаду, стверджував, що майор Майор насправді — Генрі Фонда, але просто боїться у цьому зізнатися.

Спантеличений майор Майор борсався серед нескінченного безталання. Не порадившись з ним, сержант Таузер переніс усі його манатки до просторого трейлера, де раніше мешкав майор Дулут, і коли захеканий майор Майор увірвався до штабу доповісти, що в нього вкрали всі речі, молодий капрал перелякав його до нестями, схопившись при його появі на ноги і загорлавши: «Струнко!» Майор Майор завмер на «струнко» разом з усіма, хто там був, гарячково метикуючи, що це за важлива персона ввійшла слідом за ним. Хвилина за хвилиною минали в непорушній мовчанці, і ціле товариство могло б простояти на «струнко» до самого Судного дня, якби через двадцять хвилин майор Денбі не заскочив привітати майора Майора і не дав команду «вільно».

Ще жалюгідніше майор Майор повівся в офіцерській їдальні, де Майло, з трепетною посмішкою на обличчі, гордо провів його до невеличкого столика, який поставив попереду інших та прикрасив вишиваною скатертиною і букетиком квітів у рожевій гранчастій вазі. Майор Майор з жахом відсахнувся, але йому не вистачило духу опиратись у всіх на очах. Навіть Гавермеєр підняв над тарілкою свою важку, висячу щелепу і витріщився на нього. Майор Майор покірно піддався на Майлове сіпання і до кінця обіду принижено щулився за своїм приватним столиком. Їжа застрягала йому в горлі, але він ковтав кожен кусень, щоб не образити тих, хто її готував. Потім, опинившись сам на сам із Майлом, майор Майор уперше збунтувався і сказав, що хотів би їсти разом з іншими офіцерами. Майло відповів, що так не вдасться.

— Не розумію, що тут має вдаватися, — заперечив майор Майор. — Раніше ж нічого не траплялося.

— Раніше ви не були командиром ескадрильї.

— Майор Дулут був командиром ескадрильї, і він завжди харчувався за одним столом разом зі своїми людьми.

— З майором Дулутом усе було інакше, сер.

— Що було інакше з майором Дулутом?

— Краще не питайте, сер, — сказав Майло.

— Це все тому, що я подібний на Генрі Фонду? — набравшись сміливості, запитав майор Майор.

— Ходять чутки, що ви справжній Генрі Фонда, — відповів Майло.

— Але я не Генрі Фонда, — вигукнув майор Майор, його голос тремтів від обурення. — І я анітрохи не подібний на нього. А навіть якщо й подібний на Генрі Фонду, то яке це має значення?

— Ніякого значення не має. Саме це я хочу вам сказати, сер. Просто з вами все не так, як було з майором Дулутом.

І все справді було не так, бо наступного разу, коли майор Майор відійшов від прилавка зі стравами і спробував сісти за загальний стіл, його зупинила непроникна стіна ворожості на обличчях, і він стояв, переляканий, з тацею в тремтячих руках, аж поки йому на порятунок не підскочив Майло і мовчки та спокійно не відвів його до персонального столика. Відтоді майор Майор не опирався і завжди їв за своїм столиком, повернувшись спиною до інших. Він був певен, що вони образились на нього за те, що відколи він став командиром ескадрильї, вони нібито не гідні їсти з ним за одним столом. Коли майор Майор сидів у їдальні, не було чути ніяких розмов. Він помітив, що більшість офіцерів уникає їсти одночасно з ним, і всі зітхнули з полегшенням, коли він взагалі перестав туди приходити і став харчуватись у себе в трейлері.

Майор Майор почав підписуватись іменем Вашингтона Ірвінга на офіційних документах на другий день після того, як до нього навідався перший слідчий, щоб з’ясувати, чи не знає він, хто у шпиталі цим займається, і таким чином подав йому ідею. На новій посаді він уже знудився і втомився. Його призначили командиром ескадрильї, але він поняття не мав, до чого зобов'язує його ця посада, хіба що ставити ім’я Вашингтона Ірвінга на офіційних документах та слухати, як вряди-годи дзенькають і гупають підкови майора ...де Коверлі, падаючи під вікном його невеличкого кабінету в закутку штабного намету. Його невідступно переслідувало відчуття, що він занедбує якісь надзвичайно важливі обов’язки, і марно очікував, що вони от-от його поглинуть. Він рідко коли виходив з намету, хіба що в разі крайньої потреби, бо не міг звикнути до того, що на нього витріщаються. Час від часу одноманітність його життя порушував якийсь офіцер чи рядовий, що його посилав до нього сержант Таузер у якійсь справі, що з нею майор Майор не міг дати собі ради, й відразу відсилав його назад до сержанта Таузера з дорученням вжити належних заходів. Обов’язки, які він мав виконувати як командир ескадрильї, виконувалися, безперечно, без жодної участі з його боку. Він ставав понурим і пригніченим. Часом він усерйоз подумував піти поділитися з капеланом усіма своїми скорботами, та капелан здавався таким обтяженим власними турботами, що майор Майор не мав духу додавати йому своїх. Окрім того, він не був певний, що капелани обслуговують командирів ескадрильї.

