Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Він подарує тобі біль

Ці холодні пальці дощу нахабні. І він був такий схожий на дощ. Змушував рятуватися, а торкнувшись тіла аж до душі, — зникав.

І зник. А їй тільки п’ятнадцять. І вже втратили силу цитовані їй слова Екзюпері: «Ти назавжди береш відповідальність за тих, кого приручив». Вона намагається сміливо прийняти самотність, це щасливе горе, частину його, яка зараз горнеться у лоні до серця.

Усі ці блискавичні постаті й машини, швидкі й повільні кроки у сніг, десь кричать ворони, лунають слова, не чутні на німих безликих обличчях… мамина рука, що цього разу веде не в казку. Погляд розгублено шукає визначення болю, який зараз вона відчує: «Кафедра акушерства і гінекології». Вона усвідомлює, відчуває, що перетворюється на свою маму. Їх поєднує спільний злочин — убивство. Тепер мати плюндрує її душу, відбирає підтримку, на яку вона сподівалась, а вона йде вбивати частину його.

Знаєш, тут багато таких, як вона. Добре, що недоречно піднімати їхні важкі погляди удаваним «доброго дня». Вони чужі. Але вони теж убивці.

Вона востаннє прислуховується до плачу їхнього хлопчика; так, у нього міг бути син. Вона цілувала любовно його ніжні невагомі рученята. Лікар у костюмі смерті здійснює вирок. У коридорі стоїть мама, тримає її пальто. Воно не важке — їй тільки п’ятнадцять.

Львів, 2001 рік