Про любов. Школа пані Фреймут

О.Генрі. Про любов

Перша бліда зірка крадькома глянула на ущелину. Угору, до безмежних висот, тягнулися Альпи — сніжно-білі вгорі, тінисті навколо і чорні в глибинах ущелини.

Міцно збитий молодик у поношеному мисливському вбранні піднімався дорогою. Сонце і вітер позолотили його обличчя. Його погляд був щирий і ясний. Його хода рішуча. Він наспівував уривки баварських мисливських пісень, а в руці тримав білий цвіт едельвейсу, який зірвав на кручі. Раптом він зупинився і пісня обірвалася. Дівчина, вбрана так, як вбираються селяни у Швейцарії, пройшла стежкою, що перетинала дорогу, якою він ішов. Вона несла невеликий кам’яний глек, повний води. Її волосся — найщиріше золото — важкою косою звисало нижче тонкої талії. Її очі сяяли в густих сутінках, а губи, злегка розтулені, показували проблиск найбіліших зубів. Наче піддавшись спільному пориву, мисливець і дівиця зупинилися, пильно дивлячись одне на одного. Тоді чоловік підійшов і, знімаючи капелюха з пір’ям, низько вклонився й сказав кілька слів німецькою. Дівчина відповіла, плутано і тихо. Тоді відкрилися двері котеджу, майже непомітного серед дерев, і до них долинув нерозбірливий говір. Дівчина зашарілася і рушила геть. Але йдучи, вона озирнулася на мисливця, який так і стояв. Він зробив крок за нею і простягнув руку, наче намагаючись зупинити її. Вона відірвала пучечок тирличу, який прикрашав її керсетку, і кинула мисливцеві. Він впіймав його на льоту, підбіг до неї і віддав едельвейс, який тримав у руці. Вона пришпилила його на грудях і майнула, наче гірський дух, до голосів у котеджі. Мисливець ще трохи постояв, а тоді рушив своєю дорогою. Тепер повільніше, і більше не співав. Лише час від часу він притискав квіти до губів.

Весілля мало бути одним з найефектніших, і високе товариство мегаполісу заледве не благало запрошень.

Наречений представляв старовинну фамілію Ван Вінклерів і посідав найвищу позицію у виборному товаристві зі свого боку. Наречена — бездоганну красу і п’ять мільйонів доларів. Усе було вирішено по-діловому. Питання кохання навіть не порушувалося. Він був люб’язний і ввічливо уважний, вона — апатично покірна. Уперше вони зустрілися на модному літньому курорті. Сім’я Ван Вінклерів і багатство Венсів от-от об’єднаються. Весілля буде рівно ополудні.

Пелем Ван Вінклер, незважаючи на доволі теплу погоду, наказав розпалити вогонь у старовинному, облицьованому плиткою каміні в одній із його кімнат. Він сперся на письмовий стіл і кинув купку квадратних аркушів у вогонь. Деякі з них були перев’язані стрічками. Він іронічно посміхався, коли спостерігав за тим, як вони загорялися, і коли чи тут, чи там помічав серед них зів’ялу квітку, напахчену рукавичку чи каштановий кучерик.

Останньою жертвою вогню був спресований і засушений пучечок синього тирличу.

Ван Вінклер зітхнув, і посмішка зійшла з його обличчя. Він пригадав ту сутінкову сцену серед Альп, куди він вирушив з трьома чи чотирма товаришами на літній тур. Веселий і безжурний, він блукав у живописному вбранні мисливця на кіз. Він згадав, як мила селянка, з очима, що полонили його наче чарами, проходила гірською дорогою і зупинилася на мить, аби кинути йому букетик синього тирличу. Якби він не був Ван Вінклером, якби не мав обов’язку перед іменем, він відшукав би її й одружився з нею, бо її образ ні на мить не полишав його думок і серця від того вечора. Але вищий світ і сімейне ім’я заявляли на нього свої права, тож сьогодні рівно ополудні він одружиться з міс Венс, дочкою мільйонера, власника ливарні.

Пелем Ван Вінклер укинув пучок синього тирличу у вогонь і покликав свого лакея.

Міс Огаста Венс полишила дратівливе товариство метушливих дам і знервованих родичів заради хвилини тиші у своєму будуарі. У неї не було листів, щоб спалити, і минулого, щоб поховати. Її матір була на сьомому небі від щастя, адже нарешті сімейні капітали принесли їм місце в першому ряду ярмарку марнославства.

Її весілля з Пелемом Ван Вінклером відбудеться рівно ополудні. Міс Венс раптом піддалася мрійливій задумі.

Вона пригадала сімейну подорож до Європи рік тому, і її думки зупинилися на тижневі, який вони провели біля підніжжя Альп, у котеджі швейцарця-альпініста. В один з тих вечорів вона вийшла набрати глек води з джерела через дорогу. Їй захотілося одягнути костюм селянки, який мала Бабетта, дочка їхнього господаря. Він неймовірно пасував до її довгої золотої коси і синіх очей. Коли вона поверталася, дорогою зустріла мисливця. Альпійський мисливець на кіз, високий, міцний, засмаглий і вільний. Вона подивилася на нього, він на неї, і їхні погляди перетнулися. Вона рушила, та ті магнетичні очі кликали її. Двері котеджу відчинилися, і почулись голоси. Вона піддалася пориву — зірвала букетик тирличу з грудей і кинула йому. Він упіймав його і, кинувшись уперед, дав їй квітку едельвейса. З того вечора образ мисливця на кіз не покидав її. Без сумніву, їх звела сама доля, адже він здавався чоловіком серед чоловіків. Але міс Огаста Венс, обтяжена приданим у п’ять мільйонів, не могла потурати примхам і думати про простих мисливців з Альп.

Міс Венс підвелася і відкрила золотий медальйон, який лежав на її комоді. Вона дістала з нього зів’ялий едельвейс і стерла пальцями його на порох. Тоді вона покликала служницю, і церковні дзвони знадвору сповістили про початок весілля.

1896 рік