Так само не було в нього певності й щодо майора ...де Коверлі, котрий, якщо не відлучався брати в оренду квартири або викрадати іноземних робітників, не мав нагальнішої роботи, ніж кидати підкови. Майор Майор інколи дуже уважно стежив за підковами, які м'яко падали на землю чи зісковзували по вбитих у землю сталевих кілочках. Він годинами позирав на майора ...де Коверлі і дивувався, що така велична особа не має важливіших справ. Часто йому кортіло приєднатися до майора ...де Коверлі, але він подумав, що цілий день кидати підкови майже так само нудно, як підписувати офіційні документи іменем «майор Майор Майор». Окрім того, зовнішність майора ...де Коверлі була така грізна, що майор Майор боявся наближатись до нього.

Майор Майор замислювався, який стосунок він мав до майора ...де Коверлі і який стосунок мав майор ...де Коверлі до нього. Він знав, що майор ...де Коверлі був начальником штабу, але не знав, що це означає, і не міг вирішити, чи в особі майора ...де Коверлі доля обдарувала його поблажливим командиром, чи покарала недобросовісним підлеглим. Він не хотів розпитувати сержанта Таузера, котрого потайки побоювався, а більше ні з ким порадитись він не міг, і найменше — з майором ...де Коверлі. Мало хто наважувався звернутися до майора ...де Коверлі з якимось питанням, а єдиного офіцера, котрий нерозважливо кинув одну з його підків, наступного ж дня вразила така страшна піанозька висипка, якої ніколи не бачили і про яку не чули не тільки Ґас із Весом, а й навіть Док Деніка. Усі були впевнені, що цю хворобу наслав на бідолашного офіцера як помсту майор ...де Коверлі, хоч ніхто не знав, яким чином.

Більшість офіційних документів, що потрапляли на стіл майора Майора, ніяк його не стосувалися. В переважній більшості вони покликались на попереднє листування, якого майор Майор ніколи не бачив. Не було потреби щось вияснювати, оскільки кожна нова інструкція зобов’язувала його ігнорувати всі попередні. Тому траплялося, що за одну хвилину він встигав розписатись на двадцяти різних документах, кожен з яких радив йому не звертати жодної уваги на всі інші. Зі штабу генерала Пекема на великій землі щодня надходили багатослівні бюлетені під бадьорими і повчальними назвами, як-от: «Зволікання — це крадій часу» або «Охайність — сестра побожності». Читаючи послання генерала Пекема про охайність і зволікання, майор Майор починав відчувати себе розбещеним ледарем і завжди намагався якнайшвидше їх позбутися. Цікавили його лише ті поодинокі офіційні документи, які стосувались того бідолашного молодшого лейтенанта, збитого над Орв’єто менш ніж через дві години після прибуття на Піанозу, чиї наполовину розпаковані речі досі лежали в наметі Йосаріана. Оскільки бідолашний лейтенант доповів про своє прибуття не в канцелярії, а в опервідділі, сержант Таузер вирішив, що обачніше буде повідомляти про нього як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї, і в тих поодиноких документах, що стосувались його особи, наводився факт, що лейтенант нібито без сліду розчинився в повітрі, у певному розумінні, саме так і сталося. Загалом, майор Майор був вдячний за офіційні документи, що потрапляли на його робочий стіл, адже сидіти цілий день у кабінеті, підписуючи документи, — це набагато краще, ніж сидіти цілий день у кабінеті, нічого не підписуючи. Вони давали йому щось до роботи.

