Прерії Арктики

РІЧКА ПОКАЗУЄ ЗУБИ

Отже, жили ми вчора, як сьогодні, а сьогодні, як учора, — ішли линвою, їли, знову йшли, ставили табір, спали.

Погода стояла гарна звідтоді, як ми відпливли з Форт-Резольюшен. Суворе життя загартувало нас, і навіть його одноманітність не обтяжувала. Тепер спадали інші думки, ніж навесні, коли я вперше побачив велику річку.

Адже ми вирушили тоді в плавання підступною Атабаскою, котра несе каламутні води свої із запаморочливою швидкістю — човен нам здавався вутлим плотом, а вся ця витівка нерозважливо ризикованою. Чи зможе тендітне суденце пройти дві тисячі миль скаженою річкою? З таким само успіхом, напевно, миша видереться на могутнього, необ’їждженого, норовливого жеребця.

Нам ще належало отримати від життя такий урок.

Увечері 15 жовтня небокрай забарвив тьмяно-жовтий захід. Зранку подув сильний північний вітер і приніс сніг із дощем. Він зігнав з озера величезні зграї птахів. Сотні дрібних пташок, тисячі пуночок зграями від двадцяти до двохсот у кожній, міріади качок і диких гусей мчали на південь, рятуючись від морозів. О пів на дев’яту почався масовий проліт гусей — за п’ятнадцять хвилин ми нарахували 114 зграй, у середньому по тридцять птахів (від п’яти до трьохсот) у зграї. Тривав переліт до другої по-полудні — виходить, за цей час над нами пролетіло майже сто тисяч гусей! Як радісно бачити їх, чути їхні крики! Вони простяглися високо в небі, неначе обірвані нитки, немов живе павутиння. Це мати-природа вимітала їх на південь мітлою із північних вітрів.

Замальовував і рахував я живі нитки з почуттям вдячної радості, що гуси ще настільки чисельні. Здебільшого летіли білі гуси, але приблизно двадцяту частину становили канадські казарки.

На небо виплив повний місяць. Він світив цілу ніч, а на південь усе летіли й летіли птахи. Мороз наступав їм на п’яти — несподіваний, лютий. До ранку всі озера в околиці змерзли на дюйм, а в інших місцях, за чутками, крига того ранку досягала завтовшки трьох дюймів.

Але зійшло прекрасне світило, і коли ми причалили у Форт-Мак-Маррі, день видався теплим та по-осінньому тихим і мирним.

Micс Гордон, начальник поштового відділення, спершу нас не впізнала. Якщо їй вірити, то тепер ми мали вигляд значно старший за свої роки — як усі, хто побував на Півночі.

Зранку в поспіху ми забули зняти намет. Він був уже старий і не становив особливої цінності, тому вирішили по нього не повертатися. Втім, він більше нам і не знадобився — до завершення подорожі стояла чудова погода.

Пара лосів — лосиця й теля — перепливли ріку просто перед нами. Біллі негайно кинувся за ними, але швидко втратив їх із поля зору. Весь берег був поцяткований слідами тварин. З’явилося багато великих вовків — схоже, ми потрапили в зону їхнього перебування. Зважаючи на все, вовки нещодавно зарізали лося (у їхньому калі траплялися лосячі волоски).

Ми перебували в каньйоні річки Атабаски, і відтепер усе наше плавання зводилося до запеклої боротьби з порогами. Тепер мої досвідчені лоцмани, долаючи їх один за одним, ішли линвою, наполовину розвантажували човна, причалювали до берега й переносили його волоком — каторжна праця. Ось запис із мого шляхового щоденника, датований 18 жовтня:

«Я стомився від безперервного гуркоту води. Сьогоднішній день і п’ять попередніх пішли на боротьбу з порогами скаженої ріки. Мені вочевидь подобається місце на носі човна. У руках маю довгу тичку. Моя справа — дивитися навсібіч і вперед, не зводити очей із гуркотливої, вискаленої злобливо пащі ріки. Коли її зміїна посмішка відкриває жовтаво-коричневі стерті ікла небезпечно близько від човна, я повинен щосили впертися в них жердиною та вивести човен у спокійнішу місцину, де річка не так люто демонструє свою вдачу. Гамірна, неспокійна річка мені зовсім не до вподоби, як сварлива, криклива жінка. Я думаю про широку, спокійну річку Невільницьку, чудову рівну гладінь на багато миль, — тепер це тільки щасливі спогади про давню давнину».

Мої товариші спритні та меткі. Пороги один за одним лишаються позаду. Ми в різні способи їх долаємо, та головним чином переносимо вантажі волоком.

Зранку 19 жовтня ми підійшли до маленького короткого порогу, і всі погодилися, що його легко можна пройти линвою. З вигляду він був безпечний — незначне хвилювання на воді, начебто від змаху риб’ячого хвоста. Про те, що відбулося далі, оповідає наступний щоденниковий запис.

