Про любов. Школа пані Фреймут

Вірджинія Вулф. Власна кімната

Але, можете сказати ви, ми просили розповісти про жінок і літературу — що тут спільного з власною кімнатою? Я спробую пояснити. Коли ви попросили мене говорити про жінок і літературу, я сіла на березі річки і задумалася, що б це означало. Це може бути кілька простих реплік про Фанні Берні; ще кілька про Джейн Остін; варто віддати належне сестрам Бронте і долучити замальовку засніженого Хавортського пасторату; по можливості — дотепне зауваження про міс Мітфорд; ввічливо згадати Джордж Еліот; натякнути на місіс Гаскел — та й по всьому. Та от на другий погляд слова вже не здавалися такими простими. Під назвою про жінок й літературу може ховатися, якщо вам цього захотілося, розповідь про жінок і те, які вони; або ж про жінок і те, про що вони пишуть; чи про жінок і літературу, написану про них; або ж, якимось чином, вам хочеться аби я розглядала все вище назване через призму неподільної єдності. Та коли я почала розмірковувати над питанням цілісно (бо це здавалося найцікавішим), то швидко помітила, що тут є один згубний недолік. Мені ніколи не вдасться зробити жодних висновків. Я ніколи не зумію виконати те, що я назву головним обов’язком доповідача, — вручити вам, після годинної балаканини, крихти чистої правди, міцно закріплені під палітурками ваших блокнотів, аби їх вічно зберігали на камінній дошці. Все, що мені було під силу, це запропонувати вам мій погляд на одну дрібницю: якщо жінка збирається писати, то вона повинна мати гроші і власну кімнату. А це, як ви згодом побачите, залишає поза увагою величезну проблему істинної природи жінки, як також не меншу проблему істинної природи літератури. Я ухилилася від обов’язку робити висновки з цих питань — жінки і література залишаються, наскільки я можу судити як зацікавлена сторона, невирішеною проблемою. Та аби загладити свою вину, я зроблю все, що від мене залежить, щоб показати, як саме я дійшла до думки про гроші й кімнату. Я збираюся розгорнути перед вами, якомога повніше й відвертіше, весь хід думок, який привів мене до такого висновку. Мабуть, якщо я щиро викладу свої переконання й упередження, що стоять за цим твердженням, ви довідаєтеся, що вони мають певний вплив на жінок, і певний — на літературу. В будь-якому разі, коли питання вельми спірне (а всяке питання статі таке), ніхто не може сподіватися, що розповість правду. Можна лише показати, як сформувалися погляди, яких дотримується доповідач. Вдасться хіба що запропонувати своїй аудиторії шанс окреслити власні висновки, оскільки слухачі мали змогу вивчити обмеженість, упередженість і своєрідність характеру доповідача. Найімовірніше, що подальша розповідь міститиме більше правди, ніж фактів. Тому я пропоную, користуючись правами і свободами літератора, розповісти про події двох днів, які передували моєму прибуттю сюди, — обтяжена питанням, яке ви звалили на мої плечі, я обдумала його і зуміла врешті розкрити його через призму власного досвіду. Не варто й казати, що описаного в цій розповіді не існує. Оксбридж — це вигадка, як і Фернхем; «Я» — лишень підходяще означення для когось, кого насправді нема. Брехні злітатимуть з моїх губ, але там буде й правда; вам залишається тільки відшукати цю правду й вирішити, чи хоч якась її частка варта бути збереженою. Якщо ж ні — ви маєте право просто викинути це все в сміттєвий кошик і зі своєї голови.

Ось вона Я (назвіть мене Мері Бетон, Мері Сетон, Мері Кармайкл[2] чи будь-яким іменем, яке вам до вподоби, — це не має жодного значення), ясного жовтневого дня — тиждень чи два тому — сиджу на березі річки, заглиблена в думки. Ті обмеження, про які я вже згадувала, — про жінок і літературу, про необхідність робити висновки про щось, що викликає будь-яке з можливих упереджень і почуттів, — пригнічували мене. Ліворуч і праворуч якісь кущі, випалені спекою, полум’яніють золотом і багрянцем.