Минало від двох до десяти днів, і кожен документ за його підписом неминуче повертався назад зі ще одним чистим аркушем для ще одного підпису. Документи завжди були помітно грубшими, ніж раніше, бо між аркушем з його останнім підписом і аркушем, доданим для нового підпису, містились аркуші з найсвіжішими підписами всіх інших офіцерів, розкиданих по різних дислокаціях, які також ставили свої автографи на тому самому документі. Майор Майор пригнічено спостерігав, як просте листування дивовижним чином розбухало до товстезних фоліантів. Скільки б разів він не підписував документ, той завжди повертався до нього на ще один підпис, і він став побоюватися, що вже ніколи не спекається цих документів. Але одного разу, на другий день після першого візиту слідчого, майор Майор розписався на одному з документів ім’ям Вашингтона Ірвінга — просто щоб подивитися, як це виглядатиме. Йому це сподобалося. Сподобалося настільки, що до самого вечора він так само розписувався на всіх офіційних документах. Це був легковажний і бунтарський вчинок, за який, як він передчував, його суворо покарають. Наступного ранку він із трепетом зайшов до свого кабінету і став чекати, що станеться. Нічого не сталося.

Він согрішив, і, як виявилося, на благо, бо жоден із документів, підписаних ім'ям Вашингтона Ірвінга, до нього не повернувся! Ось, нарешті, прийшов успіх, і майор Майор з нестримним задоволенням віддався своїй новій кар’єрі. Підписувати ім'ям Вашингтона Ірвінга офіційні документи, певне, було не бозна-якою кар'єрою, але принаймні це було не настільки нудно, як підписуватись ім’ям «майор Майор Майор». Коли ж його починало нудити від Вашингтона Ірвінга, він міняв порядок слів і писав Ірвінг Вашингтон, поки не набридало й воно. І так він доводив щось до кінця, бо жодний з документів, підписаних цими іменами, вже ніколи не повертався до ескадрильї.

А от хто згодом повернувся, то це другий слідчий, що маскувався під льотчика. Всі знали, що він був військовий слідчий, тому що він усім повідомив по секрету, хто він такий, і кожному суворо наказав не розповідати, хто він насправді, всім тим, кому він уже повідомив по секрету, що він військовий слідчий.

— Ви єдиний в ескадрильї, хто знає, що я військовий слідчий, — по секрету розповів він майору Майору, — і вкрай важливо тримати це в суворій таємниці, щоб не зашкодити моїй оперативності. Вам усе ясно?

— Сержант Таузер знає.

— Так, я знаю. Я мусив сказати йому про це, щоб потрапити до вас. Але я знаю, що він за жодних обставин нікому про це не розповість.

— Він мені розповів, — сказав майор Майор. — Він сказав, що мене хоче бачити якийсь слідчий.

— Негідник. Доведеться послати на нього запит у відділ безпеки. На вашому місці я б не залишав на видноті жодних секретних документів. Принаймні доки я не подам звіт.

— У мене немає ніяких секретних документів, — відказав майор Майор.

— Саме про них я і кажу. Замкніть їх у своєму кабінеті, щоб сержант Таузер не мав до них доступу.

— Сержант Таузер має єдиний ключ до мого кабінету.

— Боюсь, ми марнуємо час, — холодно проказав другий слідчий, жвавий опецькуватий нервовий чоловік, чиї рухи були рвучкими і впевненими. Він вийняв кілька фотокопій з великого червоного планшета, якого ховав під шкіряною пілотською курткою, прикрашеною крикливими малюнками аеропланів, що летять крізь жовтогарячі спалахи зенітних снарядів, та рівними рядами бомб, що означали п'ятдесят п’ять бойових вильотів. — Вам знайомі ці документи?

Майор Майор байдуже поглянув на копії приватних листів зі шпиталю, на яких рукою військового цензора було написано «Вашингтон Ірвінг» або «Ірвінг Вашингтон».

— Ні.

— А ось ці?

Майор Майор втупився в копії адресованих йому офіційних документів, на яких він поставив ті самі підписи.

— Ні.

— У вашій ескадрильї є чоловік, що так підписується?

— Котрий з них? Тут два імені.

— Один і другий. Ми вважаємо, що Вашингтон Ірвінг та Ірвінг Вашингтон — це один і той самий чоловік, який розписується двома різними іменами, щоб заплутати слід. Таке часто роблять.

— Не думаю, що в моїй ескадрильї є чоловік з одним або другим прізвищем.

Обличчя другого слідчого скривилося від розчарування.

