Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Сорренто

Її тіло лежало на набережній Сорренто. Панна пішла з цього світу через вікно старовинного готелю — так швидше покидати багатоповерхову самотність.

Гості готелю саме сходилися на снідання. Вона впала під балконом ресторану. Ці ж люди звисока не падали, хіба в Куршевелі на лижах. Але щоб так — невідворотно?

Добре видно око розчахнутого вікна, його останній благальний погляд. Висока дама з розпашілими від надмірного макіяжу щоками жувала круасан і запивала кавою:

— Може, лунатичка? Хотіла у вбиральню, а потрафила у вікно? Така гарна не могла це зробити безпричинно. У неї стрункі ноги, не кривоніжка — точно лунатичка.

Ця відчайдушна жінка під готельними вікнами була їй та іншим атракцією, ранковими новинами, що — замість букв у газеті — розпалася просто на асфальті.

— Навіщо цей суїцид у неділю? Дочекалася б понеділка. Вбивати себе — не святкова справа! — буркотів під розпухлий від алкоголю ніс батлер. Він оце допивав не закінчену гостями пляшку вина — глипнув у вікно на солоне море, бо закуски не зосталося. А там — лежить... Відчайдушна.

Тим часом навколо тіла віночком скупчилися люди. Приїхала поліція. Якась дівчинка, така схожа на Розбиту в дитинстві, запропонувала мамі забрати панну додому.

— Тато відремонтує — він прикрутив Неллі ногу!

— У тата сьогодні нарада вечірня і продукти має купити. Він не має часу ремонтувати розбиті тіла; і в неї вже гарантія скінчилася — душа полетіла... А це відновленню не підлягає.

Витончене тіло у готельному халаті сфотографувала на пам’ять якась літня пані з псячою завивкою:

— Покажу дочці. Яка дорога шовкова білизна у цієї нещасної визирає, а труси у сердечка, коли тобі якихось 26, — то перетримане дитинство.

— Чого вона мертва, та не синя? — перепитав бігунець у куцих спортивних шортах. Він не чекав відповіді — мав витрусити з себе калорії вчорашньої лазаньї, тому побіг, ледь засмучений. Упала була у ліпшій формі, ніж він.

Вона лежала і мовчала про те, що люди падають від удару чи коли зашпортаються. Суїцид — це удар.

«Я так досі не падала, тому й не мала досвіду піднятися. У мене завжди було сильне життєтяжіння. Та коли Ти мало не наступав на мене, не помічаючи... Коли мої густі від слів речення завершувалися твоїм простим і однослівним або німотою... Коли питання — без відповіді. Коли доторкався, щоб відштовхнути... Коли більше не звертався на ймення... У Сорренто, вночі, сама, бо з тобою, відчула неминучість смерті. Вона попереджала: якщо знищити тіло, то душа помре швидше. А це незаконно. Душа ж — вічна».

Він лежав на дорогих простирадлах розкішного номеру: мав виспатися на всі гроші, сплачені за вікенд. Тому не витрачав часу на тепло для неї. Вона була поруч — узяв її долоню, поцілував і — захропів живим хамоном.

«Я стала для тебе невидимою. Ти бачиш мене?».

Не чув. Він дивився й не бачив.

Вона була мов з іншого, невидимого світу. А як можна любити невидиму жінку?

Різко відчинила вікно, накрила Його ще однією ковдрою. Тоді ж і скінчилася остання краплина любові й турботи про нього — а недоцільно тілу тинятися світом без любові: порожнеча, хата, з якої втекли діти, і лише іграшка зосталася.

Вона мусила піти. Через вікно — на холодне ліжко набережної. Вона хотіла забути й забутися. Зробити останній вечір пам’ятним. Хай і нема в Нього пам’яті.

Поліція витягла церату, щоб накинути на тіло. Раптом у халаті Відчайдушної задзвонив телефон. Хтось його витяг, ще хтось ніжно вигукнув — це дзвонить її донечка!

І диво: на очах у натовпу Знічена розплющила очі, повільно стала на ноги.

— Я перепрошую, мушу ожити, у мене донечка і… син, і ще...

Люди оніміли. Птахи притихли й завмерли в польоті.

— Я мушу йти.

Сорренто, 19 серпня 2014 року