Пастка-22

Розділ 28

Добз

Пішов Маквот, і Маквот не був божевільний. Пішов і Йосаріан, хоча все ще шкутильгаючи, і коли він, відлітавши два додаткові бойові завдання, почув загрозливу звістку про ще один наліт на Болонью, то одного теплого пополудня з рішучим виглядом пришкандибав до намету Добза, приклав до губ пальця і прошипів:

— Тссс!

— Чого ти тсикаєш? — спитав Малюк Семпсон. Він здирав зубами шкірку з мандарина, уважно розглядаючи комікс із загнутими кутиками. — Ніхто нічого не говорить.

— Вали звідси, — наказав Йосаріан Малюку Семпсону, махнувши великим пальцем через плече до виходу з намету.

Малюк Семпсон проникливо звів біляві брови й охоче підвівся. Він чотири рази присвиснув у свої обвислі пшеничні вусики і метнувся в гори на побитому, старому зеленому мотоциклі, що його купив кілька місяців тому. Йосаріан зачекав, поки, слабнучи, гавкіт мотора завмер удалині. Намет виглядав якось незвично. Всередині було надто охайно. Добз з цікавістю поглядав на Йосаріана, курячи товсту сигару. Тепер, коли Йосаріан наважився бути хоробрим, його охопив смертельний страх.

— Гаразд, — сказав Йосаріан. — Давай уб’ємо полковника Каткарта. Зробімо це разом.

Добз зіскочив зі своєї койки з нажаханим виглядом.

— Тсс! — загарчав він. — Уб’ємо полковника Каткарта? Що ти мелеш?

— Тихіше, дідько, — огризнувся Йосаріан. — Цілий острів чує. У тебе ще є той пістолет?

— Ти збожеволів чи що? — скрикнув Добз. — Навіщо мені вбивати полковника Каткарта?

— Навіщо? — Йосаріан вирячився на Добза з похмурою недовірою. — Навіщо? Це ж була твоя ідея. Хіба ти не приходив до шпиталю і не просив, щоб я це зробив?

Добз поволі усміхнувся.

— Але тоді в мене було всього п’ятдесят вісім бойових вильотів, — пояснив він, з насолодою пихкаючи сигарою. — А зараз я вже спакувався і чекаю відправлення додому. Я відлітав шістдесят завдань.

— Ну то й що? — відказав Йосаріан. — Він лише знову підніме норму.

— Може, на цей раз не підніме.

— Він завжди її піднімає. Що це в біса з тобою, Добзе? Запитай-но в Голодного Джо, скільки разів він уже пакував свої манатки.

— А я хочу почекати і подивитися, як воно буде, — вперто стояв на своєму Добз. — Я ж не псих, щоб влазити в щось подібне тепер, коли вже своє відлітав. — Він струсив попіл із сигари. — Ні, моя тобі порада: відлітай свої шістдесят завдань, а там буде видно.

Йосаріан притлумив раптове бажання плюнути йому в очі.

— Я можу не дожити до шістдесяти, — простогнав він млявим, безрадісним голосом. — Ходять чутки, що він знову зголосився відіслати нас на бомбардування Болоньї.

— Це лише чутки, — пихато проголосив Добз. — Я б не радив тобі вірити всім чуткам.

— Може, досить давати мені поради?

— А чому б тобі не поговорити з Орром? — порадив Добз. — Орра знову збили над морем під час повторного бомбардування Авіньйона минулого тижня. Може, він уже в такому відчаї, що погодиться вбити полковника Каткарта.

— Орру бракує мізків, щоб впасти у відчай.

Коли Йосаріан лежав у шпиталі, Орра знову підбили над морем, і він посадив свого покаліченого літака на прозоро-блакитні хвилі поблизу Марселя так ніжно й бережно, з такою бездоганною майстерністю, що ніхто з шести членів екіпажу навіть не забився. Аварійні люки в передній і задній секціях відчинилися, поки довкола літака все ще пінилася зеленувато-біла вода, і люди чимшвидше вибрались назовні в м'яких оранжевих рятувальних жилетах, які не надулись і дурно теліпалися в них на плечах. Рятувальні жилети не надулись тому, що Майло повитягав з надувних камер спаровані балончики з двоокисом вуглецю, необхідні для приготування полуничного та ананасового морозива з газованою водою, яке він подавав у офіцерських їдальнях, а натомість прикріпив віддруковані на мімеографі записки: «Що добре для синдикату «М і М» — те добре для країни». Орр останнім вискочив з тонучого літака.

