Пастка-22

Розділ 5

Вождь Білий Вівсюг

Док Деніка жив у плямистому сірому наметі з Вождем Білим Вівсюгом, якого боявся і зневажав.

— Уявляю собі його печінку, — бурчав Док Деніка.

— Уяви мою печінку, — порадив йому Йосаріан.

— З твоєю печінкою все в порядку.

— Це лише доводить, скільки всього ти ще не знаєш, — блефуючи, сказав Йосаріан і розповів Доку Деніці про дошкульний біль у печінці, який дошкуляв сестрі Дакет, і сестрі Крамер, і всім лікарям у шпиталі, тому що біль у жовтяницю не переходив, але й не минав.

Док Деніка не виявляв зацікавлення.

— Гадаєш, у тебе неприємності? — запитав він. — А що казати про мене? Був би ти в моєму кабінеті в той день, коли до мене зайшли молодята.

— Які молодята?

— Ті молодята, які одного разу зайшли до мене в кабінет. Хіба я не розповідав про них? Вона була гарна.

І таким же гарним був кабінет Дока Деніки. Він прикрасив передпокій золотими рибками й умеблював найкращим із дешевих гарнітурів. Усе, що можна було, він купив у кредит, навіть золотих рибок. На все інше він узяв гроші в захланних родичів, пообіцявши їм частку від майбутніх прибутків. Його кабінет був розташований на Стейтен-Айленді у будинку на дві сім'ї, що при раптовій пожежі став би для них пасткою, усього лиш за чотири квартали від паромної переправи і за один квартал на південь від універсаму, трьох салонів краси і двох шахраїв-аптекарів. Дім стояв на розі вулиць, але це не допомагало. Населення майже не мінялося, а корінні мешканці силою звички трималися тих самих лікарів, до яких зверталися роками. Купа рахунків швидко зростала, і зовсім скоро він втратив свої найцінніші медичні інструменти: спочатку забрали арифмометр, а потім друкарську машинку. Золоті рибки поздихали. На щастя, якраз коли справи пішли найгірше, вибухнула війна.

— Це був дар божий, — урочисто визнав Док Деніка. — Більшість лікарів невдовзі пішли в армію, і мої справи різко покращились. Розташування на розі почало виплачуватись, і незабаром я вже приймав більше пацієнтів, аніж міг компетентно обслужити. Я підняв свій процент відкату з тими двома аптеками. Салони краси давали мені два-три аборти на тиждень. Справи уже не могли йти краще, а тепер послухай, що сталося. З призовної комісії присилають якогось хлопця, щоб мене оглянув. Я сам себе ретельно оглянув і виявив, що за станом здоров’я не придатний до військової служби. Здавалося б, мого слова мало бути досить, адже я лікар з доброю репутацією в окружному медичному товаристві та в місцевому бюро сприяння бізнесу. Але ні, не досить, і вони прислали цього хлопця, аби лиш пересвідчитись, що в мене дійсно одна нога ампутована до стегна і що я прикутий до ліжка невиліковним ревматоїдним артритом. Йосаріане, ми живемо в епоху недовіри і втрати духовних цінностей. Це жахливо, — скаржився Док Деніка голосом тремким від сильного хвилювання. — Жахливо, коли навіть слово ліцензованого лікаря ставить під сумнів країна, яку він любить.

Дока Деніку призвали і відправили служити на Піанозу лікарем льотної частини, хоча він до смерті боявся літати.

— Мені не треба шукати собі неприємностей в літаку, — зауважив він, блимаючи короткозорими карими очима-намистинами. — Вони самі мене знаходять. Як ота незаймана дівчина, яка не могла завагітніти. Я про неї розповідав.

— Яка незаймана? — запитав Йосаріан. — Я думав, ти розповідав мені про якихось молодят.

