Пастка-22

Розділ 42

Йосаріан

— Підполковник Корн каже, — мовив майор Денбі до Йосаріана з церемонною, вдоволеною усмішкою, — що ваша угода залишається в силі. Все складається чудово.

— Аж ніяк.

— Як то ні, коли так, — великодушно заперечив майор Денбі. — Насправді все навіть набагато краще. Це просто-таки талан, що вас мало не зарізала та дівчина. Тепер усе піде як по маслу.

— Я не пристаю ні на які угоди з підполковником Корном.

Кипучий оптимізм майора Денбі тут же випарувався, і чоло зросилося потом.

— Але ж ви маєте з ним угоду, хіба ні? — стривожено й розгублено спитав він. — Хіба ви не уклали договір?

— Я розриваю договір.

— Але ж ви з ним вдарили по руках, адже так? Ви дали йому слово честі.

— Я забираю його назад.

— О боже, — зітхнув майор Денбі і заходився невдало промокати згорнутою білою хусточкою своє виснажене турботами чоло. — Але чому, Йосаріане? Вам пропонують дуже добру угоду.

— Це паршива угода, Денбі. Мерзотна угода.

— О боже, — схвилювався майор Денбі, проводячи долонею по темному жорсткому волоссі, що змокріло вже до самих кінчиків густих коротко стрижених кучерів. — О боже.

— Денбі, а на вашу думку, вона не мерзотна?

Майор Денбі на мить замислився.

— Та... думаю, що мерзотна, — неохоче погодився він. Його круглі, витрішкуваті очі дивились розгублено. — Чого ж ви тоді укладали угоду, якщо вона вам не подобалась?

— Я зробив це в хвилину слабкості, — з понурою іронією кинув Йосаріан. — Рятував собі життя.

— А тепер уже не хочете рятувати собі життя?

— Саме тому я й не погоджуюсь більше літати.

— Тоді хай вас відправлять додому, а там — ніяких загроз.

— Хай мене відправляють додому за те, що я відлітав понад п’ятдесят бойових завдань, — сказав Йосаріан, — а не тому, що мене штрикнула та дівчина, чи тому, що я такий впертий сучий син.

Майор Денбі промовисто мотнув головою, очі за скельцями окулярів блиснули щирою досадою.

— Тоді треба було б майже всіх відправити додому. Більшість льотчиків відлітали понад п’ятдесят бойових завдань. Полковник Каткарт не може зробити заявку на поповнення стількома недосвідченими екіпажами водночас, бо зразу почнуть розслідування. Він вліз у власний капкан.

— То його проблема.

— Ні, ні, ні, Йосаріане, — стурбувався майор Денбі. — Це ваша проблема. Бо коли порушите угоду ви, почнуть провадження проти вас, як тільки ви вийдете зі шпиталю.

Йосаріан показав майорові Денбі дулю і самовдоволено розсміявся.

— Чорта з два! Не брешіть мені, Денбі. Вони навіть не спробують.

— Чому ні? — здивовано закліпав очима майор Денбі.

— Тому що тепер я справді припер їх до стінки. Є офіційний рапорт, в якому мовиться, що мене вдарив ножем нацистський убивця, який мав убити їх. Як вони будуть виглядати, коли після цього спробують віддати мене під трибунал?

— Але ж, Йосаріане! — вигукнув майор Денбі. — Є ще один офіційний рапорт, в якому мовиться, що вас вдарила ножем невинна дівчина в ході значних операцій на чорному ринку, що включали акти саботажу і продаж ворогові військових таємниць.

Від прикрої несподіванки Йосаріан сахнувся назад.

— Ще один офіційний рапорт?

— Йосаріане, вони можуть склепати стільки офіційних рапортів, скільки захочуть, і виберуть саме ті, які пасують їм у цю хвилину. Ви цього не знали?

— О боже, — промимрив геть зневірений Йосаріан, кров відхлинула йому від обличчя. — О боже.

Майор Денбі завзято насідав з виглядом доброзичливого хижака:

— Йосаріане, зробіть, що вони від вас хочуть, і дайте їм відправити вас додому. Так буде краще для всіх.

— Так буде краще для Каткарта, Корна і для мене, не для всіх.

— Для всіх, — наполягав майор Денбі. — Це розв’яже проблему.

