Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Профіль

Поїзд віз нас від міста і втоми високо в гори. Незважаючи на швидкість руху, я дивилася крізь вікно, краєвид розтікався фарбами, як пейзажі Ренуара: яскраві листівки розсипаних медунок, запшеничене поле, жива кров розвіяних маків... Так само я малюю собі вуста: навстрибки, інтуїтивно, без дзеркала — тільки б не натрапити на марудний контур, межі, смертельну передбачуваність... Так і любити вчилася — серцем, бурхливо, бездумно, з надривом.

Він тримав голову рівно, ніби позував портретисту. Щоб картина на віки — і видко було документальність лиця. Так мовчки їхали. Я зиркнула на нього — і знов звернула погляд на вікно. Він дивився просто себе — в далину, де сонце — нахабна крапка виваженого рішення.

Він сподівався на цілющі Альпи, бо втомився, не спав ночами, оплачував щоденні рахунки...

— З тобою неможливо. Потрібно продумати план життя. Ти найскладніша з усіх жінок. Я схуд.

— Щастя моє, у чому ж моя інакшість?

— Ти питаєш, хто мені подобається більше: такси чи шпіци.

— Але ж мені потрібно зрозуміти...

Замовк. Заплющив очі. А я відбирала з-поміж безлічі цей профіль, з острахом, наче мала винести Магрітта з галереї під подолом сукні. Профіль — мужній та рідний.

У готельному номері готувалися до ночі. Я здійснювала ритуал молитви, підвелася з колін, з Богородицею Дівою змінювала дійсність, загадувала таємні думки. Зустрілися поглядами:

— Знаєш, у поїзді я дивився на тебе.

Хрумка постіль на ліжку зблідла. Я прихилилася до фіранки, щоб мати вигляд нареченої, якій за мить скажуть «так».

— Точніше, на чоловіка, який сидів поруч. Ти не помітила? Африканець. Таке симетричне обличчя, правильні пропорції — ознака краси… Яка порода. Здорове обличчя. Запам’яталося.

Запам’яталося і розгадалося. Богородице Діво, радуйся. І мене навчи.

Київ, 28 листопада, 2016