Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Флорівський монастир

У Флорівському монастирі закінчилася святкова літургія. Одразу після молитви розпашілі в тисняві люди випадали з Вознесенської церкви. Чоловіки здебільшого чубаті, але десь виблискували й анатомічно лисі, деякі — з пляцочком волосся на голій макітрі. Жінки в беретах та пальтечках з хутряними, подекуди над'їденими міллю комірцями чи то з видр, чи то норок, чи кролика... аби тільки хутро. До церкви ж треба в найліпшому. Пальці мерзли, але рукавиць ніхто не вдягав — щоб Бога не прогнівити — правою хрестилися, затискаючи лівою зашморгані куферки та пакетики.

Невже целофанові торбини досі перуть?

За натовпом, що, задкуючи, покидав храм, з-за захристя спостерігали дві блакиті — очі недозволено красивої монахині, матінки Флоріани. Недозволено вона й мислила. Але святі друзі, Богородиця та Святий Миколай, дивилися з образів без образи, не засуджували Флоріаниних думок. Бідність та лихо тягнуть людей до Бога. Злиденні приходять сюди, мов у банк по кредит на щастя. У Бога вигідніше — безвідсотковий. А де ж ті, що отримали благодаті? Заможні, здорові, з живими дітьми ясноокими? Депресіям віддаються з нудьги. Нарікають, набивають черево — їдять лобстерів, восьминогів, роблять зі шлунку акваріум... Міняють жінку з порцеляновими зубами і гумовими устами на новішу, красивішу. Такий постійний обмін: тіло на тіло; машину на новішу модель...

Під супровід Флоріаниних думок догорала свічка біля образа Богородиці. Аскетка схилилася над нею, щоб уберегти полум’я від неминучої кончини. Не спинити. Догорить. Вона знала з власного досвіду. Вогонь — це майбутній холод. Любов — розчарування. Пристрасть — байдужість. Людина — небіжчик. Коханка — монахиня. Усе навколо зміниться. Квіти під іконами стануть віниками. Красиве перетвориться на потворне. Флоріана пригадала, як не любила дивитися бабунин альбом. Там у ружах та намистах жили молоді панянки. Обійми кремезних чоловіків, щедро заставлені стравами столи... Бабця схожою на грабельки рукою гортала сторінки:

— Ось, Флоренько, дздідзьо Йосиф. Така шевелюра була, йой, вилася на всі боки. Кажуть, мама Ганя (Царство Небесне!) підстригла його в рочок, чуба закопала під черешнею біля криниці — і він такий став кудлатий...

— А це ви, бабуню?

Пауза. Мовчанка. Соло сльози. Флоріана знала — зараз старенька заплаче. Над утраченим Всесвітом, де було життя і любов. Не доживання — дожидання Панни у Білому.

— Ось і я. Світлина чорно-біла. Не видно кольору очей — вони завжди були, як у тебе: волошки-незабудки. Груші в дідусевому саду, мамина колискова, молоко від корови Краси у горнятку... Навіть політ бджоли у безтурботно-жовтому... Були... була... було… був... Безпорадність перед кінцем. Усе надломиться. Останній такт віддиригентить життя — і настане смерть...

Флоріана завжди знала, що народилася, щоб померти. Тому жити вона мала так, щоб отримати гідну кончину. Раптом Флоріана пригадала, як вперше побачила його. Вона випадково потрапила на вечірку… Тоді, як і нині, у день Святого Миколая сніжило — ніби на небесах янголи набирали ванну снігу, та забули вимкнути кран. Вона не хотіла на ту гулянку. Інше місто, а літаки не літали; до того ж валила з ніг втома від роботи. Але друзі наполягали, машину знайшли. Флоріана просто з Борисполя — на Захід, крізь усю країну, на спонтанну забаву. Приїхала за мить до дійства. Часу жменька: на душ, перукаря Івана, який встиг-таки вкласти волосся у граційну ніжність. Макіяж було ліньки робити — та й нащо ті стесані помади, коли вечірка не жадана. Привітається з друзями — і в затишок готелю.