— Та я розповідав тобі про незайману дівчину. Обоє були мало не діти, одружені... десь понад рік, коли зайшли до мене в кабінет без попереднього запису. Якби ж ти її побачив! Така мила, юна, вродлива. Вона навіть зашарілася, коли я спитав про місячні. Я ніколи не забуду цієї дівчини. Фігурка її — мрія, а на шиї вона мала ланцюжок з медальйоном святого Антонія, що висів між грудьми небаченої краси. «Яка страшна спокуса для святого Антонія,» — пожартував я — просто, щоб вона розслабилась, розумієш. «Святого Антонія? — перепитав її чоловік. — Хто такий святий Антоній?» «Спитайтеся в дружини, — сказав я йому. — Вона скаже, хто такий святий Антоній». «Хто такий святий Антоній?» — спитав він. «Хто?» — спитала вона. «Святий Антоній», — сказав він. «Святий Антоній? — перепитала вона. — А хто такий святий Антоній?» Обстеживши її в оглядовому покої, я виявив, що вона все ще незаймана. Я поговорив з її чоловіком наодинці, поки вона одягала пояс і пристібала до нього панчохи. «Щоночі», — похвалився він. Розумієш, справді мудрий чоловік. «Не пропустив ще жодної ночі», — похвалився він. Він це серйозно говорив. «Я навіть роблю їй це рано до сніданку, який вона мені готує перед роботою», — похвалився він. Пояснення цьому було лише одне. Коли вони обоє сіли переді мною, я на гумових ляльках продемонстрував для них статевий акт. Я маю гумові моделі обох статей з усіма репродуктивними органами, які тримаю під замком в окремих шафках, щоб не було пліток. Тобто колись мав. Тепер я вже нічого не маю, навіть пацієнтів. Єдине, що в мене сьогодні є, — це низька температура, через яку я починаю серйозно хвилюватися. Цих двоє хлопчаків, які допомагають мені в медчастині, ні чорта не тямлять у діагностиці. Вони тільки й вміють, що скаржитись. Вони гадають, що в них неприємності? А що вже про мене казати? Нехай би побули в моєму кабінеті тоді, з тією парою молодят, які витріщалися на мене, ніби я розповідав їм щось таке, чого ніхто зроду-віку не чув. Такої зацікавленості я ще ніколи не бачив. «Кажете, треба отак? — запитав він і трохи попрацював з ляльками. — Знаєте, тепер я бачу, як це дехто отримує від такого насолоду». «Саме так, — сказав я. — А тепер ідіть додому, кілька місяців попрактикуйте мій метод, а далі побачимо. Добре?» «Добре», — відповіли вони і, не сперечаючись, розплатились готівкою. «Гарного вам відпочинку», — сказав їм я, а вони подякували і пішли. Він обійняв її за талію, так наче не міг дочекатися, коли добереться додому і зробить їй це знову. Через кілька днів він прийшов уже сам і сказав моїй медсестрі, що мусить негайно зі мною зустрітися. Тільки-но ми залишилися сам на сам, він ударив мене кулаком у ніс.

— Що він зробив?

— Він назвав мене розумником і вдарив кулаком у ніс. «Ти хто такий, розумнику?» — сказав він і звалив мене на підлогу. Бах! Отак просто. Я не жартую.

— Я знаю, що не жартуєш, — сказав Йосаріан. — Але чому він це зробив?

— Звідки мені знати, чому він це зробив? — відповів Док Деніка з досадою.

— Може, це якось пов’язано зі святим Антонієм?

Док Деніка глянув на Йосаріана безтямним поглядом.

— Святий Антоній? — спитав він здивовано. — Хто такий святий Антоній?

— Звідки мені знати? — відповів Вождь Білий Вівсюг, який, похитуючись, саме ввійшов до намету з притиснутою до грудей пляшкою віскі і зухвало розсівся між ними двома.

Док Деніка мовчки підвівся і виніс своє крісло з намету, зігнутий під ранцем, ретельно напакованим кривдами, що був його вічним тягарем. Він не терпів присутності свого сусіда по намету.

Вождь Білий Вівсюг вважав його психом.

