Прерії Арктики

СОБАКИ З ФОРТ-РЕЗОЛЬЮШЕН

Назва розділу звучить, немов епічна поема, але це аж ніяк не поема.

У календарі чіпева тільки дві пори року — Час Собаки та Час Човна. Собака для індіанця — все одно що кінь для араба, північний олень для лапландця принаймні на півроку.

Настає Час Собаки — і човни недбало звалюють у купу, а якщо й накривають, то лише від сонця. Та коли настає Час Човна, доля собак досить жалюгідна. Але ж вони — втілення собачої відданості й чекають від людини лише жалюгідного шматка за свою безмежну любов та віддану службу, не кажучи вже про добровільну відмову від вільного життя.

Узимку собаки не можуть добре служити, якщо голодні — їх, не шкодуючи, годують рибою, зав’яленою пізньої осені. Риба встигає замерзнути до того, як остаточно стухне.

Тривалі зимові поїздки на нартах і вірна собача служба чудово описані Джеком Лондоном у «Поклику предків». Півроку життя за північним календарем можливе лише завдяки собаці. На півночі не перестають розповідати про собачу відвагу, відданість, героїзм.

Торговець Мактавіш разом із погоничем мали проїхати 65 миль у таку люту непроглядну хуртовину, що насилу бачили ватажка собачої запряжки. Чудовий дужий пес раптом ні з якого дива ліг на сніг і нізащо не хотів іти далі. Погонич ударив пса батогом, і Мактавіш дорікнув йому: такого пса батогом не підганяють. Погонич пройшов уперед і побачив велику ополонку всього за кілька кроків від запряжки — її не було видно крізь заметіль. Після цього випадку вони цілком покладалися на чуття ватажка.

Собаки зберегли багато рис своїх далеких предків — вовків. Вони, наприклад, закопують у землю їжу про запас, а матері відригують їжу голодним цуценятам. Собаки всією зграєю захищають члена свого клану від чужинця й карають на смерть невдаху.

Узимку на півночі можна їздити тільки на собаках. Некочове життя там практично неможливе — є тисячі прикладів цього.

Але ось починається квітень, сніг тане, з приходом травня розкриваються ріки, скрізь оголюється земля — і край культу собаки.

З-під накриття витягають жовтаві берестяні пироги, лагодять їх, спускають на воду. А собак більше не тримають на прив’язі — відтепер вони повинні годуватися самі. Власникові й на думку не спадає, що в подяку за колишню та майбутню службу собак слід годувати. Інстинкт і виховання втримують собаку біля становища. Їх б’ють, відганяють камінням. Собаки голодують, живуть злодійством або полюють, як уміють, поки не скінчиться тужливе літо й на зміну йому не прийде весела зима, а разом із нею — служба та гарна їжа.

Від самого Форт-Мак-Маррей нам що не день траплялися собаки, які здихали з голоду, і я годував їх, якщо було чим. У Сміт-Лендінгу я нарахував півсотні собак. Один великий пес вочевидь заявляв на нас свої права. Я їх перший знайшов, здавалося, говорив він іншим, і жоден собака не міг без бійки з ним проникнути в наш табір.

Звичайно, пес чудово харчувався недоїдками з нашого столу. Та коли я бачив живі кістяки, які ховалися по кущах, серце моє обливалося кров’ю від жалощів, і наші їстівні запаси танули. Собаки постійно очікували нагоди, щоб вдертися до табору та схопити що-небудь. Не мало значення, що саме, аби тільки вгамувати нестерпний біль у порожньому череві.

Собаки вважали їстівним не тільки будь-які м’ясні чи рибні покидьки й усе, що пахло м’ясом і рибою, але й старі черевики, мішки з-під борошна, картопляне лушпиння, мило, ганчірки з плямами тваринного жиру. Брудний кухонний рушник, ще мокрий після використання, вважався делікатесом і бував проковтнутий — не встигли ми й оком змигнути. За якийсь час ми знайшли його на землі — він був цілий, чистий, вибілений, ніби його обробили хімічними реактивами.

