Прерії Арктики

ХЛІБ ЩОДЕННИЙ

Уперше ми зібралися всі разом і могли на дозвіллі розпитати нашого провідника про майбутню подорож, обговорити її в деталях. Але капрал Селіг, наш інтендант, отруїв нам усю радість звісткою про те, що харчів залишилося на два дні.

У мертвій тиші, яка запала вслід за цим ударом грому серед ясного неба, кожен гарячково міркував, що робити. Потім посипалися градом запитання, і стало зрозуміло: кепсько, коли не можеш до пуття порозумітися з провідником.

Виявляється, наше запитання — на скільки днів брати продовольства, щоб дістатися до пасовиськ бізонів, — провідник зрозумів інакше: скільки днів плисти до пасовиськ бізонів. Він відповів: п’ять. П’ять днів в один кінець. І скільки побажаєте, пробудете на місці. Ми перебували за два дні шляху від своєї мети. Що було робити? Мерщій повернутися у Форт-Сміт чи продовжити подорож у надії на успіх? Всі учасники висловилися за те, щоб скоротити раціон удвічі й плисти вперед.

Апетит у всіх був чудовий і перехід на половинний раціон став тяжким випробуванням. У порожніх шлунках бурчало від голоду. Щойно ми стали табором, Пребл зник, але незабаром з’явився з великою шести-фунтовою щукою, котру кинув мовчки до ніг кухаря.

Вона дуже стала в пригоді, зовсім як у книгах і п’єсах. Виявляється, Пребл завжди брав із собою блешню. Цього разу він подався до виру біля злиття двох річок, де, на його думку, гарно клювало. Закинув блешню і вже з першого разу спіймав велику щуку. Трохи згодом трапилися ще три менші, однак надалі не клювало.

Того вечора ми влаштували розкішний бенкет, всі нарешті наїлися досхочу, в основному рибою.

Наступного ранку ми просунулися ще на чотири з половиною милі, наблизились до устя Ньярлінг-Тессі (Підземної Річки), західної притоки Літл-Баффало. До цієї річки ми й прагнули — вона була водним шляхом до бізонячих пасовиськ.

Ньярлінг-Тессі — Літл-Баффало в мініатюрі, тільки течія в неї швидша. За дві милі ми підійшли до порогу та успішно сплавилися. За п’ять миль виявилися перед величезним завалом із плавцю. Імовірно, річка вже біля джерел долає кілька таких завалів, звідси і її назва-Підземна Річка.

Неподалік від завалу був легко прохідний волок. У ці дикі краї заходять лише індіанці під час зимового полювання, і я був вражений, коли побачив глибокі відбитки чобіт білої людини. Сліди були тижневі, а я так і не дізнався, кому належали вони. На березі неподалік на весь голос верещали дві червоні білки, які згори вгледіли рись.

Обід наш складався із решток щуки.

До вечора Безк’я примітив на луці двох журавлів, прицілився та вбив їх одним пострілом за сто кроків. І все-таки дичини було недостатньо для п’яти чоловіків на тиждень, тож ми звернулися до нашого мисливця на лосів.

— Добуду лося, — пообіцяв Безк’я.

Провідник вирушив на маленькому човні з Біллі. Ми домовилися плисти за ними. За сім миль вище завалу річка утворила два рукави — південний і західний. Знак, залишений провідником, спрямовував нас у південний рукав.

Трохи згодом ми побачили його човен на березі й зрозуміли, що наш провідник — на шляху до здобичі.

Як зігрівала нас надія, що Безк’я — справжній мисливець на лосів! Ми залишили свій знак і пропливли ще одинадцять миль проти течії.

0 десятій вечора з’явилися мисливці — голіруч. Вони знайшли свіжий лосиний слід; схоже, бідолашному лосеві дошкуляли комарі, бо з’ясувалося, що тварина дуже швидко йшла проти вітру. Мисливці переслідували лося весь день, але так і не наздогнали. Потім вони помітили бобра, але й він залишив їх ні з чим.

Халепа була неабияка. Всіх наших запасів вистачило б на один добрий сніданок для всієї компанії. Відтепер ми, відірвані від світу, жили самою лишень надією на вдале полювання, але що не день просувалися далі.

Вранці 9 липня на частку кожного припало по склянці кави, скибочці хліба, завбільшки як дамський пальчик, і тонкої скибочку бекону. Дотепер я не їв бекону, хоча він був одним із головних продуктів харчування та подавався до столу тричі на день. Зате нині — о, зіпсована людська натура! — я дуже полюбив його. Він став для мене найкращою їжею, дарованою Творцем людині. Заради бекону я був готовий відмовитися від чого завгодно.

1 ось ми поділили останній шматок. Я розрізав свою скибочку на дві частини, з насолодою з’їв половину, а другу крадькома загорнув у папірець і поклав у кишеньку для годинника. Ще настане час, думав я, коли вся компанія з радістю розділить його. Але трапилося так, що він не дістався нікому. За п’ять днів ми зустріли собаку, який вмирав з голоду. У нього був такий нещасний вигляд, що бекон, який лежав у мене в кишеньці біля серця, немовби якимись чарами перенісся до нього.

Ми зустрілися віч-на-віч із перспективою справжнього голоду — на полюванні нам не щастило, запаси їстівного скінчилися. Проте ніхто не панікував і не повертав назад. Ми вирішили подивитися пасовиська бізонів у Баффало, і ми їх побачимо.

Вранці ми підстрелили сім маленьких чирків, так що вбогий сніданок було забезпечено. Але крихітний шматочок дичини без гарніру та хліба тільки роздражнив апетит. На думці й на язиці у всіх було одне, і ми віддавалися невтішним спогадам про чудові обіди та всілякі страви, якими нас колись пригощали. Селіг мріяв про ресторанну вирізку з кухлем пінявого пива. Джарвіс заявив, що його нинішнє уявлення про рай — смажена індичка з шампанським, а я згадав домашні сніданки в Нью-Йорку. Віллі сказав, що з радістю з’їв би великий прісний корж — увесь, до останньої крихти. Пребл промовчав.