Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Ворожка

Вусата жінка сиділа на своєму подвір’ї. Старість розмалювала їй лице, як мороз шибку, — але не філігранно, а грубими мазками, як заслужила. Навколо бігали кури, десь падали, гупаючи, груші. Захотілося передумати, сказати, що до сусідів. Але переступила облуплений емальований баняк — і привіталася:

— Я від Ніни.

Подруга, яку постійно зраджував чоловік. І поки він по «бабах» (слово з Ніниної колекції) — Ніна по бабках. Я ж потрібна була їй для самозаспокоєння, що вона не самобрехуха, не перепуда, яка замість того щоб скинути зі скелі непотріб, боялася на таку перетворитися, без живого хлопа в хаті... Тепер і я стояла зі своєю світлою печаллю на цьому пасовиську дідька і курей. Вусата жінка ворожила. Така робота — з хворих та слабких робити ще слабших.

— Ти хто? На машині приїхала?

А ні, тут аеропорт під калиновими кущами. Провидлива.

— Я перепро...

— Сідай.

Вусата підняла на мене закислі очі — зазирнула і забруднила мої, так ретельно вмиті слізьми.

— Каву зараз вип’єш. А я подивлюся.

Чайник засвистів, засопів на плиті просто неба... Він, мабуть, хворів на якусь чайникову недугу, якої навіть ворожка не зцілить — бо тут усе мало бути масне і чорно-брудне. Бабуня-Ягуня на вимогу професії до салону краль не ходить. Я маю пити каву? З відьмою, хай і з рекомендаціями…

— Пий.

І я пила. Так слухняно виконувала і його забаганки, самотністю катувала серце. О, яка ж самотність невідворотна, коли він поруч!.. Як я ненавиділа себе, горду галичанку, яка гнівала гонорових прабабунь у могилах. Одна душа, на все життя видана, — а я заносила її до дір. «Не можна святечне на щодень носити, донечко ласкава! Біг гнівається», — вчила бабуня... А я тоді не чула. Не чула рідної, щоб довитратити зміст духовний ось тут, під калиновими кущами вусатого відьмища.

— Пий! — заволала.

І я сьорбнула. Щоразу, коли він здіймав на мене голос, стелилася барвінком під ноги. Батьки, кричіть на своїх дітей, щоб потім інші не дресували їх на покірність...

Перекинула горня на блюдечко. Чорними від болота й гріха руками витягла мисочку:

— Привезеш мені курку, згущенку, каву «нескафе» розчинну. Чуєш? Краще якусь дорожчу. Курка та має в тебе вдома пожити тринадцять діб. І щоб домашня. Відрубаю голову — кров хлюпну проти вітру — обмию тобі лице. Має повернутися.

Знає, лиха, що до ворожбиток несуть любов, почуття, що його у виміри зрозуміння не вкласти — ліпше оселити в містику. Биті серця дівочі — може, вони, ось ці мальви, які нахабно красиво визирають з-за витіпаного роками і нехарапутністю тину. Ага! Сама без любові живе, без чоловіка — інакше б повискубувала вуса і тин полагодила. Відсутність кохання знебарвлює жінку, як дегідроль — коси.

— Хтось у твоєму роду по татовій лінії згрішив. От і ти мордуєшся. Бабка...

Не бабка, а бабуня. І не згрішила, а, на відміну від авітамінозної та бездіяльної мене, виборола своє щастя. Дідо не хотів одружуватися. Все село тицяло пальцями на животик, що зухвало, попри правила села, стирчав пагорбом на тендітному тілі Марії... Тицяли. А вона любила. Сильно. Переконливо. У почуттях має бути дикція. Виразність і незламність... До шлюбу йшли дивним товариством: Йосиф, Марія і мій тато... моя бабуся тицьнула у відповідь коханням завширшки з Дністер... тепер і помруть в один день, я знаю...

Я витягла гаманець і заплатила, мов у клініці — за аналізи душі. Я здорова. А вусата хай сама вмивається курячою кров’ю. Любити треба, попри біль і попри діагноз «приречена». Любити до гріха. Янголи вмовлять Бога на Страшному Суді не відправляти до чорта на гостину — любов виправдає... І вона одна на все життя, тому ліпше звикнутися з нею. Яка вже є...

— Я Вам залишу телефон свого косметолога?

— Що?

— Вусаті жінки чоловікам не потрібні. Дякую. Мені вже ліпше.

лютий, 2016 рік