Прерії Арктики

ВІВЦЕБИК

Удень Пребл, Біллі та я подалися пішки на північ: подивитися, чи нема поблизу вівцебиків.

За дві милі від табору я відділився від решти й узяв курс на північний захід.

Поблукав близько години, злякав чимало пуночок, лапландських подорожників, коників, довгохвостих ховрашків і карибу та набрів на істоту, зустріч із якою принесла несподівану радість. Істотою був усього-на-всього заєць-біляк, другий за цю подорож. Він був дивовижею тут, принаймні цього року, тому й викликав жвавий інтерес. Заєць підігрів його, бо дозволив мені розглядати себе доволі зблизька, замальовувати й фотографувати.

Звичками він не відрізнявся від зайця прерій, навіть хвіст на бігу тримав так само, а це найяскравіша риса зайців різних видів.

16 серпня ми зняли табір на річці Локхарт, тепер уже виразно уявляючи, що прямуємо до північної частини озера. Минули вузьку затоку — з неї, схоже, витікала річка — та помітили на плоскогір’ї буру крапку, яка швидко рухалася. Поза всякими сумнівами, це був якийсь коротконогий звір — чи то росомаха за милю від нас, чи вівцебик за дві милі. Ми розігнали човен до граничної шестимильної швидкості й незабаром переконалися, що бура пляма — вівцебик! Ми ще не дісталися до звичних місць перебування цих великих тварин, а один із них, видно, вийшов нам назустріч. Ми швидко висадились на сушу, зарядили рушниці й фотоапарати.

— Я зроблю кілька знімків. Стріляйте тільки в тому випадку, якщо бик кинеться на мене, — наказав я.

Ми побігли за величезним вівцебиком — він утікав від нас, поскубуючи на ходу траву.

Чого чекати від нього — втечі чи нападу, — ми не знали й розсудили так: що довше він нас не побачить, то краще. Якщо бик обертався, ми ховалися за каменями. Бик мирно пасся — робили короткі перебіжки, поступово наближаючись до нього. Із двохсот кроків його вже можна було добре розгледіти — величезного, вкритого густою вовною. Він нагадував бізона — і кольором, і розмірами, і звичками. Про жодну з тварин я не мав настільки мінливого уявлення, думаючи раніше, що вівцебик схожий на гігантського барана.

Перший фотознімок було зроблено. Що саме злякало велетня, не зрозуміло — раптом він кинувся щодуху, не зупиняючись навіть, щоб схопити пучок трави, от-от мав уже зникнути за гребенем гори. Я кивнув Преблу. Він вистрілив у повітря, вівцебик рвучко повернувся, сердито форкнув і помчав у наш бік. Він гордо підняв голову, очі в нього палали, і це викликало в пам’яті африканського буйвола чи бізона американських прерій. По мірі наближення він здавався дедалі більшим і справляв щораз більше враження. З надійного притулку за скелею за п’ятдесят ярдів від нього я зробив другий знімок. Я зрозумів, що іншої такої нагоди більше не трапиться, і, цілком покладаючись на своїх помічників, сказав Преблу:

— Потрібен крупний план, і я підійду до бика ближче. Він, звичайно, кинеться на мене, і тут уже моє життя залежить від тебе й твоєї рушниці, Пребле.

— Йди, — лаконічно відгукнувся Пребл.

Майже за двадцять кроків від бика я вийшов зі схованки. Величезний бик форкнув, помотав головою, націлився на мене рогами — ось вона, дорогоцінна мить! Але тут гримнув постріл, тварина похитнулась і звалилася на землю, вражена кулею в саме серце. Почулося радісне кудкудакання Уїзо.

Як же лаяв я старого дурня, котрий зіпсував усю справу! Уїзо так нічого й не зрозумів. Він бачив, що начальникові загрожує смертельна небезпека, і діяв, як підказала йому його проклята розважливість. Ніколи більше, супроводжуючи мене, він не візьме до рук рушниці!

Удача посміхалася нам у всьому!

Ми були обмежені в часі й не могли добратися до літніх пасовиськ карибу на березі Льодовитого океану, а олені прийшли провідати нас, коли прибули на свої зимові пасовиська до озера Артиллері. Ми знали, що не зможемо побувати навіть на річці Бека, де водяться вівцебики, — і вівцебик трапився нам біля озера Ейлмер.

І ось іще одна удача! Вночі якийсь звір заліз у наш намет і поцупив м’ясо. Наступної ночі Біллі поставив капкан і спіймав злодія — ним виявився… песець, який ще й дозі хизувався в літній шубці. Ми не думали, не гадали потрапити до нього в гості влітку, а він сам вирішив навідатися до нас!

Поки хлопці займалися виробленням бичачої шкіри, я згадав про затоку, з якої витікала річка, та пішки подався оглядати околиці.

Милі за дві зійшов на гору і зробив найважливіше за всю подорож відкриття. Переді мною, виступаючи з серпанку далекого північного заходу, несла свої води велична річка — з білим кипінням води біля порогів і водоспадів, темно-блакитна в спокійних місцях, повновода, часом до двохсот, а в середньому 70–80 ярдів завширшки. Зважаючи на карти, я був її першовідкривачем.

Біля самого берега на мілководді хлюпалася безліч великих лососів. Сповнений торжества першовідкривача, я пройшов іще зо дві милі вниз за течією та вирішив назвати річку Ерл-Грей, на честь гідного державного діяча, нинішнього генерал-губернатора Канади.

Склав на березі піраміду з каменів, вказав своє ім’я та дату відвідування. Потім, сидячи на вершині гори, милувався прекрасною річкою — краєвид згори відкривався чудовий. На душі було радісно й світло — моя експедиція, поза всякими сумнівами, пройшла успішно. Всю програму цілком виконано. Я довів численність стад карибу, дослідив озеро Ейлмер, відкрив дві великі річки, досяг нарешті зони перебування вівцебиків і везу з собою коштовний експонат — череп бика-чемпіона.

Це була зоряна година всієї експедиції!