— Так буде краще для льотчиків нашого полку, яким доведеться і далі вилітати на щораз більше бойових завдань?

Майора Денбі пересмикнуло, і він на секунду відвернувся, зніяковілий.

— Йосаріане, — відповів він, — ви не допоможете нікому, якщо змусите полковника Каткарта віддати вас під трибунал і довести, що ви винні в усіх злочинах, які вам припишуть. Ви надовго підете до в’язниці і зруйнуєте собі все життя.

Йосаріан слухав з наростаючим відчуттям тривоги.

— Які це злочини мені припишуть?

— Некомпетентність над Феррарою, порушення субординації, відмову виконати наказ на лінії вогню і дезертирство.

Йосаріан зосереджено втягнув щоки.

— Гадаєте, все це можна довести? За Феррару мені дали медаль. Як же тепер мене можна звинуватити в некомпетентності?

— Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Маквотом збрехали в офіційному рапорті.

— Ну певно, цей вилупок може!

— Також вас визнають винним, — процитував майор Денбі, — у зґвалтуванні, у значних операціях на чорному ринку, саботажництві та в продажу ворогові військових таємниць.

— Як же вони це доведуть? Я ніколи нічого подібного не робив.

— А їхні свідки присягнуть, що робив. Вони знайдуть стільки свідків, скільки потрібно, просто переконавши їх, що знищити вас буде благом для країни. І в певному сенсі це й було б благом для країни.

— В якому такому сенсі? — Йосаріан поволі, ледь стримуючи ненависть, припіднявся на лікті.

Майор Денбі трохи відхилився і знову став промокати хустинкою чоло.

— Бачите, Йосаріане, — почав він, винувато затинаючись, — псування репутації полковника Каткарта й підполковника Корна не зміцнить нашої військової потуги. Гляньмо правді в очі, Йосаріане: попри все наш полк таки має добрий послужний список. Якщо вас віддати під трибунал, а потім виправдати, інші льотчики, можливо, також відмовляться літати на бойові завдання. Полковника Каткарта розжалують, а це може підірвати боєздатність нашої частини. Тож у такому сенсі благом для країни є визнати вас винним і посадити до в’язниці, хоч ви і невинний.

— Як гарно ви вмієте все подати! — ображено огризнувся Йосаріан.

Майор Денбі почервонів, зніяковіло зіщулився й примружився.

— Будь ласка, не звинувачуйте мене, — попросив він з виразом потривоженої порядності. — Ви ж знаєте, що я тут ні при чім. Я лише намагаюся глянути на речі об’єктивно і знайти вихід з цієї дуже важкої ситуації.

— Не я її створив.

— Але ви можете її розв’язати. І що вам залишається робити? Ви ж не хочете більше літати на бойові завдання.

— Я можу втекти.

— Втекти?

— Дезертирувати. Втекти. Можу плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.

Майор Денбі був приголомшений.

— Куди? Куди ж ви можете втекти?

— Досить легко можу добратись до Рима. І там сховатись.

— І кожну хвилину свого життя боятися, що вас знайдуть? Ні, ні, ні, ні, Йосаріане. Це був би згубний і ганебний вчинок. Ще ніхто не розв’язав своїх проблем, втікаючи від них. Прошу мені повірити. Я лиш намагаюсь допомогти вам.

— Саме це сказав мені один добрий детектив, перед тим як вирішив засунути палець у мою рану, — відказав Йосаріан із сарказмом.

— Я не детектив, — з обуренням відповів майор Денбі, і щоки його знову зчервоніли. — Я професор університету з високорозвинутим чуттям добра і зла, мені нема чого вас обманювати. Я взагалі нікому не брешу.

— А що б ви зробили, якби хтось із полку спитав вас про нашу розмову?

— Збрехав би.

Йосаріан глузливо розсміявся, і майор Денбі, попри збентежений рум’янець, з полегшенням відхилився на спинку крісла, немовби радіючи з перепочинку, що його обіцяв мінливий настрій Йосаріана. Йосаріан дивився на нього з сумішшю стриманого жалю і зневаги. Він сів, обіпершись на спинку ліжка, запалив сигарету, ледь всміхнувся кривою усмішкою і з несподіваним співчуттям споглядав той яскраво виражений, банькатий жах, що назавжди закарбувався на обличчі майора Денбі в день вильоту на Авіньйон, коли генерал Дрідл наказав вивести його надвір і розстріляти. Зморшки переляку залишаться навіки, мов глибокі, чорні шрами, і Йосаріанові стало жаль цього лагідного, морального ідеаліста середніх років, як йому завжди ставало жаль стількох людей, чиї вади були невеликі, а турботи — легкі.

