Прерії Арктики

БЕЗК’Я ТА ПІГУЛКИ

Під час останньої мандрівки я надав допомогу двом товаришам, які легко нездужали. П’єр Білка це запримітив. Зранку до мене в намет пришкандибав, спираючись на ціпок, індіанець, глибокий старий, котрий щось хрипко сказав своєю говіркою. З неточного перекладу Біллі я довідався, що в старого болить голова, ломить плече, якась недуга засіла всередині, судомить руки-ноги, а раз так, то ні тобі полювання, ні риболовлі, їжа в горлянку не лізе, сон не йде. Старий просив вилікувати його від немочі. Я уявлення не мав про те, що за неміч здолала старого, але не виказав цього.

— Звичайно, вилікую, — заявив я з апломбом досвідченого лікаря, — приймеш пігулки й до ранку почуватимешся краще.

У мене були з собою пігулки ревеню, які мали сильну дію і які слід було приймати по одній. Про всяк випадок я дав йому дві. Старий відразу проковтнув обидві та запив водою.

Індіанцям подобаються пігулки — їх легко проковтнути й результат досягається швидко. Словом, переваги видно навіч.

Старий побрів до свого вігвама. За кілька годин він повернувся ще більше згорблений і тремтливий. Сльозаві очі почервоніли, немов чумні плями, на попелясто-коричневому обличчі, немов сліди вулканічного виверження на тлі застиглої лави. Він попросив Біллі сказати «окімау», тобто мені («окімау» їхньою мовою значить «начальник»), що пігулки не допомогли — надто слабенькі.

— Ну добре, — сказав я, — вже цього разу він відчує їхню дію.

Із цими словами я простяг старому три пігулки й чашку гарячого чаю. Всі індіанці люблять чай, він на них дуже добре впливає. Підбадьорений старий розговорився. Тепер він вимовляв слова виразніше, і Біллі, який так-сяк розумів мову чіпева, раптом захвилювався:

— Боюся, я дав маху. Безк’я каже, що пігулки надто сильні й просить що-небудь, аби зупинити пронос.

Господи, оце досада, подумав я, що ж тепер робити? І пригадав прислів’я, котре ходить на Заході: «Не знаєш, що робити, — не роби нічого».

— Безк’я нехай іде додому та лягає спати, а завтра прийде знову, — звелів я.

Індіанець побрів до свого вігваму. Решту дня та всю ніч на душі в мене було неспокійно, а вранці я з нетерпінням очікував приходу старого. Але він не прийшов, і я зовсім знітився. Слід було якось переконатися, що лікування не зашкодило йому. Для цього я мусив побачити хворого, але професійна етика забороняла виказувати своє занепокоєння непроханим візитом.

Томливо тягся день. Безк’я не з’являвся. Ближче до вечора я пішов до крамниці Компанії, бо саме такий знайшов привід, аби пройти повз вігвам Безк’ї. З жахом побачив я біля нього кількох жінок, із головою вкритих шалями. Вони тихо перешіптувалися. Одна з них показала на мене пальцем, усі повернулися в мій бік і знову зашепотілись. Боже милостивий, я вбив старого, майнула думка, але зайти у вігвам я так і не наважився.

Уночі я не стулив повік. Вранці вже збирався послати Віллі довідатися, що трапилось, як раптом з’явився сам Безк’ю — на милицях, коліна тремтять, обличчя попелясто-сіре — та сказав Біллі, який цього разу не помилився в перекладі, що доктор дав йому чудові ліки, і він просить такі самі пігулки для своєї дружини!