Прерії Арктики

УНИЗ ГОМІНКОЮ РІЧКОЮ З МАНДРІВНИКАМИ

18 травня ми сіли до чудового човна, якого я назвав «Енн Сетон». Атабаска вже цілком звільнилася від криги й стала судноплавною. Караван із тринадцяти плоскодонок із вантажем і командою з шістдесятьох осіб, індіанців і метисів, вийшов із гавані форту одночасно з нами. Попри сильний зустрічний вітер, ми попливли на північ зі швидкістю три з половиною милі за годину.

Метиси теревенили французькою та індіанськими мовами крі й чіпева, але коли їм хотілося добряче вилаятися, припиняли своє солодкозвучне белькотіння та переходили на енергійну англійську — її різкість і брутальність вимови, плюс достатня кількість барвистих епітетів, мабуть, вдовольняли давню потребу мешканців Великої Пустельної Землі.

Удень наш човен випередив караван. Ми причалили до берега та взялися готувати вечерю, і тут я отримав (укотре!) урок.

Прилетів комірцевий рябчик, влаштувався на освітленому сонячними променями стовбурі поваленого дерева, затарабанив крилами. Ховаючись, я підійшов ближче. Рябчик зник у лісі. Тоді я встановив фотоапарат за вісім футів від колоди, протягнув тросик завдовжки 25 футів і зачаївся. Хвилини за три птах повернувся, розпустив крила просто перед камерою, але, на жаль, техніка не спрацювала. Щойно я вийшов із укриття, рябчик зник і більше не з’являвся.

Пропустив щасливу нагоду — нарікай на себе. Звідтоді ми не раз чули барабанний дріб цього птаха, але то сонце розташовувалося занадто низько, то рябчик сидів у густій тіні, то нам дошкуляли комарі, роблячи неможливим спокійне спостереження, — щасливий випадок, як завжди, не повторився.

Ми припливли до індіанського поселення Пеліканів Волок, перебралися через величезні брили криги, нагромаджені на березі. Проходячи звивистою стежкою вздовж вігвамів, я раптом помітив удалині на дереві щось біле. Вирішив, що то заєць, який втрапив у сильце, підійшов ближче, та з подивом побачив здохлу домашню кішку — вкрай рідкісну в цих краях істоту. Перед нею, ревниво переводячи погляд із мене на свою здобич, сиділа охляла від голоду рись. З собою я мав лише фотоапарат — довелося повернутись до човна по рушницю. Рись, як і раніше, блукала зокола. Не думаю, що вона наважилася б напасти на дитину в селі, але все-таки рись хижак. Я вистрілив — і вона без жодного звуку впала.

Це був мій перший постріл за багато років — і єдиний за всю подорож.

Потім я карався муками сумління, але двоє старих індіанців були на сьомому небі від щастя, коли отримали хоч трохи свіжого м’яса. У них давно боліли животи через грубу солонину, а м’яса худої рисі їм вистачило на три дні. Шкіру й череп звіра я відіслав до Американського музею.

Оскільки я споряджав експедицію, мені довелося бути її організатором, географом, художником, майстром на всі руки й навіть (мимоволі) лікарем. Я озброївся пігулками, пластирями, бинтами та проносним сильної дії, був готовий надати першу й останню допомогу потерпілим. З настанов нашого домашнього лікаря я твердо засвоїв, що головне в лікуванні — поважність у поставі, шляхетна стриманість у проявах емоцій і абсолютна впевненість у собі під час розмови з пацієнтом. У стислому вигляді його лікарське кредо звучало так: якщо ти не знаєш, що з хворим, не виказуй цього, а починай із очищення шлунка.

Ця проста істина вкупі з запасом ліків здобули мені неймовірну популярність. Моя лікарська слава, а разом із нею, на жаль, і практика були нетривалими, адже я лікував зовсім безкоштовно.

Індіанці й метиси зверталися до мене зі своїми хворобами та зцілювалися завдяки вірі в лікаря.

Якось прийшов індіанець і поскаржився, що в нього зламана нога, на яку впав тягар. Потерпілий кульгав, спираючись на плече друга. Стопа потемніла й розпухла, але я переконався, що кістка ціла: він міг ворушити пальцями й повертати стопу.

— Тобі стане краще за три дні, а за тиждень ти будеш цілком здоровий, — заявив я з непохитною впевненістю. І почав масажувати хвору ногу. За індіанським звичаєм, при цьому слід було наспівувати якусь пісню, і я вирішив, що для лікувальної процедури найбільше підходить за ритмом індіанська пісня «Купі-Купі» — вона й стала моїм шаманським наспівом.

І ось за допомогою нескінченної «Купі-Купі» та холодних ванн для ніг мій пацієнт майже видужав за три дні, а за тиждень був уже здоровий. Але на Півночі люди мають особливий дар складати небилиці. Незабаром Атабаскою пройшла чутка, що в індіанця була зламана нога, а я вилікував її всього за три дні. Не сумніваюся, що за рік-два розповідатимуть, що в нього була зламана шия, і не в одному, а в кількох місцях.