Пастка-22

Розділ 4

Док Деніка

Голодний Джо був психом, і ніхто не знав цього краще за Йосаріана, який допомагав йому як міг. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана просто тому, що вважав його психом.

— Навіщо йому тебе слухати? — питав Док Деніка в Йосаріана, не підводячи очей.

— Бо в нього неприємності.

Док Деніка зневажливо пирхнув.

— Він думає, що в нього неприємності? А що про мене казати? — вів далі Док Деніка з понурою посмішкою. — Ох, я не скаржуся. Я знаю, що йде війна. Знаю, що багато людей буде страждати заради нашої перемоги. Але чому я маю бути одним із них? Чому не візьмуть до війська тих старих лікарів, які на людях без угаву патякають про великі жертви, на які готові йти медики? Я не хочу нічим жертвувати. Я хочу заробляти бабло.

Док Деніка був дуже акуратним, охайним чоловіком, для якого гарно провести час означало похандрити. Смаглявий, з мудрим, насупленим личком і скорботними мішками під очима, він постійно думав про своє здоров'я і майже щодня ходив до медчастини, примушуючи одного з двох підлеглих рядових поміряти йому температуру. Вони робили за нього його роботу практично самостійно і робили її настільки добре, що йому не залишалося нічого іншого, як сидіти на осонні, вигрівати свій закладений ніс і дивуватися, чим так стурбовані люди довкола. Хлопців звали Ґас і Вес, і їм вдалося підняти медицину до рівня точних наук. Усіх тих, що приходили з температурою понад 38,9, вони негайно відправляли до шпиталю. Усім хворим, за винятком Йосаріана, що приходили з температурою нижче 38,9, мазали ясна і пальці на ногах розчином марганцівки і давали таблетку проносного, яка мандрувала в кущі. Усіх тих, що приходили з температурою рівно 38,9, просили прийти через годину, щоб знову її поміряти. Йосаріан, з його температурою 38,3, міг піти до шпиталю, коли заманеться, бо він їх не боявся.

Така система чудово всіх задовольняла, а надто Дока Деніку, якому тепер вистачало часу, щоб споглядати, як старий майор ...де Коверлі кидає підкови на приватному майданчику для кидання підків, досі не знявши з ока прозорої пов'язки, яку Док Деніка зробив для нього зі смужки целулоїду, потайки відрізаного з вікна штабного намету майора Майора кілька місяців тому, коли майор ...де Коверлі повернувся з ушкодженою рогівкою з Рима, де він винайняв дві квартири для офіцерів та рядових, щоб вони проводили там відпустку. Док Деніка заходив до намету медчастини, лише коли відчував себе дуже хворим, тобто щодня, і просив Ґаса і Веса оглянути його. Вони оглядали його, але не могли нічого знайти. Його температура завжди трималася на позначці 36, що їх цілком задовольняло, якщо він був не проти. Док Деніка був проти. Він почав втрачати довіру до Ґаса і Веса і вже думав, чи не перевести їх обох назад до автопарку й замінити на когось, хто зможе виявити, що саме з ним не так.

Док Деніка особисто знав про багато речей, з якими було щось кардинально не так. Окрім свого здоров'я, він тривожився про Тихий океан і льотний час. Здоров'я — це щось таке, в чому ніхто не міг бути впевненим надовго. Тихий океан — це водний простір, зусібіч оточений слоновою та іншими смертельними хворобами, в гущу яких його можуть раптово перевести, якщо він, звільнивши від польотів Йосаріана, розгніває полковника Каткарта. А льотний час — це час, який він щомісяця мусив проводити на борту літака, щоб отримувати додаткову платню за польоти. Док Деніка ненавидів літати. В літаку він чувався ув’язненим. У літаку взагалі не було куди йти, лише в іншу частину літака. Док Деніка чув, що люди, яким подобається залазити в літак, насправді дають вихід своєму підсвідомому бажанню залізти назад у материнське лоно. Чув він це від Йосаріана, який влаштував усе так, що Док Деніка щомісяця отримував платню за польоти, не залазячи назад у лоно. Йосаріан переконав Маквота записувати ім'я Дока Деніки в бортовий журнал після тренувальних польотів чи подорожей до Рима.

— Знаєш, як це буває, — хитро, по-змовницьки підморгнув Док Деніка. — Навіщо ризикувати без потреби?

— Звичайно, — погоджувався Йосаріан.

