Прерії Арктики

ЗАГНАНА РИСЬ

Рись мовою індіанців — «чисей». Один із найцікавіших епізодів плавання озером відбувся вранці 27 липня.

Ми були за півмилі від Чарлстон-Харбор, коли один із індіанців крикнув:

— Чисей!

І вказав на південний берег озера. Там, на голому мисі за чверть милі від нас, блукала велика рись. Зрозуміло, моя команда покидала весла та схопилася за рушниці; от-от мала повторитися знайома сцена.

— Не стріляти! — наказав я. — Цією займатимусь я сам.

Із двома найнадійнішими помічниками — Біллі та Преблом — я сів у пірогу. Ми були озброєні ціпком, дробовиком і фотокамерою.

Пристали до берега та виявили, що рись зникла. Ми обнишпорили лісочок, який прилягав до мису, але й там її не виявилося. Стало зрозуміло, що вона сховалася десь на мисі. Тоді Біллі пішов правим берегом, Пребл — лівим, а я — найкоротшим шляхом до мису.

Рись як у воду впала.

Мис був безлісим, якщо не враховувати єдиної ділянки, порослої карликовою ялиною, завдовжки двадцять футів і три-чотири фути заввишки. Проте ялинник був таким густим, що пробратися всередину здавалося неможливим. І все-таки я поповз по-пластунськи під нижніми гілками.

Не здолав і шести футів, як почув гарчання звіра та мимоволі сахнувся — прямо переді мною припала до землі та злобливо блискала очима рись.

Вона підвелася, і мене вразило те, що я побачив під нею іншу рись, частково з’їдену. Я не міг фотографувати звіра в заростях і тому тицьнув її ціпком. Вона загарчала, вдарила ціпок лапою, раптом вискочила із заростей та стрибками помчала до лісу. Поки вона мчала відкритим простором, я встиг зробити один знімок. Раніше мені доводилося чути, що гарний бігун може обігнати рись, і ось тепер я на власні очі побачив це диво.

Пребл був спринтером, і не встигла рись проскочити двісті ярдів, які відокремлювали її від лісу, Пребл уже наздогнав утікачку й тепер разом із Біллі заганяв дику фотомодель у мою фотостудію. Рись намагалась кинутися вбік, але всі її маневри були вчасно розгадані; загнана на самий край мису, вона виявилася між глибоким озером і ворогами. У неспроможній люті звір пирхав, смикаючи з боку на бік коротким хвостом, присідав, начебто от-от стрибне на нас. Із двадцяти п’яти кроків я зробив другий знімок. Рись розпалилася не на жарт, але я добре знав її звички, знав і людей, що страхували мене.

Відійшовши вбік, я перезарядив апарат і сказав;

— Пребле, я хочу підійти ближче та зняти рись крупним планом. Якщо вона кинеться на мене, вся надія на твій дробовик, інакше — пропадай моя краса!

Пребл із властивим йому красномовством відгукнувся:

— Давай!

І тоді я повільно пішов до звіра, доведеного до розпачу. Очі в нього блискали зеленим вогнем, вуха були щільно притиснуті до голови, короткий хвіст смикався, по мірі того, як я наближався, гарчання переходило в хрипке шипіння. Між нами було всього п’ятнадцять футів, і звір присів, готуючись до стрибка. Я натис кнопку й зробив третій знімок.

І тут мене здолав біс марнославства та змусив піти на ризик. Загнана рись була голодна й нерозсудлива, могла кинутись, але я був упевнений, що живою їй до мене не добратися — я добре знав Пребла, і це додавало мені мужності.

— Потрібен ще крупніший план! — гукнув я. — Ти готовий?

— Угу.

Я пригнувся, підійшов до звіра ближче та з дванадцяти футів зробив четвертий знімок. З незрозумілих причин рись уже не здавалася такою злобливою, як раніше.

— Вона ще не повністю заповнює кадр. Спробую знову, — сказав я.

Далі я повз на колінах, вичікуючи моменту, коли рись заповнить кадр. Я глянув на звіра та прикинув, що нас розділяє вісім футів, спіймав її у фокус і клацнув. О диво! Рись перестала люто гарчати, вона дивилася на мене з виразом нудьги!

Пребл помітив, що я скінчив свою справу, та запитав:

— І куди ми цю рись відправимо? У музей?

— У жодному разі, — заперечив я. — Вона добре нам стала в пригоді. Відпустіть її з миром, нехай собі гуляє лісом.

Ми відійшли в сторонку. Рись скористалася з нагоди та помчала до лісу. Наостанок я зняв її на бігу. Це був шостий знімок. Наскільки мені відомо, вона й донині жива та здорова.