Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Обід в Альпах

Печаль опосіла душу. Повітря в ресторані, пронизане запахом ялівцю та оленини, хотілося процідити крізь друшляк. Щоб стало дівичо свіжо — як у горах за вікном.

Він сидів нерухомо — пам’ятник, який повільно рухає устами, пережовуючи їжу. Найкрасивіший у залі — змарнований шедевр у музейних клунях. Люди за столиками навколо нього були лиш тлом: замурзані шоколадом діти, старенька пара, що попри обмеження у віці, не здавала молодість — пережовувала твердувату для зношених щелеп телятину «веллінгтон». Навіть гора Мон Блан була його фоном — неприступна вершина, подивована зухвальством, що до неї повернулися спиною, вперше завагалася у своїй висоті. А вона, жінка, що відсвяткувала вчора ювілей дуелі за себе, чомусь стала недоїдком пристрасті — тінню його. Всі меншали після знайомства з ним. Мав такий дар: обстругувати дашки, колоти промінці звізд, затинати промовистих.

Вона, що сиділа навпроти, одразу за сільничкою та глеком з водою, стала і тінню, і пагорбом. Так раптово втратила велич, що навіть не встигла адаптуватися — волосся ще заквітчане едельвейсами, а ноги вже заколоджені калабанями.

Життя поруч із ним вимагало вивчення нової мови — наче іноземної. З ним потрібно було розмовляти безсловесно: поглядом, зафіраненим покорою обличчям. Опанувала, збагнула. Жестами не надто зловживала. І дитяті дворічному легше — «мама», «тато», «цьом», «лю». Заздрила таким словниковим скарбам — стільки можна донести ними світові!.. А вона — вчора в руті та павутинні хмар, з даром промовляти до стихій — нині сиділа безпорадна в цьому альпійському ресторані — так високо і так низько, — раптова душевна каліка, і тихо їла обплавлену сиром картоплю під морквяною стружкою, підсолену непомітною сльозою.

Учора все було іншим. Хто дає дозвіл на переписування долі? Вже ж не Господь — він помер за право цієї жінки бути щасливою у зів’ялих полинах. Сама й винна, бо згрішила, порушила Першу заповідь: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене». Вона ж поклонилася ідолові — ясноокому, недосяжному та студеному. Тепер замість легкої розмови про нинішнє та завтрашнє, замість покропленого мрією слова про любов — тихе, безособове речення: «Як смачно, правда?».

Він не відповів. Йому не смачно. Не цікаво. Не лячно. За неї. Він — пам’ятник полеглим від любові. Йому до підніжжя мештів «Прада» знесуть квіти його ж жертви. А вона? Хотілося спитати, чи пам’ятає він, як її звати? Натомість: «Десерт? Чого стільки запитань? Набридло розмовляти. Хочу просто мовчати.»

І вона покірно схилила голову...

Досить! У неї новина! Вона не може мовчати, щоб він її почув. Вона взагалі народжена розмовляти. Чому вона — володарка Щасливої Долі — раптом змаліла, перейшла на шепіт. Хто він? Нащо він? Не хоче вона німої тарти з ягодами, вона хоче сказати. Сказати, що підстриже волосся. Закурить на вершині Мон Блан — так, вона туди підійметься! Тільки на вершині він втратить гнітючу велич, що задавила її злет, — стане сірою цяткою. Одним з... Їй треба йти.

Якийсь пан за столом біля каміна відсунув погляд від своєї дами, втупився в неї. Ага! Подіяло, чарівниці не калічіють. Але їй не треба цих тавтологій: погляду — любові — серця у довічне ув’язнення. Не тепер. Спершу треба на вершину. Встала. Полотняну серветку різким рухом на стіл — аж краєчком у його тарілку.

— Ти куди?

— На Мон Блан.

— Чого?

— Там мене зачекалися.

— Ти захворіла?

— Ні, зцілилася. Приходь, адреса за твоєю спиною. На долині нам не вижити. Тільки вдягнися тепліше.

Шамоні, 8 січня 2017 року; Київ, 10 січня 2017 року