У колишні часи собаки ловили влітку зайців і могли прогодуватися самою заячиною, але нинішнього року зайці зникли. Собаки наловчилися грабувати рибальські сіті, але надто вже далеко від форту їх ставили рибалки. Не дивно, що приречені на муки голоду собаки пожирали й своїх родичів. Не тільки померлих, а й хворих, калік рвали на шмаття й пожирали сильніші. Мені розповідали, як жорстокий погонич скалічив собаку ударами батога — інші пси з тієї самої запряжки, не чекаючи, поки той здохне, відразу розтерзали його та з’їли. Горе цуценятам, які з’явилися на світ у цей час — їх часто пожирають власні матері. Але я ніколи не чув, щоб на такий злочин зважилася вовчиця — праматір собак. Ось як погано вплинуло на них спілкування з людиною!

Ніколи в житті не бачив такої цілковитої деградації, викликаної нескінченними муками голоду. І проте — тут читач має право засумніватись, як свого часу сумнівався я сам — ці поглиначі неймовірної гидоти, ці здохляки, які гинуть з голоду, з відразою відвертаються від качки чи іншого водоплавного птаха.

Якось підстрелили пелікана — з нього збиралися робити опудало, а тушку викинути собакам, гадаючи, що такого великого птаха вистачить, аби двоє-троє з них влаштували собі бенкет. Собаки кинулися назустріч, ніби вовча зграя. Більші відтіснили малих назад. Я кинув їм птаха, але виснажені до краю собаки відвернулися від нього, як людина, котра вмирає з голоду, відвернулася б від смаженого людського м’яса. Лише один жалюгідний цуцик — скелетик, обтягнутий шкірою, — дочекався, поки сильні відійдуть, вирвав нутрощі пелікана та проковтнув їх із очевидною відразою.

Не можу пояснити, у чому тут річ, але, кажуть, що це типовий випадок. Спогад про те, як собаки поставилися до настільки щедрого підношення, зробив мене черствим до їхніх страждань у подальшому.

На Ньярлінгу ми були далеко від людей, і собаки нас не турбували, у Форт-Резольюшен ми знову потрапили у світ людей — і у світ собак. Записи в щоденнику передають враження вимушеного триденного перебування там:

«16 липня 1907 року. Нарешті ми вибралися з Форт-Резольюшен. Ніколи ще я не їхав з такою радістю від людей, які були добрі до мене.

Тут найбожевільніший аматор собак знайде зцілення.

Собаки — бич тутешніх місць, у всій околиці не знайдеш і клаптика землі, не запаскудженого ними. Варто залишити на землі якусь річ, як вони негайно ж потягнуть, порвуть або загидять її. Біля чотирьох кутів нашого намету постійно «робило позначки» все незліченне собаче населення тутешніх місць. Намет було вкрай зіпсовано, бо він розповсюджував такий огидний «аромат», що почистити його могла хіба що багатоденна злива.

Тут півсотні вігвамів, у кожного господаря від п’яти до п’ятнадцяти собак. Ще по 25 у місіонерів і службовців Компанії.

Ми пройшли всього двісті ярдів, а я нарахував 86 собак. Від них нема спокою ні вдень ні вночі — щогодини, щохвилини лунає гамір собачих бійок або загальне виття. У селі як мінімум шість собачих кланів, відповідних людським, і якщо собака з клану Собаче Ребро заблукає до Жовтих Ножів, на неї накидаються всі собаки цього клану. Тоді на допомогу мчать собаки її клану — і починається спільна бійка. Хазяї з того й іншого боку, вступаючи в сутичку, луплять псів ціпками, і довго після закінчення битви ятрить душу нестерпне виття та вереск переможених.

Розповідають, що одна з таких собачих бійок призвела до розколу племені чіпева, й ті, що пішли на південь, почали називатися Апачами з Арізони.»

Коли починається Час Човна, індіанці сідають у піроги всією родиною, беруть із собою одного-двох найкращих собак і відпливають, залишаючи решту на березі. Ті з виттям пливуть слідом за човнами, благаючи жорстокосердих хазяїв узяти їх із собою. Але піроги пливуть далі та далі. Собаки скиглять на березі або пливуть за хазяями, поки не знесиляться. Течія відносить їх на сушу, й для собак починається сувора літня пора, сповнена випробувань.

Якщо зайців багато, завжди можна прогодуватися, якщо мало, підійде й інша їжа — польові миші, риба, а коли достигають ягоди, собаки переходять на пашу. Ослаблих поїдають їхні ж побратими. А з настанням осені повертаються жорстокосерді хазяї, підбирають собак, які вижили, та годують їх, щоб підкріпити на той час, коли знову впряжуть у нарти.

Бідолашні тварини не тримають зла на байдужих людей і знову несуть свою службу.