На протилежному березі верби похилили голови у вічному голосінні. Ріка відбиває клаптики неба, і мосту, і палаючих дерев. Коли старшокурсник провеслував крізь відображення, вони легко зімкнулися, неушкоджені, наче нічого й не відбулося. Можна було б цілий день просидіти отак, витаючи думками. Думка — назвемо її титулом соліднішим, ніж вона заслуговує, — закинула волосінь на дно потоку. Та колихалася, хвилина за хвилиною, туди й сюди поміж відображень і водоростей, дозволяючи воді виштовхувати й знову поглинати себе, доки — ви ж знаєте цю бешкетницю — раптово за волосінь чіпляється ідея. Тоді обережно витягаєш і ретельно розглядаєш її. На жаль, на траві ця моя думка виглядає такою маленькою, такою неістотною. Хороший рибалка відпустить таку рибку, бо тільки нагулявши трохи жирку, вона стане варта того, аби її з’їли. Я не турбуватиму вас цією думкою тепер, адже якщо ви придивитеся уважно, то й самі вгадаєте її в ході моєї розповіді.

Та навіть бувши такою мізерною, ця ідея, одначе, мала певну таємничу цінність — повернена в надра думки, вона ставала дуже реальною й важливою; метаючись і завмираючи, кидаючись туди й сюди, вона здіймала такий шум і гуркіт, що неможливо було всидіти на місці. От тоді я й збагнула, що стрімко крокую через галявину. Мені навперейми негайно кинулася чоловіча постать. Не те щоб я одразу зрозуміла, що жестикулювання ошелешеного суб’єкта у фраку й вечірній сорочці стосується мене. На його обличчі відбивалися жах і обурення. Радше інстинкти, ніж міркування, виручили мене. Він був Старостою, я була жінкою. Це був моріг, там була стежка. Лише співробітники коледжу та студенти мали право перебувати тут; моє місце на гравієві. Ці думки зайняли якусь мить. Щойно я повернулася на доріжку, руки Старости опустилися, а на обличчя повернулася звична безтурботність. Незважаючи на те, що по дерені пройтися приємніше, ніж по гравію, серйозної шкоди не завдано. Єдиним звинуваченням, яке я могла висунути проти співробітників і студентів, це те, що захищаючи свій моріг, топтаний протягом трьохсот років, вони сполохали мою рибку.

Я не можу достеменно пригадати, що за ідея змусила мене так зухвало порушити правила. Дух примирення хмаринкою зійшов з неба. Бо якщо десь і мешкають духи примирення, то вони точно повинні з’являтися в чотирикутних двориках Оксбриджу таких гарних жовтневих ранків. Коли я крокувала повз стародавні споруди коледжу, бурхливість реальності наче згладжувалася. Тіло здавалося закритим у дивовижну скляну оболонку, крізь яку не міг проникнути жоден звук; розум, звільнений від контакту з дійсністю (доки знову не вирішиш прогулятися по дерну), мав повну свободу зануритися у споглядання того, що здавалося наразі доречним. Як то буває, випадкова згадка про старий есей щодо повторних відвідин Оксбриджу на тривалих канікулах наштовхнула на думки про Чарлза Лема — святий Чарлз, говорив Теккерей, прикладаючи Лемовий лист до чола. Безперечно, серед усіх покійних (я говорю так, як мені тоді думалося) Лем був одним із найкращих. Такого хочеться запитати: «Скажи-но мені, як ти писав ці есеї?». Адже в цьому він перевершує навіть Макса Бірбома. Я думаю, незважаючи на всю досконалість, це той нестримний проблиск уяви, блискавичний спалах геніальності, залишив у його есеях недолік чи недомовку, все ж додавши в них поезії. Лем бував в Оксбриджі, мабуть, років сто тому. Безперечно, він написав есей — забула назву — про один із Мільтонових рукописів, який трапився йому тут. Можливо, це був «Лікід», а Лем писав про те, як здивувало його те, що якесь слово в «Лікіді» було змінено. Думати про те, що Мілтон змінив хоч слово в цій поемі, здавалося йому блюзнірством. Це змусило мене пригадувати «Лікіда» і розважатися здогадками — яке ж слово Мільтон змінив і чому? А тоді я зрозуміла, що той самий рукопис, про який писав Лем, перебуває на відстані всього якоїсь сотні ярдів. Отож можна заввиграшки пройти Лемовими слідами — через квадратний двір, до бібліотеки, де зберігається цей скарб. Крім того, пригадала я, що й рукопис Теккереєвого «Есмонда» теж зберігається тут. Критики часто називають «Есмонд» найкращим романом Теккерея. Але вдаваність стилю, імітація вісімнадцятого століття надто помітні, якщо я не помиляюсь. Хіба що стиль вісімнадцятого століття був звичним для Теккерея. Ось аргумент, який кожен зможе навести: прочитавши рукопис, зрозумієщ, чи принесли зміни користь стилеві і змісту. Але тоді доведеться визначитися, що таке стиль і зміст, питання які… Але ось я вже й біля дверей, які ведуть до бібліотеки. Щойно я їх відкрила, як на порозі негайно виник янгол-охоронець у чорній мантії. Енергійний, сивочолий, добродушний джентльмен приглушеним голосом вибачився за те, що змушений попросити мене покинути бібліотеку. Жінки допускаються сюди тільки в супроводі членів наукового товариства або за наявності рекомендаційного листа.