— Не знаю, що таке з тим хлопакою, — зауважив він з докором. — У нього немає мізків, ось що з ним таке. Були би в нього мізки, він би схопив лопату і почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, якраз під моїм ліжком. За пару хвилин наткнеться на нафту. Хіба він не знає, як той солдат у Штатах докопався до нафти? Ніколи не чув, що трапилось із тим... як звати того смердючого щура вилупка сутенера шмаркатого з Колорадо?

— Вінтерґрін.

— Вінтерґрін.

— Він боїться, — пояснив Йосаріан.

— О ні. Тільки не Вінтерґрін. — Вождь Білий Вівсюг похитав головою з неприхованим захватом. — Той гнилий сопляк мудрагель сучий син не боїться нікого й нічого.

— Док Деніка боїться. Ось що з ним таке.

— А чого він боїться?

— Він боїться за тебе, — сказав Йосаріан. — Він боїться, що ти помреш від запалення легень.

— Ну, нехай боїться, — сказав Вождь Білий Вівсюг. Його могутні груди здригнулися від глибокого, низького сміху. — Помру при першій же нагоді. От побачиш.

Вождь Білий Вівсюг — гарний, темнолиций індіанець з масивним, вилицюватим обличчям і скуйовдженим чорним волоссям, метис племені крі родом із міста Інід в Оклахомі — з лишень йому відомих окультних причин постановив собі померти від запалення легень. Це був злостивий, мстивий, позбавлений ілюзій індіанець, який ненавидів чужоземців з такими прізвищами, як Каткарт, Корн, Блек і Гавермеєр, і бажав, щоб усі вони забралися туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

— Ти не повіриш, Йосаріане, — розмірковував він, зумисне підвищивши голос, щоб зачепити Дока Деніку, — але тут була прекрасна країна для життя, поки вони не споганили її своєю клятою побожністю.

Вождь Білий Вівсюг став на шлях помсти білій людині. Він заледве читав і писав і був приставлений до капітана Блека помічником з розвідки.

— Як я міг навчитися читати і писати? — спитав Вождь Білий Вівсюг з удаваною войовничістю, знову підвищуючи голос, щоб Док Деніка його почув. — Тільки-но ми ставили наш вігвам, вони тут же зачинали бурити нафтову свердловину. Тільки-но вирили свердловину, ішла нафта. І щоразу, коли ішла нафта, вони змушували нас складати вігвами і забиратися звідти. Ми були живими чарівними лозинами. Ціла наша сім'я мала природний потяг до покладів нафти, і дуже скоро за нами почали ганятися специ усіх нафтових компаній світу. Було ой як непросто виховати дитину, повірте мені. Не знаю, чи хоч раз я затримався на одному місці більше тижня.

Найперший, кого він запам'ятав, був геолог.

— Тільки-но на світ з'являвся новий Білий Вівсюг, — вів далі він, — фондові ринки зростали. Невдовзі цілі бригади буровиків наввипередки переслідували нас з усім своїм устаткуванням. Компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити кількість людей, яких мусили до нас прикріпити. Але тлум навколо нас усе більшав. Ми ніколи не могли виспатися. Коли ми зупинялися, зупинялися вони. Ми рушали — рушали й вони, зі своїми польовими кухнями, бульдозерами, буровими вишками і генераторами. Ми були мов ходяча реклама, і найкращі готелі почали надсилати нам запрошення, бо знали, що ми потягнемо за собою в місто чимало ділових людей. Деякі з тих запрошень були страшенно щедрими, але ми не могли жодного з них прийняти, бо ми індіанці, а всі найкращі готелі, які нас запрошували, не прийняли б індіанців як гостей. Расове упередження — це жахливо, Йосаріане. Жахливо, коли до порядного, лояльного індіанця ставляться як до негритоса, жидяри, макаронника чи латиноса.

Вождь Білий Вівсюг осудливо похитав головою.

