Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Подільська колискова

Він спить. Світло подільських ліхтарів лежить обачливо на порозі вікна. Зайти? Але ж вона може засмутитися. А їй треба бути щасливою тепер — навіть вуличні лампи це розуміють. І трамвай, старий, передсмертний, начинений людьми у сірому, і він хотів хай не подарувати їй радість, а хоча б уберегти від тривоги... Ось така змова заради неї. Бо хто ж ще полюбить цей Поділ з такою принциповістю й невідворотністю? Як вона... Але важкі штори, по-старомодному тьмяні, зав’язані по-дитячому стрічками, — вони розслонені. Невже нема таємниці? А що він?

Він спить. Там, де спала вона. Її секрети. Ні, не її.

Кохання, що заходило у покої, починало дійство. А вона закривала штори, мов у театрі після вистави. Щоб акторам плескали... Тихі п’єси у кімнаті кольору весільної фати. Вона ж сподівалася — буде життя. Життя, не гра.

Він спить. Волосся аж сяє. На подушці — спокій. Світло з вулиці все ж таки наважилося зайти навшпиньки. Вона більше не втаємничувалася. Актори пішли. Лише він — під її протекцією. Залишився. Леліяла словами, молитвами, очима, ослоненими слізьми від блаженного і невимовного почуття:

«Він спить... Щастя моє, найрідніша моя радосте...» Вітер полетів попереджати: «Чуєте, подільські монастирі та церкви? Чуєте — не дзвоніть дзвонами». Це її таємниця. Це її щастя. Не роздавайте випадковим людям навіть фрагмент слова. Це її. Він — її. Нарешті. Назавжди... чули — назавжди, відтепер назавжди.

Схилилася над ліжком. Дивиться... Над ними двома Божа Матір... ніжний погляд на сторожі... навіть сина Свого Єдиного сильніше до грудей притулила. Щоб солідарною бути. З нею.

Він спить. Його дихання рівне, загорнуте у крижму її колискової — майже німої. Щоб не зачепити сон. Єдиного чоловіка її життя. Хай спить. Світанок ще не скоро. Вона тривоги відсіє собі у власність. А йому залишить своє серце — збільшене, розтягнуте від несподіваної любові — за розкладом, грудневої, сніжинної. А вона була з ним. Щоб більше ніколи не стало смертельно зимно, щоб більше ніколи не леденіти від студеності тих, з попередніх драм. Він з нею.

Він спить. Вона теж заснула. Але ж так хотіла видовжити день. Цей особливий та урочистий. Сьогодні він уперше сказав «мама». Ця любов — назавжди.

Лондон, 14 грудня 2016 року