Відома бібліотека залишилася абсолютно байдужою до того, що її облаяла жінка. Поважна і спокійна, вона вдоволено дрімала над скарбами, які зберігалися в її надрах. І, здається мені, що вона так спатиме довіку. Спускаючись сходами, я спересердя зареклася ще хоч раз потривожити її відлуння своїми благанням про гостинність. До обіду все ще залишалася година, і треба було чимось себе зайняти. Прогулятися левадою? Посидіти біля річки? Ранок був, безперечно, чудовий — мерехтливо облітало червоне листя, тож ні прогулянка, ні прибережні посиденьки не були б обтяжливими. Та до моїх вух долинула мелодія. То була церковна служба. Доки я минала капличку, заворожливо тужив орган. Того безтурботного дня навіть християнська печаль звучала радше як спогад про печаль, ніж як сама печаль. Навіть плач стародавнього органа був наче оповитий спокоєм. Я не хотіла заходити, навіть якби й мала право, адже цього разу мене може зупинити церковний служитель, вимагаючи, напевно, свідоцтво про хрещення чи рекомендаційний лист від декана. Але й ззовні такі споруди не менш величні, ніж зсередини. Крім того, було доволі цікаво спостерігати за тим, як збирається паства, як люди заходять і виходять, метушаться при вході в каплицю, наче бджоли біля льотка. Багато з них було в мантіях; у декого мантії були оторочені по коміру хутром; декого везли в кріслах-візках; інші, не старші середнього віку, були зігнуті й скарлючені настільки, що нагадували крабів і раків, які натужно шкандибають по піску на дні акваріуму. Доки я отак стояла, прихилившись до стіни, університет здавався заповідником, де законсервовано рідкісні види, які швидко вимруть, якщо їм доведеться боротися за життя на тротуарах Стренду. Старі історії про старих деканів і старих учителів спливли в моїй пам’яті. Колись казали, що, зачувши свист, старі професори негайно зриваються на галоп. Я саме збиралася з духом, аби засвистіти, як поважна паства зайшла до середини. Зовнішня частина каплиці залишилася. Її високі бані й шпилі, виглядали наче щогли корабля, який ніяк не зайде в гавань, освітлені й видимі на милі навіть по той бік схилів. Вірогідно, що колись цей чотирикутний двір зі своїми рівненькими газонами, величезними будівлями й навіть каплицею також був болотом, де колихалися на вітрі трави й порпалися свині. Я думаю, що табуни коней і череди волів здалеку притягли цілі вози каміння. А тоді сірі блоки, в тіні яких я зараз стою, титанічними зусиллями було встановлено один на одному; потім малярі принесли вітражі для вікон; будівничі зі шпаклівкою й цементом, шпателями й лопатами століттями працювали на цих склепіннях. Щосуботи хтось, мабуть, вділяв у їхні прадавні жмені трохи золота й срібла, аби на один вечір вистачило на пиво й кеглі. Безперервний потік золота і срібла повинен був постійно текти у цей двір, аби камені стояли, а будівничі — працювали: підіймали, рили котловани, копали й осушували. Але то була епоха віри, і грошей позбувалися без жалю, аби закріпити ці камені на надійній основі. А коли камені було зведено, ще більше грошей сипалося зі скарбниць королів, королев і багатої знаті, аби гімни звучали, а школярі — навчалися. Землі були подаровані, десятини — сплачені. Та й коли вік віри минув і настав вік розуму, потоки золота й срібла не припинилися. Лиш тепер вони брали початок у скринях купців та фабрикантів — у гаманцях людей, які здобули свої багатства, скажімо, завдяки працьовитості. А в своїх заповітах вони хотіли віддати щедру його частку, аби забезпечити більше кафедр, лекторів і братств в університеті, де вони вивчилися свого ремесла. З того часу бібліотеки, лабораторії й обсерваторії з шафами, напакованими дорогими і крихкими інструментами, нині височать там, де давним-давно колихалися трави й рилися дикі кабани. Безперечно, коли я крокувала подвір’ям, основа з золота й срібла вже вкоренилася доволі глибоко, тротуар надійно лежав поверх дикої трави. Люди з підносами на головах енергійно снували туди-сюди сходами. Яскраві квіти цвіли на підвіконнях. Механічні підвивання грамофона долинали зсередини. Було неможливо не задуматися. Та роздуми про що б то не було урвалися. Пробив годинник. Настав час іти на обід.