І, підкреслено доброзичливо, він спитав:

— Денбі, як ви можете працювати з такими людьми, як Каткарт і Корн? Невже вас від цього не верне?

Йосаріанове питання здивувало майора Денбі.

— Я роблю це, щоб допомогти своїй країні, — мовив він так, неначе відповідь була очевидною. — Полковник Каткарт та підполковник Корн — мої начальники, і виконувати їхні накази — це єдиний вклад, який я можу зробити для військової потуги. Я працюю з ними, бо такий мій обов’язок. А крім того, — додав він набагато тихіше, опустивши очі, — я людина не агресивна.

— Країна вже не потребує вашої допомоги, — неприязно зауважив Йосаріан. — Отож ви допомагаєте лише їм.

— Я стараюсь про це не думати, — щиро признався майор Денбі. — Але я стараюсь зосередитися лише на головному й забути, що й вони з цього скористають. Я кажу собі, що ці люди мало значать.

— Знаєте, якраз у цьому моя біда, — задумливо і приязно мовив Йосаріан, схрестивши руки на грудях. — Між мною і будь-яким ідеалом завжди опиняються шайскопфи, пекеми, корни і каткарти. І це якось міняє сам ідеал.

— Постарайтесь не думати про них, — впевнено порадив майор Денбі. — Не дозволяйте їм впливати на ваші цінності. Ідеали прекрасні, а от люди — не завжди. Підведіть очі й побачите більшу картину.

Йосаріан відкинув пораду, скептично похитавши головою.

— Коли я підводжу очі, то бачу лише, як люди наживаються. Не бачу ні неба, ні святих, ні ангелів. Бачу, як наживаються на кожному чистому пориві і на кожному людському нещасті.

— Але й про це мусите не думати, — наполягав майор Денбі. — І постарайтеся, щоб це вас не смутило.

— Ох, це мене насправді не смутить. А смутить те, що вони мають мене за сцикуна. Себе вони мають за розумників, а нас усіх — за тупаків. І знаєте, Денбі, оце я щойно подумав, вперше, що вони, можливо, мають рацію.

— А ви постарайтесь не думати і про це, — переконував майор Денбі. — Думайте лиш про добробут своєї країни і про людську гідність.

— Ага, — сказав Йосаріан.

— Я серйозно, Йосаріане. Це не Перша світова війна. Ви не повинні забувати, що ми воюємо з агресорами, котрі в разі перемоги не залишать живими ні вас, ні мене.

— Знаю, — буркнув Йосаріан, відчувши раптовий приплив хмурого роздратування. — Господи, Денбі, я заслужив ту свою медаль, байдуже, з яких мотивів вони її мені дали. Я відлітав сімдесят клятих бойових завдань. Не треба мені розказувати про обов’язок воювати на захист моєї країни. Я весь час воював, щоб її захистити. А тепер я трохи повоюю, щоб захистити себе. Моїй країні вже ніщо не загрожує, а моє життя в небезпеці.

— Війна ще не скінчилась. Німці підходять до Антверпена.

— Німців за кілька місяців розіб’ють. А ще за кілька місяців розіб’ють Японію. І якщо я зараз покладу життя, то аж ніяк не за свою країну, а за Каткарта з Корном. Отож я здаю свій бомбардувальний приціл — аж до кінця війни. Віднині я дбаю лише про самого себе.

Майор Денбі відповів з поблажливою усмішкою:

— Уявіть собі, Йосаріане, якби всі так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні? — Йосаріан сів рівніше і глянув лукаво. — Знаєте, я маю дивне відчуття, ніби колись я вже мав з кимось таку саму розмову. Точно як у нашого капелана, котрому здається, що він усе переживає вдруге.

— Капелан хоче, щоб ви погодились на відправку додому, — зауважив майор Денбі.

— Та ну його в болото!

— О боже, — зітхнув майор Денбі й розчаровано похитав головою. — Він боїться, що це він на вас вплинув.