— Він набагато хитріший, ніж я думав, — зауважив він. — Він користується третім прізвищем і видає себе за когось іншого. І мені здається... так, мені здається, що я знаю, яке його третє прізвище, — захоплено і натхненно він простягнув майору Майору ще одну фотокопію. — А як вам ось це?

Майор Майор трохи нахилився вперед і побачив копію солдатського листа, в якому Йосаріан повикреслював усі слова, крім імені Мері, а внизу приписав: «Я вмираю за тобою. Р. О. Шипмен, капелан, Збройні сили США».

Майор Майор похитав головою.

— Вперше бачу.

— Ви знаєте, хто такий Р.О. Шипмен?

— Полковий капелан.

— Коло замкнулося, — сказав другий слідчий. — Вашингтон Ірвінг — це полковий капелан.

Майор Майор відчув напад тривоги.

— Полковий капелан — Р. О. ІІІипмен, — виправив він.

— Ви впевнені?

— Так.

— Навіщо полковому капеланові писати таке в листах?

— Мабуть, хтось інший це написав, а його підпис підробив.

— Навіщо комусь підробляти підпис полкового капелана?

— Щоб приховати своє власне ім’я.

— Можливо, ви маєте рацію, — на хвилю завагавшись, вирішив другий слідчий і впевнено прицмокнув губами. — Мабуть, ми зіткнулися з бандою з двох людей, у яких просто взаємообернені імена та прізвища. Так, я певний, що так воно і є. Один із них тут, в ескадрильї, один у шпиталі, і ще один десь біля капелана. Тобто їх аж троє! А ви справді впевнені, що ніколи раніше не бачили цих документів?

— Якби бачив, я б їх підписав.

— Чиїм ім'ям? — лукаво спитав другий слідчий. — Вашим власним чи Вашингтона Ірвінга?

— Моїм власним ім’ям, — сказав йому майор Майор. — Я навіть імені такого не знаю — Вашингтон Ірвінг.

Другий слідчий широко усміхнувся.

— Майоре, я радий, що ви поза підозрою. Значить, ми зможемо працювати разом, а мені буде потрібен кожен, на кого зможу покластися. Десь на європейському театрі воєнних дій працює чоловік, який має доступ до вашого листування. Ви не здогадуєтеся, хто б це міг бути?

— Ні.

— Ну, а я маю чудовий здогад, — сказав другий слідчий і, нахилившись уперед, конфіденційно прошепотів. — Це негідник Таузер. Інакше навіщо він всюди ляпає про мене язиком? Отож пильнуйте і негайно дайте мені знати, якщо хтось заговорить про Вашингтона Ірвінга. А я влаштую перевірку благонадійності для капелана і його оточення.

Щойно другий слідчий вийшов, як крізь вікно до кабінету майора Майора скочив перший і поцікавився, хто це тут щойно був. Майор Майор ледве його впізнав.

— Це був військовий слідчий, — сказав йому майор Майор.

— Чорта з два, — відповів перший слідчий. — Це я ваш слідчий.

Майор Майор ледве впізнав його, бо той з'явився у вицвілому бордовому вельветовому халаті, розідраному під пахвами, потертій фланелевій піжамі і стоптаних хатніх капцях з однією напіввідірваною підошвою. Це звичайне шпитальне вбрання, пригадав майор Майор. Чоловік погладшав десь на двадцять фунтів і аж пашів здоров’ям.

— Я справді дуже хворий, — заскиглив він. — Я підхопив застуду у шпиталі від одного льотчика-винищувача і зліг з дуже важкою формою пневмонії.

— Мені дуже жаль, — сказав майор Майор.

— Яка мені з того користь, — запхикав слідчий. — Не треба мені вашого співчуття. Просто хочу, аби ви знали, що мені доводиться терпіти. Я прийшов попередити вас, що Вашингтон Ірвінг, здається, переніс свій опорний пункт зі шпиталю до вашої ескадрильї. Ви тут часом не чули ніяких розмов про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, чув, — відповів майор Майор. — Той чоловік перед вами. Він говорив про Вашингтона Ірвінга.

— Справді? — радісно вигукнув перший слідчий. — Ось, мабуть, це нам якраз і треба, щоб вивести його на чисту воду! Не спускайте з нього очей усі двадцять чотири години на добу, поки я збігаю до шпиталю й запитаю в начальства про дальші інструкції.

Слідчий вискочив з кабінету майора Майора через вікно і вмить щез.