— Тоді, Йосаріане, це нарешті сталося — початок кінця. Вони почали переслідувати нас спереду. Старалися вгадати, де ми збираємось зупинитись, і бралися бурити ще до того, як ми туди дійдемо, то ми й не могли зупинитися. Щойно ми візьмемось розгортати наші покривала, як вони вже нас витурюють. Вони вірили в нас. Витурювали, вже навіть не чекаючи, коли піде нафта. Ми були такі втомлені, що й незчулися, як наш час вийшов. Одного ранку дивимось, а нас цілком оточили нафтовики, які чекають, коли ми станемо їм на дорозі, щоб нас витурити. Куди не глянь, на кожному горбі стояв нафтовик, що чекав, мов індіанці, готуючись до нападу. Це був кінець. Тільки армія мене й порятувала. На щастя, саме вчасно вибухнула війна і призовна комісія витягла мене з того кільця і доправила живим і здоровим у Ловер-Філд у штаті Колорадо. Я єдиний, хто врятувався.

Йосаріан знав, що той бреше, але не перебивав, коли Вождь Білий Вівсюг почав розказувати, ніби відтоді не отримав жодної звістки від батьків. Однак це його не надто хвилювало, бо про те, що вони його батьки, знав лише з їхніх слів, а оскільки вони йому частенько брехали, то й про це могли збрехати. Набагато краще він був обізнаний з долею своїх двоюрідних братів і сестер, які пішли обхідним маневром на північ і ненароком забрели в Канаду. Коли спробували повернутися, їх затримали на кордоні американські імміграційні служби. Вони не могли повернутися в країну, тому що були червоношкірими.

Це був жахливий жарт, але Док Деніка не засміявся, аж доки Йосаріан не підійшов до нього після наступного вильоту і знову став благати, без великих сподівань на успіх, щоб його списали на землю. Док Деніка разок хихотнув і тут же занурився у власні неприємності, до яких належав Вождь Білий Вівсюг, що цілий ранок підбивав його позмагатися в індіанській боротьбі, а також Йосаріан, який вирішив тут і зараз зсунутися з глузду.

— Ти марнуєш час, — змушений був сказати йому Док Деніка.

— Хіба ти не можеш списати на землю того, хто є психом?

— О, звичайно. Навіть мушу. Згідно з інструкцією я мушу списувати кожного, хто збожеволів.

— Тоді чому не спишеш мене? Я божевільний. Спитайся Клевінджера.

— Клевінджера? А де твій Клевінджер? Знайди Клевінджера, і я спитаю.

— Тоді спитай будь-кого іншого. Кожен тобі скаже, який я божевільний.

— Вони самі божевільні.

— Тоді чому не спишеш мене?

— А чому вони не просять мене їх списати?

— Бо вони божевільні, ось чому.

— Звичайно, що божевільні, — відповів Док Деніка. — Хіба ж я не сказав, що вони божевільні? А хіба можна божевільним дозволити визначати, божевільний ти чи ні?

Йосаріан розважливо глянув на нього і спробував підійти з іншого боку.

— Орр божевільний?

— Певно, що так, — відказав Док Деніка.

— Ти можеш його списати?

— Певно, що можу. Але спочатку він має сам мене попросити. Так каже інструкція.

— Тоді чому він не просить?

— Тому що він божевільний, — сказав Док Деніка. — Він напевно божевільний, якщо стільки разів був на волосину від смерті, але далі вилітає на бойові завдання. Я можу списати Орра. Але спочатку він має попросити мене про це.

— Це все, що він має зробити, щоб його списали?

— Це все. Нехай попросить.

— І тоді ти його спишеш? — запитав Йосаріан.

— Ні. Тоді я не можу його списати.

— Тобто тут є своєрідна пастка?

— Певно, що є пастка, — відповів Док Деніка. — Пастка-22. Кожен, хто намагається ухилитися від бойового обов’язку, насправді не є божевільним.

Існувала лише одна засторога, і це була Пастка-22, яка уточнювала, що турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду. Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, — попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний — якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить. Абсолютна простота цього пункту Пастки-22 глибоко вразила Йосаріана, і він шанобливо присвиснув.