— Не вплинув він на мене. А знаєте, що я міг би зробити? Міг би сидіти отут, у цьому шпитальному ліжку, і животіти як овоч. Животіти собі і не приймати рішень — хай інші приймають.

— Ви мусите приймати рішення, — заперечив майор Денбі. — Людина не може жити як овоч.

— Чому ні?

Глибоко в очах майора Денбі зажевріло тепло.

— Мабуть, гарно жити як овоч, — тоскно погодився він.

— Паршиво, — відказав Йосаріан.

— Ні, мабуть-таки гарно — коли ти вільний від усіх цих сумнівів і напруг, — наполягав майор Денбі. — Думаю, мені б хотілося жити як овоч і не приймати важливих рішень.

— Який саме овоч, Денбі?

— Огірок або морквина.

— А який огірок? Добрий чи поганий?

— О, добрий, звичайно.

— Вас зірвали б молоденьким і порізали б на салат.

Майор Денбі знітився.

— Ну, тоді поганий.

— Вас залишили б на грядці на перегній для добрих огірків.

— Тоді я не хочу жити як овоч, — відповів майор Денбі з сумною посмішкою упокорення.

— Денбі, може, мені справді погодитись на відправку додому? — серйозно запитав Йосаріан.

Майор Денбі знизав плечима:

— Ви б тоді спасли себе.

— Я б тоді згубив себе, Денбі. Ви це мали б знати.

— Ви могли б мати все, що захочете.

— Я не хочу мати все, що захочу, — відповів Йосаріан, і в нападі безсилої люті гупнув кулаком по матраці. — Прокляття, Денбі! Стільки моїх друзів вбито на цій війні! Я не можу приставати на якісь угоди. Удар ножа тієї суки — найкраща подія в моєму житті.

— То ви б радше пішли до в’язниці?

— А ви погодилися б на відправку додому?

— Звісно! — переконано проголосив майор Денбі. — Безумовно, погодився б, — додав він трохи згодом, вже менш упевнено. — Так, мабуть, на вашому місці я погодився б на відправку додому, — по хвилі болісного роздуму вирішив він. Потім бридливо замотав головою і відчайдушно випалив: — О, так, звісно, я б погодився на відправку додому! Але я такий страшний боягуз, що на вашому місці я не опинився б ніколи.

— Але припустімо, що ви не боягуз, — сказав Йосаріан, уважно придивляючись до нього. — Припустімо, ви маєте сміливість кинути комусь виклик.

— Тоді я не дав би їм відправити мене додому, — заявив майор Денбі з шаленою радістю й ентузіазмом. — І вже напевно не став би під трибунал.

— А на бойові завдання літав би?

— Ні, певно, що ні. Це була б повна капітуляція. Та й загинути можна.

— Отже, ви б утекли?

Майор Денбі вже був готовий дати горду відсіч, але тут же затнувся, його напіврозкритий рот стулився без слова, губи втомлено відкопилились.

— Мабуть, тоді я не мав би надії вижити, правда?

Його чоло і випуклі білки очей знову нервово заблистіли. Він схрестив безвольні долоні на колінах і сидів отак, майже не дихаючи і втупивши в підлогу понурий погляд, примирений з поразкою. Темні, довгі тіні косо падали від вікна. Йосаріан зосереджено дивився на майора, і ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі різко загальмувала машина і швидкі кроки затупотіли до будинку.

— Ні, надія для вас є, — згадав Йосаріан з млявим припливом натхнення. — Вам міг би допомогти Майло. Він зараз впливовіший за полковника Каткарта і дещо мені заборгував.

Майор Денбі похитав головою і відповів невиразним тоном:

— Майло з полковником Каткартом тепер друзі. Він зробив полковника Каткарта віце-президентом і після війни обіцяє високу посаду.

— Тоді нам поможе колишній РПК Вінтерґрін! — вигукнув Йосаріан. — Він їх обох ненавидить, а це його добряче заведе.

Майор Денбі знову безрадісно похитав головою.

— На минулому тижні Майло та колишній РПК Вінтерґрін об’єднались. Тепер вони партнери в «Підприємстві М і М».

— Отже, надії в нас немає?

— Немає.

— Взагалі немає?

— Взагалі немає, — підтвердив майор Денбі. За хвилину він підвів очі, осяяний невиразною думкою. — А чи не краще було б, якби вони зникнули нас, як зникнули багатьох інших, і звільнили від усіх цих убивчих турбот?