За хвилину відхилилася запона, що відділяла кабінет майора Майора від канцелярії, і з'явився другий слідчий, захеканий від бігу. Віддихуючись, він загорлав:

— Я щойно бачив, як з вашого вікна вискочив чоловік у червоній піжамі й побіг по дорозі! Ви його бачили?

— Він тут зі мною розмовляв, — відповів майор Майор.

— Мені здалося дуже підозрілим, що якийсь чоловік у червоній піжамі вискакує з вікна. — Слідчий заходив колом по маленькому кабінету. — Спершу я подумав, що то були ви — драпонули до Мексики. Але тепер бачу, що то були не ви. Він нічого не говорив про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, — відповів майор Майор, — говорив.

— Говорив? — вигукнув другий. — Чудово! Якраз це нам і було треба, щоб вивести його на чисту воду. Часом не знаєте, де його можна знайти?

— У шпиталі. Він справді дуже хворий.

— Прекрасно! — вигукнув другий слідчий. — Вже йду його ловити. Буде краще, якщо я навідаюсь туди інкогніто. Піду в санчастину поясню, хто я такий, і нехай покладуть мене до шпиталю як хворого.

— Мене відмовляються покласти до шпиталю, якщо я не захворію, — доповів він майору Майору за якийсь час. — Насправді я погано почуваюся. Я вже давно хотів лягти на обстеження, і ось добра нагода. Піду назад до медпункту і скажу їм, що погано почуваюся, і нехай кладуть мене до шпиталю.

— Гляньте, що вони зі мною зробили, — повідомив він майору Майору, показуючи фіолетові ясна. Горе його було невтішне. В руках він тримав черевики зі шкарпетками, і пальці на ногах також були пофарбовані розчином генціалового фіолетового. — Хтось колись чув про військових слідчих з фіолетовими яснами? — застогнав він.

Він вийшов із канцелярії з опущеною головою, звалився у вузький шанець і зламав собі носа. Температура в нього не підвищилась, але Ґас із Весом зробили для нього виняток і відправили його в машині швидкої допомоги до шпиталю.

Майор Майор збрехав, і брехня пішла йому на користь. Він не дуже здивувався, що брехня пішла на користь, бо вже давно зауважив, що брехуни загалом винахідливіші, цілеспрямованіші та успішніші, аніж ті люди, які не брешуть. Якби він сказав другому слідчому правду, то не минув би лиха. Натомість він збрехав і тепер міг спокійно працювати далі.

Після візиту другого слідчого він став значно обачнішим у роботі. Підписувався лише лівою рукою, завжди в темних окулярах і з фальшивими вусами, які він безуспішно начіпляв на себе, сподіваючись повернутися до баскетболу. Задля додаткової перестороги він вдало перемикався з Вашингтона Ірвінга на Джона Мільтона. Джон Мільтон був гнучким і лаконічним. Так само як Вашингтона Ірвінга, його можна було б легко перевернути, коли набридне. Поза тим, Джон Мільтон дозволив майору Майору подвоїти продуктивність праці, адже ім’я Джона Мільтона було значно коротшим і написати його вдавалося значно швидше, ніж два попередні — його власне чи Вашингтона Ірвінга. Джон Мільтон виявився корисним ще в одному плані. Він був багатогранний, і невдовзі майор Майор став додавати до підпису уривки з уявних розмов. Типова резолюція в офіційних документах могла виглядати так: «Джон Мільтон — садист» або «Ти не бачив Мільтона, Джоне?». Найбільше він пишався таким підписом: «Мільтон Джон ходить на газон». Джон Мільтон відкрив йому нові широкі обрії, сповнені чарівних, невичерпних можливостей, що обіцяли навіки прогнати нудьгу. Майор Майор повертався до Вашингтона Ірвінга, лише коли Джон Мільтон йому приїдався.

Чорні окуляри й фальшиві вуса майор Майор придбав у Римі, востаннє і намарно намагаючись вирватись із трясовини занепаду, в яку невпинно опускався. Спочатку було жахливе приниження Кампанії за велику присягу на вірність, коли жоден із тридцяти чи сорока учасників збору підписів не дозволив йому підписатися під своєю присягою. Потім, щойно минула ця кампанія, стався нещасний випадок з літаком Клевінджера, який загадково зник, мов розтанув у ясному небі, разом з усім екіпажем, а провину за цю дивну халепу повністю поклали на нього, адже він не підписався під жодною присягою на вірність.