— Яка кому різниця, в літаку я чи ні?

— Немає різниці.

— Звичайно, саме це я і маю на увазі, — сказав Док Деніка. — Не підмажеш — не поїдеш. Рука руку миє. Розумієш мене? Почухай мені спинку, я почухаю тобі.

Йосаріан зрозумів його.

— Я не це мав на увазі, — сказав Док Деніка, коли Йосаріан заходився чухати йому спину. — Я кажу про співпрацю. Послуги. Зроби послугу мені, а я зроблю тобі. Дійшло?

— Зроби мені послугу, — попросив Йосаріан.

— Не вийде, — відказав Док Деніка.

Було щось мізерне і лячне в образі Дока Деніки, який зажурено сидів біля свого намету, вигріваючись на сонці, зодягнутий в літні штани кольору хакі і літню сорочку на короткий рукав, яка від щоденного прання вицвіла майже до вапнистої сіризни. Він був схожий на чоловіка, який одного разу заціпенів зі страху, а потім ніколи так і не відігрівся. Сидів увесь занурений в себе, втягнувши голову в худі плечі, а засмаглими пальцями з блискучими сріблистими нігтями обережно — від плечей до ліктів — потирав оголені, складені на грудях руки, мовби він змерз. Насправді він був дуже гарячим, співчутливим чоловіком, який ніколи не переставав жаліти самого себе.

— Чому саме я? — постійно скаржився він, і це було добре питання.

Йосаріан знав, що питання добре, бо Йосаріан збирав добрі питання, за допомогою яких він зривав загальноосвітні заняття, що їх раніше двічі на тиждень у наметі капітана Блека з розвідвідділу проводив Клевінджер разом з капралом в окулярах, про якого всі думали, що він, мабуть, підривний елемент. Капітан Блек знав напевно, що він підривний елемент, адже той носив окуляри і користувався такими словечками, як «панацея» і «утопія», а також засуджував Адольфа Гітлера, який здійснив таку прекрасну роботу в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині. Йосаріан відвідував загальноосвітні заняття, бо хотів вияснити, чому така маса людей докладає стількох зусиль, щоб його вбити. Зібралася жменька зацікавлених слухачів, і вони також мали багато добрих запитань, що виявилося в кінці заняття, коли Клевінджер та підривний капрал припустились помилки, спитавши, чи є в когось питання, — і тут вони посипались:.

— Хто така Іспанія?

— Чому Гітлер?

— Коли направо?

— Де був той згорблений блідолиций старий, якого я кликав «Батя», коли зламалася карусель?

— Який козир у Мюнхені?

— Ха-ха, бері-бері.

І просто:

— Яйця!

І тоді Йосаріан поставив питання, на яке не було відповіді:

— А де зараз торішні Сноудени?

Питання засмутило їх, тому що Сноудена вбили над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба і вихопив штурвал у Гапла.

Капрал удав, що не почув.

— Що? — перепитав він.

— А де зараз торішні Сноудени?

— Вибачте, я не зрозумів.

— Où sont les Neigedens d'antan?[4] — повторив Йосаріан по-французькому, щоб капралу було зрозуміліше.

— Parlez en anglais, заради Бога, — відказав капрал. — Je ne parle pas français[5].

— Я теж, — відповів Йосаріан, який був готовий допитувати його всіма мовами світу, аби лиш витиснути з нього інформацію, але тут втрутився Клевінджер — блідий, худий, з важкою задишкою і вологою паволокою сліз, що вже виблискували у зголоднілих очах.

У штабі полку вдарили на сполох, адже годі вгадати, про що можуть довідатися люди, якщо дозволити їм вільно ставити будь-які запитання. Полковник Каткарт доручив підполковнику Корну припинити це неподобство, і полковник Корн дав лад запитанням за допомогою правила. Як відзвітував підполковник Корн полковнику Каткарту, правило підполковника Корна було геніальним. Згідно з правилом полковника Корна, ставити запитання дозволялося лише тим, хто ніколи їх не ставив. Невдовзі єдиними слухачами були ті, хто ніколи не ставив запитань, і тоді заняття зовсім припинилися, оскільки Клевінджер, капрал і підполковник Корн зійшлися на думці, що немає ані змоги, ані потреби навчати людей, які ні про що не запитують.