Йосаріан сказав «ні». Майор Денбі погодився, меланхолійно кивнувши, і знову втупив очі в підлогу, і для них обох взагалі не було надії, аж доки в коридорі зненацька не загримотіли кроки і, репетуючи на весь голос, до палати ввірвався капелан з запальною новиною про Oppa, настільки радісно збуджений, що ще якусь хвилину-дві його було годі зрозуміти. Сльози великого піднесення іскрилися в його очах, і коли Йосаріан нарешті збагнув, в чому річ, він вискочив з ліжка з недовірливим скриком.

— У Швеції? — крикнув він.

— Орр! — крикнув капелан.

— Орр? — крикнув Йосаріан.

— У Швеції! — крикнув капелан і закивав головою в радісному екстазі, і почав нестримно гарцювати по палаті в реготливому, розкішному божевіллі. — Це чудо, скажу я вам! Це чудо! Я знову увірував в Бога! Я вірую! Його винесло на берег у Швеції після стількох тижнів у відкритому морі! Це чудо.

— Винесло на берег, чорта з два! — Йосаріан і собі заскакав по палаті, на все горло регочучи до стін, до стелі, до капелана і майора Денбі. — Його не винесло на берег у Швеції. Він догріб до Швеції! Він догріб туди, капелане, догріб!

— Догріб?

— Він так спланував! Він зумисне поплив до Швеції!

— Ет, все одно! — відказав капелан з тим самим запалом. — Все одно це чудо, чудо людського розуму і людської стійкості. Подумайте тільки, на що він спромігся! — Капелан обхопив голову долонями і корчився від сміху. — Ви тільки уявіть! — подивовано вигукнув він. — Тільки уявіть собі, як він уночі пропливає Гібралтарську протоку на отому своєму жовтому плоті з блакитним весельцем...

— Слідом за ним тягнеться волосінь, до самої Швеції він їсть сиру тріску, а щодня о п’ятій вечора готує собі чай...

— Я ніби бачу його! — вигукнув капелан, зупинивши на мить своє торжество, щоб перевести дух. — Це чудо людського завзяття, кажу я вам. Відтепер я буду саме таким! Я буду завзятим. Так, я буду завзятим.

— Він знав, що він робить, на кожному кроці свого шляху! — тішився Йосаріан, переможно знявши угору стиснуті кулаки, немов сподівався витиснути з них усю правду. Він крутнувся і став обличчям до майора Денбі. — Денбі, ви йолоп! Зрештою, надія є. Хіба не бачите? Може, навіть Клевінджер живий, причаївся десь у тій своїй хмарі, доки не буде безпечно вийти з неї.

— Про що ви говорите? — питав спантеличений майор Денбі. — Про що ви обоє говорите?

— Принесіть мені яблук, Денбі, а також каштанів. Біжіть, Денбі, біжіть. Принесіть мені яблучок-дичок та кінських каштанів, поки не пізно, і для себе прихопіть.

— Каштани? Дички? На якого біса вони вам?

— Щоб засунути їх собі за щоки, звісно, — Йосаріан скинув руки вгору у жесті лютого, розпачливого самодокору. — Ох, чому ж я не послухався його? Чому не повірив йому?

— Ви збожеволіли? — питав майор Денбі з тривогою і збентеженням. — Йосаріане, може поясните мені нарешті, про що ви говорите?

— Денбі, Орр усе це спланував. Невже ви не розумієте — він із самого початку все це спланував. Навіть тренувався, як дати себе підбити. Він у кожному бойовому вильоті відпрацьовував вимушену посадку. А я не захотів з ним літати! Ох, чому я його не послухав? Він запрошував мене літати, а я не хотів! Денбі, дайте мені ще й заячі зуби, і форсунку до направи, і вираз глупої простоти, в якій ніхто не запідозрить хоча б крихти розуму. Мені все це потрібне. Ох, чому ж я його не послухався? Тепер я розумію, що він намагався мені сказати. Я навіть розумію, чому та дівчина лупила його туфлею по голові.

— Чому? — різко запитав капелан.

Йосаріан притьмом обернувся і благально вхопив капелана за перед сорочки.

— Поможіть мені, капелане! Прошу, поможіть. Дістаньте мій одяг. Якомога скорше, гаразд? Мені треба вже.