— Нічого собі пастка, оця Пастка-22, — зауважив він.

— Кращої не існує, — погодився Док Деніка.

Йосаріан ясно її побачив, у всій її запаморочливій обґрунтованості. Була якась еліптична точність у довершеній парі її складових, водночас граційна і шокуюча, мов добре сучасне мистецтво, але подекуди Йосаріан не мав певності, що він її взагалі бачить, як ніколи не мав певності в доброму сучасному мистецтві чи мушках, які Орр помічав в очах Еплбі. Щодо мушок в очах Еплбі, то він повірив Орру на слово.

— Ой, у нього їх ціла хмара, — запевнив Орр щодо мушок в очах Еплбі після того, як Йосаріан побився навкулачки з Еплбі у клубі офіцерів, — хоча він, мабуть, про це навіть не здогадується. Тому він бачить усе не так, як воно є насправді.

— А як він цього може не знати? — поцікавився Йосаріан.

— Бо в нього мушки в очах, — пояснив Орр із підкресленою терплячістю. — Як же він побачить, що має мушки в очах, коли в нього мушки в очах?

У цьому було стільки ж логіки, як і в усьому іншому, і Йосаріан готовий був повірити Орру, тому що Орр був не з Нью-Йорка, а з глушини і знав про дику природу набагато більше за Йосаріана і тому що Орр, на відміну від Йосаріанових матері, батька, сестри, брата, тітки, дядька, свояків, учителя, духовного наставника, законодавця, сусідів та газет, ні разу не збрехав йому в чомусь важливому. День-два Йосаріан обдумував на самоті ці свіжі відомості про Еплбі, а тоді вирішив зробити добро і поділитися ними з самим Еплбі.

— Еплбі, у тебе мушки в очах, — прошепотів він доброзичливо, коли вони зіткнулися в проході парашутного намету перед щотижневим вильотом на Парму.

— Що? — шарпнувся Еплбі, спантеличений уже тим, що Йосаріан сам до нього заговорив.

— У тебе мушки в очах, — повторив Йосаріан. — Мабуть, тому ти їх не можеш побачити.

Еплбі відсахнувся від Йосаріана з неприязним збентеженням на виду і похмуро мовчав, аж доки не сів у джип з Гавермеєром, що їхав довгим, прямим шляхом до інструкторської, де чекав майор Денбі, метушливий оперативний щоб провести попередній інструктаж з усіма провідними пілотами, бомбардирами і штурмовиками. Еплбі заговорив тихо, щоб його не почув водій чи капітан Блек, який з заплющеними очима витягнувся на передньому сидінні джипа.

— Гавермеєре, — запитав він непевно, — у мене в очах є мушки?

Гавермеєр здивовано закліпав.

— Зморшки? — перепитав він.

— Ні, мушки.

Гавермеєр знову закліпав.

— Мушки?

— У мене в очах.

— Ти, мабуть, псих, — сказав Гавермеєр.

— Ні, я не псих. Це Йосаріан псих. Просто скажи мені: є в мене мушки в очах чи ні. Говори як є, я не ображуся.

Гавермеєр закинув до рота ще один шматочок арахісового брикету і уважно подивився в очі Еплбі.

— Не бачу жодної, — оголосив він.

Еплбі зітхнув з величезним полегшенням. Дрібненькі крихти від арахісу прилипли до губ, підборіддя і щік Гавермеєра.

— У тебе все лице в крихтах, — зауважив Еплбі.

— Краще крихти на лиці, ніж мушки в очах, — відрубав Гавермеєр.

