Про любов. Школа пані Фреймут

Кейт Шопен. Пара шовкових панчіх

Маленька місіс Соммерс одного дня зрозуміла, абсолютно неочікувано для самої себе, що є власницею п’ятнадцяти доларів. Така сума грошей здавалася їй дуже великою. А те, як вони розпирали й роздували її зношене стареньке портмоне, давало їй відчуття важливості, яким вона не насолоджувалася роками.

Питанням, яке до решти її захопило, були інвестиції. День чи два вона перебувала в, на перший погляд, мрійливому настрої, хоча насправді цілком заглиблена в роздуми й обрахунки. Вона не робитиме нічого поспішного, нічого, про що потім доведеться шкодувати. І от уже в спокійні нічні години, коли сон ніяк не приходив, вона розгортала перед внутрішнім зором плани, в яких було ясно й зрозуміло, як правильно й розсудливо розпорядитися грішми.

Долар чи два варто додати до грошей, відкладених на черевики для Дженні, — це значно подовжить строк їх служби. Варто купити стільки-то ярдів цупкої бавовни на нові сорочки для хлопчиків, для Дженні й Меґ. Вона збиралася була латати старі. Меґ потрібна нова сукня. Вона бачила гарні крої у вітрині, та ще й за вигідною ціною. Після цього навіть залишиться на нові панчохи — по парі кожному — і скількох же годин церування їй вдасться уникнути! Вона придбає хлопцям картузи, а дівчаткам — солом’яні капелюшки. Очікування побачити своїх малих спиногризів свіжими, вишуканими і сучасними, хоча б раз у житті, захоплювало її, тривожило і позбавляло сну.

Сусіди інколи говорили про певні «кращі дні», які маленька місіс Соммерс знала до того, як в неї виникла думка стати місіс Соммерс. Сама ж вона не потурала жодним хворобливим роздумам про минуле. В неї не було часу, жодної секунди часу, яку можна було б присвятити минулому. Нагальність теперішнього поглинала кожну її мить. Марево майбутнього, наче якийсь невиразний, похмурий монстр, часом лякало її. Та, на щастя, завтра ніколи не настає.

Місіс Соммерс добре розуміла значення вигідної покупки. Вона могла годинами стояти, дюйм за дюймом наближаючись до бажаного об’єкта, який продавався зі знижкою. При потребі вона могла проштовхатися. Вона навчилася хапати бажане, і тримати, і не відпускати його вперто й рішуче, доки не підійде її черга, коли б це не було.

Та того дня вона була трохи млява і втомлена. Вона проковтнула легкий обід… Ні, згадала вона, між годуванням дітей, прибиранням, приготуваннями до походу на закупи вона зовсім забула про обід!

Вона сіла на високий табурет перед прилавком, який був відносно безлюдним, намагаючись зібрати сили і відвагу для того, щоб протиснутися крізь нетерплячий натовп, який обступив тканину на сорочки та візерунчастий батист. Відчуття безвольності оповило її, і вона мимоволі поклала руки на прилавок. Вона не носила рукавичок. Поступово вона усвідомила, що руки наштовхнулися на щось дуже м’яке, дуже приємне на дотик. Вона поглянула вниз і побачила гору шовкових панчіх. Афіша поруч сповіщала, що ціну на них було знижено з двох доларів п’ятдесяти центів до одного долара і дев’яноста восьми центів. Молода дівчина за прилавком запитала, чи не хотіла б вона подивитися їхню лінію шовкових панчішних виробів. У відповідь вона всміхнулася так, наче їй запропонували перевірити діамантову тіару з наміром продажу. Та вона погодилася і взяла делікатну, сяючу, розкішну річ — уже обома руками, піднісши її вище, аби бачити, як та переливається, відчути, як вона ковзає, наче змійка, крізь пальці.

Дві гарячкові плями з’явилися раптом на її блідих щоках. Вона поглянула на дівчину.

«Думаєте, тут знайдеться восьмий з половиною?»

Там знайшлося чимало восьмих з половиною. Власне, цього розміру було більше, ніж будь якого іншого. Ось світло-сині; он там — лавандові, чорні, всіх відтінків гірчичного і сірого. Місіс Соммерс вибрала пару чорних і розглядала їх довго й ретельно. Вона робила вигляд, що перевіряє їхню якість, яка, як запевняла продавчиня, була відмінною.

«Долар і дев’яносто вісім центів, — вголос роздумувала вона. — Що ж, я візьму цю пару». Вона вручила дівчині п’ятидоларову купюру, почекала решту і свій пакунок. Ох, який же маленький то був пакуночок! Здавалося, він загубився в глибинах її зношеної старої сумки.

Місіс Соммерс після того не пішла до прилавка з переоціненими товарами. Вона сіла в ліфт, який підняв її на горішній поверх, до жіночих примірочних. Тут, у прихованому куточку, вона змінила свої бавовняні панчохи на щойно придбані шовкові. Вона не розмірковувала і не сперечалася з собою, як і не намагалася виправдати свій вчинок. Вона не думала взагалі. У той момент здавалося, що вона відпочивала від цього виснажливого і трудомісткого обов’язку і піддалася якомусь механічному імпульсові, який спрямовував її дії і звільняв від відповідальності.

