Пастка-22

Розділ 26

Аарфі

У певному сенсі в усьому був винний Йосаріан, бо якби він не пересунув лінію фронту під час Величезної облоги Болоньї, майор ...де Коверлі, можливо, був би поруч і зміг би його врятувати, і якби він не заповнив квартири для рядових бездомними дівчатами, Нейтлі, можливо, ніколи б не закохався у свою повію, коли та сиділа голою від пояса донизу в кімнаті зі сварливими гравцями в блекджек, які не звертали на неї уваги. Нейтлі нишком позирав на неї зі свого жовтого м’якого крісла, зачарований тією флегматичною незворушністю, з якою вона приймала загальну байдужість. Вона позіхнула і глибоко зворушила його. Він ніколи раніше не бачив такої героїчної постави.

Дівчина подолала п’ять крутих сходових маршів, щоб продати себе збориську рядових, пересичених дармовими дівчатами, що мешкали в квартирі; ніхто не захотів її ні за яку ціну, навіть коли вона, без великого ентузіазму, оголилася перед ними в надії спокусити своїм високим тілом — струнким, зрілим і справді звабливим. Здавалось, це її радше втомило, ніж розчарувало. Тепер вона безтямно і в’яло сиділа в кріслі, знехотя споглядаючи гру й збираючись з силами, щоб закінчити нудне вдягання і знову йти на роботу. За якийсь час вона ворухнулася. Ще за якийсь час підвелась з мимовільним зітханням і апатично ступила в тісні бавовняні трусики й темну спідничку, застебнула туфлі та вийшла геть. Нейтлі вислизнув слідом; а коли години за дві Йосаріан із Аарфі повернулись до офіцерської квартири, там вона знову ступала в свої трусики і спідничку, і виглядало воно, мов у тому капелановому настирному відчутті — ніби вони вже переживали подібну ситуацію, лише без Нейтлі, який зараз невтішно кривився, засунувши руки в кишені.

— Вона збирається йти, — сказав він кволим, дивним голосом. — Вона не хоче залишатись.

— А чому б тобі просто не заплатити їй, щоб вона залишилася з тобою до вечора? — порадив Йосаріан.

— Вона повернула мені гроші, — признався Нейтлі. — Я їй набрид, і вона хоче пошукати когось іншого.

Взувшись, дівчина на мить завмерла, понурим поглядом пропонуючи себе Йосаріанові й Аарфі. Тонкий білий светрик без рукавів облягав кожен контур її гострих великих грудей і крутих спокусливих стегон. Йосаріан відповів на її погляд і відчув сильний потяг. Потім похитав головою.

— Баба з воза — коням легше, — незворушно зауважив Аарфі.

— Не кажи так про неї! — вигукнув Нейтлі з пристрастю, в якій чулося благання і докір. — Я хочу, щоб вона залишилася зі мною.

— А що в ній особливого? — вишкірився Аарфі з удаваним здивуванням. — Вона всього-на-всього повія.

— І не називай її повією!

Через кілька секунд дівчина байдуже знизала плечима і легкою ходою попрямувала до виходу. Нейтлі розпачливо кинувся вперед відчинити їй двері. Прибитий горем, він почвалав назад, його вразливе обличчя сповнилося смутком.

— Не переживай, — як міг, утішив його Йосаріан. — Ти ще не раз її побачиш. Ми знаємо, де збираються всі повії.

— Прошу тебе, не називай її так, — благально мовив Нейтлі, мало не плачучи.

— Вибач, — промимрив Йосаріан.

Аарфі життєрадісно прогримів:

— На вулицях аж роїться сотнями нічим не гірших повій. А та навіть не була гарненькою. — Він хихотнув зневажливо і самовпевнено. — Ну, а ти кинувся відчиняти двері, так ніби справді в неї закохався.

— Здається, я закохався, — соромливо признався Нейтлі мовби не своїм голосом.

Аарфі з кумедним подивом наморщив своє гладеньке кругле рожеве чоло.

— Хо-хо-хо-хо! — засміявся він, вдоволено плескаючи по широких боках своєї болотно-зеленої офіцерської куртки. — Шикарно. Ти закохався — в неї? Оце справді шикарно.

Того самого вечора Аарфі йшов на побачення з дівчиною з Червоного Хреста, випускницею престижного коледжу і донькою власника великого хімічного заводу.