Ось цікавий факт: якимось чином романісти примудряються змусити нас вірити, що прохані обіди неодмінно запам’ятовуються чимось дуже дотепним, що було сказано, чи дуже мудрим, що було зроблено. Але неймовірно рідко в них знаходиться слово для того, що було з’їдено. Це такий собі договір між романістами — не згадувати супів, і лососів, і каченят; ніби супи з лососями і каченятами взагалі не важливі, ніби ніхто не викурює сигари й не випиває келиха вина. Однак я все-таки візьму на себе сміливість і кину виклик цьому договору, аби розповісти вам, що обід з тієї нагоди почався з морського язика, потопленого в глибокій тарелі, поверх якого університетський кухар прослав перину щойнабіліших вершків, не кажучи вже про те, що тут і там наїдок був поцяткований брунатними крапками, як ті, що на боках у лані. Після цього подали куріпок, але якщо при цьому слові ви уявляєте парочку лисих, коричневих пташок на тарілці, то ви помиляєтеся. Куріпки, а їх було багато й різноманітних, подавалися з повним почтом соусів і салатів, гострих і солодких, кожен за своєю чергою; з картоплею, тонкою, як монетка, але не такою твердою; з брюссельською капустою, схожою на трояндові пуп'янки, але значно соковитішою. Щойно з печенею і її почтом було покінчено, мовчазний слуга, не менш як Староста в помітнішому прояві, поставив перед нами загорнутий у серветки смаколик, який здіймався солодкими хвилями. Назвати його пудингом, у такий спосіб натякаючи на рис і тапіоку, було б щонайменше неповагою. Тимчасом келихи спалахували то золотом, то багрянцем, і спустошувалися, і наповнювалися. У грудях, де, кажуть, живе душа, помалу розливалося світло. Але не те жорстке й мізерне електричне світло, яке ми називаємо яскравим, якщо заходить мова. Це було більш повне і витончене, потаємніше сяйво, яким є багате жовте полум’я розважливого спілкування. Не варто поспішати. Не варто виставлятися. Не варто бути кимось, крім себе самого. Ми всі на шляху до неба, і Ван Дейк складає нам компанію. Словом, куди там до радощів життя, до солодких перемог, до незначних жалів і образ, до прекрасної дружби і товариства рівних собі, якщо можна, запаливши хорошу цигарку, потонути серед подушок біля вікна.