Офіцерів п’яти інших літаків з кожної ланки привезли у вантажівках на загальний інструктаж, що відбувся через півгодини. Троє рядових у кожному екіпажі взагалі не проходили інструктажу, їх того ж таки дня закидали прямо на аеродром і висаджували біля окремих літаків, підготовлених до вильоту, де вони чекали разом з технічним персоналом на офіцерів, а коли ті приїжджали і, ляскаючи відкидними задніми бортами вантажівок, зіскакували на землю, наставав час розсідатися по літаках. На стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках, невдоволено закрутилися двигуни, спершу наче пручаючись, відтак якийсь час попрацювали з рівним гуркотом, а тоді літаки, мов якісь незрячі, тупі, скалічілі істоти, незґрабно рушили і, спотикаючись, посунули по всипаному гравієм полю, аж поки не вирулили на початок злітної смуги, де вишикувалися в чергу, а далі швидко, один за одним, з наростаючим ревом розігнались і відірвалися від землі, зробили повільний віраж понад строкатими верхівками дерев, плавно облетіли аеродром, вишикувались у бойовий порядок по шість літаків, а тоді взяли курс над лазуровим морем до своєї цілі в Північній Італії чи у Франції. Літаки невпинно набирали висоту, і доки долітали до території противника, під ними було вже дев’ять тисяч футів. Усіх незмінно дивувало відчуття спокою і цілковитої тиші, яку порушували хіба лише пробні постріли з бортових кулеметів, принагідна монотонна й коротка репліка в навушниках і, нарешті, витверезне оголошення бомбардира в кожному літаку, що вони зайняли вихідну позицію і заходять на ціль. Завжди світило сонце і завжди в горлі поколювало від розрідженого повітря.

Літаки Б-25, на яких вони літали, були стійкими, надійними, тьмяно-зеленими машинами з двома моторами та кілями і довгими крилами. Єдиною їхньою вадою, на погляд Йосаріана, що сидів на місці бомбардира, був тісний лаз, що відділяв його кабіну в плексигласовій носовій частині від найближчого аварійного люка. Лаз був вузьким квадратним холодним тунелем, що вів до пілотської кабіни, і такий, як Йосаріан, ледве в ньому пропихався. Гладкий повновидий штурман Аарфі з маленькими очками рептилії і люлькою в зубах також мав клопіт з тим лазом, і Йосаріан завжди виганяв його з носової частини, коли вони, як оце зараз, заходили на ціль.

Тоді наступали хвилини напруження, хвилини чекання — коли нічого не чуєш, нічого не бачиш, нічого не робиш, лише чекаєш, поки зенітники на землі приціляться і приготуються пальнути і розвіяти вас усіх, якщо зуміють, у вічний сон.

Лаз був для Йосаріана дорогою життя з літака, на випадок, якщо той падатиме, але Йосаріан кляв його з кипучою ненавистю, лаяв як перепону, яку звело провидіння, віддавна заміряючись згладити його зі світу. В носовій частині було достатньо місця для аварійного люка, але самого люка не було. Натомість був лаз, а після халепи над Авіньйоном він усвідомив, що ненавидить кожен його довжелезний дюйм, бо відділяв його на довгі-предовгі секунди від парашута, який був надто громіздкий, аби брати його з собою в кабіну, а потім ще секунди і секунди до аварійного люка на підлозі між верхньою палубою і черевиками безликого стрільця, що сидів угорі. Йосаріан прагнув бути там, куди він виганяв Аарфі з носової частини; Йосаріан прагнув згорнутися в клубок відразу на аварійному люку, сховавшись у юрті запасних протизенітних жилетів, які він радо приніс би з собою, уже пристебнув би ремені парашута, в одній руці стискаючи червоне витяжне кільце троса, а другою рукою схопився б за ручку аварійного люка, який випустив би його в повітря, до землі, при першому ж моторошному скреготі заліза. Ось де він хотів бути, якщо вже його сюди занесло, а не стриміти попереду, мов якась бісова підвішена золота рибка в якомусь бісовому підвішеному акваріумі для золотих рибок, у той час як бісові падлючі чорні зенітні вибухи розриваються, гримлять і громадяться хмарами, довкола, під ним і над ним, і з тріскотом пнеться вгору ця ґвалтовна бурхлива фантасмагорично-космологічна злостивість, що стрясає, дробить і шпурляє, гепає і пронизує, і загрожує знищити їх усіх в одну мить у єдиному велетенському спалахові полум’я.