— Ось з такими дівчатами ти повинен спілкуватись, а не зі звичайними шльондрами, як ота твоя. До речі, вона навіть якась немита.

— Мені байдуже! — відчайдушно закричав Нейтлі. — А ти стули пельку, я не хочу з тобою розмовляти.

— Аарфі, стули пельку, — сказав Йосаріан.

— Хо-хо-хо-хо! — не вгавав Аарфі. — Навіть не уявляю, що сказали б твої батько і мати, коли б дізнались, що ти тут гасав з брудними лахудрами, як оця. Не забувай, твій батько дуже шанована людина.

— Я нічого не збираюсь йому казати, — рішуче заявив Нейтлі. — Я ані слова не скажу ні йому, ні матері, поки ми не одружимося.

— Одружитесь? — Аарфі аж розпирало від поблажливої втіхи. — Хо-хохо-хо-хо! Тепер ти дійсно верзеш дурниці. Ти не в тому віці, щоб знати, що таке справжня любов.

Аарфі був знавцем у темі справжньої любові, бо вже віддавна щиро любив батька Нейтлі і перспективу отримати в нього після війни якусь керівну посаду як винагороду за дружбу з Нейтлі. Аарфі був чільним штурманом ескадрильї, який так і не знайшов свого місця в житті, відколи закінчив коледж. Це був незлобивий і великодушний чільний штурман, який завжди прощав усім в ескадрильї їхні найлютіші прокльони, коли збивався з курсу на шляху до цілі й заводив їх у саму гущу зенітного вогню. Того ж вечора він загубився на вулицях Рима і не здибав тієї пристойної дівчини з Червоного Хреста, випускниці престижного коледжу з великим хімічним заводом. Він збився з курсу на шляху до Феррари того дня, коли збили Крафта, і знову збився з курсу під час щотижневого патрульного вильоту до Парми і спробував вивести літаки до моря понад містом Ліворно після того, як Йосаріан скинув бомби на не захищений зенітками ворожий об’єкт і, заплющивши очі, відкинувся на броньовану спинку свого крісла з ароматною сигаретою в руці. Раптом ударили зенітки, і Маквот тут же заверещав у переговорний пристрій:

— Зенітки! Зенітки! Де ми, чорт забирай? Що відбувається?

Йосаріан стривожено розплющив очі й побачив попереду абсолютно неочікувані розбухлі чорні клуби розривів, що накочувались на них згори, і вдоволене, гарбузоподібне обличчя Аарфі, який з приязним зачудуванням споглядав своїми дрібними очками дедалі ближчі вибухи. Йосаріан був приголомшений. Раптом одна його нога затерпла. Маквот став набирати висоту і заскавчав у переговорний пристрій, вимагаючи команд. Йосаріан рвонувся вперед, щоб глянути, де вони, та залишився на місці. Він не міг ворухнутися. Тут він відчув, що змокрів. Він глянув униз, на свій пах, відчувши раптову слабість і нудоту. Страшна темно-червона пляма швидко повзла вгору по сорочці, немов велетенська морська потвора, готова його зжерти. Його поранено! Із просякнутої кров’ю штанини в калюжу на підлозі стікали окремі струмочки, мов незліченні, невгамовні рої рухливих червоних хробачків. Серце його завмерло. Ще один потужний удар струсонув літак. Від запаморочливого вигляду своєї рани Йосаріан гидливо здригнувся і верескнув, гукаючи Аарфі на допомогу.

— Я втратив яйця! Аарфі, я втратив яйця! — Аарфі не чув, і Йосаріан нахилився вперед і смикнув його за руку. — Аарфі, рятуй мене, — благав він, мало не плачучи. — Мене поранено! Мене поранено!

Аарфі поволі обернувся, дивакувато усміхаючись.

— Що?

— Мене поранено, Аарфі! Рятуй мене!

Аарфі знову люб’язно усміхнувся і знизав плечима.

— Я тебе не чую, — сказав він.

— Ти що, не бачиш? — недовірливо вигукнув Йосаріан і показав на темну калюжу крові, що розповзалась під ним на всі боки. — Мене поранило! Рятуй мене, ради Бога! Аарфі, рятуй мене!

— Я не чую тебе, — терпляче поскаржився Аарфі, прикладаючи свою пухку долоню до зблідлої вушної раковини. — Що ти сказав?