Якби поруч виявилася попільничка і не довелося струшувати попіл просто через вікно, якби все було зовсім трішечки не так, то не вдалося б, імовірно, побачити безхвостого кота. Несподіване видовище спотвореної тварини, яка м’яко крокувала через квадратне подвір’я, за примхою підсвідомості змінило моє емоційне світло. Здалося, наче хтось накинув тінь. Мабуть, добротний ціпок переставав підтримувати. Безсумнівно, поки я спостерігала за менським котом, який зупинився посеред газону так, ніби він теж піддавав сумніву Всесвіт, здавалося, що чогось не вистачає, щось виглядало інакшим. «Ну чого ж не вистачає, що не так?», — запитувала я себе, дослухаючись до розмови. Аби відповісти на це запитання, мені довелося перенестися думками з цієї кімнати геть у минуле, ще до війни, й уявити схожий проханий обід, який відбувався не так уже й далеко звідси. Та він був інакшим. Усе було інакше. Тим часом розмова тривала серед гостей обох статей, численних і молодих. Вона плинула приємно, вільно, жартівливо. І поки вона лунала, я зіставила її з іншою розмовою. А після порівняння їх у мене не залишилося сумніву, що ця була наступницею, законною спадкоємицею тієї іншої розмови. Нічого не змінилося; нічого не відрізнялося, крім того, що цього разу я слухала з усієї сили не те, що було сказано, а шум голосів і плин розмови. Так, це воно — зміна була в цьому. До війни на таких обідах люди говорили достеменно те саме, але воно звучало по-іншому, тому що в ті дні мову супроводжував якийсь гомін, не надто виразний, але мелодійний, збуджений, який міняв значення самих слів. Чи вдасться передати цей гомін словами? Хіба що звернувшись по допомогу до поетів… Поруч лежав томик, і, розгорнувши його, я мимохідь натрапила на Теннісона. І ось про що він співає:

Це так чоловіки гомоніли на проханих обідах до війни? А жінки?

У думці про те, що на довоєнних проханих обідах люди наспівували щось таке, навіть якщо й пошепки, було дещо настільки безглузде, аж я не втрималася від сміху. Довелося пояснювати цей імпульс, вказавши на менського кота, який виглядав таки трохи безглуздо: жалюгідний звір, без хвоста, посеред газону. Чи він направду таким народився, чи втратив хвіст через якусь випадковість? Безхвості коти (хоч і кажуть, що такі водяться на острові Мен) значно рідкісніші, ніж здається. Це чудернацька тварина, радше оригінальна, ніж гарна. «Аж дивно, яку різницю робить хвіст», — говорили гості, шукаючи пальта й капелюхи по закінченню обіду.

Завдяки гостинності хазяїна, цей обід затягнувся далеко за полудень. Приємний жовтневий день помалу танув, і листя облітало з дерев на алею, по якій я йшла. Позаду, з м’якою неухильністю, одні за одними, закривалися ворота. Незліченні старости встромляли незліченну кількість ключів у добре змащені замки — скарбниця убезпечувалася ще на одну ніч. З алеї я вийшла на дорогу (забула назву), яка вела, якщо вчасно повернути, до Фернхема. Але в мене було доволі часу. Вечерю не подаватимуть до пів на восьму. Та й після такого обіду обійтися без вечері було б не надто важко. Це дивно, що уривок поезії, засівши в голові, змушує ноги рухатися в такт. Ті слова:

співало в моїй крові, і я швидко крокувала до Хедінґлі. Тоді, біля греблі, де пінилася вода, я заспівала голосніше:

«Які ж поети, — вигукнула я так, як вигукують лише в сутінках, — які ж то були поети!»