20 жовтня 1907 року. Каньйон Атабаски

Це був день халеп і удач. Ми рано зняли табір — задовго до сходу сонця — і переправилися волоком через перший поріг. До дев’ятої ранку досягли середнього. Біллі вирішив, що найкраще тягти човна линвою. Вони з Робом ішли линвою, я лишився на носі, Пребл — на кормі. Раптово човен захопило в скажений вир, закрутило, завертіло та пожбурило на каміння.

Тріск дерева, ревіння річки, як оком змигнути ми з Преблом — і весь вміст човна — виявляємось у крижаній воді.

— Мої щоденники! — тільки й устиг вигукнути я, після чого бурхливий потік накрив мене з головою.

Голову зчавило, мов обручем, у скронях стукотіла одна-єдина думка — щоденники, щоденники!

Я зринув і простогнав:

— Рятуйте щоденники! — та поплив до берега.

Пребл вчепився в перекинутий човен і намагався його повернути. Його обличчя залишалося незворушним, ніби він лише ставив мишоловку.

— Покинь його, рятуйся сам!

Пребл не відгукнувся.

Щиро кажучи, триматися за човен було найбезпечніше. Мене відразу винесло на мілке місце, я підвівся та вибрався на берег:

— Щоденники, шукайте щоденники!

Раптом я з жахом згадав, як, готуючись вранці до переправи волоком, уперше за весь час подорожі запакував усі три щоденники в ручну сумку. Вона безвісти згинула, а саквояж, куди я вклав ще дві такі сумки, тримався на плаву.

— Рятуйте харчі! — крикнув Біллі, перекриваючи ревіння безжальної річки, і помчав далі.

Я знав, який розсудливий Біллі, яка в нього ясна голова в хвилини небезпеки, а тому ввійшов у крижану воду по пояс і витяг ящик із харчами, не дав лютій річці занести його. Тим часом Біллі з Робом, стрибаючи з каменя на камінь уздовж стрімчастого берега, зникли. Я кинувся слідом за ними.

У дрібних вирах крутилися різні речі: банки какао, молочник, брезентова сумка з рідкісними орхідеями, пів-мішка борошна, безліч дрібних речей — я рятував кожну з них, і кожну — ціною холодної ванни.

На березі було похапцем звалене майно, яке вдалося врятувати моїм товаришам. Прийшло розуміння, що мені ніяк не наздогнати молодих хлопців, які мчали, мов гончаки, з убивчою швидкістю. Я невдовзі видихнувся, відстав і ніяк не міг зігрітися: було холодно, а я змок і промерз до кісток.

Раз у раз спокушала можливість врятувати що-небудь із речей. Дванадцять разів я пірнав у крижану воду й зібрав багато всілякого дріб’язку. Зрештою усвідомивши, що користі від мене мало й усе, що людині під силу, зроблять мої хлопці, я знехотя повернув назад. Повз мене промчав Пребл. Він залишив у надійному місці човна і встиг врятувати дещо зі спальних речей.

— Сумка з щоденниками не траплялася? — гукнув я.

Він на ходу махнув рукою в бік Атабаски. На жаль! Вантаж, звичайно, затягла на дно підступна річка, нам його не побачити й не врятувати.

Вирішивши розвести багаття неподалік від човна, я виявив, що не маю сокири настругати скіпок. Але поруч росла береза, і купка сухого бересту з галуззям цілком годилася для розпалювання. Потім я відкрив водонепроникну сірникову коробку й — о, жах! — усі п’ятнадцять сірників виявилися мокрими…

Ледь утримуючи сірника закоцюблими пальцями, я дмухав на нього, намагаючись хоч трохи підсушити. За якийсь час черкнув сірником по коробці. Мокра голівка розсипалася. Перепробував один за одним 13 сірників та у відчаї поклав два останні на камінь під кволе проміння осіннього сонця, а сам пішов збирати хмиз, сподіваючись зігрітися від швидкої ходьби. Однак пронизливий холод не відступав.

Раніше мені часто доводилося добувати вогонь тертям, але для цього знадобилася б сокира, якої не було — настругати сухих трісок, — і шкіряний ремінець. Переглянув порятоване майно — сірників нема, й усі речі вологі. Одяг на спині вкрився кригою, зуби вибивали дріб, я валився з ніг. «Не варто впадати у відчай, — майнула думка, — адже в мене лишилося ще два сірники». Вже не відчуваючи пальців, я узявся за передостаннього, чотирнадцятого… Шипіння, тріск — і він спалахнув! О, тричі благословенна березова кора! Будь-яка інша губка не зайнялася б у моїх онімілих, скутих холодом пальцях, а вона раптом спалахнула смолоскипом і принесла нарешті тепло й розраду в обитель нещасного, яким був я сам.

Я приготував їжу з решток провіанту — шматочка свинини, чаю та розмоклої маси, що називалася раніше галетами, присів біля багаття й провів у цілковитій самоті п’ять жахливих годин, міркуючи про те, що ми перебуваємо за 175 миль від найближчого житла, з розбитим човном, без харчів, зброї, посуду, половини спальних речей, зібраних колекцій.