Капелан зірвався з місця.

— Гаразд, Йосаріане. Але де він? Як його дістати?

— Залякуючи й принижуючи кожного, хто спробує вас зупинити. Капелане, дістаньте мені мою форму. Вона десь тут, у шпиталі. Хоч раз у житті добийтеся свого.

Капелан рішуче випростав плечі і стиснув щелепи.

— Не переживайте, Йосаріане, я дістану вам форму. Але чому та дівчина лупила Oppa по голові? Скажіть, будь ласка.

— Бо він їй за це платив, ось чому! Але не влупила як слід, то й довелось йому плисти до Швеції. Капелане, знайдіть мою форму, щоб я міг вибратися звідси. Запитайте в сестри Дакет. Вона допоможе. Вона ладна що хоч зробити, аби лиш мене збутися.

— Куди ви збираєтесь? — стривожено запитав майор Денбі, щойно капелан вилетів з палати. — Що ви надумали?

— Я збираюся втікати, — проголосив Йосаріан життєрадісним, дзвінким голосом, уже роздираючи застібки своєї піжами.

— Ой, ні, — застогнав майор Денбі і став швиденько плескати долонями по спітнілому обличчю. — Ви не втечете. Куди ви втечете? Вам є куди втікати?

— До Швеції.

— До Швеції? — скрикнув приголомшений майор Денбі. — Ви збираєтесь тікати до Швеції? Ви з глузду з’їхали?

— Орр же втік.

— О ні, ні, ні, ні, ні, — благав майор Денбі. — Ні, Йосаріане, ви туди ніколи не доберетесь. Ви не можете втекти до Швеції. Ви навіть веслувати не вмієте.

— Я зможу добратись до Рима, якщо ви притримаєте язика за зубами й дасте мені шанс сісти на попутний літак. Обіцяєте?

— Але вони знову знайдуть вас, — розпачливо переконував його майор Денбі, — і привезуть назад, і покарають ще суворіше.

— На цей раз їм доведеться зі шкіри вилізти, щоб мене піймати.

— Вони вилізуть зі шкіри. Ба навіть як не знайдуть, то що у вас буде за життя? Завжди сам; ніхто ніколи не стане на ваш бік; завжди в страху, що вас зрадять.

— Я вже зараз так живу.

— Але ж не можете ви отак просто повернутися спиною до всіх своїх обов’язків і від них втекти, — наполягав майор Денбі. — Це вкрай негативний крок. Це ескапізм.

Йосаріан зареготав з бадьорою зневагою і похитав головою.

— Я не втікаю від обов’язків. Я біжу їм назустріч. І не бачу нічого негативного в тому, щоб втікати ради порятунку власного життя. А хто насправді ескапіст, ви самі знаєте, адже так, Денбі? Не я і не Орр.

— Капелане, будь ласка, поговоріть з ним! Він дезертирує. Хоче тікати до Швеції.

— Прекрасно! — весело вигукнув капелан, гордо кидаючи на ліжко пошивку з Йосаріановим одягом. — Втікайте до Швеції, Йосаріане. А я залишуся тут і буду завзятим. Так. Завзятим. Буду підколювати і дражнити полковника Каткарта і підполковника Корна при кожній нагоді. Я не боюсь. Я чіплятимусь навіть до генерала Дрідла.

— Генерал Дрідл вибув, — нагадав йому Йосаріан, натягуючи штани й квапливо заправляючи в них сорочку. — Зараз тут генерал Пекем.

Балакуча капеланова впевненість не похитнулась ні на мить.

— Тоді я чіплятимусь до генерала Пекема чи навіть до генерала Шайскопфа. А знаєте, що я ще зроблю? Я вріжу капітанові Блеку по носі, при найпершій зустрічі. Саме так, вріжу кулаком по носі. І зроблю це у всіх на очах, щоб він не міг мені дати здачі.

— Ви обидва здуріли? — запротестував майор Денбі, його булькаті очі вирячились від болючого страху й обурення. — Ви обидва зійшли з розуму! Слухайте, Йосаріане ...

— Чудо, кажу я вам, — проголосив капелан і, вхопивши майора Денбі за талію і відставивши лікті, закружляв з ним у вальсі. — Справжнє чудо. Якщо Орр зміг догребти до Швеції, то я зможу взяти гору над полковником Каткартом і підполковником Корном, треба лиш бути завзятим.

