Прерії Арктики

СКЛАДНИЙ ВИПАДОК

Моя слава цілителя ширилася й далі. Одного ранку я почув, як хтось запитав біля входу в намет:

— Доктор удома?

— Так, містер Сетон у себе, — відповів Біллі.

Я вийшов назовні й побачив перед собою незнайомого мені молодого американця.

— Навряд чи ви мене пригадуєте, я з Мічигана. Коли ви приїздили читати лекції в нашому коледжі 1903-го року, я був у комітеті з організації зустрічі. Дуже радий вас бачити.

Ми тепло привіталися. Він пояснив причину свого візиту — болить рука, загальний стан кепський.

— Покажіть руку, — запропонував я.

Він розмотав бинт. Кисть і вся рука розпухли, набряк вирізнявся характерною блідістю.

— Болить?

— Такі муки, що ночами не сплю.

— А де болить?

— У кисті.

— Із чого все почалося?

— Схоже, зі складної переправи через озеро Атабаска. Довелося гребти цілу ніч.

Про людське око я поставив ще зо два запитання, щоб приховати власну розгубленість. Та що ж із ним таке? Чому рука так розпухла й набрякла? Ламаючи голову в пошуках відповіді, зволікаю, ще й ще раз оглядаючи хвору руку, аби тільки він не запідозрив, що я в цій справі — профан.

— Боюся зараження крові. Адже я потраплю до лікаря не раніше, ніж за місяць. А на той час або позбудуся руки, або вмру. І, зізнатися, вже вирішив, що для мене краще.

Страх у кожному разі тільки шкодить справі. Пам’ятаючи про це, я сказав:

— Викиньте все це з голови! Хіба при зараженні крові буває такий блідий набряк?

— Мабуть, ні, — промовив він із величезним полегшенням.

Поки я мовчазно вдавав всезнайка, підійшов майор Джарвіс.

— Гляньте, Джарвісе, як руку рознесло, — сказав я.

— Ух ти! — майор був вражений. — Оце нігтьоїд! Зроду не бачив нічого подібного!

Довгоочікуване осяяння «зійшло» на мене з цими словами. Та це ж, висловлюючись науково, панарицій! Уперше за весь час «медичного огляду» я вільно зітхнув, подивився на пацієнта з виглядом мудрого професора й глибокодумно прорік:

— Причин для занепокоєння нема. Ви, мабуть, пошкодили палець. Інфекція проникла вглиб і почався панарицій. Нарив іще не дозрів. Щойно це стане можливим, я розкрию його, якщо, звичайно, він не прорветься сам, — у душі я молив Бога, щоб нарив прорвався й позбавив нас необхідності проводити операцію. — Є у вас при собі лляне насіння чи висівки?

— Боюся, що ні.

— Тоді знайдіть чисту ганчірку, обгорніть руку та парте її в гарячій воді, скільки зможете витримати. За добу, можливо, нарив прорветься, і тоді, ще за три дні, зможете вирушати в дорогу.

Авторитетна заява особистості, яка не знає помилок, сповнила хворого такої радості, що відблиск її впав і на мене.

Американець подав мені здорову руку для рукостискання та з почуттям сказав:

— Ви не уявляєте, як ощасливили мене. Я б швидше вмер, ніж погодився залишитися калікою.

— Однак, ви скаржилися, що не спите вночі.

— Три ночі не спав. Біль не відпускає.

— Тоді візьміть пігулки. Приймете одну й о десятій лягайте спати. Якщо не заснете, прийміть іще одну о пів на одинадцяту. А не заснете об одинадцятій, прийміть третю, вона вже напевно вас приспить.

Хворий пішов веселий і на наступного ранку мав уже кращий вигляд.

— Відразу видно, що людина виспалася, — посміхнувся я.

— Ні, — відповів він, — я не спав. Скажіть, у ваші пігулки входить опіум?

— Так.

— Я так і думав. Ось вони, візьміть. Я вирішив, що повинен пройти через це випробування з ясним розумом. Обійдуся без наркотичних засобів.

— Честь вам і хвала! — захоплено вигукнув я. — Іншому запропонуєш снодійне, він візьме й ще попросить. Ви — геройський хлопець, такого не вибити з сідла! Незабаром ви будете зовсім здорові.

Хворий знову показав мені свою руку, роздуту, ніби міхур.

— Настав час готуватися до операції. Оперувати буду вас о першій пополудні, — відчеканив я, подумки схвалюючи професійну впевненість своїх слів. Вся підготовка полягала в тім, щоб нагострити кишенькового ножа, а найважливіше — опанувати себе! Я згадав про баклагу з бренді, яку мені дали з собою приятелі, поклав її в кишеню та пішов оперувати. Пацієнт був готовий.

— Ось вам баклага, сьорбніть, — запропонував я.

— Не хочу, — була відповідь. — Я чоловік, і мені вистачить мужності, щоб перетерпіти біль.

Хворий поклав на стіл свою схожу на роздутий пудинг руку.

— Попросіть свого приятеля потримати вам руку, — сказав я.

— Не турбуйтеся, я не поворухнусь, — промовив він, стискаючи зуби, і я зробив індіанцеві знак, аби той вийшов.

Я знав, що він не поворухнеться. Але він ніколи не дізнається, якої нервової напруги коштувало мені це дійство. Одне було зрозуміло: я повинен зробити розріз достатньо глибокий, щоб випустити гній, але при цьому не зачепити артерію та не перерізати сухожилля. І повинен був зробити це впевнено, з першого разу.

І я це зробив.

Вражаюче! У хворого жоден мускул на обличчі не здригнувся!

— Все? — запитав він. — Та це просто укол шпилькою порівняно з тими тортурами, які я терпів щохвилини цілий тиждень.

Я відчув кволість у ногах, вийшов надвір та, зізнаюся, сьорбнув трохи бренді. Свою обіцянку я виконав — за три дні мій пацієнт був цілком здоровий і міг продовжити свою подорож.

Цікаво, чи приховують теперішні лікарі під маскою професійного спокою ті самі страхи й сумніви, які мучили мене?