Дефіляда, мов варена картопля крізь м’яцкало, вилазила гуками та музикою крізь вікна елегантного старовинного будинку. У холі дворецький допоміг скинути шубу з чорної норки; занурилася пальцями у клатч, щоб знайти пурпурову помаду, надати контурів устам, аби ті не зазнали глобалізації... підвела очі до люстра — заклякла. Віддзеркалення показувало чоловіка з привабливим усміхом — відвертим, щирим, але з хитринкою. Очі його тішилися теж. Він стояв за спиною — так Ангел Охоронець милується своїм підопічним упродовж життя. Боялася повернутися, раптом Хоронитель, якого видно в люстерку, зникне у реальності. Не зник. Залишився. Закохав та закохався. Вона полюбила того чоловіка з першої усмішки. А він — її.

— Я твоя лебедина пісня? — питала налякано. Знала його відвертість — раптом правда не сподобається.

— Так. Ти назавжди.

Вона ще не знала, що «назавжди» не буває. Та й була не єдина. Не відводила погляду від телефона — його ім’я написала навмисно повним, на всі сім літер, і не могла намилуватися, тож коли дзвонив — не одразу відповідала.

— Я тебе люблю, — запевняв.

Це була єдина умова стосунків.

— Коли скінчиться почуття — повідом.

— Не скінчиться. Ти — коханка від слова «кохана».

— Мені потрібно з’ясувати. Ти любиш мене як? Коли б писав книгу, то з усіх перекоханих жінок кому б її присвятив?

— Тобі.

— Тоді я спокійна...

А потім настав травень. Вона стояла на молебні у варшавському костелі. Орган бив по серцю звуками глибин Дністра. Молилася. Хотіла на волю. Позбутися любові хотіла, грішна... Так перелякано, певно, моляться матері перед абортом — чесно зізнаються Богові, що не годні, бо бідні, кинуті, перелякані завтрашнім днем. Флоріана вклонилася перед Ісусом і благала вимкнути серце. Вишкребти з нього життя, що б’ється та б’є. Господь був спокійним — він звик до людської невдячності, що спровадила Його на Голгофу. Діти його просять ласк, а потім здають ті мрії назад — без чека та права на повернення. І вона така сама. Не впоралася. Як після невдалого аборту — більше у неї любові не буде.

День, коли сказала батькам, що йде в монастир, Флоріана пам’ятає досекундно. Ось мама біліє до кольору борошна на столі (ліпила недільні вареники); батько переляканий, ніби мав скочити у прірву...

— Тобі 25. Ти жити маєш, — мама нервово перебирала дзбанки на полицях, ніби за ними ховалися аргументи. Щоб переконати дитину не чинити собі страти, не відпустити.

— Я вирішила обхитрити життя — хочеться піти у Вічність, поки б’ється серце. Без примусу. Це і є моя свобода. Радісна любов стала горем. Усі навколо — перевертні. Я ж стану нареченою Того, хто — назавжди.

Життя у келії не залишить альбому з веселими сюжетами правнукам. Раділа цьому. Флоріана не шкодувала про свій вибір — коли тіло у зашпорі, починає діяти душа.

Постаті у чорних рясах, з темними вельонах на хутряних шапочках — наречені Ісуса. Покинули світ, щоб маячня, тимчасові почуття, які завтра здевальвують, більше їх не турбували. Хотіли вічності. Монастир — штаб-квартира Раю на землі. Де все постійне. Де сім днів на тиждень — розкіш невимовна. Одного б стало. Наприклад, неділі, бо що понеділок, що п'ятниця — однакові, монотонні, закономірні.

Свічки догорали. Жила надія побачити його у храмі теж. Але такі, як він, що мають усе, перед Богом не жебрають. Сюди ходять, мов до адвоката, злидарні... Останніми церкву покинуло подружжя у старомодних куртках. Якесь лихо на двох відмолювали...

Матінка Флоріана поправила чорний вельон — і вийшла назустріч холодному снігу, такому схожому на її вічність за життя.

Київ, 12 січня 2017 року