— Бачили б ви його! — розповідав Йосаріанові, заходячись від реготу, сержант Найт. — Ото була комедія — ви зроду такого не бачили. Жоден з рятувальних жилетів не надувся, бо Майло покрав вуглекислий газ для того морозива з шипучкою, яке він подає вам, вилупкам, в офіцерській їдальні. Та виявилося, що не все так страшно. Лиш один з нас не вмів плавати, і ми посадили його на аварійний пліт, якого Орр підтягнув за шнурок до фюзеляжу, поки ще ми всі стояли на літаку. Цей куцоногий пришелепок знається на таких справах. А другий пліт відірвало й віднесло, так що ми всі шестеро вмостилися на одному, ми так тісно попритулялись один до одного ліктями і ногами, що не могли ворухнутися, аби не зіштовхнути когось у воду. Ми відпливли, і секунди через три літак затонув, і от ми в морі самі-самісінькі, і відразу взялися відкручувати ковпачки на рятувальних жилетах, щоб подивитися, що там зіпсувалось, і побачили ті кляті записочки від Майла, в яких він каже, що все те, що добре для нього, добре і для кожного з нас. Який виродок! О боже, як ми його кляли, усі, крім того вашого дружка, Орра, який лиш хихикав собі, так ніби справді думав, що все те, що добре для Майла, може бути добре для всіх нас.

Клянуся, вам треба було бачити, як він там сидить на краю плота, мов капітан корабля, а ми всі просто дивимось і чекаємо, аби він сказав, що робити далі. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, наче замерз, і примовляв: «Тепер усе в порядку, все в порядку», — і весь час хихоче, мов якийсь чудило, потім знову: «Тепер усе в порядку, все в порядку», — і далі хихоче, мов якийсь чудило. Ми дивились на нього, як на недоумка. Якби не було на кого дивитись, то ми б там звихнулися вже за кілька хвилин, бо хвиля то накриває нас із головою, то змиває кількох з плоту, а ми мусимо дертися назад, аж тут накочується нова хвиля і знову змиває нас у море. Було весело. Ми то падали в воду, то видирались на пліт. Хлопця, котрий не вміє плавати, ми поклали посеред плоту, але навіть там він мало не захлинувся, бо води на плоту було стільки, що вона весь час хлюпала йому в лице. Я тобі кажу.

Потім Орр заходився відчиняти на плоту всілякі відсіки, і тут стало справді весело. Спочатку він знайшов коробку з шоколадом і роздав кожному по плитці, отож ми сидимо і їмо солоні шоколадки, а хвиля все змиває і змиває нас у море. Потім він знайшов кілька бульйонних кубиків та алюмінієві чашки і зробив для нас суп. Далі знайшов чай. Повірте, він це зробив! Можете уявити собі, як він пригощає нас чаєм, а ми сидимо мокрі як хлющі по дупу в воді? Тут я звалився з плоту, просто від реготу. Ми всі реготали. А він — геть серйозний, лиш дурнувато хихикає і шкіриться. Ну й дивак! Усе, що знайшов, те використав. Знайшов засіб проти акул — і тут же побризкав воду навколо плоту. Знайшов фарбу для маркерного маяка — і теж вилив у воду. А потім знаходить волосінь з сухою наживкою, і весь аж засяяв, немов до нас уже поспішає катер рятувальної служби, щоб підібрати, поки ми ще не вмерли від спеки, холоду і голоду, чи поки ще німці не вислали моторку з Ла-Спеції, щоб захопити нас у полон або розстріляти з кулемета. В кліп ока Орр закинув ту волосінь у воду, і вже виспівує, мов безтурботний жайворонок. «Лейтенанте, що ви збираєтесь упіймати?» — питаюся. «Тріску», — відповідає він. І не жартує. І добре, що нічого не впіймав, а то їв би ту тріску сирою, якби упіймав, і нас примусив би їсти, бо він знайшов там маленьку книжечку, де пише, що сиру тріску їсти можна.

