Про любов. Школа пані Фреймут

Юрій Винничук. Жити на ґлянц

У Львові, і загалом у Галичині, приватний будинок називають «кам’яницею», але колись львів’яни вживали для приватного будинку інше слово — «реальність». Кам’яницями називалися тільки кількаповерхові будівлі, у яких їх власник, «кам’яничник», винаймав помешкання квартирантам.

Але як хтось мав на візитівці напис «власник реальності», то це викликало неабияку повагу, давало підстави думати, що перед вами солідний чоловік, з яким можна мати справу. Нині у некрологах пишуть «кандидат наук» чи там «майстер спорту» і ніколи — «власник кам’яниці». А перед війною слова «власник реальності» частенько траплялися в різноманітних оголошеннях та некрологах, засвідчуючи поважність особи. Але ще більшу повагу викликав власник посесії, бо у це поняття входив не тільки будинок, але й ділянка землі довкола нього з подвір’ям і садом.

Вікна львівських домів були справжніми очима на світ, адже телевізорів ще не існувало, і старші жінки полюбляли цілими днями просиджувати біля вікна, стежачи за всім, що діється на вулиці, аби перебувати в курсі всіх подій, а потім повідомити їх домашнім. У погідні дні вікна завше відчинялися навстіж, і вулиця ставала одним цілим, адже вона тоді не була така загазована і галаслива.

Ось із вікна услід служниці гукає пані адвокатова, даючи останні вказівки, але так, аби всі чули:

— Вірцю! Та й не забудь купити свинячі ноги на драглі і хрону!

А з сусіднього вікна вже гукає пані докторова:

— Пані меценасова! Майте на увазі, жи свинячі ноги віднині подорожчали на два центи.

— Щось такого!

Ну а далі вже починалися обопільні дебати на тему, яке то життя настало!

Під будинками слід було проходити обережно, раз по раз зазираючи вгору, бо господині могли поливати квіти у скриньках попід вікнами і бальконами. І ніхто, кого облили, не гнівався, бо сам собі винен: чому не вважав?

Помешкання з бальконом коштували значно дорожче. Найбільше атракції мали ті, що мешкали на вулицях, які вели на цвинтар. Адже похорони відбувалися переважно з участю оркестри військових ветеранів, колійовців чи пожежників. Повертаючись назад, оркестра грала веселі марші.

Чимало кам’яниць будували у формі колодязя з внутрішнім подвір’ям або садом. Усі поверхи по периметру були оперезані ґанками, звідки двері провадили до помешкань, мовби єднаючи всіх мешканців в одну велику родину. На подвір’ях відбувалися куди цікавіші сцени, ніж на вулиці, адже всі актори цього дійства були добре знайомі. Такий будинок жив направду спільним життям, або, як тоді жартували, «жилисьмо задом наперед».

На подвір’ях служниці тріпали килими й доріжки, сушили на сонці подушки і перини. А коли з чийогось вікна вихлюпувала модна пісня, то враз її підхоплювали інші голоси і навіть тріпання килимів відбувалося в такт.

Тут усі сусіди знали одне про одного геть усе, в радощі і смутки були заангажовані усі «льокатори» (квартиранти).

Львівські подвір’я частенько перетворювалися на сцени й арени. Найчастіше забрідав катериняр з катеринкою і тішив мелодіями з «Кармен» чи «Травіати». До цієї какофонії докидали свою лепту співаки і співачки, які виконували мелодраматичні баляди про панну Лелію і якогось лайдака, який з неї познущався. Були ті баляди довгі й тужливі, і викликали у господинь сльози на очах. Але балядами не обмежувалося, бо вуличні співаки бралися виконувати також модні пісеньки на зразок «Згадай про Капрі, той острів коханців...», а що латинкою те Капрі писали як «Саprі», то невибагливі співаки вимовляли назву острова як «Цапрі». Тоді всі покидали хатню роботу, виходили на балькони і гойдалися у такт мелодії, а то й підспівували.

А ще на подвір’я приходили акробати, арфістки, оперові співаки. Бородаті жиди-ганделеси волали «Ганделе! Ганделе! Ганделе!», скуповуючи геть усе, а найкращими клієнтами були студенти, які завше потребували грошей. Щодня звучало: «Ножі гострити!», «Тані (дешеві) дрова!», «Пісо-ок!», «Ко-о-ості! Шма-аати! Купу-у-ую!».