Його темні окуляри мали масивну пурпурову оправу, а штучні чорні вуса були препишні, мову катеринщика, і одного разу, відчувши, що вже не може терпіти самотність, він начепив їх і пішов грати в баскетбол. З підкреслено безтурботним виглядом він вийшов на майданчик, подумки благаючи Бога, щоб його не впізнали. Всі вдали, що не впізнали його, і він радісно долучився до гри. Тільки-но він привітав себе із вдалою невинною витівкою, як один із гравців грубо штовхнув його і він упав на коліна. Незабаром майора Майора знову грубо штовхнули, і тут до нього дійшло, що насправді всі його впізнали, а та машкара тільки дала їм право його штурхати, валити на землю і гамселити. Йому не було місця серед них. І щойно він це зрозумів, як гравці з його команди, не змовляючись, об’єдналися з гравцями іншої в один виючий, кровожерливий натовп, який оточив його зусібіч, брудно лаючись і розмахуючи кулаками. Вони збили його з ніг, копали його лежачого, і коли він ледве звівся на ноги, знову накинулись на нього. Він затуляв обличчя руками і вже нічого не бачив. Вони з’юрмились довкола і взялись оскаженіло гамселити його, штурхати, дубасити, топтати. Його товкли, відпихаючи до краю канави, в яку він урешті скотився сторч головою. На дні він звівся на ноги, видерся на протилежний бік і, похитуючись, пішов під градом тюкання й каміння, яким вони його супроводжували, аж поки не сховався за рогом намету канцелярії. Найголовніше, чим він переймався впродовж цілої пригоди, — як не згубити темних окулярів та штучних вусів, щоб і далі вдавати, ніби він — то хтось інший, і щоб оминути страшну необхідність постати перед ними як їхній начальник.

Повернувшись у кабінет, він розплакався, а коли виплакався, то змив кров з губів та носа, стер грязюку з подряпин на щоках і чолі, а тоді викликав сержанта Таузера.

— Віднині, — сказав він, — я не хочу нікого приймати у себе в кабінеті, коли я тут. Ясно?

— Так, сер, — відповів сержант Таузер. — Мене це також стосується?

— Так.

— Ясно. Це все?

— Так.

— А що я маю казати тим, хто проситиметься на прийом, коли ви є?

— Скажіть їм, що я є, і попросіть почекати.

— Так, сер. Доки?

— Доки я не вийду.

— А що мені з ними потім робити?

— Мені байдуже.

— Чи можна їх пускати до вас після того, як ви вийдете?

— Так.

— Але тоді вас тут не буде?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Це все?

— Так.

— Слухаюсь, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор призовникові середніх років, який доглядав за його трейлером, — не заходьте сюди, коли я тут, щоб запитати, чи маю я для вас якесь доручення. Зрозуміло?

— Так, сер, — відповів ординарець. — А коли мені заходити, щоб запитати, чи маєте ви для мене якесь доручення?

— Коли я не тут.

— Так, сер. І що мені робити?

— Все, що я скажу.

— Але вас тут не буде, то як ви мені скажете? А чи будете?

— Ні.

— Тоді що мені робити?

— Все, що треба.

— Слухаюсь, сер.

— У мене все, — сказав майор Майор.

— Так, сер, — сказав ординарець. — Це все?

— Ні, — відказав майор Майор.—Також не заходьте, щоб поприбирати. Взагалі не заходьте, доки не впевнитесь, що мене тут немає.

— Так, сер. Але як мені впевнитись?

— Якщо ви не впевнені, тоді вважайте, що я тут, і йдіть звідси, поки не будете впевнені. Ясно?

— Так, сер.

— Жаль, що мушу отак з вами розмовляти, але так треба. До побачення.

— До побачення, сер.

— І дякую. За все.

— Так, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор Майлові Майндербайндеру, — я вже не буду ходити в їдальню. Прошу подавати мені їжу до мого трейлера.

— Думаю, що це дуже добра ідея, сер, — відповів Майло. — Тепер я зможу подавати вам особливі страви, про які ніхто інший не знатиме. Я впевнений, що вам вони сподобаються. Полковникові Каткарту завжди подобаються.

— Я не хочу ніяких особливих страв. Я хочу, щоб мені подавали те саме, що й іншим офіцерам. Нехай посильний постукає раз у двері й залишить тацю на сходах. Ясно?