Аарфі не був потрібний Йосаріанові — ні як штурман, ні як будь-хто інший, і Йосаріан щоразу виганяв його з носової частини, щоб вони не загороджували один одному дорогу, якби раптом довелося продиратися до порятунку. Тож Аарфі міг собі скулитися на підлозі, там, де прагнув скулитись Йосаріан, але натомість він виструнчувався за спинами першого й другого пілотів, зручно вмостивши товсті руки на спинках їхніх крісел, не випускаючи люльки, і вів люб’язну бесіду з Маквотом і другим пілотом, він звертав увагу двох чоловіків на кумедні дрібнички в небі, хоч їм було геть не до того. Маквот був надто зайнятий виконанням коротких команд Йосаріана, коли той виводив літак на бойовий курс, а тоді рвучко витягав його з хижих стовпів вогню, викрикуючи різкі, пронизливі, непристойні команди до Маквота, схожі на сповнене мук і благань скавуління Голодного Джо у нічних кошмарах. Аарфі задумливо попихкував люлькою серед усього цього хаотичного брязкоту, спостерігаючи війну крізь ілюмінатор Маквота з незворушною цікавістю, так, мовби то була якась далека прикрість, яка його ніяк не стосувалась. Аарфі був відданим студентському братству, любив спортивні видовища та зустрічі одногрупників і не мав достатньо мізків, щоб боятися. Йосаріан мав мізки і боявся, і єдина причина, чому він, коли потрапляв під вогонь, не кидав пост і не втікав через лаз, мов боягузливий щур, було його небажання довірити комусь іншому протизенітні маневри при відході від цілі. Нікого в світі він не удостоїв би такою відповідальною справою. Ніхто з його знайомих не був таким боягузом, як він. Йосаріан був найкращим з усього полку у протизенітних маневрах, але він поняття не мав чому.

Для протизенітних маневрів не існувало жодної визначеної методики. Все, що вам потрібно, — це страх, і Йосаріан мав його доволі: мав більше страху, ніж Орр чи Голодний Джо, більше, ніж Данбар, який покірно змирився з думкою, що одного дня помре. Йосаріан не змирився з цією думкою і на кожному завданні, тільки-но скинувши бомби, прожогом кидався рятувати своє життя, волаючи до Маквота «Круто, круто, круто, круто, вилупку, круто!» і при цьому повнячись лютої ненависті до Маквота, немовби Маквот був винен, що вони зараз там, угорі, де чужинці можуть їх стерти на порох, і всі в літаку, крім Йосаріана, трималися подалі від переговорного пристрою, за винятком того злощасного польоту над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба й почав жалібливо скиглити про допомогу.

— Поможіть йому, поможіть, — схлипував Добз. — Поможіть, поможіть йому.

— Кому? Кому помогти? — крикнув до нього Йосаріан, устромивши штекер переговорного пристрою, якого був висмикнув з гнізда, коли Добз перехопив штурвал у Гапла і раптово пожбурив їх у таке оглушливе, паралізуюче, жахливе піке, що безпомічний Йосаріан приклеївся до стелі літака маківкою голови, аж нарешті їх порятував Гапл, вихопивши штурвал з рук Добза і настільки ж раптово вирівнявши судно посеред розгойданої какофонії зенітного вогню, з якого вони щасливо вискочили лише хвилину перед тим. О боже! О боже, о боже, беззвучно благав Йосаріан, притиснутий маківкою до стелі кабіни, неспроможний ворухнутися.

— Бомбардиру, бомбардиру, — викрикнув Добз, зачувши голос Йосаріана. — Він не відповідає, він не відповідає. Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру.

— Я бомбардир, — закричав Йосаріан у відповідь. — Я бомбардир. У мене все добре. У мене все добре.

Тоді поможіть йому, поможіть, — благав Добз. — Поможіть, поможіть. А в хвості літака помирав Сноуден.