— Капелане, будь ласка, стуліть рот, — вивільняючись, чемно попрохав майор Денбі і схвильованим жестом стер піт з чола. Потім схилився над Йосаріаном, який саме діставав черевики. — А що з полко...

— Мені однаково.

— Але ж це мо...

— До дідька їх обох!

— Але ж це їм буде на руку, — вперто наполягав майор Денбі. — Про це ви подумали?

— Нехай ці вилупки процвітають, мені байдуже, якщо вже я не можу їх зупинити, а тільки потривожити втечею. Тепер я мушу дбати про себе, Денбі. Я мушу добратися до Швеції.

— Вам це не вдасться. Це неможливо. Географічно це майже неможливо — дістатися звідси туди.

— Чорт, Денбі, я знаю це. Але принаймні спробую. В Римі є одна дівчинка, чиє життя я хотів би врятувати, якщо я її знайду. Я заберу її з собою до Швеції, якщо тільки знайду, тож не такий вже я й егоїст, адже так?

— Суцільне божевілля. Ваше сумління вам ніколи не дасть спокою.

— І слава Богу. — Йосаріан засміявся. — Я б не хотів жити так, щоб на душі не шкребло. Правильно, капелане?

— Я вріжу капітанові Блеку просто кулаком по носі, щойно побачу,—хвалився капелан, посилаючи в повітря два короткі удари лівою, а тоді один незґрабний хук правою. — Ось так.

— А ганьба? — допитувався майор Денбі.

— Яка ганьба? Зараз мені тут ганьби вистачає. — Йосаріан міцно зав’язав шнурівку на другому черевику і схопився на ноги. — Ну, Денбі, я готовий. Потримаєте язика за зубами і дасте мені шанс сісти на попутний літак?

Денбі розглядав Йосаріана мовчки, з дивною, сумною посмішкою. Він уже перестав потіти і здавався зовсім спокійним.

— А що б ви зробили, якби я спробував вас зупинити? — запитав він з гіркою насмішкою. — Побили б мене?

Йосаріана здивувало й зачепило це запитання.

— Ні, звичайно, ні. Навіщо ви так кажете?

— Я вас поб’ю, — похвалився капелан, підскакуючи, немов у танці, до майора Денбі і боксуючи в повітрі. — Вас і капітана Блека, і навіть, можливо, капрала Віткома. Уявляєте, як це буде прекрасно, коли виявиться, що я вже більше не мушу боятися капрала Віткома?

— Ви справді зібралися мене зупинити? — запитав Йосаріан майора Денбі і пильно глянув на нього.

Майор Денбі відскочив від капелана і на якусь хвилину задумався.

— Ні, звісно, ні! — бовкнув він і раптом з надмірним поспіхом замахав обома руками, показуючи на двері. — Звісно, я не буду вас зупиняти. Ідіть, ради Бога, і покваптесь! Гроші потрібні?

— Трохи є.

— Ось, маєте ще, — з гарячковим збудженням майор Денбі простяг Йосаріанові грубу пачку італійських лір і обіруч схопив його руку, щоб не лише його підбадьорити, але й вгамувати тремтіння власних пальців. — Зараз у Швеції, мабуть, гарно, — з тугою зазначив він. — Там такі милі дівчата. І народ такий прогресивний.

— До побачення, Йосаріане, — мовив капелан. — І хай вам щастить. Я залишаюсь тут і буду завзятий, і коли війна скінчиться, ми ще зустрінемось.

— Бувайте, капелане. Дякую, Денбі.

— Як ви почуваєтесь, Йосаріане?

— Нормально. Ні, мені дуже страшно.

— Це добре, — сказав майор Денбі. — Це значить, що ви ще живий. Вам буде невесело.

Йосаріан рушив до дверей.

— Ні, буде весело.

— Я серйозно, Йосаріане. Вам доведеться бути насторожі щодня і щохвилини. Вони перевернуть небо і землю, щоб упіймати вас.

— Я буду насторожі весь час.

— Вам доведеться пострибати.

— І стрибатиму.

— Стрибайте! — крикнув майор Денбі.

Йосаріан стрибнув. Відразу за дверима чигала повія Нейтлі. Ніж опустився, схибивши на кілька дюймів, і Йосаріан дав драла.

Кінець.