Прерії Арктики

ДРУГЕ ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ

Успіх — нехай і скромний — першого полювання відразу підніс нас в очах усіх навколо. Вождів дивувало завзяття блідолицих, і коли ми готувалися до другої експедиції, Кійа надіслав чоловіка з повідомленням: він не може поїхати з нами як провідник, але дасть мені свого об’їждженого гунтера (верхового коня), котрий біжить по сліду, мов собака, та вирізняється покладливою вдачею.

Я завжди з підозрою ставився до коней — і людей — із поступливою вдачею та почав думати, яка ж прихована вада чаїться у цій чудовій нехитрій істоті. Щодо коней у мене є забобон — не люблю коней білої масті.

Привели гунтера, і він, звичайно, виявився білим, як мармур, від гриви до хвоста й копит. Навіть очі в нього були білі, кольору дешевої порцеляни — можливо, він був сліпавий через катаракту. Ніздрі й вуха в коняки були хворобливого рожевуватого відтінку.

Але зовнішність виявилася оманливою — він і справді біг по сліду, мов собака, якщо я давав йому волю. Кінь чудово йшов під сідлом, легко переходив на рись і відразу зупинявся, варто було тільки кинути вуздечку. Отоді я поцінував люб’язність Кійі. Він зовсім не збирався жартувати зі мною і дав мені свого найкращого гунтера.

Навіть його мертвотна білизна — величезна перевага в снігову зиму, головний час полювання.

Не тільки Кійа, але й П’єр Білка, головний вождь, подобрішав до нас. Раптом виявилося, що він трохи знає англійську та пристойно висловлюється французькою. Білка навіть погодився вивести нас через свої мисливські угіддя в самий центр бізонячого краю за умови, що ми повернемося до 1 липня, дня підписання угоди. Цього дня збиралося все плем’я отримати гроші, які належать їм за угодою, і присутність головного вождя була необхідною.

Попереду на гарячому скакуні їхав П’єр Білка, дуже мальовничий у своєму каптані та чорному бурнусі. Щоправда, каптан був сітчастою накидкою від комарів, бурнус — плащем із однострою службовця Компанії Гудзонової затоки, а гарячий скакун — звичайною індійською конячиною, так що картина втрачала романтичну піднесеність.

Ми проїхали сім миль на захід чудовим сосновим лісом, потім три милі змішаним — тополя, сосна і ялина — та опинились біля Невільницької річки. Ще милю тягнувся змішаний ліс, далі почалися торфовища. До одинадцятої, коли настав час, аби підкріпитися, ми здолали 12 миль.

О третій досягли Солт-Рівер, але на той берег не переправлялися. Солт-Рівер — чудова річка завширшки двісті футів, із кам’янистими берегами, порослими густим лісом, але вода в ній солонувата. Близько години їхали на північ уздовж східного берега річки, далі шлях пролягав «прерією» завширшки милю, яка простягалася дуже далеко за верболозами. Тут вогко, але коні можуть пройти.

Близько шостої вечора відшукали сухішу місцину та розбили табір. Уночі я зацікавлено дослухався до знайомої пісні жовтого пастушка[7]: «кік-кік-кік» долинало з ближнього болота. Мабуть, тут проходить його північна межа.

Тут я знову спіймав гримучу змію. Наш провідник дуже здивувався, коли побачив її у мене в руках. Подив індіанця ще більше зріс, коли я відпустив її живою та неушкодженою.

Вранці, ще по годині шляху, ми звернули до Солт-Рівер і почали переправу. Вождь обрав погане місце-трясовина здавалася бездонною, і ми ледь не втратили двох коней. За дві години все-таки здолали переправу й рушили далі, але коні, які ще не оговталися після голодної зими, дуже ослабли.

Тепер ми їхали високим плато чудового сухого лісу. Поїздка була б дивовижною, якби не комарі, про яких я пообіцяв більше не писати. П’єр виявився приємним і розумним провідником. Він робив усе можливе, щоб подорож не виявилася надто виснажливою.

До вечора здолали ще 15 миль. Цілий день нас переслідувала на відстані трьохсот кроків якась тварина. Спочатку ми думали, що це вовк, але з настанням ночі вона припхалася в табір і виявилася здичавілим і майже мертвим від голоду індіанським собакою.

Наступного дня ми нарешті побачили Літл-Баффало-Рівер, до якої давно прагли. Тим часом П’єр Білка безперестану бурчав, що коні насилу плентаються, залякуючи нас жахливими торф’яними болотами на заході. Нарешті без натяків заявив, що за два з половиною дні ми проїхали сорок миль гарною дорогою, а тепер нам належить здолати не менший шлях грузькими болотистими місцями. Змореним коням це над силу, а ще доведеться повертатись. Він же, Білка, повинен будь-що-будь повернутися у Форт-Сміт до першого липня. П’єр запропонував: або він вестиме всю експедицію на захід ще півдня, або зробить кидок із найбільш витривалими з нас на найкращих конях чи й пішки до бізонячих пасовиськ. Уся експедиція з в’ючними кіньми та поклажею, на його думку, не могла досягти мети й повернутися в домовлений термін.

Це був тяжкий удар для нас. Ми влаштували військову нараду, і слова, сказані там про П’єра Білку, дошкулили б йому до печінок, якби він до пуття розумів англійську. Але Білка зберігав цілковитий спокій — коли було потрібно, він геть-чисто англійську забував.

Ми буквально кипіли від люті. Ще б пак! Експедиція на півдорозі до мети, всі в доброму здоров’ї, провіанту не бракує, погода чудова, все складається якнайкраще, і раптом — дозвольте повернути, бо провідникові час вертатися додому.

Я був розлючений не менше за інших, але тверезо оцінив обстановку та нагадав своїм супутникам: П’єр іще до від’їзду попередив нас, що його чекатимуть до дня підписання угоди, до того ж, він і зараз готовий зробити все можливе. Коли стихла буря, котрої П’єр навмисно не помічав, він обернувся до мене й мовив:

— Чому ти не хочеш повернутися, а потім добратися до Баффало на човні? Можна спуститися по Гранд-Рівер, потім волоком перетягти човен на Баффало-Рівер, плисти вниз до Ньярлінга, а потім угору Ньярлінгом до самісіньких бізонячих пасовиськ. На це піде всього два з половиною дня, і плавання буде легеньке — вода висока, і в цих місцях немає порогів.

Білка намалював майже точну карту: він чудово знав місцевість. Якби ми провели в дорозі півдня, не виграли б нічого. Розбивати групу теж не входило в наші плани, і після короткої, але бурхливої суперечки, у якій наш проводир участі не брав, ми, мовчазні та лихі, вирушили у зворотний шлях. За нами брів той самий індіанський собачка.

Вранці ми переправилися через Солт-Рівер в іншому місці, нижче за течією, де було гарне дно. За день здолали шість миль гарною рівною місцевістю, де росли величезні тополі. Коли-небудь вона стане ідеальним пасовиськом для худоби. Луки з буйними травами перемежовувалися ріденькими смужками сосни Банкса. В одній із них Пребл виявив гніздо омелюха, в якому лежало шестеро яєць. Це була найкраща знахідка за всю експедицію. Яєчка було відкладені в різний час, через холодні ночі мати висиджувала їх одночасно.

Ми заночували біля устя Солт-Рівер, і наступного дня прибули у Форт-Сміт, провівши в дорозі п’ять днів, так і не побачивши бізонів, хоча навкруги було багато слідів лосів та ведмедів.

Тут наш провідник розпрощався з нами, втік додому й приблудний собачка.