Далі він знаходить маленьке блакитне весельце[36], завбільшки з ложечку до морозива, і, їй-богу, береться ним гребти, пробуючи зрушити з місця усі дев’ять сотень фунтів. Уявляєте? Нарешті він знаходить маленький компас та велику непромокальну карту, розстеляє її на колінах, а згори кладе компас. Ось так він розважався, аж поки хвилин через тридцять нас не підібрав катер, — за спиною закинута волосінь, на колінах компас і розстелена карта, і веслує щосили тим дрібненьким блакитним весельцем, немов поспішає до Майорки. О, боже!

Сержант Найт усе знав про Майорку, і так само Орр, адже Йосаріан часто розповідав їм про такі пристановища, як Іспанія, Швейцарія та Швеція, де можуть інтернувати й утримувати американських льотчиків в умовах безтурботної розкоші до самого кінця війни, варто лиш туди прилетіти. У своїй ескадрильї Йосаріан був провідним авторитетом з питань інтернування, і під час кожного вильоту до Північної Італії він уже планував вимушену посадку в Швейцарії. Він, звісно, віддав би перевагу Швеції, де інтелектуальний рівень вищий і де він міг би плавати голяка серед вродливих дівчат з низькими, скромними голосами і наплодити там цілі табунці неслухняних, щасливих позашлюбних Йосаріанчиків, які з’являться на світ під опікою держави, яка випустить їх у життя без ганебного тавра; та Швеція була недосяжна, надто далека, і Йосаріан чекав на осколок снаряда, який виведе з ладу один із моторів над Італійськими Альпами і дасть йому привід попрямувати до Швейцарії. Він би навіть не сказав пілотові, куди його веде. Йосаріан подумував змовитися з якимось надійним пілотом і прикинутися, що в них зламався один мотор, а тоді знищити докази обману, посадивши літак «на черево», та єдиний пілот, якому він довіряв, Маквот, був щасливим і на війні, він досі ловив шалений кайф, коли з ревом пролітав над Йосаріановим наметом або над головами купальників на пляжі настільки низько, що сильний вихор від пропелерів прорізав на воді темні борозни і здіймав пелену водяних краплинок, які потім ще кілька секунд осідали на воду.

Про Добза й Голодного Джо тут не могло бути й мови, а також і про Орра, який знову паяв клапан форсунки в пічці, коли зневірений Йосаріан пришкандибав до намету, нічого не добившись від Добза. Грубка, яку Орр змайстрував з перевернутої металевої бочки, стояла посеред намету на рівненькій цементній підлозі, яку також змайстрував він. Орр зосереджено працював, стоячи навколішках. Намагаючись не звертати на нього уваги, Йосаріан прошкутильгав до своєї койки і сів, протяжно застогнавши від перевтоми. Цівки поту холодком пощипували чоло. Добз гнітив його. Док Деніка гнітив. Загрозливе передчуття біди почало гнітити його, коли він глянув на Орра. Усе його тіло задрижало зсередини. Нерви тіпались, пульсувала вена на зап’ястку.

Орр через плече глянув на Йосаріана, його вологі губи оголили опуклий ряд великих заячих зубів. Потягшись убік, він відкопав у своїй тумбочці пляшку теплого пива і, відкоркувавши, подав Йосаріану. Ніхто не промовив ані слова. Йосаріан зсьорбнув шумовиння з шийки і задер голову. Орр мовчки стежив за Йосаріаном, хитро посміхаючись. Йосаріан насторожено дивився на Орра. Орр хихотнув з легким присвистом і, присівши навпочіпки, повернувся до роботи. Йосаріан напружився.

— Не починай, — попросив Йосаріан із погрозою в голосі, обіруч стискаючи пивну пляшку. — Не починай возитися зі своєю грубкою.

Орр тихо хихикнув.

— Я майже скінчив.

— Ні, не скінчив. Тільки збираєшся почати.

— Ось форсунка. Бачиш? Майже зібрана.

— А ти збираєшся її розбирати. Знаю, чим ти займаєшся, вилупку. Я вже триста разів бачив, як ти це робиш.

Орр затрепетав від радості.

— Хочу, щоб тут бензин не протікав, — пояснив він. — Зараз він ледьледь сочиться.

— Я не можу на тебе дивитись, — зізнався Йосаріан безбарвним голосом. — Як хочеш працювати з чимось великим, то прошу дуже. Але в цій форсунці повно малих детальок, і зараз я не маю терпіння спостерігати, як ти прієш над усім цим клятим, нікому не потрібним дріб’язком.