Йосаріан відповів гаснучим голосом, раптом втомившись від того крику, від усієї тієї розпачливої, нестерпної, безглуздої ситуації. Він помирав, і нікому до цього не було діла:

— Не переймайся.

— Що? — крикнув Аарфі.

— Я сказав, я втратив яйця! Ти не чуєш? Мене поранено в пах!

— Я тебе не чую, — буркнув Аарфі.

— Я сказав, не переймайся! — Йосаріан верескнув, з жахом відчувши себе у пастці, раптово він дуже ослаб і затремтів з холоду.

Аарфі знову засмучено похитав головою й опустив своє непристойне молочно-біле вухо прямо Йосаріанові до обличчя.

— Просто говори голосніше, друже. Просто говори голосніше.

Відчепися від мене, вилупку! Тупий, бездушний вилупок, відчепися від мене! — Йосаріан схлипнув. Йому хотілось віддубасити Аарфі, та в нього не було сили підняти руки. Натомість він вирішив поспати і непритомний звалився на бік. Його поранило у стегно, і коли він отямився, то побачив, що коло нього, стоячи навколішках, клопочеться Маквот. Йому полегшало, хоча з-за плеча Маквота з безтурботною цікавістю виглядало розпухле, мов у херувима, лице Аарфі. Йосаріан, відчуваючи себе зле, усміхнувся кволо до Маквота і спитав:

— Хто на господарстві?

Маквот ніяк не відреагував. З наростаючим жахом Йосаріан набрав у легені побільше повітря і повторив свої слова якомога голосніше.

Маквот підвів очі.

— Господи, я радий, що ти живий! — вигукнув він, з полегшенням перевівши віддих. Веселі, ласкаві зморшки біля кутиків його очей побіліли від напруги, а обличчя лисніло від поту й кіптяви. Він обмотував безконечним бинтом Йосаріанову ногу поверх об’ємного ватного тампона, притиснутого до внутрішньої сторони стегна. — За штурвалом Нейтлі. Бідолаха трохи не розревівся, коли почув, що тебе поранило. Він усе ще думає, що тебе вбили. Тобі перебило артерію, але, здається, я зупинив кров. І впорснув тобі трохи морфію.

— Дай ще.

— Трохи заскоро. Я впорсну ще трохи, коли почне боліти.

— Вже болить.

— Ну що ж, хай їм чорт, — сказав Маквот і впорснув ще один шприц морфію в руку Йосаріана.

— Коли скажеш Нейтлі, що зі мною все гаразд... — заговорив Йосаріан до Маквота і знову знепритомнів: світ скаламутнів за плівкою якогось полуничного киселю і потонув у низькому баритональному гулі. Він прийшов до тями в санітарній машині й підбадьорливо усміхнувся до насупленого, засмученого Дока Деніки з профілем довгоносика, та через дві-три запаморочливі секунди світ знову замерехтів червоними пелюстками, а тоді почорнів і занурився у бездонну тишу.

Йосаріан прокинувся у шпиталі й відразу ж заснув. Коли прокинувся ще раз, запах ефіру вивітрився, а в ліжку навпроти лежав у піжамі Данбар і запевняв, що він зовсім не Данбар, а якийсь a fortiori[35]. Здурів, подумав про нього Йосаріан. Він скептично скривив губи, почувши Данбарову новину, але знову заснув неспокійним сном, прокинувшись за день чи два. Медсестер у палаті не було, він обережно виліз із ліжка, щоб роздивитися, що тут діється. Підлога під ним гойдалася, як пліт біля берега на Піанозі, а шви на внутрішній стороні стегна, немов дрібні риб’ячі зубки, покусували йому тіло, коли він шкутильгав через прохід до спинки Данбарового ліжка, щоб роздивитись ім'я на температурній карті й переконатися, що Данбар казав правду: він уже не Данбар, а молодший лейтенант Антоні Ф. Фортіорі.

— Що тут у біса діється?

А. Фортіорі підвівся з постелі і знаком показав Йосаріанові йти слідом. Хапаючись за все, що траплялось йому на шляху, Йосаріан пошкутильгав за ним коридором до сусідньої палати, де зупинився перед ліжком якогось зацькованого на вигляд хлопця з прищавим обличчям і скошеним підборіддям. Коли вони підходили, зацькований хлопець квапливо звівся на лікті. А. Фортіорі махнув великим пальцем собі через плече і сказав:

— Вали звідси.