— Так, сер, — сказав Майло. — Цілком ясно. У мене припасено кілька живих менських лобстерів, до яких я можу подати відмінний салат із рокфором і два морожені еклери, які ми лише вчора доправили контрабандою з Парижа разом з важливим учасником французького підпілля. Так буде добре для початку?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Я розумію.

На вечерю того дня Майло подав смаженого менського лобстера, відмінний салат з рокфором і два морожені еклери. Майор Майор розсердився. Якби він відправив вечерю назад, то вона б пішла на смітник або комусь іншому, а майор Майор мав слабкість до лобстера, смаженого на вогні. Вечеряв він з докорами сумління. Наступного дня на обід був черепаховий суп по-мерилендськи й ціла кварта «Дом-Периньону» 1937 року, і майор Майор випив її не вагаючись.

Після Майла залишились тільки писарі в канцелярії, і майор Майор уникав їх, щоразу залазячи й вилазячи через тьмяне вікно свого кабінету. Вікно відстібалося, було велике і низьке, тому він легко заскакував у нього з обох боків. Щоб дістатися від канцелярії до трейлера, майор Майор, коли в полі зору нікого не було, шпарко завертав за ріг намету, стрибав у залізничний рів і мчав уперед, не підводячи голови, аж поки не опинявся під прихистком лісу. Порівнявшись із трейлером, він вилазив із рову і швидко перебігав до своєї домівки крізь густий підлісок, де єдиною людиною, яку він зустрів за весь час, був капітан Флюм, котрий, виснажений і примарний, якось у сутінках перелякав його мало не до смерті, раптово матеріалізувавшись перед ним у заростях ожини, щоб поскаржитись на Вождя Білого Вівсюга: той погрожував розпанахати йому горлянку від вуха до вуха.

— Якщо ви мене колись іще раз так налякаєте, — сказав йому майор Майор, — я розпанахаю вам горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм хапнув ротом повітря і розтанув у заростях ожини і більше ніколи не потрапляв майору Майору на очі.

Озирнувшись на досягнуте, майор Майор залишився задоволеним. Посеред кількох акрів чужої землі, що кишіли двома сотнями однополчан, йому вдалося стати відлюдником. Трохи винахідливості та завбачливості — і він зробив неможливим для будь-кого в ескадрильї побалакати з ним, а це, як він помітив, усім сподобалось, адже ніхто й так не хотів з ним балакати. Ніхто, окрім, як виявилось, навіженого Йосаріана, який одного ранку скочив на майора Майора і звалив його на землю, коли той летів ровом до свого трейлера на обід.

Майор Майор стерпів би, якщо б його звалив на землю будь-хто інший з ескадрильї, але тільки не Йосаріан. Було щось ганебне в самій особі Йосаріана, який без угаву плів якісь нісенітниці про небіжчика в своєму наметі, якого там не було, а потім, після польоту на Авіньйон, зняв із себе весь одяг і ходив отак аж до того дня, коли з’явився генерал Дрідл, щоб причепити йому медаль за героїзм над Феррарою, і побачив його у строю цілком голим. Жодна душа в світі не мала права винести з Йосаріанового намету розкидані манатки небіжчика. Майор Майор позбувся таких повноважень, коли дозволив сержанту Таузеру відрапортувати про лейтенанта, якого збили над Орв’єто менш ніж за дві години після його прибуття в ескадрилью, як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї. Єдина особа, котра мала якесь право винести речі лейтенанта з Йосаріанового намету, був, на думку майора Майора, сам Йосаріан, та навіть і Йосаріан, на думку майора Майора, не мав такого права.

Майор Майор застогнав, коли Йосаріан повалив його на землю, і спробував випручатись і стати на ноги, та Йосаріан не давав.

— Капітан Йосаріан, — сказав Йосаріан, — просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті.

— Дайте мені підвестися, — попросив майор Майор зі своєї незручної пози. — Я не можу відповісти на привітання, лежачи на своїй руці.

Йосаріан відпустив його. Обоє поволі встали. Йосаріан знову віддав честь і повторив прохання.

— Ходімо до мого кабінету, — сказав майор Майор. — Думаю, тут не найкраще місце для розмови.

— Так, сер, — відповів Йосаріан.

Вони обтрусили пилюку з одягу і пішли в напруженій мовчанці до канцелярії.