— Якщо вони маленькі, це ще не значить, що вони нікому не потрібні.

— Мені байдуже.

— Ще раз?

— Коли мене немає поруч. Ти життєрадісний недоумок, і тобі не зрозуміти, що значить почуватися так, як я зараз. Коли ти порпаєшся в цьому дріб’язку, зі мною робиться щось таке, чого навіть пояснити не можу. Тоді виявляється, що я не можу тебе терпіти. Я починаю тебе ненавидіти і вже серйозно подумую гупнути цієї пляшкою тебе по голові або штрикнути в шию отим мисливським ножем. Розумієш?

Орр дуже вирозуміло кивнув.

— Зараз я не розбиратиму форсунки, — сказав він і почав її розбирати, працюючи повільно, невтомно, з несхибною точністю, схиливши над самою підлогою своє селянське недоладне обличчя, старанно колупаючись у невеличкому пристрої з такою безмежною, пильною зосередженістю, що, здавалося, він взагалі про свою роботу не думає.

Йосаріан подумки вилаяв його і вирішив не звертати на нього уваги.

— А взагалі, якого дідька ти так квапишся з цією грубкою? — гаркнув він за мить, не стримавшись. — Надворі спека. Можливо, трохи пізніше ми підемо купатись. Чого ти так хвилюєшся через холод?

— Дні коротшають, — по-філософському зауважив Орр. — Я хотів би усе це для тебе завершити, поки ще є час. Тоді в тебе буде найкраща грубка в ескадрильї. Вона буде горіти цілу ніч завдяки регулятору подачі пального, який я зараз ремонтую, а від цих металевих пластин піде тепло по всьому намету. Якщо ти перед сном поставиш свій шолом з водою на цю штуку, матимеш теплу воду для вмивання, коли прокинешся. Хіба не класно? Якщо захочеш зварити яйця або суп, просто поставиш казанок ось сюди і підкрутиш полум’я.

— Чому ти говориш тільки про мене? — захотілося знати Йосаріанові. — А де будеш ти?

Низькоросле тіло Орра здригнулось від тамованого задоволення.

— Не знаю, — вигукнув він, і дивне, деренчливе хихикання раптом вирвалося крізь його заячі зуби, немов вибуховий потік з двигуна. Він говорив, захлинаючись слиною від сміху. — Якщо мене й далі так збиватимуть, то не знаю, де я буду.

Йосаріан був зворушений.

— Чому б тобі не спробувати звільнитися від бойових вильотів, Орре? У тебе є привід.

— Я маю лише вісімнадцять бойових вильотів.

— Але тебе мало не на кожному збивають. Ти щоразу або топиш літак у морі, або йдеш на вимушену посадку.

— Ах, я не проти бойових вильотів. Як на мене, це гарна розвага. Злітав би зі мною кілька разів, як не будеш чільним. Просто задля сміху. Хе-хе.

Орр весело покосився на Йосаріана. Йосаріан відвернув очі.

— Мене знову призначили чільним.

— Як не будеш літати чільним. Якби ти мав трохи мізків, знаєш, що треба було б зробити? Негайно піти до Пілчарда і Рена і сказати, що ти хочеш літати зі мною.

— І щоб мене разом з тобою щоразу збивали? Це така розвага?

— От саме тому й мусиш це зробити, — наполягав Орр. — Коли йдеться про пірнання в море чи вимушену посадку, то я найкращий пілоту полку. Для тебе це буде добра практика.

— Добра практика в чому?

— Добра практика на той випадок, якщо колись доведеться піти на вимушену посадку на морі чи на суші. Хе-хе-хе.

— Маєш ще одну пляшку пива? — сердито спитав Йосаріан.

— Хочеш розбити її у мене на голові?

Цього разу Йосаріан розсміявся.

— Мов та хвойда в римській квартирі?

Орр хтиво заіржав, його товсті щоки надулися від задоволення, наче він поклав за кожну по дичці.

— А ти справді хочеш знати, чому вона гамселила мене туфлею по голові? — шпигнув він.

— А я знаю, — шпигнув Йосаріан у відповідь. — Повія Нейтлі мені розказала.

Орр вишкірився як горгулья.

— Нічого вона не розказала.