Яким же приємним був дотик шовку до шкіри! Вона якусь мить просто сиділа серед подушок і насолоджувалася цим відчуттям розкоші. Потім посиділа ще трішечки. Потім вона взула черевики, скрутила разом бавовняні панчохи і заштовхала їх у сумку. Зробивши це, вона пройшла сходами до взуттєвого відділу і сіла до примірки.

Вона була перебірливою. Продавцеві не вдавалося її збагнути. Він не міг підібрати туфлі до її панчіх, та й вона не була людиною, яку легко вдовольнити. Вона піднімала спідниці і повертала ногу то в один, то в інший бік, розглядаючи начищені, гостроносі черевички. Її ступня і щиколотка виглядали дуже мило. Вона не могла повірити, що вони належали їй, були її частиною. Вона хотіла гарну й стильну пару, і сказала юнакові, якій їй допомагав, що різниця в долар чи два не важлива, якщо їй запропонують те, чого вона прагне.

Вже дуже давно місіс Соммерс востаннє вибирала рукавички. У рідкісних випадках, коли вона таки купувала їх, це завжди були «уцінені», такі дешеві, що було б безглуздо і нерозсудливо сподіватися, що вони пасуватимуть до руки.

А тепер її лікоть спочивав на подушці прилавка з рукавичками, а симпатичне, приємне, юне створіння делікатними і спритними рухами припасовувало високі рукавички з козиної шкіри на руку місіс Соммерс. Вона розгладила їх по зап’ястку і вправно застебнула. На якусь мить обоє завмерли, захоплено розглядаючи маленькі, симетричні руки, обтягнуті рукавичками. Але залишалися інші місця, де можна витратити гроші.

За кілька кроків вниз по вулиці стояв кіоск, у вікнах якого нагромаджувалися книги і журнали. Місіс Соммерс купила два дорогих журнали, таких, які вона мала звичку читати тоді, коли й інші приємні речі були частиною її життя. Вона несла їх незапакованими. Як уміла, піднімала спідниці на переході. Панчохи, і черевики, і добре припасовані рукавички творили дива з її поставою — вони додали їй упевненості, відчуття належності до ошатного натовпу.

Вона добряче зголодніла. Іншим разом вона б відкидала бажання попоїсти, доки не дістанеться власного дому, де вона заварила б собі чашку міцного чаю і перекусила б тим, що знайдеться. Та порив, який вів її, не допускав подібних думок.

На розі був ресторан. Вона ніколи не переступала його порогу. Інколи, знадвору, вона мимохіть помічала бездоганні скатертини з адамашку і мерехтіння кришталю, м’яку ходу офіціантів, які обслуговували модних людей.

Коли вона ввійшла, її поява нікого не здивувала й не нажахала, всупереч її побоюванням. Щойно вона сіла за маленький столик, як одразу ж з'явився офіціант — щоб узяти замовлення. Вона не хотіла надміру. Вона попросила апетитний і смачний перекус — півдюжини устриць, соковиту відбивну з крес-салатом, щось солодке, як-от крем фраппе, склянку Рейнського вина і маленьку чашечку кави насамкінець.

Чекаючи свого замовлення, вона неквапливо зняла рукавички і поклала поруч. Тоді взяла один із журналів і проглянула його, розрізаючи сторінки тупим краєм ножа. Все було дуже підхоже. Адамашок був навіть бездоганнішим, ніж він виглядав через вікно, кришталь — більш мерехтливий. За маленькими столиками, як той, за яким сиділа вона, обідали пристойні леді й джентльмени, які її не помічали. Лилася м’яка, приємна мелодія, легкий вітерець залітав у вікно. Вона скуштувала шматочок, прочитала слово чи два, ковтнула янтарного вина, поворушила пальцями в шовкових панчохах. Ціна не мала значення. Вона відрахувала необхідну суму й додала ще монету офіціантові, після чого той уклонився їй, наче княгині знатного роду.

У гаманці все ще лишалися гроші, і наступна спокуса постала у формі афіші денного спектаклю.

Дещо з запізненням вона зайшла в театр, п’єса вже почалася і, здавалося, зал був переповнений. Але тут і там виявилося кілька вільних місць. Її провели до одного з них, між яскраво одягненими жінками, які прийшли сюди, щоб згаяти трохи часу, поїсти цукерок і показати своє вигадливе вбрання. Там було багато і тих, хто прийшов заради п’єси та акторів. Але можна сміливо сказати, що там не було нікого, хто б ставився до навколишнього так, як місіс Соммерс. Вона вбирала все — і сцену, і акторів, і людей, — одним широким враженням, захоплювалася і насолоджувалася ним. Вона сміялася з жартів і плакала — як і барвиста жінка поруч — над трагедією. Вони трішки обговорили те, що відбувалося. Барвиста жінка витерла очі, висякалася в маленький квадратик міцного, напахченого мережива і запропонувала місіс Соммерс своїх цукерок.

П’єса завершилася, музика стихла, юрба злагоджено вийшла. Здавалося, завершився сон. Люди розсипалися в усіх напрямках. Місіс Соммерс дійшла до рогу і зачекала на трамвай.

Чоловік з пильним поглядом, який сидів навпроти, здавалося, вивчав її дрібне, бліде лице. Його бентежило те, що він бачив. Насправді ж, він не бачив нічого, хіба що був чарівником настільки, аж міг помітити палке бажання, сильне прагнення, щоб трамвай ніде не зупинявся, а просто віз її, все вперед і вперед, вічно.

1887 рік