Прерії Арктики

ВІД’ЇЗД НА ПІВНІЧ

1907 року я вирушив у мандрівку човном униз річкою Атабаскою та її притоками на далекий північний захід Канади, де збереглися ще не ходжені ліси, і далі — до незвіданих арктичних рівнин, де, за оповідями очевидців, іще водилися дикі північні олені карибу.

Моїм супутником був Едвард А. Пребл із Вашингтона, чудовий натураліст і досвідчений мандрівник, який три сезони вивчав територію від Гудзонової затоки до річки Маккензі.

Вважаючи своєю головною метою спостереження за карибу (мені хотілося довести численність їхніх стад), я вирішив заразом зібрати всілякий природознавчий матеріал, уточнити берегову лінію озера Ейлмер, досі мало вивченого, а також дослідити сусідні озера.

Вирушаючи в цю подорож для власного задоволення й власним коштом, я ніяк не міг переконати в цьому своїх знайомих, які працювали в Компанії Гудзонової затоки; вони були впевнені, що я виконую таємне завдання уряду якої-небудь країни, музею чи наукового товариства.

Увечері 5 травня ми виїхали з Вінніпега. Звідси до заходу по ходу потяга ми бачили чимало доказів того, що минулий рік був «заячим», тобто роком, у який чисельність зайця-біляка, що постійно коливається, досягла свого максимуму. Кора майже всіх дерев на рівні снігового покриву була обгризена. Але жодного зайця ми так і не побачили: на них напав мор і, звісно, майже блискавично винищив усіх у цьому районі.

Наступного ранку на південь від залізниці ми примітили стадо з чотирьох вилорогів. Потім спостерігали й за іншими — всього двісті тридцять два вилороги у двадцяти шести стадах. Усі вони паслися з південного боку залізниці. Пояснювалося це дуже просто: минулої зими, коли вилороги перекочували на південь, Тихоокеанська залізнична компанія Канади встановила огорожу з колючого дроту вздовж усієї під’їзної колії. Навесні цей непереборний заслін відрізав вилорогів від їхніх пасовиськ, і вони здивовано товклися біля колючого дроту. Одне стадо з восьми тварин злякалося пасажирів, які виходили з потяга на станції, та антилопи пробігли з півмилі й знову повернулися до заслону. Вони не могли здолати інстинкт, який гнав їх на Північ. Якщо не буде знайдено виходу з цього становища, всі вилороги в північному Саскачевані вимруть.

Із Калгарі ми виїхали потягом до Едмонтона. Це був останній пункт нашого залізничного маршруту. Звідси починався тяжкий шлях, і ми кілька днів чекали, поки прибудуть спорядження та харчі, а головне — поки річка звільниться від криги.

У північних краях льодохід на річці — дуже важлива подія. День, коли рушає лід, знаменує початок весни, і його чекають із нетерпінням.

Ми довідались, що Атабаска розкрилася, найняли коней, проїхали 94 милі чудовою, рідко населеною сільською місцевістю й рано-вранці наступного дня прибули в Атабаска-Лендінг, містечко, типовий прикордонний форт, на березі великої східної притоки Маккензі. Униз цією річкою ми мали здійснити тривалу подорож.

Ми зупинилися в центральному готелі містечка. Інші постояльці запевняли, що гіршого готелю не знайдеш у світі. Мені спершу здалося, що я знав заклади й гірші, але вранці визнав, що мої сусіди мали рацію.

Тим часом прибули наш човен і харчі, однак великий караван плоскодонок, який доправляв щорічний запас продуктів на Далеку Північ, ще не міг вирушати в дорогу, а ми потребували його допомоги, тож відклали початок подорожі на чотири дні.

Непередбачена затримка дала нам змогу вивчити природничу історію місцевості та зібрати деякий матеріал.

Мене вразили дерева-велетні. Типова чорна тополя досягала, приміром, ста футів заввишки, маючи діаметр понад вісім футів (8 футів і два дюйми) за вісімнадцять дюймів від поверхні землі. Вищих тополь мені не траплялося, хоча я бачив дерева й із густішою кроною.

У готелі разом із нами очікували караван четверо поліціянтів із підрозділу кінної поліції, котрі теж прямували на Північ. Старшим у них виявився мій старий знайомий із Торонто, майор Джарвіс. Там же був Джон Шотт, метис гігантського зросту, який супроводжував Каспара Вітні в Баррен-Граундз[2] 1895 року. Він, зважаючи на все, був дуже високої думки про Вітні. Про саму подорож Джон багато мені всього розповів. А поки я накидав його портрет, він розважав мене спогадами про раннє дитинство на річці Ред-Рівер, де він народився 1841 року. Мені вдалося записати дещо з його оповідань про ці нині історичні часи. Його описи вилорогів, які жили на рівнині Вайт-Хорс у 1855 році, та бізонів із Карберрі (Манітоба) в 1852 році проливають світло на прадавні місця перебування цих тварин, які вже вимирають.

Усі мандрівники, які раніше за мене вирушали в пустельну арктичну зону Баррен-Граундз, покладалися тільки на полювання, і в результаті прирікали себе на злигодні, а часом навіть на голодну смерть. Я ж вирішив, не покладаючи особливих надій на мисливські трофеї, захопити з собою якомога більші запаси харчів — усе найкраще, що можна купити у Вінніпегу, а отже, і в усьому світі. Як ви побачите далі, мисливські трофеї, на які ми особливо не розраховували, з’являлися в таборі щодня.

Мій човен не міг вмістити такого суттєвого продовольчого запасу, тому більшу частину його я навантажив на плоскодонки Компанії Гудзонової затоки, захопив із собою харчі, яких вистачило б на тиждень. Цей вантаж і спорядження для табору додали човну необхідної стійкості на воді.