Йосаріанові стало жаль Орра. Орр був такий маленький і бридкий. Хто його захистить, якщо він залишиться живий? Хто захистить цього добросердого, простодушного гномика від хуліганів і нахаб або тренованих атлетів, як-от Еплбі, в яких мушки в очах і які при першій же нагоді потопчуться по ньому з бундючним і самовпевненим виглядом? Йосаріан часто переживав за Орра. Хто захистить його від ворожості й обману, від кар’єристів і від злобливого снобізму дружини великого цабе, від ницої, вбивчої зневаги корисливих людей і від приязного сусіда-м’ясника з низькосортним м’ясом? Орр був веселий і довірливий простачок з шапкою кучерявого різнобарвного волосся, з проділом посередині. Для них він був мов дитяча забавка. Вони видурять у нього гроші, збезчестять дружину і не пожаліють його дітей. Йосаріан відчув, як хвиля співчуття до Орра накрила його.

Орр був ексцентричний ліліпут, дивакуватий милий карлик з вульгарними думками і тисячею цінних умінь, через які він довіку залишатиметься серед людей з низькими доходами. Він орудував паяльником і міг збити дві дошки, не розщепивши деревини і не зігнувши цвяха. Він умів свердлити дірки. Він ще багато чого понамайстровував у наметі, поки Йосаріан лежав у шпиталі. Він продовбав у цементі бездоганну канавку і вклав до неї врівень з підлогою тоненьку трубку, якою бензин надходив до грубки з баку, встановленого надворі на помості. Із деталей авіабомб він поробив тагани і наклав на них грубих березових полін, а фарбованими дерев’яними планочками обрамив фотографії грудастих дівчат, повиривані з ілюстрованих журналів, і повісив їх над каміном. Орр умів відкрити банку з фарбою. Він умів змішувати фарби, розводити фарби, змивати фарби. Він умів рубати дрова і користуватися рулеткою. Він знав, як розкладати вогнище. Він умів копати ями і мав справжній хист наносити в консервних банках і флягах води з цистерни, встановленої поблизу їдальні. Він умів на години зануритись у якусь дріб’язкову справу, не нервуючись і не знуджуючись, нечутливий до втоми, як колода, і такий же мовчазний. Він мав незбагненні знання про дику природу і не боявся собак і котів, жуків та молі або такої їжі, як тріска і рубці.

Йосаріан тяжко зітхнув і став обмірковувати чутки про політ до Болоньї. Форсунка, яку розбирав Орр, була завбільшки з великий палець і складалася з тридцяти семи детальок, не рахуючи корпуса, і більшість були настільки мініатюрними, що Оррові доводилось міцно затискати їх між нігтями, щоб розкласти на підлозі строгими, мов у каталозі, рядами, не прискорюючи й не сповільнюючи рухів, не змучуючись, не перериваючи невтомного, методичного, монотонного процесу, хіба щоб покоситися на Йосаріана поглядом запеклого шибеника. Йосаріан намагався не дивитись на нього. Він рахував ті детальки і відчував, що от-от з’їде з глузду. Він відвернувся, заплющивши очі, але так йому стало ще гірше, бо тепер мав лише звуки — тихеньке, надокучливе, неослабне, виразне клацання невагомих детальок і шурхіт рук.

Орр дихав ритмічно з якимось хрипким і відразливим присвистом. Йосаріан стиснув кулаки і глянув на довгий, мисливський ніж з кістяною колодкою, що висів у піхвах над койкою небіжчика. Тільки-но він вирішив зарізати Орра, як його напруження ослабло. Сама ідея вбити Орра була настільки безглузда, що він усерйоз, з якоюсь химерною цікавістю і з захопленням став її обмірковувати. Він приглядався до заглибинки на потилиці Орра, де, як він знав, розташовувався довгастий мозок. Навіть легенький удар убив би Орра і розв’язав би для них обох безліч серйозних, болючих проблем.

— А це боляче? — спитав Орр саме в цей момент, ніби за велінням інстинкту самозбереження.

Йосаріан пильно глянув йому в очі.

— Ти про що?

— Про твою ногу, — відповів Орр, дивно, загадково всміхаючись. — Ти ще досі шкутильгаєш.

— Мабуть, просто за звичкою, — сказав Йосаріан, з полегшенням переводячи дух. — Думаю, скоро мине.