Львівські помешкання вражали тим, що були забиті розмаїтими речами, які назбирувалися роками і роками. То міг бути і якийсь збанок, виграний у парку на лотерею, чи штучні квіти, які зосталися після прабабці. Старі ґрати ніколи не викидалися, а йшли на стрих. Пересічна львівська господиня ніколи нічого не викидала, тому кухня була складом безлічі пушок, пуделочок, мішечків, слоїчків.

Стіни заведено було розмальовувати у різні кольори — кожна кімната інакше, а на стелях мандрували янгелочки. Разом з тим стіни роздивитися було важко, бо згори донизу їх обвішували портретами, краєвидами й іншим кічовим живописом, з яких один такий кіч мусив бути «родинним», бо рідко в якій родині хтось не малював. Зі стелі на ланцюгах звисала гасова лямпа, а що на кожен покій припадало принаймні три лямпи, то чищення скла, обтинання ґнотів і наливання гасу забирали щодня добру годину. Коли на зміну гасовим лямпам прийшли електричні, то не було й мови, аби ті лямпи хтось викинув.

В кожному покою було також по кілька дзиґарів, які могли йти кожен по-свому, а серед них конче один із зозулею. На поличках, на стінках канапи, столиках, ґзимсах кахлевих печей — всюди, де тільки можна було що-небудь тицьнути, — стояли вази, вазони, таці, кришталь, барометри, скляні годинники, що пересипалися піском, різні шкатулки і пуделка, дзбанки, ліхтарики, альбоми і незліченна кількість статуеток і фігурок, штучні квіти і фрукти.

Стіни вкривали килими, гобелени, що представляли сцени з полювання чи щось китайське або індійське. Понад килимами висіли шпаги, мисливські трофеї, кольорові тарелі. На окремій таці спочивали візитівки з особистих відвідин або з поздоровленнями, які назбиралися за багато років, але завше на самім верху були візитівки поважних осіб.

Звичайно, що прибирання такого забитого речами помешкання вимагало чимало часу. Щосуботи, під час Великого Прибирання, господаря випихали з хати до фризієра (перукаря) чи десь на прогулянку.

У солідних помешканнях мусив бути «сальон», тобто вітальня, де всі меблі спочивали під спеціальними покривалами і в будній день ніхто туди не заходив.

Одною з популярних міщанських оздоб у майже кожному помешканні були «гафти» — гаптовані на полотняних серветках написи. Малюнок виготовлявся фабрично, а саме вишиття зазвичай виконували бабусі. На тлі якогось нехитрого пейзажу чи натюрморту можна було прочитати «В Ім’я Боже», «Гість у дім — Бог у дім», «Хто рано встає, тому Бог дає», «Смачного» або хитромудру сентенцію на зразок «Добра господиня дім приємним чинить». Ці гафти переважно оздоблювали кухонні столи та полички.

Головною архітектурною спорудою кухні була мурована або кахлева піч з великою квадратовою плитою (блятом) і фаєрками (чавунними кружечками різного розміру, які можна було знімати, а в отвір на відкритий вогонь ставити банячки). Палили в печі дровами, вугіллям або торфом. Під стіною піч мала надбудову з братрурою (духовкою), де пекли пляцки (пироги) чи м’ясо, а також тримали, аби були теплими, страви. Над братрурою у вмурованому бляшаному казанку була завше гаряча вода. Ззовні казанок був вкритий міддю і мав краника.

Інша важлива річ на кухні — креденс із посудом. Поряд звисали зі стіни дерев’яні та металеві ложки і кохлі, пательні, горнятка, друшляки, цідилка.

Раз або й два на місяць кухня перетворювалася на Африку. То був День Великого Прання, коли королевою кухні ставала прачка — яка-небудь Йосифова чи Михайлова. Тут слід зазначити, що одружених жінок називали за іменем або посадою чоловіка.

У День Великого Прання ціла кухня вкривалася цікавими реквізитами. Спочатку зсовували докупи два великі кухонні столи, на які ставили величезну бляшану балію. В неї вставляли пральку — широку дошку з рифленої бляхи в дерев’яній рамці. До балії наливали гарячу воду з розпущеним милом і в ній мочили постіль, рушники та нічні сорочки. Прачка витягала по черзі якусь річ і терла на пральці — шур-шур-шур!

В кухні у цей час панувала тропічна температура і клубочилася пара; кожен, хто побув тут бодай кілька хвилин, негайно спливав потом, бо кухонна піч розпікалася до червоного, а на її бляті стояли дві великі виварки, в яких варилася витягнута з балії після першого прання білизна.