— Дайте мені пару хвилин, я змащу подряпини меркурохромом, — сказав майор Майор біля входу. — Потім сержант Таузер вас запросить.

— Так, сер.

Майор Майор гордо пройшов через канцелярію, не дивлячись на писарів, що посхилялись над друкарськими машинками і картотеками. Він запнув за собою завісу, яка відділяла його кабінет, а тоді, опинившись наодинці, метнувся до вікна, вискочив на вулицю і дав драла. Дорогу йому заступив Йосаріан. Він стояв на «струнко» і знову віддав йому честь.

— Капітан Йосаріан просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті, — повторив він рішуче.

— Дозволу не даю, — відрубав майор Майор.

— Так не піде.

Майор Майор здався.

— Гаразд, — втомлено поступився він. — Я вас вислухаю. Заскакуйте до кабінету.

— Після вас.

Вони заскочили до кабінету. Майор Майор присів, а Йосаріан заходив перед його столом і повів мову про те, що він не хоче більше вилітати на завдання. «Що я можу тут зробити?» — подумки запитував себе майор Майор. Усе, що він міг зробити, — це дотримуватись інструкцій полковника Корна і сподіватися на краще.

— Чому ні? — запитав він.

— Я боюся.

— Немає чого соромитися, — приязно порадив йому майор Майор. — Ми всі боїмося.

— Я не соромлюся, — відповів Йосаріан. — Я просто боюся.

— Це нормально — відчувати страх. Навіть найхоробріші бояться. Один із наших обов’язків на полі бою — подолати наш страх.

— О, припиніть, майоре. Може, обійдемося без цієї ахінеї?

Майор Майор зніяковіло опустив очі і заходився перебирати пальцями.

— Що ви хочете почути від мене?

— Що я відлітав свою норму і можу повертатися додому.

— Скільки у вас вильотів?

— П’ятдесят один.

— Вам залишилося відлітати лише чотири.

— Він підвищить норму. Кожен раз, коли я наближаюся до кінця, підвищує.

— Можливо, цього разу — ні.

— Він усе одно нікого не відпускає додому. Він просто тримає нас тут, поки не прийде наказ на ротацію, а коли не вистачає людей для екіпажів, він знову збільшує кількість вильотів і включає їх до бойового складу. Він тільки так і робить, відколи тут з’явився.

— Не можна звинувачувати полковника Каткарта за затримку наказів, — зауважив майор Майор. — Це відповідальність штабу Двадцять сьомої повітряної армії — швидко опрацьовувати накази, щойно вони отримують їх від нас.

— Він усе одно міг би попросити заміну, а нас відправити додому, коли ті накази повертаються назад. Я чув, що в штабі Двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів і що це його ідея — примусити нас літати п’ятдесят п’ять.

— Я про це нічого не знаю, — відповів майор Майор. — Полковник Каткарт — наш командир, і ми мусимо виконувати його накази. Чому б вам не зробити ще чотири бойові вильоти і подивитися, що з того вийде?

— Я не хочу.

«І що тут вдієш? — знову запитав себе майор Майор. — Що робити з чоловіком, який дивиться тобі прямо в очі і каже, що він краще вмре, ніж дасть убити себе в бою, з чоловіком, який настільки ж дорослий і розумний, як ти, а ти мусиш удавати, що це не так? Що йому сказати?»

— Припустімо, ми дозволимо вам вибрати собі патрульні вильоти, — сказав майор Майор. — Таким чином ви злітаєте на чотири завдання без жодного ризику.

— Не треба мені ніяких патрульних вильотів. Я не хочу більше брати участь у війні.

— А вам би хотілося, щоб наша країна програла? — запитав майор Майор.

— Ми не програємо. У нас більше війська, більше грошей і більше ресурсів. Є десять мільйонів чоловіків в одностроях, які можуть мене замінити. Кількох убивають, а набагато більше заробляють і розважаються. Нехай вб’ють когось іншого.

— Уявіть собі, якби всі наші так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні?

«Ну що ти йому скажеш?» — засмучено міркував майор Майор. Не міг же він сказати, що нічого не може вдіяти. Сказати, що він нічого не може вдіяти, означало б, що він вдіяв би щось, якби міг, і що принципи полковника Корна хибують на несправедливість. Полковник Корн висловився дуже чітко: майор Майор не сміє говорити, що він нічого не може вдіяти.

— Мені шкода, — сказав він. — Але я нічого не можу вдіяти.