Орр боком звалився на підлогу, а тоді став на одне коліно, обличчям до Йосаріана.

— Пам’ятаєш, — задумливо проказав він, ніби насилу згадуючи, — оту дівчину, яка тоді в Римі лупила мене по голові? — Він хихикнув, коли Йосаріан мимоволі вигукнув з досади. — Хочу домовитися з тобою щодо тієї дівчини. Я розкажу тобі, чому вона лупила мене туфлею по голові, а ти відповіси на одне моє запитання.

— І яке твоє запитання?

— Ти коли-небудь спав з дівчиною Нейтлі?

Йосаріан здивовано розсміявся.

— Я? Ні. Тепер розказуй, чому та дівка лупила тебе туфлею по голові?

— Це ще не було моє запитання, — з переможною втіхою повідомив йому Орр. — Я просто собі балакав. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.

— Ну, але я з нею не спав. А як вона поводиться?

— Так, ніби тебе не терпить.

— Вона всіх не терпить.

— Крім капітана Блека, — нагадав Орр.

— Бо він має її за брудну підстилку. Так можна будь-яку дівку завоювати.

— Вона носить на нозі рабський браслет з його ім’ям.

— Він примушує її до цього на зло Нейтлі.

— Вона навіть віддає йому частину грошей, які отримує від Нейтлі.

— Слухай, що тобі від мене треба?

— А з моєю дівчиною ти спав?

— З твоєю? А хто в біса твоя дівчина?

— Та, що лупила мене туфлею по голові.

— Був з нею пару разів, — признався Йосаріан. — А відколи вона твоя? І до чого ти хилиш?

— Вона тебе також не терпить.

— Мені до одного місця, терпить вона мене чи ні. Я їй подобаюся так само, як і ти.

— А вона тебе лупила туфлею по голові?

— Орре, я втомився. Дай мені спокій.

— Хе-хе-хе! А як та кощава графиня з Рима і її кощава невістка? — пустотливий Орр напосідав дедалі настирливіше: — Ти з ними хоч раз переспав?

— Ох, хотілось би, — чесно зітхнув Йосаріан у відповідь, пригадавши, з якою хтивістю його руки, бувало, пестили їхні крихітні, соковиті дупки й груди.

— Ти їм також не подобаєшся, — зауважив Орр. — Їм подобається Аарфі, подобається Нейтлі, а ти — ні. Здається, жінки тебе взагалі не люблять. По-моєму, вони думають, що ти погано на них впливаєш.

— Жінки божевільні, — відповів Йосаріан і понуро чекав, знаючи, що буде далі.

— А як ота друга твоя дівчина? — запитав Орр, вдаючи глибокодумну зацікавленість. — Гладуха? Ота лиса? Пригадуєш, та лиса гладуха з Сицилії в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Вона також божевільна?

— А вона також не може мене терпіти?

— Як ти тільки міг спати з лисою дівчиною?

— А звідки мені було знати, що вона лиса?

— А я знав, — похвалився Орр. — Знав від самого початку.

— Ти знав, що вона лиса? — вигукнув здивований Йосаріан.

— Ні, я знав, що ця форсунка не буде працювати, якщо залишиться одна зайва деталь, — відповів Орр, аж сяючи від радості, що знову підкував Йосаріана. — Подай-но мені, будь ласка, маленький сальничок, який закотився он туди. Відразу біля твоєї ноги.

— Немає тут сальничка.

— Ось він, — сказав Орр, схопив кінчиками нігтів щось невидиме на підлозі й підняв, щоб показати Йосаріанові. — Тепер доведеться починати все спочатку.

— Тільки спробуй. Уб’ю на місці.

— Чому ти ніколи зі мною не літаєш? — раптом спитав Орр і вперше глянув Йосаріану просто в очі. — Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?

Йосаріан відвернувся, вкрай присоромлений і зніяковілий.

— Я вже тобі казав. Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.

— Не в тому річ, — похитавши головою, заперечив Орр. — Після Авіньйона ти пішов до Пілчарда і Рена й сказав їм, що більше не будеш зі мною літати. Так було?

Йосаріан відчув, що в нього палають щоки.

— Ні, не ходив,— збрехав він.

— Ходив, — врівноважено відказав Орр. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром у літак, яким керуватиму я, Добз або Гапл, бо ти нам не довіряєш. А Пілчард і Рен сказали, що вони не можуть робити для тебе винятків, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами.