Зацькований хлопець вискочив з ліжка і побіг геть. А. Фортіорі заліз до ліжка і знову став Данбаром.

— То був А. Фортіорі, — пояснив Данбар. — У твоїй палаті не було вільного ліжка, тож я скористався своїм службовим становищем і прогнав його на моє місце. Користатися службовим становищем досить приємно. Мусиш колись спробувати. Зрештою, спробуй зараз, бо, здається ти от-от упадеш.

Йосаріан справді відчував, що от-от упаде. Він обернувся до Данбарового сусіда, літнього чоловіка з сухим, змарнілим обличчям, махнув через плече великим пальцем і сказав:

— Вали звідси.

Літній чоловік напружився і люто зиркнув на нього.

— Він майор, — пояснив Данбар. — Краще цілься трохи нижче і стань на якийсь час, скажімо, прапорщиком Гомером Ламлі. Тоді в тебе з'явиться батько в законодавчій асамблеї штату і сестра, що заручена з чемпіоном-лижником. Просто скажи йому, що ти капітан.

Йосаріан обернувся до переляканого пацієнта, на якого вказав Данбар.

— Я капітан, — сказав він, махнув великим пальцем через плече. — Вали звідси.

На команду Йосаріана переляканий пацієнт зіскочив з ліжка і побіг геть. Йосаріан ліг на його місце і став прапорщиком Гомером Ламлі, якого потягнуло на блювоту і раптово вкрило липким потом. Він годинку поспав і знову захотів стати Йосаріаном. Виявилось, що батько в законодавчій асамблеї штату і сестра, заручена з чемпіоном-лижником, не є чимось особливим. Данбар повернувся до палати Йосаріана, де витурив Антоні Ф. Фортіорі з ліжка, щоб той знову якийсь час побув Данбаром. Прапорщик Гомер Ламлі в палаті не з’явився. Зате з’явилася сестра Крамер і в пориві святенницького гніву засичала, мов підмокла петарда. Вона наказала Йосаріанові негайно лягати, загородивши собою прохід до ліжка, тож він не міг їй підкоритися. Її миле личко ще ніколи не виглядало таким відразливим. Сестра Крамер була добросердим і сентиментальним створінням. Вона щиро раділа з приводу чийогось весілля, заручин, дня народження чи ювілею, навіть коли йшлося про незнайомих їй людей.

— Ви з’їхали з глузду? — шпетила вона його доброчесним тоном, обурено трясучи пальчиком перед його очима. — Я бачу, вам байдуже, що ви вб’єтеся?

— Я сам собі господар, — нагадав він їй.

— Я бачу, вам байдуже, що ви втратите ногу.

— Це моя нога.

— Однозначно, нога не ваша! — заперечила сестра Крамер. — Ця нога належить урядові США. Так само, як будь-який інструмент або нічний горщик. Збройні сили вклали у вас великі кошти, щоб зробити військовим льотчиком, і ви не маєте права порушувати настанови лікаря.

Йосаріан не надто втішився, що в нього хтось вкладає гроші. Сестра Крамер далі стояла просто перед ним, не даючи пройти. Голова в нього боліла. Сестра Крамер викрикнула якесь питання, якого він не второпав. Він махнув великим пальцем через плече і сказав:

— Вали звідси.

Сестра Крамер дала йому такого ляпаса, що він мало не звалився на підлогу. Коли Йосаріан відвів руку, щоб всадити їй у щелепу, нога в нього підкосилась, і він почав падати. Сестра Дакет вчасно нагодилась і підхопила його. Вона суворо звернулася до обох:

— Що тут діється?

— Він не хоче лягати, — заповзятливо відзвітувала сестра Крамер ображеним тоном. — Сью Енн, він сказав мені щось вкрай жахливе. О, я навіть не можу цього повторити.

— Вона обізвала мене інструментом, — промимрив Йосаріан.

Сестра Дакет не мала до нього ні краплі співчуття.

— Ви ляжете до ліжка, — сказала вона, — чи мені взяти вас за вухо й самій покласти?

— Візьміть за вухо і покладіть, — зухвало відказав Йосаріан.

Сестра Дакет узяла його за вухо і повела до ліжка.