Полковник Каткарт і підполковник Корн мешкали і працювали в будівлі штаб-квартири полку, як і решта штабістів, за винятком капелана. Штаб полку розташувався у велетенському, відкритому всім вітрам старовинному будинку з сипкого червоного каменю і з гуркотливою каналізацією. За будинком був сучасний полігон для стендової стрільби, що його полковник Каткарт обладнав суто для розваги офіцерів полку, але на якому, завдяки генералові Дрідлу, кожен офіцер і рядовий з бойовим статусом мусив провести щонайменше вісім годин на місяць.

Йосаріан стріляв по тарілках і жодного разу не поцілив. Еплбі збивав тарілки і жодного разу не схибив. Йосаріан стріляв настільки ж погано, як і грав у карти. У карти він також не міг виграти ні копійки. Навіть якщо махлював, бо люди, яких він хотів обдурити, завжди махлювали краще за нього. І йому довелося змиритися з подвійним розчаруванням: він ніколи не стане стендовим стрільцем і ніколи не заробить добрих грошей.

«Треба мати голову, щоб не заробити добрі гроші, — писав полковник Карґіл в одному зі своїх повчальних циркулярів, які він регулярно готував для поширення за підписом генерала Пекема. — Нині кожен дурень може заробити добрі гроші, І більшість із них це й роблять. А люди, що мають талант і голову? Назвіть, до прикладу, хоч одного поета, який заробляє».

— Т.С. Еліот, — озвався колишній РПК ВІнтерґрін зі своєї поштової кабінки у штабі Двадцять сьомої повітряної армії І кинув слухавку, не назвавшись.

Полковник Карґіл, у Римі, був приголомшений.

— Хто це був? — запитав генерал Пекем.

— Не знаю, — відповів полковник Карґіл.

— Що він хотів?

— Я не знаю.

— Ну і що він сказав?

— «Т. С. Еліот», — доповів полковник Карґіл.

— Що це таке?

— «Т. С. Еліот», — повторив полковник Карґіл.

— Просто «Т. С... »

— Так, сер. Це все, що він сказав. Просто «Т. С. Еліот».

— Цікаво, що б це могло означати, — задумався генерал Пекем.

Полковник Карґіл також задумався.

— Т. С. Еліот, — розмірковував спантеличений генерал Пекем.

— Т. С. Еліот, — відлунив полковник Карґіл так само похмуро.

Через хвилину генерал Пекем підвівся, єлейно всміхаючись. На лиці з’явився лукавий і хитромудрий вираз, в очах засяяли злісні вогники.

— З’єднайте-но мене з генералом Дрідлом, — наказав він полковнику Карґілу. — Тільки не кажіть, хто дзвонить.

Полковник Карґіл простягнув йому слухавку.

— Т. С. Еліот, — мовив генерал Пекем і поклав трубку.

— Хто це був? — запитав полковник Мудус.

Генерал Дрідл, на Корсиці, не відповів. Полковник Мудус був зятем генерала Дрідла. Піддавшись на вмовляння дружини і супроти власного переконання, генерал Дрідл залучив зятя до військової справи. Генерал Дрідл споглядав полковника Мудуса з незмінною ненавистю. Сам вигляд зятя, що як його ад'ютант був постійно при ньому, викликав у генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудусом, тому що не терпів весільних церемоній. Загрозливо і заклопотано нахмурившись, генерал Дрідл підійшов до дзеркала на повний зріст і вирячився на своє відображення: кремезна постать, сива, широкочола голова, тьмяно-сірі пучки брів і квадратна, войовниче випнута вперед щелепа. Він занурився у важкі роздуми про щойно отримане таємниче повідомлення. Поволі його обличчя проясніло від вдалої думки, і губи скривились у єхидній посмішці.

— Зв'яжи мене з Пекемом, — сказав він полковнику Мудусу. — Тільки не кажи тому вилупку, хто дзвонить.

— Хто це був? — запитав у Римі полковник Карґіл.

— Той самий чоловік, — відповів генерал Пекем, помітно збентежений. — Тепер він добрався до мене.

— Що йому треба?

— Не знаю.

— Що він сказав?

— Те саме.

— «Т. С. Еліот»?

— Так, «Т. С. Еліот». Більше нічого не сказав. — У генерала Пекема з'явилася обнадійлива думка. — Можливо, це якийсь новий шифр абощо, як пароль дня. Чому б вам не перевірити у зв'язківців, чи це, бува, не новий шифр абощо чи пароль дня?