Трохи, мабуть, ревнуючи теперішню нашу епоху, яким би сміховинним і безглуздим це порівняння не було, я замислилася, чи вдалося б назвати двох живих поетів такого ґатунку, як Теннісон і Крістіна Розетті. «Очевидно, — подумала я, вдивляючись у спінені води, — порівняти їх неможливо». Адже поезія збурює людину до такої віддачі, такого захоплення саме тому, що вона оспівує почуття, яких людина колись зазнала (на довоєнних проханих обідах, мабуть), тож розпізнаються вони легко, як давні знайомці, не потребуючи перевірок і порівнянь з тими, які навідують людину тепер. Але живі поети виражають почуття, які з’явилися й негайно були вирвані від нас. Їх не вдається одразу впізнати; часто їх узагалі бояться; їх ретельно розглядають, а тоді порівнюють — ревниво й підозріливо — з почуттями, які давно минули. Звідси обтяженість сучасної поезії. І саме через цю обтяженість не вдається запам’ятати більше ніж два послідовних рядки з будь-якого хорошого сучасного поета. Саме з цієї причини (що мене підвела пам’ять) доводи завершилися через нестачу матеріалу. «Але чому, — продовжувала я, рухаючись у напрямку Хедінґлі, — ми припинили гомоніти на проханих обідах? Чому Альфред обірвав свій спів:

Невже нам слід звинувачувати війну? Коли в серпні 1914 пролунали постріли, невже обличчя чоловіків і жінок постали одні перед одними настільки відверто, що романтику було вбито? Безперечно, було шоком (особливо для жінок, з їхніми ілюзіями про освіту, і все таке) бачити обличчя наших керівників у спалахах артилерійського вогню. Так огидно вони виглядали, — німці, англійці, французи, — так тупо. Але звинувачуй що завгодно, чи кого завгодно, та марева, які надихали Теннісона і Крістіну Розетті співати так пристрасно про прихід їхніх коханих, трапляються тепер значно рідше. Залишається лишень читати, дивитися, слухати, згадувати. Однак чому говоримо «звинувачувати»? Чому, якщо це була омана, не прославляти катастрофу, яка все ж знищила оману й повернула правді її законне місце? Адже правда… ті крапки позначали місце де, в пошуках правди, я пропустила поворот до Фернхема. «То таки що було правдою, а що — ілюзією?» — запитала я себе. Що, наприклад, було правдою про ці будинки? Затінені й веселі зараз, з їхніми червоними вікнами на присмерку, але незугарні, руді й убогі, з їхніми солодощами і їхніми шнурівками, о дев’ятій ранку? І верби, і річка, і садки, які тягнулися до річки, невиразні в тумані, який їх огортав, але золоті й багряні в сонячному світлі, — що було правдою, а що оманою про них? Не обтяжуватиму вас ходом своїх міркувань, бо мені так і не вдалося дійти жодного висновку дорогою до Хедінґлі. А ще попрошу Вас припустити, що скоро я зрозуміла свою помилку з поворотом, я розвернулася і покрокувала до Фернхема.

Як я вже сказала, це був жовтневий день. Я не наважуся втратити вашу повагу і поставити під сумнів добру славу художньої літератури зміною пори року й описами бузку, який звисав з садових стін, крокусів, тюльпанів та інших весняних квітів. Література повинна дотримуватися фактів. Чим правдивіші факти, тим краща література. Принаймні, так кажуть. Отож, досі стояла осінь, і листя досі було жовте, і досі падало, хіба що навіть трішки швидше, ніж раніше, тому що був вечір (сьома двадцять три, якщо точніше) і вітер (з південного заходу, якщо конкретніше) посилився. Та все ж мене щось бентежило:

Мабуть, слова Крістіни Розетті частково відповідальні за примхи фантазії — бо це було не що інше, як фантазії, — наче бузок похитував своїми квітами над садовою стіною, і метелики-лимонниці ковзали по вітру туди-сюди, і в повітрі висів квітковий пилок. Вітер дув не знаю з якої сторони світу, але він підхоплював молоде листя, і воно спалахувало сіруватим сріблом у повітрі. Це був час між порами дня, коли кольори поглиблюються, і фіолет та золото горять на шибках, наче стукіт чутливого серця; час, коли з якоїсь причини вся краса світу розкривається тільки для того, щоб незабаром загинути (ось я зайшла у сад, адже хвіртку необачно не замкнули, а жодних Старост поруч не було). Краса світу, яка скоро загине, мала дві грані: одна — сміх, інша — туга, і вони розривали серце навпіл.

1929 рік