Але все це було дрібницями порівняно з втратою щоденників, трьох дорогоцінних зошитів…

Пропали 600 сторінок записів і відкриттів — географічних, зоологічних, ботанічних… Пропали п’ятсот сторінок малюнків, пропали матеріали спостережень, зроблених у тяжких умовах топографічної зйомки дивовижної річки Ньярлінг, двох Великих Північних озер, безлічі малих — тисячі фактів, цікавих для інших і воістину неоціненних для мене!

Втрату матеріалів літньої роботи я ще міг би пережити, але безповоротно зникли три розділи роздумів і висновків — це було справжнє нещастя…

Хто б міг подумати, що в кінці шестимісячної експедиції нас спіткає настільки нищівний удар!

Час ішов, і я дедалі більше похмурнів — хлопці не поверталися. Дотепер думка про небезпеку не виникала в моїй свідомості. Що ж трапилося? Невже виявили нерозсудливість у боротьбі зі скаженою річкою, і вона жорстоко провчила їх, іще раз показала свою міць?

Здогади мої були близькі до істини.

А підступна річка, незмінно прекрасна, блищала та вирувала, як багато днів тому, коли життя на ній здавалося нам безхмарним і мирним.

О третій пополудні на скелі за милю від мене з’явилася рухлива крапка. Я підкинув хмизу в багаття, розігрів їжу та чай. За 20 хвилин з’явився Роб. Сумки в руках у нього не було. «Якби вони знайшли щоденники, — сумно подумав я, — то притягли б їх перш за все, а вже якби сумку врятував Роб, то напевно б розмахував нею». Тепер я виразно бачив, що, крім бляшанки в руках, у нього нічого не було.

Отже, мене спіткав удар долі, але принаймні закінчилося болісне очікування. Ми зробили все, що могли.

Смертельно стомлений Роб повільно наблизився. Груди в нього були перехоплені парусиновою стрічкою. Він навіть говорити не міг, і у відповідь на німе запитання в моїх очах повернувся спиною. Там висіла брезентова сумка, та сама, з плодами виснажливої праці довгих місяців експедиції!

— Усе гаразд, — ледь чутно прошепотів Роб, і на його обличчі промайнула квола подоба усмішки.

— Як хлопці?

— З ними теж усе добре.

— Слава Богу! — я стис руку Роба. — Ніколи цього не забуду, — і в мене перехопило дихання.

Гарячий чай повернув героєві бадьорість духу і дар слова. Нарешті я почув, як усе сталося.

— Побачив я вас на березі й відразу второпав, що треба рятувати насамперед. Ми з Біллі рвонули, ніби очманілі, — сумку ж бо як тріску, несло вперед, до виру. Усілякий мотлох крутився собі у водоверті, а сумка та, як на злість, спливла далеко — не дістати. Проскакали ми з каменя на камінь милю, не менше, і дісталися до неї вже зовсім близько. Біллі видерся на каменюку та потягся по сумку, однак, на лихо, не втримався й зваливсь у воду. Тут його й понесло — час було вже й про власну шкуру подбати. А я все стрибав по камінні далі, ще милю здолав, забіг вище за течією, куди сумки ще не винесло, зіпхнув у воду дві колоди, сів на них, начебто на пліт. Тільки бісова річка мій пліт повільно тягне, а сумку несе швидко, от вона від мене й вислизнула. Біллі тим часом на берег вибрався й теж спорудив пліт, та він застряг, на лихо, за камінь зачепився, а сумка летить собі по воді, сам чорт не спіймає. Біллі, кажу, кинь мені свого шарфа! Забіг я вперед іще милі на три. Сумки на воді не видно. Я за дві секунди змайстрував справний пліт. Дивлюся — Біллі біжить, кричить щось, на річку показує. Тут я миттю зіштовхую пліт на воду, вигрібаю, чекаю. Ось і сумка з’явилася. Та тільки, ну, як на зло, її течією вбік несе. Ну, тут я приловчився, відштовхнувся жердиною щосили, сумка просто в пліт врізалася, я її й підхопив. Ото радості було! Ще б пак — вода крижана, мороз до кісток пробирає, як-не-як 14 миль по скрижанілих каменях проскакав! Та добре, думаю, зате хазяїн же як зрадіє!

Зрадіє! Ніколи в житті я не відчував такої вдячності. Серце моє переповнила невимовна подяка. Відчайдушні хлопці! На свій страх і ризик вони здолали 14 непрохідних миль, стрибали по вкритих кригою валунах, перебиралися через купи викинутого бурею плавцю, повзли, дерлися, падали, пливли в крижаній воді — все для того, щоб врятувати щоденники, які не становили, на їхній погляд, особливої цінності. Але вони чудово знали, що я цінував щоденники над усе. Рушниці, фотоапарати, намет чи посуд були не такими вже й великими втратами. Жах цього дня обернувся радістю!

Усе добре, що добре закінчується.

— Я не забуду тебе, Робе, коли повернемося в Лендінг, — сказав я з почуттям, яке заповнило все, чого бракувало словам.

І я дотримав слово. Робіллард згодом розповідав:

— Чорт забирай, я зроду не заробляв стільки грошей одним махом, як того дня, коли гнався цією проклятущою річкою за тричі проклятущими книжечками!