Зв’язківці відповіли, що Т. С. Еліот не є ні новим кодом, ні паролем дня.

У полковника Карґіла з'явилася наступна ідея.

— Мабуть, треба зателефонувати у штаб Двадцять сьомої повітряної армії, може, вони щось знають. Там є писар на ім’я Вінтерґрін, якого я добре знаю. То він мені підказав, що наша проза надто багатослівна.

Колишній РПК Вінтерґрін відповів Каргілові, що жодних відомостей про Т. С. Еліота в штабі Двадцять сьомої повітряної армії немає.

— Ну, а як нині наша проза? — вирішив заодно розпитатися полковник Карґіл. — Хіба не покращилась?

— Усе ще надто багатослівна, — відповів колишній РПК Вінтерґрін.

— Мене не здивує, якщо за всім цим стоїть генерал Дрідл, — нарешті зізнався генерал Пекем. — Пригадуєш, що він зробив з тим полігоном для стендової стрільби?

Генерал Дрідл відкрив навстіж приватне стрільбище полковника Каткарта для всіх полкових офіцерів та рядових у бойовому статусі. Генерал Дрідл хотів, щоб його люди проводили стільки часу на полігоні для стрільби по тарілках, скільки дозволяло оснащення і розклад польотів. Стріляння по тарілочках вісім годин на місяць було для них чудовим навчанням. Вони вчилися стріляти по тарілочках.

Данбар завзято стріляв по тарілочках, тому що ненавидів кожну мить цього заняття, і час минав дуже поволі. Він підрахував, що одну-єдину годину на плацу для стрільби по тарілочках з такими людьми, як Гавермеєр і Еплбі, можна прирівняти до сімнадцяти років, помножених на одинадцять.

— Думаю, ти псих, — так зреагував Клевінджер на Данбарове відкриття.

— Кому яке діло? — відповів Данбар.

— Я серйозно, — наполягав Клевінджер.

— А кого це хвилює? — відповів Данбар.

— Мене хвилює. Я навіть можу припустити, що життя буде здаватися довшим...

— ...буде довшим, коли...

— ...буде довшим... Буде довшим? Гаразд, буде довшим, коли його наповнити нудьгою і стражданнями, бо...

— Уявляєш, як швидко? — зненацька мовив Данбар.

— Га?

— Вони минають, — пояснив Данбар.

— Роки.

— Роки?

— Роки, — повторив Данбар. — Роки, роки, роки.

— Клевінджере, відчепися від Данбара, — втрутився Йосаріан. — Ти хоч розумієш, скільки це йому коштує?

— Все гаразд, — мовив Данбар великодушно. — У мене в запасі кілька десятиліть. А ти знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік?

— І ти також стули пельку, — Йосаріан присік Орра, який почав хихикати.

— Я просто подумав про ту дівчину, — сказав Орр. — Дівчину з Сицилії. Ту лису дівчину на Сицилії.

— Краще стули пельку, — застеріг його Йосаріан.

— Це ти винен, — сказав Данбар Йосаріанові. — Нехай би собі похихикав, якщо йому хочеться. Це краще, ніж коли він балакає.

— Ну добре. Хихикай, якщо тобі хочеться.

— Знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік? — повторив Данбар до Клевінджера. — Ось стільки, — він клацнув пальцями. — Секунду тому ти вступав до універу, сповнений свіжих сил. А сьогодні ти вже старий.

— Старий? — здивувався Клевінджер. — Ти про що?

— Старий.

— Я не старий.

— Ти на волосину від смерті щоразу, коли йдеш на завдання. Хіба можна бути ще старішим у твоєму віці? Півхвилини тому ти переходив у десятий клас і розстебнутий ліфчик видавався тобі вершиною блаженства. Лише чверть секунди до того ти був хлопчиком і десять тижнів літніх канікул тривали сотні тисяч років, та все одно закінчувались надто швидко. Фіть! Роки пролітають зі швидкістю ракети. А як ще в біса можна сповільнити час?

Останні слова Данбар промовив майже роздратовано.

— Ну, мабуть, це правда, — неохоче погодився Клевінджер, стишивши голос. — Мабуть, життя справді має бути сповненим неприємностями, аби здаватися довшим. Але тоді кому потрібне таке життя?

— Мені, — сказав йому Данбар.

— Навіщо? — спитав Клевінджер.

— А як інакше?