Все у львівському помешканні мусило мати ґлянц — блиск. То вже була якась настирлива манія, щось таке, з чим кожна львів’янка народжувалася і помирала. Усі клямки, крани і замки начищалися до блиску — спочатку пастою «Сідол», а потім чистою шматинкою. Ґлянц мусили мати також шиби, не тільки віконні, а й у дверях та в креденсах і шафках. Ґлянц був у напастованій підлозі і на взутті. Ґлянц відсвічував на келихах і склянках, на тарілках і пательнях, на люстрах і меблях.

Коли про якесь помешкання хотіли сказати щось гарне, то казали: «Там всьо на ґлянц». А на запитання «Як ся маєш?» лунала відповідь: «На ґлянц!» або просто «Ґлянц!»

Кожне помешкання мало своє святеє святих — спіжарку (комірку) і пивницю (підвал).

У спіжарці на полицях — безліч слоїків, бо ніхто ніколи не купував готових консервів, усе робили вдома. Конфітури вишикувалися в міру достигання ягід і фруктів, але їх не закручували металевими покришками, а накривали спеціальним скляним папером, який, зволоживши, прикладали до слоїка, після цього він тверднув і творив щільне накриття. На саму конфітуру клали кружечок скляного паперу, змоченого у спирті. У темних пляшках зберігали соки, здебільшого малинові. Їх закорковували і вкривали лаком, який у вигляді твердої палички продавався у крамницях. Її нагрівали над свічкою, краплі лаку спадали на корок і ущільнювали горлянку пляшки. Завдяки цьому конфітури і соки могли скоріше зцукритися, аніж зіпсуватися, і ніколи не вкривалися пліснявою.

Серед конфітурів обов’язковою була рожа, яка призначалася для рогаликів та пампухів. Ще у слоїках зберігалися цукати — виварені в цукровому сиропі помаранчеві шкуринки, «кандизовані фрукти» — виварені в цукрі райські яблучка й айва. У великих слоїках тримали сушені гриби, яблука, сливи і груші.

На полицях височіли цукрові голови і грубі кавалки чеколяди для тортової маси. А ще слоїки з маринадами — грибами, сливками, корнішонами (маленькі огірочки), пікулями (мариновані в одній компанії каляфйори (цвітна капуста), зубці часнику, маленька цибулька, шпараґова (стручкова) квасоля і т. ін.).

Кожний слоїк був паспортизований — дата і назва продукції.

У пивниці зберігався вугіль, дрова, лід, присипаний трачинням (тирсою). Узимку і перед Великоднем під стелею пивниці висіла вудженина — вестфальська шинка (вуджена тривалий час у димарі, могла зберігатися досить довго), полядвиця, ковбаси, чорні і білі сальцесони, схаби (свиняча грудинка), кашанки (кров’янки), пласти солонини в червоній паприці.

І все це теж власної роботи, а часто і з власного кабанчика. Окремі господарі давали «на вигодівлю» поросят на села, а потім там же кололи і розробляли.

А як же не згадати стіни пивниці, обвішані в’язанками часнику, цибулі, червоного пекучого перцю, засушеного кропу і кмину, мішечками з горіхами! На полицях — яблука і груші в соломі — так, щоб не доторкалися. Посередині пивниці — велика пака з піском, а в ньому — морква, петрушка, салєра і буряки. Тут же — діжки з квашеною капустою та огірками. До квашеної капусти додавали кріп, кмин, терту моркву, лавровий лист, а поверх клали спеціальний ґатунок яблук, який надавав капусті особливого аромату, а потім ці яблука запікали з качкою. Капусту покривали лляною стиркою, яку щотижня полокали, зверху клали дерев’яне кружало і притискали великим каменем. До діжки з квашеними огірками вкидали крижівки — розрізані начетверо головки капусти, злегка проварені і пересипані між листочками сухою гірчицею.

Станіслав Лем з ностальгією описує продукти, які зберігалися в льоху, де запах вудженини переплітався із запахом мочених яблук. «Кожен поважний дім, — згадував він, — мав свою льодярню: цебер з відерцем, у яке вливали ванільний крем. Поміж цеберком і відерцем напихали льоду, який розвозили продавці на возах, накритих плахтами: «Лід! Лід! Лід! Кому льоду?». Відерце мало дерев’яну поперечку, якою те відерце крутили, поки крем не перетворювався на морозиво».

Хто нині живе на ґлянц? Мої батьки, наприклад, жили на ґлянц. Я вже ні. А шкода.

2007 рік