— Ну і що? — спитав Йосаріан. — Від цього ж нічого не змінилось.

— Але відтоді вони не призначали тобі літати зі мною. — Орр, знову працюючи навколішках, звертався до Йосаріана без докору чи гіркоти, лише з сумною приниженістю, яку було ще нестерпніше бачити, хоч він і далі хихотів та посміювався, мовби йшлося про щось кумедне. — Знаєш, тобі справді треба політати зі мною. Я досить добрий пілот і подбав би про тебе. Може, мене часто збивають, та це не моя вина, і в моєму літаку ще ніхто не постраждав. Так, сер, мав би ти трохи мізків, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Пілчарда й Рена і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.

Йосаріан подався вперед і пильно заглянув у непроникну Оррову маску суперечливих емоцій.

— Ти на щось натякаєш?

— Хе-хе-хе-хе! — відповів Орр. — Я намагаюсь розповісти тобі, чому та здорова дівка того дня лупила мене туфлею по голові. Але ж ти не даєш.

— Розказуй.

— А ти полетиш зі мною?

Йосаріан розсміявся і похитав головою.

— А тебе знову зіб’ють над морем.

Коли чутки про повторне бомбардування Болоньї справдились, Орра дійсно знову підбили над морем, і він на одному моторі посадив, різко гепнувши,

свого літака на неспокійні, гнані вітром хвилі, розгойдані під войовничими чорними грозовими хмарами, що купчилися вгорі. Він забарився в літаку і опинився сам-один на аварійному плоті, якого стало відносити вбік від решти екіпажу на іншому плоті і який зовсім зник з очей, коли рятувальний катер ледве продерся до них крізь вітер та пелену дощу, щоб узяти їх на борт. Коли вони повернулися до ескадрильї, настала ніч. Про Орра ніхто нічого не знав.

— Не хвилюйтеся, — запевняв Малий Семпсон, усе ще кутаючись у грубий коц і плащ-дощовик, у які його загорнули на рятувальному катері. — Його вже, напевне, підібрали, якщо він не потонув у тому штормі. Але штормило недовго. Б’юсь об заклад, що він об’явиться з хвилини на хвилину.

Йосаріан повернувся до намету, очікуючи, що з хвилини на хвилину об’явиться Орр, і розпалив вогонь, щоб зустріти його затишком і теплом. Грубка працювала бездоганно, потужне, бурхливе полум’я можна було регулювати краником, якого Орр зрештою таки полагодив. Ішов дрібний дощ, м’яко барабанячи по намету, по деревах, по землі. Йосаріан розігрів для Орра бляшанку з супом і з’їв його сам, бо час минав. Він зварив для Орра кілька яєць на твердо і теж сам їх з’їв. Потім він з’їв усю упаковку сиру «чеддер» із сухого пайка.

Щоразу, як починав хвилюватися, він нагадував собі, що Орр з будьчим дасть собі раду, і сміявся сам до себе, пригадуючи розповідь сержанта Найта. Він уявляв собі, як Орр на плоті схиляється над компасом і картою на колінах з діловитою, зосередженою усмішкою, запихає до свого вишкіреного рота одну за одною змокрілі плитки шоколаду і старанно гребе яскраво-блакитним крихітним весельцем крізь блискавки, грім і дощ, а позад нього тягнеться волосінь із сухою наживкою. Йосаріан дійсно не сумнівався у здатності Орра вижити. Якщо на ту ідіотську волосінь можна впіймати рибу, то Орр її впіймає, а якщо націлиться на тріску, то тріску і впіймає, навіть якщо досі ніхто й ніколи не впіймав у цих водах тріски. Йосаріан поставив на вогонь ще одну бляшанку супу і також з’їв його сам, поки суп був іще гарячий. Щоразу, коли клацали дверцята машини, він усміхався і з надією повертався до входу, прислухаючись до кроків. Він знав, що з хвилини на хвилину Орр увійде до намету, зі своїми великими, мокрими від дощу очима, щоками і зубами, на вигляд безглуздий, мов ловець устриць з Нової Англії, у своєму жовтому непромокальному капелюсі та на кілька розмірів завеликому макінтоші, гордо піднявши вгору, на потіху Йосаріану, велику тріску, яку щойно впіймав. Але Орр не з’явився.